Вони приїхали до міста на фірі. Їх було троє, і всі з села, звідки я родом. Село наше - трохи убік від гостинця, ген за Чорним лісом, де дідько «на добраніч» каже. Ну то, значиться, приїхала моя родина на фірі (а в нашому селі всі між собою родичі були). І були вони в кірзаках і в болоті по самісінькі вуха. Попереду стояв і щиро усміхався мій кум, а за сумісництвом і двоюрідний брат - Орко. Танкістський шолом, ще з тої війни, конфіскований в діда, куртка хакі та заляпані чоботи ховали в ньому сліди цивільності й цивілізації. Праворуч від нього стояв вуйко Микола з великою, традиційно-картатою сумкою. Шикарні чорні вуса і масивна кепка вперто заперечували, що вуйкові ближчі рідні Карпати, а не далекий Кавказ. Третім був стрийко Тарас, найосвіченіша людина на селі, звичайно, після отця Івана. Взагалі-то він вважався ветеринаром, але, крім того, був у селі за фельдшера та завклубом, а при потребі заміняв вчительку тим шістьом учням, які ще ходили до молодшої школи.
- Слава Ісусу Христу! – привітався Орко, стягуючи масивні чоботиська за порогом квартири. Стрийко з вуйком теж звільнилися від чобіт, суттєво змінивши формулу повітря навкруги. – Як ви тут, чого не приїжджаєте? - дорога родина по черзі тиснула мені руку і по-брєжнівськи цмокала очманілу дружину. Тоді вуйко, як факір, урочистим рухом витягнув зі свої бездонної картатої торби молоко, сир, сметану, яйця та бутлик бурачанки.
- Та ми.. а ви...? – безмежна радість від зустрічі непроханих гостей притлумила мої розумові здібності.
- Ти певно хочеш знати, якої мари ми приперлися? – спитав вуйко Микола, помітивши розгубленість на моєму обличчі. Я мовчки кивнув головою, та так сильно, аж шия заболіла. – Конче треба єдну наглу справу залатвити. Давай накривай стіл, зараз всьо ті розкажем. Ти не бісі, ми лишень єдну ніч заночуєм.
Дружина поралась на кухні. Орест розливав з бутлика горілку. Я думав, де ж їх вкладу у своїх двокімнатних хрущовських апартаментах. А вуйко розказували:
- Тєшко жити в селі. Робиш, робиш від світанку до смерканку, а нігде ніц того не видно. Молока не берут, худобу скуповують за безцінь, а в склепі й на базарі єдне польське мн’єсо. Купивім раз тої кобаси в магазині, то всьо псові викинув. А Бровко дивився на мене тоді такими очима, ніби я хочу його зі світу звести. Е-е-ех.
Вуйко підняв кришталевий келишок. Покрутив у пальцях: шо воно таке дрібне?
- Нєєє, Стаху, дай-но шось більше. Бо і не нап’єшсі з того мацьопства, а рука змучиться.
Я гукнув дружину, аби та принесла заховані в кладовці про чорний день стограмівки.
- О, то інша справа! Шануймося! – перехилив – Хо! – сказав він, занюхав рукав і зажував зелениною.
- Дай Боже! Хо-о – поставив порожню стограмівку Орко. Рукав, зеленина.
- Все для всього завжди! Ха-а-а…. – Рукав, цибулина. То був стрийко Тарас. Після служби на Далекому Сході, при столі з нього так і лізуть китайські істини, то Будду згадує, то Конфуція.
- За вас! – видавив я, борючись зі шлунком, який протестував від одного тільки запаху бурачанки. Мою пропозицію випити казьонки було зразу ж відкинуто, задля мого ж таки блага, бо ж в склепі один тіко сурогат. Я залляв. Шлунок впирався, відмовлявся приймати і вперто виштовхував натуральний продукт назад, та я його здолав! Кашлянув. І одразу ж пошкодував за це. Бо отримав від Орка бебуха в плечі.
