На фоні титрів звучить мелодія, що нагадує плескіт хвиль.
За мить нас ошелешує і саме зображення океану, могутня стихія якого несе свої хвилі до берега невеликого острова, загубленого в його безмежних просторах.
Океан, його неосяжний простір, для нас є образом вічності, з її усталеними законами і непорушними правилами, що дають можливість задуматись над непрохідними істинами світобудови, її звичними нормами, серед яких людина виглядає іграшкою в руках вищих сил, чиї порухи недосяжні й незбагненні для спрощеного людського розуму.
Ось так, сотні, тисячі, мільйони літ, ніс океан свої води до берегів невідомих йому земель і ніщо не ставало йому на заваді. Так само, як і колись, із впертою ритмічною впевненістю та глухим зітханням, хвилі накочувались одна на одну, намагаючись розказати щось здавна забуте, приховане та потаємне. Білі буруни шепотіли про минулі свої діяння в надрах бездонної води, розповідали щось інтимне та неповторне, несли свіжіть, що захоплювала і турбувала несподівані мрії та хвилювання, спонукала фантазію до створення неймовірних ілюзій та марев у кожного, хто бачив їх у цю мить…
Дівчина, котру ми бачимо на невеличкому катері в океані, споглядає хвилі і радіє, що наповнений солоним ароматом вітер обвіває обличчя та розвіває їй довге руде волосся. Вона, як і всі люди майбутнього, живе сумою миттєвих вражень, насолоджується миттю, завдяки якій, як вона вважає, пізнається дійсність.
Люди майбутнього задовольнили всі матеріальні потреби, тому існували безтурботно і безпроблемно. Вони населили свій світ ілюзіями митей та спалахів. Пізнавали реальність завдяки магічній силі сьогочасних переживань. Час у їхній свідомості минав плавно і безперервно, нанизуючи кожну мить одну на одну, утворюючи вібрований ланцюг незабутніх вражень та переживань, про які вони враз забували, бо їх вже кликали інші більш захопливі враження та переживання… Майбутні люди звільнялись від тягаря минулого і досягли рівня усталеного блаженства. Вони ніколи не відчували душевного болю: ні горя, ні безумств, ні печалі… Їхнє життя текло розважливо і спокійно. Вони були щасливі у штучному світі миттєвих афектів.
Нарешті катер пристав до берега. Мар’яна, так звали дівчину, вийшла на острівець, який здавна належав її родині. Опинившись на твердій суші, вона весело гукнула шкіперові:
- Прощавай, Джеку!
- Бувай, Мар’яно!.. Бережись!.. О цій порі тут з’являється тайфун!..
Капітан віддав прощальний сигнал, і катер вийшов у океан. Чайки летіли йому вслід та жалібно кричали. Здалося, що вони плачуть за своїми близькими родичами, такими невтішними були їхні крики…
Мар’яна неспішно попрямувала до будинку, що височів над неоковирною поверхнею острова. Будинок нагадував краплю, був створений із пластикоподібного скла, стояв на потужній палі, зробленій у вигляді гвинтових сходинок. Паля ця входила глибоко в ґрунт острова, утримуючи дім на поверхні. І, мабуть, тільки чудом архітектурної конструкції дім цей не був знесений незліченними океанськими штормами за десятки років свого існування.
До дверей будинку піднімались сходинки нагору. Піднявшись й відімкнувши двері, ви потрапляли в невелике приміщення, яке слугувало за сіни. Там стояли шафки для одягу та взуття, кутку були риболовні снасті та різне рибацьке начиння: вудки, спінінги, гачки, сачки тощо. Це вказувало на те, що колись тут мешкав запеклий рибалка…
Вище сходинки вели до просторої кімнати, оздобленої бурштиновим оксамитом та червоним деревом. Ця кімната знаходилась всередині “будинку-краплі” і була кабінетом та вітальнею одночасно. У ній знаходився камин, біля якого стояли великі шкіряні крісла, старовинний письмовий стіл, який був посередині кімнати, обабіч стіни - велика канапа, а на підлозі лежала здоровенна штучна шкіра білого ведмедя. На стінах висіли картини та полиці з безліччю книг та фоліантів. Вікна кімнати закривали жалюзі з намальованими картинами Пітера Брейгеля. Ці жалюзі мешканці завжди могли підняти і заглянути в кімнату, що знаходилася за стіною. Вітальня мала четверо дверей, символізуючих чотири сторони світу. Через ці двері можна було потрапити в дві інші кімнати, кухню та ванну. На самому вершечку “будинку-краплі” знаходилась лампочка-маячок, яка нерідко в негоду вказувала морякам шлях у океані…
Невловимо цей будинок нагадував станцію “Солярис”. Можливо тому, що станція висіла над думаючим інопланетним океаном, а будинок майбутнього височів над стихією океану земного, слугуючи символом буття, де як в краплі відображається життя…
Мар’янин дід за фахом був архітектором і колись давно збудував цей будинок, щоб вдалині від світу створювати в ньому шедеври зодчества.
