Дивно, чому людей приваблюють сентиментальні серіали, мильні опери, слиняві романи та напомаджені герої? Чому людей вабить банальність та заяложеність? «Чим дурніша пісня, тим – правдивіша», - каже героїня Фанні Ардан із фільму «Сусідка» ( реж. Ф.Трюффо).
Невже правда є тривіальною та вульгарною? Можливо, люди звикли вкладати своє життя у трафарети та шаблони. Можливо, усвідомлені стереотипи обивательського буття складають одну гігантську Матрицю, що схожа на бджолиний вулик. І ми влітаємо у цю Матрицю, кожен у свою комірку, і починаємо мислити пласкими категоріями трюїзму. Матриця нагадує бджолині стільники, в які ми виливаємо нектар власних думок. З часом ці думки перетворюються на дьоготь міщанства та буденства. Отак і проминає життя – від одного штампу до іншого: дім, город, дача, машина, холодильник…
Буденщина надто звичайна та близька, вона лежить на поверхні і врешті стає традицією. І немає сили боротися з усталеністю… Бо коли ти живеш за іншими законами – ти не такий, як усі, ти – особливий… ти якийсь… астральний… «Не від світу сього»,- кажуть про тебе… Ти не матричний… а живий… Це дивує твоїх сусідів… і навіть близьких…
А ти надто далекий від народу і заанґажований своїми пориваннями й майже божевільними поглядами та ідеями, що повсякчас шлейфом тягнуться услід тобі…
Чомусь усе своє свідоме життя ти бредеш самотньою дорогою цього власне буття… Сам-один… І самотність іде тобі на користь… В самотності ти відсторонюєшся від Матриці… Ти сягаєш Абсолюту… Ти стаєш вільним і прозорим… і ти зникаєш…
Але чи сягаєш ти Істини?...
Невідомо…
Бо все то – велика марнота…

На фоні титрів звучить мелодія, що нагадує плескіт хвиль.
За мить нас ошелешує і саме зображення океану, могутня стихія якого несе свої хвилі до берега невеликого острова, загубленого в його безмежних просторах.
Океан, його неосяжний простір, для нас є образом вічності, з її усталеними законами і непорушними правилами, що дають можливість задуматись над непрохідними істинами світобудови, її звичними нормами, серед яких людина виглядає іграшкою в руках вищих сил, чиї порухи недосяжні й незбагненні для спрощеного людського розуму.
Ось так, сотні, тисячі, мільйони літ, ніс океан свої води до берегів невідомих йому земель і ніщо не ставало йому на заваді. Так само, як і колись, із впертою ритмічною впевненістю та глухим зітханням, хвилі накочувались одна на одну, намагаючись розказати щось здавна забуте, приховане та потаємне. Білі буруни шепотіли про минулі свої діяння в надрах бездонної води, розповідали щось інтимне та неповторне, несли свіжіть, що захоплювала і турбувала несподівані мрії та хвилювання, спонукала фантазію до створення неймовірних ілюзій та марев у кожного, хто бачив їх у цю мить…
Дівчина, котру ми бачимо на невеличкому катері в океані, споглядає хвилі і радіє, що наповнений солоним ароматом вітер обвіває обличчя та розвіває їй довге руде волосся. Вона, як і всі люди майбутнього, живе сумою миттєвих вражень, насолоджується миттю, завдяки якій, як вона вважає, пізнається дійсність.
Люди майбутнього задовольнили всі матеріальні потреби, тому існували безтурботно і безпроблемно. Вони населили свій світ ілюзіями митей та спалахів. Пізнавали реальність завдяки магічній силі сьогочасних переживань. Час у їхній свідомості минав плавно і безперервно, нанизуючи кожну мить одну на одну, утворюючи вібрований ланцюг незабутніх вражень та переживань, про які вони враз забували, бо їх вже кликали інші більш захопливі враження та переживання… Майбутні люди звільнялись від тягаря минулого і досягли рівня усталеного блаженства. Вони ніколи не відчували душевного болю: ні горя, ні безумств, ні печалі… Їхнє життя текло розважливо і спокійно. Вони були щасливі у штучному світі миттєвих афектів.