- Шось ти геть захєрів тут на асфальті – прочавкав він, наминаючи оселедця.
- І не було, і не буде, і тепер немає людини, котра гідна лише догани чи лише похвали – стрийка поперло.
- Молодь тікає до міста, – вів далі вуйко Микола, – хлопи подались до москалє на заробітки, жінки до поляків - городину збирати. От банда… – То вуйко добрався вже до «еліти». - Шляк би їх трафив з такою державою. Поля пустують, а баби в поляків полуницю збирають. Тьху! Видів хто таке? Ну, давайте – він підняв склянку і закотив очі до стелі – щоб їм там гикнулося.
Вливання повторилось. Другий раз пішло легше. Я відчув, що алкоголь вже дістався до мозку. Дружина, підносячи тарілки, косо зиркала на мене і категорично відмовлялась присісти, посилаючись на сковорідку на газі.
- Теєво, слухай, шо я ті скажу… – вуйко Микола продовжував, – теперво маємо нову біду.
- Що сталося? – не втримався я.
- Слухай… – вуйко тицьнув у мене обрубком вказівного пальця. Ця втрата трапилася ще за часів його молодості. Відрізану циркуляркою верхню фалангу пальця нахабно здзьобала курка, доки він бігав до хати спиняти кров.– То слухай. Маємо таку напасть. Єден ваш тутешній начальник купив дванайціть гектарів лісу там, де дорога йде до нашого села. Обтєгнув всьо то колючим дротом і поставив мордоворотів з псами. Розводить там кіз, кабанів. А потім приїжджає з такими самими, як він, понапиваються і стріляють по звірині з автоматів. Тепер дітиська до школи в сусіднє село мусять йти до гостинцю в обхід, ген поза другу дебру. Нарід спочатку шумів, бивсі з охороною, та приїхала міліція і всіх порозганяла. Потім ми судилися в районі, та все намарно.
- Шукач істини бреде у пітьмі, – вставив стрийко Тарас.
- От сволота! – не втримався я. – Все їм мало… Позабивав би!
- Саме так громада і вирішила, – кивнув вуйко, а я захлиснувся компотом і розкашлявся, за що отримав від Орка чергового бебуха в плечі. Поки я відкашлювався, дядько продовжував:
- Ми троє визвалисі здійснити атентат. Отець поблагословив. Провожали всі нас ген до Чорного лісу. Дорогою ми звернули на хутір, що за Зеленим потіком - дід Степан просив, аби ми його конє звалашували, бо дуже скаче. Тож ми справу зробили, дещо придбали в старого - вуйко нахилився і витягнув з великої картатої сумки два чорних пістолети, заховав назад, та й спокійно продовжував – а тоді сюди махнули, далеко трохи коньом, рахуй, вісім годин їхали…
Я піднявся на ватяних ногах, стер з чола холодний піт і прикрив двері на кухню. У мене бували різні люди, та кілерів приймати ще якось не доводилося.
- Ви що, звар’ювали? Ви серйозно зібрались його пристрелити?
- А шо ж ми, дурно перлиcя в таку далечінь? – Орко дивився на мене, як на слабого.
- Легше запалити маленьку свічку, ніж проклинати темряву, – вставив стрийко.
- Так наші діди робили, – продовжував вуйко Микола. – Твій прадід що сказав тому поляку, який хтів сімнайці морґів поля у вашої сім’ї відібрати? - «Прошу пана до гіляки», і таки повішав го на вербі, що над ставом. А дід Павло, коли москалі хтіли церкву підірвати? Відстрілювався до останнєго патрона. А ми шо, сугірші? Ось він, падлюка! - вуйко витягнув пожмакану, вирізану з газети фотографію приреченого чиновника.
До кімнати зайшла дружина, доставляючи на стіл смажену картоплю, і побачила фотографію чиновника.
