Зав’язка:

Коли дерева стають низькими, ти починаєш усвідомлювати, що нарешті потрібно робити вибір.

Розвиток дії:

Аналізуєш, ніби проходиш свій шлях спочатку до якогось певного моменту ще раз і ще раз, але цього разу з мікроскопом.
Найсмішніше - систематизуєш і робиш висновок.

Кульмінація:

Ти – лише рештки чоловіків. Чим тобі не біблійна легенда про початок світу і що ти банальне ребро?!

Експозиція:

Коли дерева були високими, тобі здавалося, що світ – карамелька в руках сусідського хлопчика, який постійно зве тебе «баратькою» (фіг зна чому, - К. Л.), дере за волосся і корявим почерком пише на парканах, цегляних стінах, асфальті - «я тібя люблю». Тобі здавалося, що як сусідського хлопчика, цей світ можна змінити… з недосяжної карамельки, наприклад, на досяжний цукор з магазину по три гривні, що, загалом, однаково, бо вже тоді ти знала, що перш за все, цей світ і що є в ньому – любов, а отже з будь-якого цукру можна зробити карамельку. За цієї умови – що тобі до сусідського хлопчика?! Та з нього усе починалося. Під словом «усе», я маю на увазі тебе, якою ти є зараз.
Ти запитала його:
- Чому ти звеш мене «баратькою», дереш за волосся і пишеш усюди корявим почерком «я тібя люблю»?! Хіба така любов? Хіба любов те, що несе лише біль і образу?
А він відповів:
- Бо ти баратька! – і почав дерти твоє волосся.
Ось так ти вперше зрозуміла, що означає прислівник «по-чоловічому». Ось так ти вперше зрозуміла, що ніфіга ти не зрозумієш, якби не старалася і щоб не робила, а от лисою з часом ходити будеш. Що з іншого боку – так по-жіночому – наступати кожного разу на одні й ті ж граблі, мотивуючи: «Ну ані же такіє харошенькіє».

Ремарка:
Мене завжди дивували оці твої недолугі вислови, оці твої ірраціональні дії, котрі знайдуть своє логічне пояснення лише тоді, коли врешті якийсь чотириокий фауст, сидячи в своїй похилій, голодній норі, під каганкове світло і ковток коньяку відшукає сенс життя. Ну як можна так сліпо любити увесь світ?! Як можна ціною свого волосся давати шанси тому, хто хоче втопитися і вхопити на дно тебе з собою?! Так я зрозуміла, що любов – одвічний біль, та без нього не було б жодної розумової активності.

Коли тебе вперше захотіли загубити, поставивши в жахливо-кусючій синій сукенці в одну шеренгу з такими ж синіми сукенками і костюмчиками, і змусили серед задушно-бездушного натовпу крізь регіт і неслух пищати польовими цвіркунами якийсь ямбовий катрен з банальними римами, до якого, по великому рахунку, не має нікому діла, ти ще лизала свої карамельки з магазинного цукру по три гривні, але вже починала думати, звідки той цукор береться.
Твого сусіда по парті звали Сергійком. Чомусь ти відразу обрала саме його.
- Ну он же такой харошенькій!!!... – сказала мені і більше вже нічого не чула, мов щур, котрий сновидою йде на запах сиру.
І тут, загалом, я не мала б дивуватися. Ти ж повелася на їхню шеренгу в своїх білих мережевих бантах, мов хатній мопс на прогулянку, і єдиний відмінник у класі став твоїм ідеалом.
Кожну хвилину свого наступного ти думала про якихось півцарства і «жилі-паживалі і дабра наживалі», аж доки він не сказав, що ніколи не буде дружити з двієшницею.
Так ти вперше зрозуміла, що означає слово «невідповідність» і як воно – боротися за чоловіка (при чому не важить якого – К.Л.) і постійно падати мордякою в бите шкло своїх ілюзій… знову і знову, адже якби ти не намагалася в подальшому стати для нього тією чи хоча б кращою... Маладєц, шариш, йому постійно буде недостатньо, він вимагатиме більшого, аж допоки ти не зможеш йому ніц дати.
І він вимагав.
І ти бігла свою стометрівку з перепонами, гадаючи, що вона ніколи не скінчиться, а якщо і скінчиться, то обов’язково, як ти хочеш – з цвєточкамі і стразікамі.
Коли ти вперше забула карамельки вдома, зрозумівши нарешті, що вони бувають різними і ти любиш вишневі, твій світ відповів взаємністю.
І цвєточкі, і стразікі, твої власні півцарства і «жилі-паживалі і дабра наживалі».
А ти не пішла.
Сказала:
- Мій світ змінився.

Ремарка:
І ось тут я тебе не розумію. І ось тут я на тебе дуже ображаюся. Тобі знадобилося дев’ять років, аби зрозуміти щось вже давно прописане в книжках з постійнодоступної тобі бібліотеки?! Нарешті розв’язати цю нескладну задачу з геометрії і порвати зошит?!