Нарешті катер пристав до берега. Мар’яна, так звали дівчину, вийшла на острівець, який здавна належав її родині. Опинившись на твердій суші, вона весело гукнула шкіперові:
- Прощавай, Джеку!
- Бувай, Мар’яно!.. Бережись!.. О цій порі тут з’являється тайфун!..
Капітан віддав прощальний сигнал, і катер вийшов у океан. Чайки летіли йому вслід та жалібно кричали. Здалося, що вони плачуть за своїми близькими родичами, такими невтішними були їхні крики…
Мар’яна неспішно попрямувала до будинку, що височів над неоковирною поверхнею острова. Будинок нагадував краплю, був створений із пластикоподібного скла, стояв на потужній палі, зробленій у вигляді гвинтових сходинок. Паля ця входила глибоко в ґрунт острова, утримуючи дім на поверхні. І, мабуть, тільки чудом архітектурної конструкції дім цей не був знесений незліченними океанськими штормами за десятки років свого існування.
До дверей будинку піднімались сходинки нагору. Піднявшись й відімкнувши двері, ви потрапляли в невелике приміщення, яке слугувало за сіни. Там стояли шафки для одягу та взуття, кутку були риболовні снасті та різне рибацьке начиння: вудки, спінінги, гачки, сачки тощо. Це вказувало на те, що колись тут мешкав запеклий рибалка…
Вище сходинки вели до просторої кімнати, оздобленої бурштиновим оксамитом та червоним деревом. Ця кімната знаходилась всередині “будинку-краплі” і була кабінетом та вітальнею одночасно. У ній знаходився камин, біля якого стояли великі шкіряні крісла, старовинний письмовий стіл, який був посередині кімнати, обабіч стіни - велика канапа, а на підлозі лежала здоровенна штучна шкіра білого ведмедя. На стінах висіли картини та полиці з безліччю книг та фоліантів. Вікна кімнати закривали жалюзі з намальованими картинами Пітера Брейгеля. Ці жалюзі мешканці завжди могли підняти і заглянути в кімнату, що знаходилася за стіною. Вітальня мала четверо дверей, символізуючих чотири сторони світу. Через ці двері можна було потрапити в дві інші кімнати, кухню та ванну. На самому вершечку “будинку-краплі” знаходилась лампочка-маячок, яка нерідко в негоду вказувала морякам шлях у океані…
Невловимо цей будинок нагадував станцію “Солярис”. Можливо тому, що станція висіла над думаючим інопланетним океаном, а будинок майбутнього височів над стихією океану земного, слугуючи символом буття, де як в краплі відображається життя…
Мар’янин дід за фахом був архітектором і колись давно збудував цей будинок, щоб вдалині від світу створювати в ньому шедеври зодчества.
Мар’яна окинула зором будинок і неквапно піднялась сходинками нагору, стала навшпиньки, понишпорила в скарбничці над дверима і знайшла ключ. Тихенько відчинила двері та зайшла в дім. Він затишно зустрів її мов старого друга, котрий нарешті повернувся до родинного вогнища з далеких мандрів. І вмить все, що ховалось у закутках свідомості і вважалось навіки забутим, стрімко вирвалось назовні. Пригадалось дитинство і темні довгі вечори, коли вона з дідом сиділа тут біля камину і слухала його дивні оповіді, схожі на вигадки, і те, як час минав непомітно і тихо… Дівчина здивувалась від усвідомлення, що, попри все, минуле жило в ній усі ці роки і було ладне щомиті вийти назовні.
Мар’яна зайшла до вітальні. Там все було, як завжди. Побачивши старий магнітофон, вона натиснула кнопку і почула простеньтку пісеньку минулого “З ранку до ночі…”
* * *
Мар’яна з криком прокинулась. Довго не тямила, де знаходиться. Лише, коли роззирнулась довкруж, зрозуміла, що лежить у вітальні дідового дому, занурившись у шкіру білого ведмедя. У камині з легким тріском жевріло полум’я, а за стінами “дому-краплі” чулося гуркотіння. Вочевидь, океан бушував.
