Цього дня я прокинулася і зрозуміла, що маю вбити свою сусідку… Я підійшла тихо, доки вона спала, і задушила її пакетом для сміття, мабуть, цим же підкреслюючи їх нерозривний зв'язок. Потім довго сиділа і дивилася на її мертву плоть. Я не кажу тіло, бо ж коли вбивають тварину це – лише шмат м’яса, який, по суті, стане через кілька годин, якщо його не покласти в холодильник, прихистком смороду і гнилі. Вона була твариною, тому заслуговувала на синюшне намисто і такі думки. Я не шкодувала про скоєне, в мені не було ні краплини жалю, лише бажання довго, нудотно довго дивитися на витвір своїх рук і поліетилену.
Її серце не билося… Нарешті в кімнаті стало тихо… Ні тобі крику, ні тобі шуму… Лише тиша і я, хоча я, мабуть, також тиша. Її груди не здіймалися більше вгору під тиском кожного нового ковтка повітря… Воно вийшло з розряду товарів громадського вжитку, які спочатку облапують немитими руками після туалету, а потім кладуть до рота. Воно стало лише моїм… чистим… вільним… простим… Я дивилася на неї і вперше не відчувала роздратування і відрази… Вона більше не була розцяцькованою барбі, не була міс «Я дуже класна», не була шльондрою з букетом венеричних хвороб і тому подібним… Вона була звичайною… Хм, тут я вперше подумала, що могла б з нею жити, нею такою…
Усе свідчило про реальність. Без жодного шматочка рожевих ілюзій, хіба що залишків косметики на її тепер блідому обличчі. Я підійшла ближче… Я риготала… І це вона, та, що величала себе невідомо ким?! Я куди вища… Розуміння того, що вона нарешті не дихає і в цілому світі про це знаю лише я, надихало мене. Я почувалася всесильною. Вбивати! Це і є, певно, найбільшою силою. Я нарешті зрозуміла Дарвіна і подивилася на світ іншими очима. Усе куди простіше… Ні тобі совісті… ні всепрощення… Це все біблійна маячня. Вбивати – ось найвища сутність усього людського. Ми плодимось, як тварини, живемо не краще, то чом і не вбивати, як тварини?! Мої очі заіскрилися. В мені виникло величезне бажання кромсати, різати і рвати. І я робила це… Я випотрошила її, мов порося, бавлячись із кров’ю, потім ламала кістки, хрящі, мов сухе гілля, котре потрібно спалити. Я понівечила її всю, заливши лише очі. У неї були блакитні, мов небо, очі, лише їх я не зачепила. «Хтось колекціонує вуха, ніби намисто, - подумала я. – чом мені не колекціонувати очі?!».
У двері постукали… Невже це мить розплати, а я стою закривавлена з ніг до голови посеред розкиданого м’яса, патьоків думок і крові… на підлозі, стінах, навіть стелі?! Очі заіскрилися ще дужче. Стукали знову… А потім знову і знову… З кожним новим ударом руки я поринала у екстаз. Мені нічого не буде. Не буде. Я ледь стримувала регіт… Пішли… Я ж у захваті кинулася долілиць у калюжу крові, в якій пролежала до самісінької ночі, предивно ведучи довгі-предовгі розмови сама з собою.