В день, коли ти зняла свої бантики, нав’язливу жахливо-кусючу синю сукенку, усе якось покотилося…
Улюблений колір – зелений.
Квіти – фіалки.
Тварина – кіт.
Ти ненавидиш географію, проте любиш nightwish.
Його звали Вова і ти зліпила його з поміж того, що було , впихнувши в руки табличку з написом «достойний», а він через кілька хвилин сказав:
- Ок. – а потім, - Не знаю. – і на сам кінець. - Давай лишимося друзями.
Так ти зрозуміла, що ніколи не зможеш бути друзями з тим, кому впихнула в руки табличку з написом «достойний», і не відпустиш, доки він зможе її тримати, а от потрібний варіант відповіді потрібно відразу підкреслювати (бо чоловічий рід він трохи той... «прєкрасєн», але недоганяючий, - К.Л.).
Далі не розрізняла імен…
Далі не розрізняла імен…
Далі не розрізняла імен, - і почала писати вірші, прицмокуючи вишневими карамельками.
Так ти вперше зрозуміла, що Пушкін перелюбив достатньо, щоб повірити в фразу «чєм меньше жєнщіну ми любім…»

Ремарка:
Усе було як у пісні Олега Короля – «усе не так, усе не те», але ключовий афоризм: коли забуваєш про світ, лишається лише книга Терлецького «Рок-н-рол, стакан, кохання», що можна вважати достатньою графоманією, аби стати одним з авторів Літклубу і впарювати свою філософію: що карамельки не існує і світу не існує, існує лише Zaratustra і то досить сумнівний, -або самогубцем. Чомусь ти обирала завжди останній варіант. І тут я рада, що вчасно познайомилася з тобою.

Коли ми вперше зустрілися очі до очей, ти вже була студенткою, носила рвані джинси і металеві бляшанки за поясом, але лише починала розуміти сенс пісень легендарної групи «Кіно».
Ми захоплювалися з тобою наукою: я - практичною психологією, а ти – окультикою.
Ти навчила мене любити готику, а я (ідіотка, - К.Л.) почала приносити тобі карамельки.
Після чого ти вперше почула вислів: бійтеся данайців, але ще не розуміла.
Його звали Сергій. Він був студентом третього курсу філфаку, але тоді ти ще не знала, який це страшний діагноз і яка важка карма.
І от на цьому етапі в тебе вперше з’явився комплекс неповноційності, який пізніше усі називатимуть «особливістю», а ти волітимеш більше за все на світі бути нормальною, але не зможеш. Тотальна невідповідність постійно супроводжуватиме тебе.
Тобі ніколи не вистачатиме солі, цукру, сірників, ручок, 10 копійок на трамвай… а твої розетки щоночі битимуться током і через день ламатиметься фен.
Ти вперше боятимешся сказати правду, а коли наважишся – розетки таки почнуть битися током, тоді зрозумієш, що силою і хитрістю можна взяти лише жінку на вулиці, але не чоловіка.

Ремарка:
Проте я поважаю тебе за інше. Хоч досі жувала карамельки, ти якось написала мені, що любов, як і вірність, перш за все, - рішення, одностайне і незмінне, а тому ніколи і нікуди не підеш, хоч в сніг, хоч в мороз, хоч у власну кому, якщо прийняла це одностайне і незмінне рішення когось любити, бо любов – то перш за все стан твоєї душі, а чоловіків немає ні хороших, ні поганих – є ті, кого неправильно любили. Я не могла з тобою погодитися і не могла заперечувати за браком аргументів доводів протилежного, але мені імпонувало, що у цьому щось було накшталт мислення.

Коли одного разу, прийшовши на лекцію з теорії літератури, ти не побачила Юрія Васильовича, тобі здалося, що чогось не вистачає в складі твоєї улюбленої карамелі і ми повернулися з тобою до хімії.
Ти пересилала йому свої вірші, а він тобі – свої.
Так ти вперше зрозуміла, як воно – любити поета і, що ніколи не знайдеш в ньому собі гідного супутника, бо кожен з них відсилатиме твої почуття в книжки і на полиці.
Після цього ти почала грати в піжмурки, проте сама нікого не шукала, постійно ховалася і тебе не знаходили, а коли знаходили, ти починала якусь нову гру і було весело. Ти постійно хотіла, щоб було весело і твоїм жартам не було меж, навіть якщо вони припиняли бути смішними.
Його звали Василь.
Він носив тобі карамельки, а ти не їла. Щоразу брала, чемно дякувала, але ніколи не їла.
Так ти вперше зрозуміла, що маєш силу, але тоді ти ще не знала, що некеровану.
З нього були гарні нитки. Ти шила ним чудові сорочки, які носила по півтори хвилини, а потім викдала в смітник, знаючи, що справиш собі нових, ще кращих.

Ремарка:
Ну добре, я шила ним сорочки, але я маю виправдання – я хотіла тебе захистити, бо я не могла більше дивитися, як тебе кривдять.Заходять тобі в душу під виглядом ягнят, впиваються зубами в твоє серце і виходять вовками, а ти потім рахуєш поверхи сусідських будівель і довго-предовго дивишся на свою червоно-синю фєньку, котра з кожним разом стає все ширшою і глибшою.

В той день, коли тобі вперше сказали, що ти скоро помреш, ти почала мене слухати.
- Знаєш, я скоро помру. – якось сказала йому тихо і мармурово.
А він сказав, що все буде добре і довго цілував тобі руки.
Від самого сусідського хлопчика ти мріяла, щоб тобі хтось сказав, що все буде добре, але ми з тобою чудово розуміли, що добре не буде.
Ти дряпала йому шию, давала ляпаси, відсилала до самого біса, викидала речі, робила зовсім крейзануті речі, а коли він йшов, дивилася на свою червоно-синю фєньку і плакала.
Та наступного ранку він завжди повертався.
Так ти впреше зрозуміла, що ніколи не помилялася у своєму світі, але сказала мені, що помилилася.
Тепер ти хотіла їсти карамель, котру він приносив, але не їла.
- Справжня любов – не є егоїзмом.
Сказала, що не витримаєш, якщо він буде поряд.