Мар’яна встала, підняла жалюзі і побачила прозору стіну будинку, мокру від дощу. На океані вирував шторм. Безкраю поверхню води заповнювали височенні хвилі, які гнав потужний вітер. Над обрієм вже почав зяяти першим просвітком світанок. Тому у сіріючих присмерках нового ще не розпочатого дня Мар’яна невиразно помітила на березі щось незвичне. Вона швиденько натягнула довгий джемпер і вийшла надвір.
З кожною миттю шторм підсилювався, вітер заважав ступати, та дівчина рішуче йшла до безформних дерев’яних уламків на березі. Це була вщент розбита яхта. Разом із нею хвилі винесли на пісок тіло хлопця, який лежав блідий і непритомний. Нахилившись до нього, Мар’яна почула тихе биття серця. Це трохи розважило дівчину.
З великим зусиллям затягнула потерпільця в будинок
***
З вітальні, в якій відпочивав врятований хлопець, чувся стогін.
Дівчина швиденько побігла до вітальні.
Юнак прийшов до тями і здивовано поглянув на Мар’яну:
- Ти хто?
- Мар’яна?
- Де я?
- Тебе виніс океан.
- Тихий?
- Як тебе звуть?
- Макс… Де яхта?..
- Океан розтрощив її.
- Це твій маяк вказував мені шлях?..
- Випий морсу. Тобі потрібно підкріпитись…
Макс випив морсу. Знесилено відкинув голову на подушку та заснув.
Мар’яна пішла на кухню. Підняла тоновані жовті жалюзі, подивилась на океан, шторм не вщухав, та попередня його несамовитість минула, незабаром він приборкає свою силу, затихне і тоді настане мертвий штиль.
Дівчина увімкнула електроплиту, приготувала в склянці чай із пелюсток суданської троянди. Чай заварився і поступово став багряно-червоним. Вона додала меду, не поспішаючи випила.
Ось так для неї настав ранок…

***
Спокійний Тихий океан.
Мар’яна з Максом ідуть піщаним берегом, дихаючи на повні груди свіжим повітрям та відпочиваючи від замкненого простору “будинку-краплі”. Деколи їм під ноги потрапляють уламки дерева, скуйовджені водорості, усякий мотлох, винесений океаном під час шторму…
Макс помітив дерев’яний уламок яхти з написом “MARE”. Піднявши його, обережно торкнувся щокою і мовив:
- Дерево тепле, воно несе інформацію минулого.
Мар’яна подивилась на нього, як на дивака, і відповіла:
- Ти говориш про старе дерев’яне потороччя, неначе про живе.
- У дереві, як в коді спадковості, приховані таємниці вічності, - продовжував Макс.
Мар’яна жваво відібрала в нього дощечку і легковажно промовила:
- Віддай мені, я чудово інкрустую цю дерев’янку, - дівчина провела по дереві рукою і безтурботно продовжила, - насолоджуйся миттю, лише вона має значення.
- Але без минулого, без його досвіду мить ніколи не настане! – заперечив Макс.
- Дізнайся істину – минуле існує доти, доки ми його пам’ятаємо! –відапелювала Мар’яна.
- Минуле існує незалежно від нас, нам здається, що ми віджили мить і вона зникла назавжди. Проте інколи в минулому більше майбутнього, ніж у теперішньому, - стояв на своєму Макс.
- Ми стаємо вільні, коли відцураємось минулого.
- Як вітер? – іронічно запитав Макс.
- Як ураган! – запально відповіла Мар’яна.
Дівчину захоплювала ця бентежна боротьба слів, від хвилювання загорілись очі, зашарілось обличчя, запаморочилась голова.
- Але урагани вбивають, знищують…
- І приносять очищення…
Раптом у них під ногами здригнулась земля, Макс і Мар’яна відчули поштовх.
- Що це?! – здивовано вигукнула Мар’яна.
- Поштовх, - відповів Макс.
- Землетрус?
- Схоже…
- Що ж робити?
- Не знаю. Подивимось, що буде далі.
- Тим паче, що у нас немає вибору, - промовила Мар’яна.
Вони насторожились, та поштовх не повторився.
* * *
Макс з Мар’яною швидко зайшли в дім.