- О, я про нього чула. Дівчата на роботі розказували, що він кожного місяця міняє нову коханку. Нікого не боїться, крім власної жінки. А в неї тато в Києві якийсь депутат…
- Йшла би ти на кухню! – мої нерви починали здавати. Дружина хмикнула і пішла геть, гепнувши дверима.
- Мовчання - великий друг, який ніколи не зрадить! – стрийко Тарас видав на гора чергову китайську мудрість.
- А може, варто ще раз з ним побалакати? Чи подати апеляцію в суд вищої інстанції? – я безнадійно закликав родичів до милосердя, заглядаючи кожному з них в очі. Та марно. Їхні обличчя були рішучі.
- У казані з окропом немає холодного місця, - добивав мої надії стрийко Тарас.
- Та ти не бійсі за нас! – посміхнувся після чергового «перехиляння» вуйко Микола. Ми як справу зладнаємо, то зразу ж подамося до Ро́сії. Ти головне конє віджени. Тебе завтра пополудне край гостинця, на повороті, буде чекати Орків малий. На тім всьо. Давайте закуримо і лягаєм спати. Завтра тяжкий день.
Я запропонував курити на балконі, за що отримав нагая від вуйка – у вас тут в місті все як не в людей: уборна в хаті, курити надворі…
Потім вони полягали в спальні, зайнявши наше з дружиною ліжко і розкладне крісло. Побубоніли за зачиненими дверима хвилин з десять та захропіли, стрясаючи шибки на міжкімнатних дверях.
Я звичайно ж не спав. Півгодини не знаходив собі місця, а потім усе розказав дружині. Наступну годину ми сварилися і боролися за телефон. Вона конче хотіла дзвонити в міліцію, а я доказував їй, що перед хлопцями невдобно і страшив помстою:
- Пам’ятаєш Михалінчиного діда Юзика, того, що боївку здав? Так його потім за то в ставі втопили… А пам’ятаєш…
- Ваша родина вся дурнувата, козаностра якась, - перебила мене дружина, а потім, махнувши рукою, мовила: - Та робіть си шо хочите, але як вас всіх посадять, я передачі носити не буду. – І вляглася спати на диван. Мені було постелено на підлозі. Я довго не міг заснути. Крутився. Потім знов не міг заснути. І так майже до світанку.
...Ранок був важким. Очі злипалися. В роті було паскудно. Голова боліла. А Орко і дядьки стояли коло виходу, як цізорики. Від сніданку вони відмовились – «Щоб мати більше злости», і на дорогу сказали таке:
- Ми тут поміркували, порадилися, може, ти й правий, дамо йому останній шанс, як то кажуть. Так що пістолі ми поки залишимо в тебе, а як домовитись ніц не вийде, тоді повернемось і закінчимо справу. Тому ти на роботу не йди, сиди в хаті і чекай нас.
І пішли…
Я ще деякий час дивився на зачинені двері. А потім поплентався на кухню ковтати пігулки й варити чай. Хвилин через двадцять, запізнюючись на роботу і не мовивши ані слова, гепнула дверима дружина. А я залишився сам…
Ще з півгодини цмудив гарячий чай. А чорні думки, неначе круки, літали над моєю горопашною головою і монотонно довбали у скроні: «А якщо дорога родина біди наробить? А міліція приїде до мене конфісковувати зброю? А сусіди будуть дивитися, як мене неголеного і в трусах ведуть до «бобіка»?
І я хутко кинувся до ванни приводити себе до належного вигляду. Десь за годину я, посвіжілий після ванни, повернувся на кухню і взявся варити каву.
Зненацька пролунав стукіт у двері. Гепали сильно і наполегливо.
- Всьо, Бобік здох – сказав я до кави і кинувся натягувати тремтячими руками штани…
На порозі стояла дорога родина. Щоб їм добре було. Їхні усмішки від вуха до вуха відкривали для огляду власні кістяні і придбані металічні й золоті зуби.