Ремарка:
А я завжди гадала, що самопожертва – це дурість, або також егоїзм – бо ти приймаєш рішення не лише за себе. Велика дурість відмовлятися від того, що хочеш і можеш мати, розмінюючись на біль, від якого насправді нікому не буде легше.

Якось ти принесла мені дві стрічки і сказала:
- Головне - зробити правильний вибір.
У першій ,- в головного героя була собака. Він її дуже любив. Втрапивши в скруту, він хотів, щоб собака пішла до когось іншого, мала кращого. Він просив її піти, але та не йшла, - і тоді він почав її лаяти, бити, казати, що вона йому непотрібна. І, врешті домігся свого. І їм обом було боляче. Чувак помирав в цілковитій тиші, нещасним, а собаку в той же вечір збила машина, її тіло викинули на обочину, де вона ще кілька тижнів розкладалася, доки не стала високою травою.
У другій, - знову ж головний герой мав собаку. Він її дуже любив. Якось вона захворіла і лікарі сказали, що вона помре, що в ній живе сотні паразитів і вони її точняк з’їдять ще до наступного дня. Всю ніч чоловік непокладаючи рук витягував з заду свого домашнього улюбленця паразитів і на ранок витягнув останього. І собака лишилася живою.
Але тоді ти ще не розуміла, що не буває правильного вибору.

Ремарка:
До речі, той хлопець таки пішов. Одружився,народив дітей, розлучився і був нещасливим, а твій діагноз… не підтвердився.

Сполотніла.
Я порадила тобі жити одним днем і робити те, від чого ти завжди відмовлялася, сумнівалася чи вважала неправильним.
Тобі було байдуже.
Так ти зрозуміла, що смерть не так страшна, як страшно те, коли помирає щось в тобі за життя.
З цього моменту ти шкодуватимеш кожного дня, що свого собаку так і не вилікувала. Ходитимеш колами, проситимеш пробачення, але ніц не зміниш, лише зробиш з себе те, про що він завжди мріяв.
Після цього я покинула тебе, з тобою було лише бажання розірвати цей світ… раз і назавжди.
Ти була у темряві і нічого не могла бачити.
Так ти зрозуміла, що Бог існує і що він любить тебе… вчити.
Ти називала його Сонцем.
Він прийшов до тебе у цьому образі, але ти ще не розуміла, що він – актор, - почала обертатися навколо нього як Земля.
Ти вперше була щасливою і забула, що навколо цього жовтого карлика обертається ще принаймні вісім планет.
Коли настали полярні ночі, ти подовгу плакала в маршрутках і слухала кожного дня протягом місця беззупину одну єдину пісню (Robert Pattinson | Kristen Stewart _ There alright, - К. Л.).
Так, ти вперше зрозуміла, що все буде, як буде і пообіцяла мені, що більше нічого не вирішуватимеш.

Ремарка:
Мушу зізнатися, що я не написала всього, що мене дивувало, коли я за тобою спостерігала, як і всього, чому ти навчилася, і до чого прийшла. Вибрала лише найпристойніші моменти. Мені просто соромно, що ти – досі сліпа.

- А може будемо друзями?
Нещодавно тебе назвали дружиною і запропонували стати хвойдою.
Я не погодилася.
Тепер ти мене ненавидиш більше за все на світі, прутчаєшся, але гадаю, ми колись порозуміємося, бо чоловіки вміють любити будь-чим, але не серцем, а відтак – ти преречена... ти -...

Розв’язка:

Коли дерева стають низькими, ти починаєш усвідомлювати, що нарешті потрібно робити вибір.
І не робиш його.
Твоє життя – збірка суцільних конфліктів між розумом і серцем, котрі постійно приймають неправильні рішення, а відтак, - я люблю Бернарда Шоу.


2012р.

Коли тихо падає сніг, я згадую про те, що люблю зиму. Люблю скрип морозу під ногами, звуки хурделиці за вікном. Люблю.
Люблю зиму за довгі ігри з братом в сніжки, катання на лижах і ковзанах. Люблю за те, що ми можемо зліпити на подвір’ї сніговика та сміятися. Сміятися. Дзвінко і голосно.
Люблю за Новий рік, святкову ялинку. Люблю через те, що мій тато – Дід Мороз. Він сам мені казав. І мама говорила не раз, коли я, налякана, прокидалася в ночі: „Батько не прийде!” Я знаю, він – Дід Мороз. Тому й не прийде. Так, Дід Мороз. Навіть одного разу подарунок мені приніс – маленьке біле ведмежа з відірваною лапою. Я заплакала, а він сказав, що воно найкраще, що ні в кого такого немає. Вірю. Немає. Ніколи з ним не розлучаюся.
Коли тихо падає сніг, я чомусь все частіше бачу тебе. Ти постійно сидиш на підвіконні з сумною усмішкою. Я бачу тебе, та не знаю твого імені. Чому ти тікаєш, коли я починаю з тобою говорити? Ти постійно сидиш на підвіконні і дивишся, як внизу різнобарвними вогнями світиться місто, гудять сирени машин, кудись поспішають перехожі і, як тихо падає сніг.
Холодно. Гуляє віхола. Мороз малює на вікні візерунки. Ти прикладаєш до серця, якусь іграшку і, прилипаючи щокою до шибки, обводиш пальцями малюнки зими. Вихід завжди є. Та чомусь біле стає червоним, гаряче – холодним. Ти лякаєш мене. Я не розумію. Я просто не розумію. Не зникай. Тільки не зникай.
Мені сьогодні так сумно. Кажуть, цієї зими снігу не буде. Люди, схаменіться! Навколо ж сніг. Тихо падає сніг. Я бачу його в очах , в словах. Він в кожній миті тане на губах, вкриває плечі, пестить волосся, заходить у душу. Навіть в моїх руках сніг. Це справжня зима.
Сьогодні прочитала в газеті, що хтось вистрибнув з вікна. Так, сумно. На дорозі лежить одноногий ведмедик, і мама нарешті сказала: „ Катрусю, Діда Мороза нема!”