Хлопець крикнув з порогу до дівчини:
- Збери необхідне, а я викличу велику Землю. Нехай пришлють гелікоптер, треба евакуюватись, раптом почнеться виверження вулкана.
Макс викликав по радіофону Землю. А Мар’яна збирала все, що потрапляло під руку і закидала в рюкзак.
Макс кричав у фонограф:
- Служба порятунку! Терміново вишліть гелікоптер на острів Пі-2. Ми відчули поштовх. Що?! Небезпеки немає? Це не повториться? Все одно пришліть гелікоптер, - хлопець поклав слухавку і сказав Мар’яні: - Це був штучний поштовх, вчені досліджували сейсмічні особливості нової підводної станції.
- Отже, небезпеки немає? Тоді ми залишаємось тут. Ти ще занадто слабкий для таких перегонів. Не бачу підстав для паніки, - вона кинула рюкзак на канапу, підійшла до радіофону, набрала номер служби порятунку, й за мить вже говорила диспетчеру: - Відмініть виліт на острів Пі-2. Ми залишаємось.
У той час Макс розглядав фотографію над камином, на якій зображені чоловік і молода вродлива жінка.
- Я десь бачив цих людей, - задумливо проказав хлопець.
- Це мої прадід та прабабця, так що особисте знайомство скасовується, - всміхнувшись відповіла Мар’яна, - дід казав, що я вдала копія Оксани, так звали прабабу.
Макс уважно подивився на дівчину.
- Дійсно, ти схожа на неї.
- Вони цікаво зустрілись, - продовжували Мар’яна, - Оксана після катастрофи потрапила у лікарню, а Олег – прадід – врятував її, поставив на ноги, закохався і одружився…
- Вони були щасливі і померли в один день, - іронічно продовжував Макс в тон Мар’яні.
- Зовсім навпаки! Оксана померла молодою, залишивши Олегові п’ятилітнього сина Сашка, мого діда. Той сам виростив його. І ніколи більше не одружувався, залишившись вірним дружині. Він був лікарем, рятував безнадійно хворих…
- А ким був твій дід?..
- Архітектором.
- Це він побудував “дім-краплю”?
- “Щоб вдалині від світу створювати в ньому шедеври зодчества”, – так він любив казати… Дід виховав мене після того, як загинули батьки. Вони досліджували кратер вулкана й упали у вогненну прірву. Я їх не пам’ятаю, бо була у пелюшках…
- Я своїх також не пригадаю, вони загубились у всесвіті, вивчаючи чорні безодні часу.
- Це від них ти успадкував навіжені думки про минуле?
- Можливо, та мене щось постійно наштовхує на них. Я намагаюсь відчути природу миті, а це тягне до вивчення минулого і майбутнього, і я приходжу до висновку, що час не має меж, що він уміє безтямно йти вперед, робити зигзаги і нестись назад, ставати липким, як желе, і терпким, як кислюче вино, тягнутись вічність і линути за мить… Я добре знаю, що в одну річку ввійдеш двічі, тричі, сотні разів…, доки не знайдеш виходу, чи броду…
- Мій дід казав щось схоже, тільки він вважав, що ми живемо двічі та тричі, і кожне життя є продовженням минулого, і будь-які скоєні помилки ми маємо виправляти…
- Я впевнений, що ми зустрілись невипадково. Нам необхідно щось виправити…
- Або пережити…
- Ти також це відчуваєш?
- Не знаю, але замкнена атмосфера Пі-2 стирає мої уяви про життя… Я починаю, як кішка відчувати…

* * *

Мар’яна з криком прокинулась! За вікном гримів грім, палахкотіли блискавки, шумів вітер… Макс забіг до неї у кімнату і стурбовано запитав:
- Що з тобою?
- Сон! Мені наснився сон!..
- Заспокойся.
- Нібито мене приносять в жертву богу Сонця і спалюють на вогнищі в день Сонячного затемнення…, полум’я підбирається до мене ближче і ближче…, вже обпалює ноги, а я прив’язана до жертовного стовпа…, от-от, спалахну!..
- Блискавка налякала тебе, - Макс ніжно взяв її долоню і погладив довге руде волосся.