*
Рита була моєю першою сусідкою. Я вбила її, коли їй виповнилося вісімнадцять. На дворі був лагідний травень. Ніколи його не забуду. Мені ще довгими теплими вечорами доводилося годувати її рештками собак на звалищі і слідкувати, щоб вони з’їли все до останнього шматочка м’яса, останньої кісточки, вилизали – до останньої крапельки крові.
Вона ніколи мені не імпонувала, хоча іноді я думала, що ми могли б бути друзями. Вона була моєю повною протилежністю: весела, товариська, говірка, я ж, як завжди, жила у своєму світі, замкнута, малослівна, закохана у самотність і тишу. І все, можливо, було б добре, якби не велика пристрасть Рити до знущань.
Вона ніколи не застеляла своє ліжко, не мила посуду, не прибирала. Головним чином, лише варила їсти, причому посеред кімнати. Заходиш, а у порозі сидить Рита і шкрябає картоплю, біля неї пательня, олія, спеції, таке враження, що і їсти доведеться з підлоги. Потім вона довго ображалася, що я не обідаю з нею, і залишала, звичайно, трофеї свого куховарства де прийдеться.
Вона любила гарні речі, до того ж усі вони чомусь завжди лежали в її ліжку. Не знаю, можливо, вона боялася, що їх хтось вкраде, а, можливо – просто любила спати з усіма своїми речами. Вони валялися усюди.
Спочатку я все прибирала: складала, застеляла, мила, адже до Рити завжди заходили гості, переважно хлопці, і мені було якось не зручно за те, що коїться у нашій кімнаті. Рита, звичайно, всім казала, що весь цей безлад моїх рук справа, і вони, усі разом, дивлячись на мене, весело хихикали.
Я дуже любила м’ятний чай. Їй це ніколи не подобалося. «Заходжу до кімнати, чую… шось воняє… - часто було починала вона лепетати якомусь френду на вухо. – дивлюся, а це її м’ятний чай». Знову регіт і тикання пальців… Мене це доводило, ну просто, до божевілля, але навіть тут я мовчала.
Рита завжди прикривалася мною, коли потрапляла в халепу: відбила хлопця, посварилася з подружкою, проспала на пару, навіть в непорозуміннях з батьками винна була лише я. Усе каміння летіло лише в мене, мене ненавиділи і проклинали люди, яких я навіть не знала, яким нічого поганого не зробила. Я звикла. Я до всього б звикла, якби не одне «не», вона постійно зачіпала бильце мого ліжка. Я не могла спати, не могла їсти, нічого не могла… Вона постійно мене штовхала… Півроку…Рік… І я просто її вбила, задушивши пакетом для сміття. А потім довгими теплими вечорами годувала її рештками собак на звалищі і слідкувала, щоб вони з’їли все до останнього шматочка м’яса, останньої кісточки, вилизали – до останньої крапельки крові.

*
За Ритою була Зоя, яка виділялася з-поміж інших моїх сусідок своєю невихованістю, нахабністю та самовпевненістю. Хоча, мабуть, самовпевненими вони були усі, вважаючи мене недолугим непотребом, з яким можна робити все, що завгодно.
Зо, любила шумні туси і, переважно, чужих хлопців, тому мені постійно доводилося вішати локшину на вуха її «благовірному», відчиняти вночі двері гуртожитку, а потім – не спати, притримуючи її голову біля раковини чи унітазу, та слухати, яка вона бідолашка. Окрім цього, здається, нам ніколи не було про що говорити. Зазвичай, усі розмови зводилися до того, який у неї класний новий поц, яка вона класна і тому подібне.
Ми рідко бачилися, і мене це влаштовувало. Я не дратувалася через дрібниці та її невихованість, навпаки – це було навіть весело, але вона також почала зачіпала бильце мого ліжка.
Я довго не могла забути Зо, навіть сумувала, бо рік поспіль жила сама… Але нічого не поробиш життя є життя. Собаки ж дуже зраділи, побачивши мене знову.