Ч а с т и н а п е р ш а

*
- Привіт.
Теоретично пристрасний цілунок, продуманий з точністю до деталей, на практиці переходить в розмите, швидке, дружнє «цьомкання»…
- Привіт.
Відповідає вона, думаючи – радісно, а насправді – з мармуровим обличчям, пораючись біля плити…
- Кави? – а сама думаєш: «І на біса йому кава?!»
- Так, будь ласка, - а сам думаєш: « І на біса мені та кава?!»
Грюкіт…
Ляскіт…
Кип’яток на штанях…
Крик…
«Дурепа, куди ллєш?!» - замість – «Люба, та нічого»…
«Йолоп, сам винен» - замість – «Вибач, милий»…
Двері зачиняються…
Двоє розходяться…
Усі двері зачиняються…
Усі колись розходяться…

*
Так проходить день і приходить ніч…

*
- Ти спиш?
«Ні» - думає вона, але мовчить…

*
О пів на третю…

*
- Ти спиш?
«Ні» - думає він, але не каже ні слова…

*
Так проходить ніч і приходить день…

- Привіт.
Теоретично пристрасний цілунок, продуманий з точністю до деталей, на практиці переходить в розмите, швидке, дружнє «цьомкання»…
- Привіт.
Відповідає вона, думаючи – радісно, а насправді – з мармуровим обличчям, пораючись біля плити…
І так далі за сценарієм…
Кожен день – лише один і той же день…

*
Ги-ги… 

Ч а с т и н а д р у г а

*
Що значить насправді кохати?
Чи потрібно для цього любити?
Любити тебе й ревнувати?
До болю? До крику? Страждати?
Що значить просто кохати?

Безтямно? Бездумно? Навіки?
І де вона грань між любити й жаліти?
І де вона? Що воно значить,
Коли і з тобою й без тебе
Серце то рветься, то плаче?

Що значить насправді кохати?
Дійсно, що воно значить?

*
Не знаю, що сталося… Раніше усе було інакше… Раніше вона була не такою… Вона постійно усміхалася, і , здавалося, сама її усмішка здатна була творити дива, такі собі добрі маленькі дива, але з великими світлими крильцями, які ми так часто не помічаємо крізь лицемірство буднів… Хм, не знаю, що сталося, гірчиця, певно захопила світ і бавиться-бавиться-бавиться…
Люба, що не так?! Чому ти більше не усміхаєшся?! Чому мовчиш?...
Не знаходжу собі місця… Шукаю винних… Слідкую за кожним кроком… А кожен день, хм, один і той же день, в якому ти не усміхаєшся, а робиш вигляд, ніби тобі весело, і не знаєш, насправді, як я тебе сильно кохаю…

*
Що значить насправді кохати?
Чи потрібно для цього любити?
Любити тебе і чекати?
До болю? До крику? Й не знати,
Як воно просто кохати?

Безтямно? Бездумно? Навіки?
І де вона грань між любити та тліти?
І де вона? Що воно значить,
Коли хочеш простити,
А натомість лиш плачеш?

Що значить насправді кохати?
Дійсно, що воно значить?

*
Шукаю виходи, а вихід так і не виходить… Смішно… Постійні вагання і думки розбиті сотнями метафор, які, зрештою, говорять лише про одне – щось сталося? Чи є цьому ім’я? Якась Маргарита, Соня, Іванна чи це просто сталося?!
Скільки б не планувала, усе руйнується, ніби картковий будиночок… Знову мовчання, яке тягнеться годинами, знову ображені погляди, а колись було сонце… Що ж сталося?! Що?!
Так дивно все… Втрачати і розуміти, що втрачаєш, але все ж втрачати… Гратися зі словами, кожен день вигадувати щось нове і мовчати, мовчати бездушно довго, доки не стане пізно. Ну, чому ж просто не сказати «я тебе люблю», а тоді вже мовчати, мовчати бездушно довго?!...

*
Щоденники продовжували говорити, а їхні господарі слухали тишу.

Ч а с т и н а т р е т я

*
- Вона вже прокинулася.
- Ага…
- Вона вже прокинулася!
- Ще хвилинку.
- Я кажу, ВОНА ВЖЕ ПРОКИНУЛАСЯ!!
- Іду…
- Йди!
- Іду…
- Йду!!

*
- Я кажу, ВІН ВЖЕ ЙДЕ!!!
- Чую…
- Кидай цю плиту. На який біс вона тобі впала?! Він вже йде!
- Чую…

*
- Скажи щось! Не мовчи!
- Привіт…
- Дурню, чого став? Ну поцілуй же її! Ти ж хотів!
- Зараз?
- Зараз, а коли ж?!
- Вона зайнята.
- Ой…
- Та не штовхай мене. Вона зайнята!
- …

*
Теоретично пристрасний цілунок, продуманий з точністю до деталей, на практиці переходить в розмите, швидке, дружнє «цьомкання»…

*
- Скажи щось! Не мовчи!
- Але ж… вже пізно?
- Все одно скажи!
- Не зручно…
- А нічого у відповідь не зробити, зручно?!
- …
- І відійди вже від плити! Все одно нічого не робиш…

*
- Привіт…
Відповідає вона, думаючи – радісно, а насправді – з мармуровим обличчям, пораючись біля плити…

*
- Зроби щось!
- Що?
-…

*
- Зроби щось!
- Що?
-…

*
Слиниться чайник…

*
- Зроби щось!
- Що?
-…

*
- Зроби щось!
- Що?
- Ну… хоча б кави запропонуй!
- На біса йому кава?
-…

*
- ???????