- Ти не розумієш, цей сон переслідує мене і постійно сниться, - з розпачем продовжувала дівчина. - Інколи здається, що реальність, в якій я живу несправжня, вона якась хитка та ілюзорна, те, чого насправді не існує в житті…, тільки цей сон має реальну силу, а життя відносне… Я намагаюсь сховатись, втекти, розчинитись в дійсності…, однак цей сон не дає мені цього зробити, - Мар’яна гірко заплакала.
Макс пригорнув її до себе, обійняв і поцілував.

* * *


Гроза пішла далі. Вітер затих. Однак дощ не вщухав.
Міцно обійнявшись, Мар’яна з Максом лежали в ліжку і прислухались до дощу, краплі тихо стукали по прозорій стіні будинку. Мар’яна пошепки мовила:
- Те, що відбувається з нами, нагадує примітивний бульварний роман.
- Люди тягнуться до примітивності, вона напрочуд досяжна і доступна…
- Мені завжди здавалось, що якщо я покохаю, то це буде особливе почуття.
- Воно і є особливе, адже з нами таке коїться вперше, чи не так?
- Хочеться, щоб нас це почуття ніколи не покинуло.
- І залишилось з нами назавжди, - підхопив слова Мар’яни Макс.
- Або віднесло водночас. Щоб не було розв’язок та розчарувань, щоб усе зникло, як і розпочалось – в одну мить!
- Вихор на те й зветься вихром, щоб налетіти, закружляти і зникнути назавжди, залишаючи лише спогади… Розлука – ціна вихрів…
- Нехай нас змиє океан, і ми ніколи не заплатимо цю ціну, - завершила лихоманку слів Мар’яна.
Вони замовкли і знову почали слухати дощ.
Зрештою дощ вгамувався.
Настала тиша.
Камера зупинилась на мокрому вікні.
Загорівся світанок.
Зображення поступово стало розмитим. Це було схоже на те, як миють свічада, спочатку ми бачимо неясні обриси, вони змінюються, тягнуться вгору-вниз, навсібіч, і лише згодом стають чіткими, відображаючи реальні обриси, справжню дійсність…
***
Океан. Хвилі накочуються одна на іншу, зрошуючи пустинний піщаний берег, частину води забирає береговий пісок, іншу - відносить океан, саме так здійснюється безконечний кругообіг життя…
Макс і Мар’яна йдуть берегом, хвилі омивають їхні ноги, та хлопець і дівчина не зважають на це, вони йдуть уперед, осяяні першими промінням сонця, назустріч майбутньому, яке має продовження. Життя лише починається, й вони мріють його осягнути.
Звучить тиха мелодійна пісня про море, що розповідає про радісні миті кохання і про неминучість розлуки. Ця пісня викликає щире співчуття у глядачів.

***
Здійнявшись, вогонь розпустив полум’яні язики вгору, займаючи все більше тонкого хмизу. Невдовзі він охопить стовп, до якого язичники прив’язали жертву богу Сонця – світло-русу й синьооку Мійю.
Вогнище палить дівчині ноги й піднімається все вище до тонкого стану, готове вмить огорнути її ніжну й тендітну фігуру.
Безневинна жертва тамує біль і безнадійно зднімає очі в небо, і бачить Сонце, що заходить за Місяць. От-от настане сонячне затемнення…
Мійя вдивляється у натовп жертовників. Люди у нестямі рвуть на собі одяг, волосся, роздирають до крові обличчя…
Погляд дівчини нишпорить у натовпі і враз зупиняється на постаті у золото-пурпурових шатах. Це шаман Тит, котрий готував її до обряду жертвопринесення. Помітивши в очах завжди врівноваженого жреця надзвичайне задоволення та звірячу “жагу крові”, Мійя здивувалась, і чомусь саме в цю хвилину зрозуміла, що помирає. І як не дивно, в її душі настав спокій і умиротворення…
Та раптом, несподівано для себе, дівчина відчула сильний поштовх, що надходив з-під землі. Вслід за ним надійшли ще потужніші поштовхи… Затряслось і задрижало все навкруги, щось загуло. Поблизу стряслась гора, очевидно, вибухнув вулкан. Зірвався сильний вітер, заревіли звірі, закричали птахи. Отямились від екстазу жертвопринесення язичники. Натовп почав розбігатися навсібіч у пошуках рятунку. Почалась паніка.