- Ви…ви що так скоро? – запитав я, теж усміхаючись. Їхній нездоровий оптимізм умить перекидався і на мене.
- Порішали! Погодився з нами по всіх, так би мовити, пунктах. Так що накривай на стіл. А твоя була правда - бабій він ще той. Но ми стали в чергу, як до нього залетіла його жінка. Кричала на весь кабінет, кляла, казала, що пообрізає йому всьо його мужське достоїнство. А він на неї. Обзивав її відьмою і кобилою старою. А ми сиділи в коридорі і все теє слухали. А потім вона вискочила і пігнала…
- Та то фігня, ви кажіть, як вам вдалось його переконати, чим ви аргументували? – дивувався я і радів, що справа вирішилась мирно.
- Е-е, не скажи фігня, та сварка свою ролю відіграла. Чим аргументували кажеш…. – Вуйко посміхнувся у свої будьонівські вуса. - Так от, коли підійшла наша черга, ми зайшли. Але ж він лютий був! Та ми на теє не звертали уваги, і вирішили зразу перейти до справи. Я сів навпроти него, щоб серйозно говорити, як хлоп з хлопом. Тарас поліз до своєї торби діставати аргументи, а Орко, значиться, став коло дверей, щоби ніхто нам не мішав. Той почав було шось возмущатись, та враз зиркнув, що Тарас виймає з торби…. А в того аргументи – сало і бутлик - були на дні, а зверху лежав його ветеринарний реманент – аптечка і тії страшні ножиці, котрими він дідового конє чистив…. Тоді хлоп почав зиркати то на мене, то на Орка, котрий тримав двері. А за тим питає Тараса, що то таке є. Ну, Тарас му пояснив... Той зблід, затриссє і каже: «То ви від жінки?». А наш філософ йому: «Та, від жінки, від кобили. Щоб не скакав». А тоді, витягаючи бутлик, додав: «Зараз заспиртуємо і все порішаємо».
А хлопові враз стало зле, він щось проквакав ще - і зомлів. Я кинувся відкривати вікна, Орко мастив го по писку, а Тарас прикладав щось до носа. Коли чоловік відійшов, то зачєв просити, жиби ми його не чіпали, і шо він на всьо згідний. Тож ми зразу і виклали йому наші вимоги. Він зразу при нас подзвонив тим псам, що не пускали людей, і казав, аби вони геть забиралися з Чорного лісу, казав, що за тиждень не буде ніде колючого дроту, а потім, лиґнувши з нами на радощах, пообіцяв віддати всю свою ділянку нашій сільській раді. На тім ми й розійшлись. Такі от справи…
- Ну ви.. Ну ви даєте… – я не знаходив слів, і не приховував радості від неочікуваного повороту подій.
А тоді вуйко додав:
- Але ти знаєш, мені здаєтсі, що він трохи слимак. То може, ми пістолі в тебе залишимо? Бо думаю, нам колись ще доведеться його звідати…
Я скривився.
- Що? – продовжував він, побачивши, як усмішка вивітрилася з мого обличчя. – Думаєш, не варто? А може ти й правий… Для чого то всьо тарґати, як можна обійтись одними лише Тарасовими ножицями.
Ми сміялися, допивали і доїдали все, що було в холодильнику, а стрийко Тарас вставляв час від часу поміж масних вуйкових анекдотів своє філософське спостереження. Потім весело співали пісень. А після обіду родина відбула. Я зітхнув з полегшенням. Крізь відчинені, для провітрювання задимленої квартири вікна ще деякий час долинало Оркове:
Чіто-дріто маргаріто,
Ми із кумом два бандіто…
А я стояв і спостерігав за їхнім від’їздом, хвилюючись, щоби вони випадком не передумали і не заночували у мене знову. А ще я був страшенно гордий за свою рідню, котра могла залатвити будь-яку наглу справу…