*
- Кави?

*
- Так, будь ласка…
- На біса мені кава?
- А що ти пропонуєш?!
- …

*
- Так, будь ласка…

*
- Обережно!
- Припини!
- Майже зробила…
- Припини!
- Чекай, ще трішки…
- Та, припини, я знаю, як робити каву!
- Що, правда?!

*
Грюкіт…
Ляскіт…

*
- Допоможи їй!
- Вона сама…
- Допоможи, бо зараз обпече!
- Вона сама…
- Я кажу обпече!
- Ні, вона добре робить каву.
- Правда?!

*
Кип’яток на штанях…
Крик…

*
- Дурепа, куди ллєш?
- Ні!
- Дурепа, куди ллєш?
- Та нічого, з ким не буває…
- Правда?!

*
«Дурепа, куди ллєш?!» - замість – «Люба, та нічого»…

*
- Йолоп, сам винен!
- Ні, краще вибачитись.
- Йолоп, сам винен! Чула, що він сказав?!
- Та нічого, з ким не буває…
- Правда?!

*
«Йолоп, сам винен» - замість – «Вибач, милий»…

*
- Ги-ги…

*
Двері зачиняються… Двоє розходяться…

*
- Ги-ги…

*
Усі двері зачиняються… Усі колись розходяться…

Ч а с т и н а ч е т в е р т а

*
Чому його досі немає? Може, щось трапилось? Ні, тільки б усе було гаразд… Тільки б з ним все було добре… Мені більше нічого не треба, аби тільки з ним, Господи, все було добре!
Де ж він? Де?
*
- Ти спиш?

*
Нарешті… Хм… Такий сумний і холодний…

*
- Кажи, ні!
- Але ж він такий сумний і холодний?!
- Кажи! Що з того?!
- Я не хочу, щоб йому було боляче…
- А зараз йому як?!
- Не знаю.
- Скажи!
- …

*
Хм… Ні, краще мовчати. Що, як він знову не зрозуміє?! Що, як йому буде гірше?! Що… Ні, краще мовчати… Най буде, як є…

*
«Ні» - думає вона, але мовчить…

*
Спить… Яка ж вона гарна, коли спить!

*
- Розбуди!
- Нехай спить, вона втомилася.
- Розбуди, адже потрібно щось сказати!
- …

*
Нехай, хоча б у снах буде щаслива…

*
О пів на третю…

*
- Та ж не мовчи!
- …
- Та ж не мовчи!

*
А може, справді, не мовчати… Сказати, як люблю його і…

*
- Ти спиш?

*
- Скажи, що ні!
- Краще мовчати…
- Скажи, що ні…
-…

*
А, може, справді, сказати, як люблю її і… А якщо не зрозуміє?! Ні, краще мовчати…

*
«Ні» - думає він, але не каже ні слова…

Ч а с т и н а п ’ я т а

*
Цього дня бісенята були особливо гарними: то злими, то добрими; то жаліли, то жалили, а все тому, що біснувата мамка купила цим чортенятам рожеві трусики…

*
Ви коли-небудь бачили бісенят у рожевих трусиках?!
…
І не дай, Боже, вам колись їх побачити! Адже лише тоді ви зрозумієте, як воно – насправді кохати, і жити кожен день один й той самий день з собою, з нею, з ним і з ними, вагатися, кричати, любити і мовчати, будучи лиш іграшкою в невмілих руках…