Скориставшись загальним сум’яттям, давно закоханий у Мійю парубок Хайям розкидав полум’я і відв’язав дівчину від жертовного стовпа. З торжеством дикуна, що відвоював свою здобич, він схопив її та потягнув до лісу.
Коли втікачі наблизились до лісової гущавини, вражене вогнем дерево загородило їм прохід. Здавалося, ніхто не помітив утікачів…
* * *
Хайям та Мійя пробирались крізь лісові хащі. Падали дерева, летіли каміння, перетинаючи їм дорогу. І от, немов вкопаний, перед ними постає шаман Тит. Він єдиний не піддався паніці і побачив, як втікачі забігли до лісу. Розрахувавши їхній шлях і обійшовши його через болото, що було набагато ближче, він тепер стояв на заваді потерпільцям та чекав пояснень. Хайям вирішив захиститися. Він замахнувся на Тита камінним ножем. Та верховний жрець не налякався його. Він був ладен використати силу розуму та величі, щоб відвоювати те, що належало йому – тіло жертви. Безпристрасно, владно і суворо він наказав юнакові:
- Віддай мені її!
Хайям із криком накинувся на Тита. Зав’язався нерівний двобій. Молодий та спритний суперник почав перемагати.І от нарешті жрець переможений…
Проте несподівано для обох в боротьбу втрутилась Мійя. Вона відштовхнула хлопця і підняла Тита з глейкої сірої долівки.
Черговий потужний поштовх, що гуркотливо надійшов із-під землі, остаточно вирішив долю двобою, розкидаючи всіх трьох у різні боки. Галявина розчахнулась на дві частини. Тит і Мійя залишились на одному боці, Хайям - на іншому. Прірва миттєво стала більшою. Хайям хотів перескочити тріщину з палахкотливиим жерлом унизу, та не змігши цього зробити, полетів у безодню. Побачивши страшну смерть юнака, Мійя несамовито закричала. Тит схопив дівчину за руку і побіг навмання у хащі…
Колихалась земля. Падали дерева. Горів прогалинами ліс.
* * *
Тит і Мійя пробирались крізь трясовину. Шаман вивів дівчину на круглий острівець посеред болотяного озера. Тут вони зупинились і Мійя знесилено впала на землю. Шаман підтримав її виснажене тіло.
Поступово гуркіт виверженого вулкана відійшов на другий план, згодом зник взагалі, перестала колихатись земля,запала неприродна тиша, завмерло всеН навкруги, зникли вуки, занімів світ…
Тит сумно поглянув на непритомну Мійю. Свідомість дівчини не витримала напруги і завмерла разом із природою. Здавалось - назавжди…
* * *
Коли прокинувся Тит, тліло лише вугілля. Жрець підвівся, поглянув на Мійю, здалося, що вона спить. Він приклав долоню на лоб дівчини. Чоло було холодним. Придивившись уважніше, шаман помітив, що на Мійєне обличчя впали сині тіні, лице задерев’яніло і змарніло. Стало очевидно, що дівчина померла. Приголомшено й мовчки, сидів і дивився Тит на застиглі риси прекрасного дівочого лику. Невимовна тиша огортала все навкруг, і від цього ставало ще самотніше і ще більше відчувалось безслів’я смерті…
Згодом Тит звівся на ноги, назбирав хмизу та сухої трави, приготував посеред острова смертне ложе, поклав на нього дівчину.
Щойно смерклось, назбирав світлячків, що літали в повітрі, зробив із них вінок і одягнув його Мійї.А згодом, коли на небі з’явились зорі, і місяць освітив землю, Тит підпалив острів, став навколішки перед одром смерті і затягнув протяжну ритуальну молитву богу Ночі…
За декілька хвилин острів охопило полум’я. Безмовне болотяне озеро відбивало вогонь у своїй каламутній воді.