*
Вслід за Зо з’явилася Алла...
Вона завжди спала з розплющеними очима, говорила уві сні, а іноді й, зі звитяжно вдоволеним тоном, чухала себе в інтимних місцях. Коли їла постійно прицмокувала, що особливо мені нагадувало домашню скотину – корову в основному.
Ця корова з’їдала все, що я привозила, носила мої речі, навіть одного разу поцупила зубну щітку. А ще – вона ніколи не викидала залишків їжі, постійно, все доїдала, навіть, якщо з нього йшов неприємний душок.
Одного разу я дещо познущалася з неї. Додала в макарони, зварені чотири дні тому, і пересмажені з яйцем на дні п’ятому, мильної води, яку вона не вилила теж невідомо коли, після того як помилася. Сміховинно, вона навіть не відчула різниці, продовжуючи прицмокувати.
Алла не зачіпала мого ліжка. Її в била просто так, знаєте, як у мультику... А може, й через те, що не люблю хатніх тварин.
Я довго не знала, що робити з її тілом… Собаки зі звалища нікуди не поділися, але чомусь вони не хотіли її їсти. Мабуть, знали, що вона ласувала усіляким непотребом.
У мене страшенно боліла голова. Я перемізкувала безліч варіантів, але жоден з них мені не підходив. Запакувати у пакети і закопати?! Це ж копати, шукати лопату, їхати за місто, а як собаки знайдуть і рознесуть повсюди?! Втопити?! Інша проблема, як зробити, щоб ті шматки м’яса не повипливали?! Тому я її спалила і розвіяла, банально, як у американських серіалах, її попіл за вітром.

*
Таня, Оля, Тома, Діана, Марина – після Алли за один рік я вбила ще п’ятьох. Вони ніяк не могли зрозуміти… Ну ніяк, якби я не втовкмачувала ножем у їхні мертві тіла… Вони не розуміли, що не можна зачіпати мого ліжка.Я ж невинна, що вони не розуміли, правда?
Найдивніше, що дівчат не шукали… Їх зовсім не шукали… В гуртожитку, правда, почали ходити різні чутки, але я з кожним разом була все обережнішою та обережнішою. Навіть завела собі песика, щоб постійно не тинятись вночі до звалища. Я назвала його Горошком і прилаштувала у підвальчику біля гуртожитку. Через кілька місяців разом з Горошком добірне сусідське м’ясце їли й бомжі, котрі іноді приходили туди на ночівлю. До речі, ми досить здружилися, теревенили про буденне, економіку, кримінал, що ті поліціянти нічого не роблять і тому подібне. Дивно, ніхто з них не цікавився звідки у мене м’ясце… особливо Горошок.

*
- Привіт, - весело вигукнуло рудоволосе дівча в сріблястій кофтинці, забігши до кімнати. – Ти еСЗеВеН?
- Ні, наскільки знаю Віка. А що, хто така еСЗеВеН? – запитала я.
- Хи-хи-хи, - зайшлося сміхом дівча. – Скоріше за все навіжена… хи-хи-хи, - продовжувала вона далі. – І це я. До речі, твоя нова сусідка.
- Тебе так і називати? – запитала між іншим, спустивши вже без цікавості голову над «Злочином і карою» Достоєвського.
- Можна і так.
Далі еСЗеВеН розповідала мені про струмочки і кольорових їжачків, про фей та ельфів, про її «ряжаного» Сергійка і малинову спідницю. Знайомство вийшло вдале. Ми навіть дискутували з приводу «Злочину і кари», при чому дружньо погодилися, що вбивство – це класна штука. Я навіть дещо придивилась до еСЗеВеН, можливо, вона дійсно навіжена чи одна з тих страшних маніяків-убивць, про яких так часто пишуть в газетах. Але, певно, ні… навіжені ж не носять сріблястих кофтинок.
- То я буду влаштовуватися? – зістрибнуло дівча з мого ліжка і побігло до дверей.
«Хм… Чом би й ні?!» – подумала я й усміхнулася, викинувши очі Рити у смітник. Тепер усе буде інакше… Все інакше…
еСЗеВеН повернулася з купою маленьких клуночків і почала влаштовуватися. Вона щебетала, мов дзвіночок, мені надзвичайно подобалося те, що вона мені розповідає, як... Та враз мої очі знову заіскрилися… Вона ледь помітно зачепила бильце мого ліжка…
На ранок вже Горошок ходив у сріблястій кофтинці…
Я нарешті виселилася з гуртожитку…