Цього дня я прокинулася і зрозуміла, що маю вбити свою сусідку… Я підійшла тихо, доки вона спала, і задушила її пакетом для сміття, мабуть, цим же підкреслюючи їх нерозривний зв'язок. Потім довго сиділа і дивилася на її мертву плоть. Я не кажу тіло, бо ж коли вбивають тварину це – лише шмат м’яса, який, по суті, стане через кілька годин, якщо його не покласти в холодильник, прихистком смороду і гнилі. Вона була твариною, тому заслуговувала на синюшне намисто і такі думки. Я не шкодувала про скоєне, в мені не було ні краплини жалю, лише бажання довго, нудотно довго дивитися на витвір своїх рук і поліетилену.
Її серце не билося… Нарешті в кімнаті стало тихо… Ні тобі крику, ні тобі шуму… Лише тиша і я, хоча я, мабуть, також тиша. Її груди не здіймалися більше вгору під тиском кожного нового ковтка повітря… Воно вийшло з розряду товарів громадського вжитку, які спочатку облапують немитими руками після туалету, а потім кладуть до рота. Воно стало лише моїм… чистим… вільним… простим… Я дивилася на неї і вперше не відчувала роздратування і відрази… Вона більше не була розцяцькованою барбі, не була міс «Я дуже класна», не була шльондрою з букетом венеричних хвороб і тому подібним… Вона була звичайною… Хм, тут я вперше подумала, що могла б з нею жити, нею такою…
Усе свідчило про реальність. Без жодного шматочка рожевих ілюзій, хіба що залишків косметики на її тепер блідому обличчі. Я підійшла ближче… Я риготала… І це вона, та, що величала себе невідомо ким?! Я куди вища… Розуміння того, що вона нарешті не дихає і в цілому світі про це знаю лише я, надихало мене. Я почувалася всесильною. Вбивати! Це і є, певно, найбільшою силою. Я нарешті зрозуміла Дарвіна і подивилася на світ іншими очима. Усе куди простіше… Ні тобі совісті… ні всепрощення… Це все біблійна маячня. Вбивати – ось найвища сутність усього людського. Ми плодимось, як тварини, живемо не краще, то чом і не вбивати, як тварини?! Мої очі заіскрилися. В мені виникло величезне бажання кромсати, різати і рвати. І я робила це… Я випотрошила її, мов порося, бавлячись із кров’ю, потім ламала кістки, хрящі, мов сухе гілля, котре потрібно спалити. Я понівечила її всю, заливши лише очі. У неї були блакитні, мов небо, очі, лише їх я не зачепила. «Хтось колекціонує вуха, ніби намисто, - подумала я. – чом мені не колекціонувати очі?!».
У двері постукали… Невже це мить розплати, а я стою закривавлена з ніг до голови посеред розкиданого м’яса, патьоків думок і крові… на підлозі, стінах, навіть стелі?! Очі заіскрилися ще дужче. Стукали знову… А потім знову і знову… З кожним новим ударом руки я поринала у екстаз. Мені нічого не буде. Не буде. Я ледь стримувала регіт… Пішли… Я ж у захваті кинулася долілиць у калюжу крові, в якій пролежала до самісінької ночі, предивно ведучи довгі-предовгі розмови сама з собою.

*
Рита була моєю першою сусідкою. Я вбила її, коли їй виповнилося вісімнадцять. На дворі був лагідний травень. Ніколи його не забуду. Мені ще довгими теплими вечорами доводилося годувати її рештками собак на звалищі і слідкувати, щоб вони з’їли все до останнього шматочка м’яса, останньої кісточки, вилизали – до останньої крапельки крові.
Вона ніколи мені не імпонувала, хоча іноді я думала, що ми могли б бути друзями. Вона була моєю повною протилежністю: весела, товариська, говірка, я ж, як завжди, жила у своєму світі, замкнута, малослівна, закохана у самотність і тишу. І все, можливо, було б добре, якби не велика пристрасть Рити до знущань.
Вона ніколи не застеляла своє ліжко, не мила посуду, не прибирала. Головним чином, лише варила їсти, причому посеред кімнати. Заходиш, а у порозі сидить Рита і шкрябає картоплю, біля неї пательня, олія, спеції, таке враження, що і їсти доведеться з підлоги. Потім вона довго ображалася, що я не обідаю з нею, і залишала, звичайно, трофеї свого куховарства де прийдеться.
Вона любила гарні речі, до того ж усі вони чомусь завжди лежали в її ліжку. Не знаю, можливо, вона боялася, що їх хтось вкраде, а, можливо – просто любила спати з усіма своїми речами. Вони валялися усюди.
Спочатку я все прибирала: складала, застеляла, мила, адже до Рити завжди заходили гості, переважно хлопці, і мені було якось не зручно за те, що коїться у нашій кімнаті. Рита, звичайно, всім казала, що весь цей безлад моїх рук справа, і вони, усі разом, дивлячись на мене, весело хихикали.
Я дуже любила м’ятний чай. Їй це ніколи не подобалося. «Заходжу до кімнати, чую… шось воняє… - часто було починала вона лепетати якомусь френду на вухо. – дивлюся, а це її м’ятний чай». Знову регіт і тикання пальців… Мене це доводило, ну просто, до божевілля, але навіть тут я мовчала.
Рита завжди прикривалася мною, коли потрапляла в халепу: відбила хлопця, посварилася з подружкою, проспала на пару, навіть в непорозуміннях з батьками винна була лише я. Усе каміння летіло лише в мене, мене ненавиділи і проклинали люди, яких я навіть не знала, яким нічого поганого не зробила. Я звикла. Я до всього б звикла, якби не одне «не», вона постійно зачіпала бильце мого ліжка. Я не могла спати, не могла їсти, нічого не могла… Вона постійно мене штовхала… Півроку…Рік… І я просто її вбила, задушивши пакетом для сміття. А потім довгими теплими вечорами годувала її рештками собак на звалищі і слідкувала, щоб вони з’їли все до останнього шматочка м’яса, останньої кісточки, вилизали – до останньої крапельки крові.

*
За Ритою була Зоя, яка виділялася з-поміж інших моїх сусідок своєю невихованістю, нахабністю та самовпевненістю. Хоча, мабуть, самовпевненими вони були усі, вважаючи мене недолугим непотребом, з яким можна робити все, що завгодно.
Зо, любила шумні туси і, переважно, чужих хлопців, тому мені постійно доводилося вішати локшину на вуха її «благовірному», відчиняти вночі двері гуртожитку, а потім – не спати, притримуючи її голову біля раковини чи унітазу, та слухати, яка вона бідолашка. Окрім цього, здається, нам ніколи не було про що говорити. Зазвичай, усі розмови зводилися до того, який у неї класний новий поц, яка вона класна і тому подібне.
Ми рідко бачилися, і мене це влаштовувало. Я не дратувалася через дрібниці та її невихованість, навпаки – це було навіть весело, але вона також почала зачіпала бильце мого ліжка.
Я довго не могла забути Зо, навіть сумувала, бо рік поспіль жила сама… Але нічого не поробиш життя є життя. Собаки ж дуже зраділи, побачивши мене знову.