Нарешті жертва була принесена повністю і остаточно…

Да, город… Мечта… И любовь к большому полису…В котором можно заблудиться и потеряться, навсегда, навеки, обезличить себя, и жить никем не узнанным и не узнаваемым… Остаться навечно в небытии и неизвестности… Ты соринка, песчинка, безликая молекула в этом большом, наполненном машинами и лабиринтами подземных переходов, улиц и площадей… Ты никого не знаешь, и тебя не знает никто… Ты один, ты затерян и потерян… Ты – безлик, и обезличен… И ты свободен… Свободен от скуки, от пересудов, от отношений… Ты живешь один, ни от кого не зависишь… Ты зависаешь в пространстве и ощущаешь освобождение от суеты. Таким образом, ты счастлив…
Ты спускаешься в метро… Ты смотришь сквозь безликие лица напротив твоего лица… Ты проносишься сквозь пространство; время ничего не значит для тебя. Ты не слышишь голоса диктора, объявляющего названия станций. Ты всецело погружен в свои мысли… Ты создаешь роман. В твоей голове рождаются эпизоды. Целые страницы заполняются событиями, которые находятся в твоей голове… И тем не менее, пора выходить…
Опять люди в серых пальто, с серыми тоскливыми обезличенными лицами (хотя каждый при этом наделен своей неповторимой индивидуальностью), а на мраморных плитах тает ржавый снег, оставляя опаловые капли…
Приехали…
Ты становишься на ступеньку эскалатора, ты поднимаешься вверх, ты опять смотришь сквозь людей (сквозь лица).
Ты выходишь на улицу. И видишь серый день. Ты вспоминаешь запись столетней давности из твоего дневника о всаднике на сером в яблоки коне, который посещал твое воображение в такой же серый-серый день. Ты улыбаешься внутри себя – нельзя, чтобы люди увидели твою улыбку. Ты однороден с толпой. Нельзя портить серый узор кислых рож и серых вязких луж.
Всю твою жизнь тебя призывают смириться, стать таким, как тебя видят – серым… И ты почти становишься таким… Только эта улыбка, которая находится внутри тебя, портит твой обезличенный портрет. Ее, конечно, никто не видит, все думают, что ты такой же, как и все – серый… и недалекий. А они нет, они видят себя разукрашенными, совсем не серыми. (Они ведь не знают, что внутри ты весел и смеешься гораздо чаще, чем они могут себе представить…)
Да, эта серая, серо-белая погода сведет всех с ума. Ну, и пусть,… пусть день будет серым,… пусть лица встречных остаются застывшими… Я буду идти, идти, оставляя всех позади, свое прошлое, свои бывшие несбыточные и не сбывшиеся мечты и эту канитель с кино (которое – кино, вино и домино)… И от которого у меня ничего не осталось, даже памятных дат…
Город. Огромный. Большой. Открытый город… В котором я прячусь от себя и от других. В котором я теряюсь и забываю себя, свое имя, свое призвание и все, присущие мне, качества… Я становлюсь одной из всех, той серой или серо-белой, еще лучше – черно-белой пленкой на 16 мм, которую когда-то увидела в парке на другом континенте Земли, там где кино никто не снимает, и не снимал никогда… И я становлюсь опять никем… Как и тогда, в день моего зачатия… Когда ни меня, ни многих, окружающих меня сегодня, людей в этом материальном мире не было и в помине… И память их еще не несла никаких отпечатков реальности. Был белым, чистым лист бумаги (тоже запись из дневника, но более позднего периода)… И так далее…
А теперь, когда «Полковнику никто не пишет… Полковника никто не ждет…»… А не к этому ли я стремилась всегда? К полному отстранению!... Чтобы никто не ждал… не писал… не искал… К Абсолюту, к пустому белому, покрытому дымкой, месту… Я ведь всегда хотела, чтобы меня не существовало…
Вот лежит со мной рядом книга Паоло Коэльо, которую я собралась читать и, которая, очевидно, так и останется непрочитанной… А вдруг, я пишу лучше?.. Но это совсем не значит, что не нужно читать «Вероника решила умереть»… Да, тоска… «Тоска Вероники Фокс»… Райнер Вернер Фасбиндер… И «Сто лет одиночества»… Габриэль Гарсиа Маркес…