*
Вслід за Зо з’явилася Алла...
Вона завжди спала з розплющеними очима, говорила уві сні, а іноді й, зі звитяжно вдоволеним тоном, чухала себе в інтимних місцях. Коли їла постійно прицмокувала, що особливо мені нагадувало домашню скотину – корову в основному.
Ця корова з’їдала все, що я привозила, носила мої речі, навіть одного разу поцупила зубну щітку. А ще – вона ніколи не викидала залишків їжі, постійно, все доїдала, навіть, якщо з нього йшов неприємний душок.
Одного разу я дещо познущалася з неї. Додала в макарони, зварені чотири дні тому, і пересмажені з яйцем на дні п’ятому, мильної води, яку вона не вилила теж невідомо коли, після того як помилася. Сміховинно, вона навіть не відчула різниці, продовжуючи прицмокувати.
Алла не зачіпала мого ліжка. Її в била просто так, знаєте, як у мультику... А може, й через те, що не люблю хатніх тварин.
Я довго не знала, що робити з її тілом… Собаки зі звалища нікуди не поділися, але чомусь вони не хотіли її їсти. Мабуть, знали, що вона ласувала усіляким непотребом.
У мене страшенно боліла голова. Я перемізкувала безліч варіантів, але жоден з них мені не підходив. Запакувати у пакети і закопати?! Це ж копати, шукати лопату, їхати за місто, а як собаки знайдуть і рознесуть повсюди?! Втопити?! Інша проблема, як зробити, щоб ті шматки м’яса не повипливали?! Тому я її спалила і розвіяла, банально, як у американських серіалах, її попіл за вітром.

*
Таня, Оля, Тома, Діана, Марина – після Алли за один рік я вбила ще п’ятьох. Вони ніяк не могли зрозуміти… Ну ніяк, якби я не втовкмачувала ножем у їхні мертві тіла… Вони не розуміли, що не можна зачіпати мого ліжка.Я ж невинна, що вони не розуміли, правда?
Найдивніше, що дівчат не шукали… Їх зовсім не шукали… В гуртожитку, правда, почали ходити різні чутки, але я з кожним разом була все обережнішою та обережнішою. Навіть завела собі песика, щоб постійно не тинятись вночі до звалища. Я назвала його Горошком і прилаштувала у підвальчику біля гуртожитку. Через кілька місяців разом з Горошком добірне сусідське м’ясце їли й бомжі, котрі іноді приходили туди на ночівлю. До речі, ми досить здружилися, теревенили про буденне, економіку, кримінал, що ті поліціянти нічого не роблять і тому подібне. Дивно, ніхто з них не цікавився звідки у мене м’ясце… особливо Горошок.

*
- Привіт, - весело вигукнуло рудоволосе дівча в сріблястій кофтинці, забігши до кімнати. – Ти еСЗеВеН?
- Ні, наскільки знаю Віка. А що, хто така еСЗеВеН? – запитала я.
- Хи-хи-хи, - зайшлося сміхом дівча. – Скоріше за все навіжена… хи-хи-хи, - продовжувала вона далі. – І це я. До речі, твоя нова сусідка.
- Тебе так і називати? – запитала між іншим, спустивши вже без цікавості голову над «Злочином і карою» Достоєвського.
- Можна і так.
Далі еСЗеВеН розповідала мені про струмочки і кольорових їжачків, про фей та ельфів, про її «ряжаного» Сергійка і малинову спідницю. Знайомство вийшло вдале. Ми навіть дискутували з приводу «Злочину і кари», при чому дружньо погодилися, що вбивство – це класна штука. Я навіть дещо придивилась до еСЗеВеН, можливо, вона дійсно навіжена чи одна з тих страшних маніяків-убивць, про яких так часто пишуть в газетах. Але, певно, ні… навіжені ж не носять сріблястих кофтинок.
- То я буду влаштовуватися? – зістрибнуло дівча з мого ліжка і побігло до дверей.
«Хм… Чом би й ні?!» – подумала я й усміхнулася, викинувши очі Рити у смітник. Тепер усе буде інакше… Все інакше…
еСЗеВеН повернулася з купою маленьких клуночків і почала влаштовуватися. Вона щебетала, мов дзвіночок, мені надзвичайно подобалося те, що вона мені розповідає, як... Та враз мої очі знову заіскрилися… Вона ледь помітно зачепила бильце мого ліжка…
На ранок вже Горошок ходив у сріблястій кофтинці…
Я нарешті виселилася з гуртожитку…

- Привіт, пам’ятаєш мене? – усміхається, звисаючи зі стелі, маленька біла лялечка. – Ми ж нещодавно говорили?! Я була у твоєму тістечку… У тому, перепацьканому кремом…
Починаю згадувати усіх знайомих мені лялечок… У тістечку?! Ні, таких у мене ніколи не було. Були недолугі школярки, які мріяли втратити цноту, не знаючи де і взагалі чи у них є ця нота, сором’язливі студентки, які вдень гризли нігті впереміж з гранітом науки, а вночі хтиво звивалися, дивлячись порно… Хм… Подружки друзів, які нявчали: «Ти розумієш… А він… А я…», а потім, коли мені набридали усі ці історії, - вищали не своїм голосом: «Глибше! Швидше! І силь-ннні-ше!». Згадую усіх: вродливих і не дуже, навіть справжнісіньких потвор… Викладачок, директорів, офіціанток, хатніх робітниць… Дружин військовослужбовців і суджених спортсменів, чоловіки яких досі гадають, що жіноче тіло – це футбольне поле чи плац, на якому можна грати чи марширувати лише у певний визначений час... Бували кокетки, неформалки, навіть лесбіянки… Хм, сам собі дивуюся!.. Було усе чи майже все, але у тістечку?! З кремом?! Хоча… з кремом можливо і було діло, але не з тістечком і не так, щоб я не міг згадати.
- Ні, не пригадую, - відказую я, хитаючи головою туди-сюди, намагаючись потрапити в такт з коливаннями нитки, на якій власне і тримається ця лялечка.
Аж тут вона починає відверто гиржати, не сміятися чи хихикати, як притаманно дівчатам, а саме гиржати. Це гиржання з часом переростає у якусь біснувату істерику, причому голос лялечки все більше стає схожим на чоловічий бас. Я жахаюся, починаю розмахувати руками, кричу, як раптом вона перетворюється на довжелезного, темного, страшного такого хробака.
…..
- І що далі?
- Я прокидаюся…

*
Цього ранку Кеті захотіла вершків… Я ніколи не знав, чого вона ще захоче зранку, кого чи захоче ранку, але мені подобалося, як вона усміхалася… Вона завжди зранку усміхалася… Спочатку мружила очі, туго-туго, мов кошеня, загорталася у ковдру, водночас таким чином стягуючи її з мене, а потім – швидко схоплювалася з бадьорим радісним сміхом і владно викрикувала: «Хочу вершків!», «Пішли стрибати через канали!» чи... В цьому не було жодного сенсу. Я однаково ніколи не виконував цих її забаганок, невдоволено бурчав щось собі під носа, намагався повернути ковдру і знову засопіти, додивляючись сон. Вона теж це знала, але не зважала, бо любила усміхатися, а я любив, як вона усміхається…
…
- І що далі?
- Кеті захотіла вершків…

*
Хробак нарешті припинив гиржати і впав зі стелі, точніше з ниточки, на якій тримався, на підлогу. Подивився на мене якось підозріло і подався геть до дверей.
Мені захотілося чомусь його зупинити…
- Зачекай, - крикнув я хробаку, та хробак не зупинився.
Хм… Люди теж досить часто не зупиняються… і на це є безліч причин, проте одна-єдина відповідь – їм просто байдуже, що хтось кричить їм «зачекай»…
….
- І що далі?
- Нічого… продовжують іти…

*
Того дня Кеті плакала… А я не хотів слухати… Не хотів більше її слухати, як і дивитися на її тіло…
Дивно, я стільки усього перебачив за свої сорок чотири, але це вперше в мені прокинулася гордість і я нарешті переконав себе, що я не на смітнику знайшовся, аби підбирати після когось усілякий непотріб. Звісно, вона аж ніяк не була насправді непотребом – молода, вродлива… Хм, вона була непотребом через те, що була зі мною, а я – що був з нею. Це дивно, наскільки швидко люди стають один одному непотрібними…
Я просто пішов, а вона крикнула те саме «зачекай».
- Зачекай!
…
- І що далі?
- Вітер...

*
Я біг, мов дитина, яка біжить до батька, котрого ніколи не бачила, мов річка, мов звичка, але не наздогнав його. Хробак утік. Я не міг пояснити, як, але він втік. Коли я добіг до дверей, за ними лиш співали пташечки, світило сонечко, росла травичка, а десь далеко – йшла Кеті…
…
- Дайте здогадаюся. Просто йшла?
- Далі? Так…

*
- А ви знаєте, що я не ваш психолог? – позбувшись свого набридливого «далі» і терпіння, нарешті запитав мене чолов’яга, що сидів у кріслі навпроти.
Я подумав, що знаю.
- Знаю, - відповів я.
- От і добре! А знаєте, що проведете залишок життя за ґратами?
Я подумав, що ми усі в тій чи іншій мірі за гратами, але не відповів нічого.
- Так, ви підтверджуєте те, що вбили свою співмешканку двадцятилітню студентку за обміном Кетлін Харріс? – якось дивно продовжував чолов’яга, ніби з американського детективу, ковтнувши трохи слини.
- Ні. – не підтверджував я.
- У вас є мотив – зрада, немає алібі, хіба що хробак підтвердить, а у нас є свідки і ваші відбитки на знарядді вбивства. Хто ж це зробив по-вашому?
- Вітер…
…
- І що далі? – запитаєте ви.
- Нічого, – відповім я, хоча міг би сказати, що мене таки посадили, згадати про пундики з ваніллю і про хробака...
Так, я нарешті згадав ту лялечку… Знаєте, зрада – це і є ніби лялечка, яка з часом перетворюється на хробака у тістечку, який відважно псує кремовий смак кохання. Ти кидаєш його… Йдеш… Та вітер у скроні продовжує шепотіти лагідним голосом: «В твоєму тістечку хробак. Убий! Бий!». І ти вже не можеш інакше… та і не хочеш… Коришся…

*
Дощ… Знову із землі вилазять хробаки… Ким вони є зараз?! У чиє тістечко залізуть?! З’їдять крем і поповзуть далі чи як і мій заснуть навіки?! Хто зна…

*
- Візьми парасольку… і слідкуй, щоб не підхопити хробака, - усе тим же лагідним голосом, усміхаючись за вікном, продовжує шепотіти вітер…
Лише він один вийшов сухим з води… Лише він завжди виходить сухим… Хи-хи…