Мар’яна окинула зором будинок і неквапно піднялась сходинками нагору, стала навшпиньки, понишпорила в скарбничці над дверима і знайшла ключ. Тихенько відчинила двері та зайшла в дім. Він затишно зустрів її мов старого друга, котрий нарешті повернувся до родинного вогнища з далеких мандрів. І вмить все, що ховалось у закутках свідомості і вважалось навіки забутим, стрімко вирвалось назовні. Пригадалось дитинство і темні довгі вечори, коли вона з дідом сиділа тут біля камину і слухала його дивні оповіді, схожі на вигадки, і те, як час минав непомітно і тихо… Дівчина здивувалась від усвідомлення, що, попри все, минуле жило в ній усі ці роки і було ладне щомиті вийти назовні.
Мар’яна зайшла до вітальні. Там все було, як завжди. Побачивши старий магнітофон, вона натиснула кнопку і почула простеньтку пісеньку минулого “З ранку до ночі…”
* * *
Мар’яна з криком прокинулась. Довго не тямила, де знаходиться. Лише, коли роззирнулась довкруж, зрозуміла, що лежить у вітальні дідового дому, занурившись у шкіру білого ведмедя. У камині з легким тріском жевріло полум’я, а за стінами “дому-краплі” чулося гуркотіння. Вочевидь, океан бушував.
Мар’яна встала, підняла жалюзі і побачила прозору стіну будинку, мокру від дощу. На океані вирував шторм. Безкраю поверхню води заповнювали височенні хвилі, які гнав потужний вітер. Над обрієм вже почав зяяти першим просвітком світанок. Тому у сіріючих присмерках нового ще не розпочатого дня Мар’яна невиразно помітила на березі щось незвичне. Вона швиденько натягнула довгий джемпер і вийшла надвір.
З кожною миттю шторм підсилювався, вітер заважав ступати, та дівчина рішуче йшла до безформних дерев’яних уламків на березі. Це була вщент розбита яхта. Разом із нею хвилі винесли на пісок тіло хлопця, який лежав блідий і непритомний. Нахилившись до нього, Мар’яна почула тихе биття серця. Це трохи розважило дівчину.
З великим зусиллям затягнула потерпільця в будинок
***
З вітальні, в якій відпочивав врятований хлопець, чувся стогін.
Дівчина швиденько побігла до вітальні.
Юнак прийшов до тями і здивовано поглянув на Мар’яну:
- Ти хто?
- Мар’яна?
- Де я?
- Тебе виніс океан.
- Тихий?
- Як тебе звуть?
- Макс… Де яхта?..
- Океан розтрощив її.
- Це твій маяк вказував мені шлях?..
- Випий морсу. Тобі потрібно підкріпитись…
Макс випив морсу. Знесилено відкинув голову на подушку та заснув.
Мар’яна пішла на кухню. Підняла тоновані жовті жалюзі, подивилась на океан, шторм не вщухав, та попередня його несамовитість минула, незабаром він приборкає свою силу, затихне і тоді настане мертвий штиль.
Дівчина увімкнула електроплиту, приготувала в склянці чай із пелюсток суданської троянди. Чай заварився і поступово став багряно-червоним. Вона додала меду, не поспішаючи випила.
Ось так для неї настав ранок…

***
Спокійний Тихий океан.
Мар’яна з Максом ідуть піщаним берегом, дихаючи на повні груди свіжим повітрям та відпочиваючи від замкненого простору “будинку-краплі”. Деколи їм під ноги потрапляють уламки дерева, скуйовджені водорості, усякий мотлох, винесений океаном під час шторму…
Макс помітив дерев’яний уламок яхти з написом “MARE”. Піднявши його, обережно торкнувся щокою і мовив:
- Дерево тепле, воно несе інформацію минулого.
Мар’яна подивилась на нього, як на дивака, і відповіла:
- Ти говориш про старе дерев’яне потороччя, неначе про живе.
- У дереві, як в коді спадковості, приховані таємниці вічності, - продовжував Макс.
Мар’яна жваво відібрала в нього дощечку і легковажно промовила:
- Віддай мені, я чудово інкрустую цю дерев’янку, - дівчина провела по дереві рукою і безтурботно продовжила, - насолоджуйся миттю, лише вона має значення.
- Але без минулого, без його досвіду мить ніколи не настане! – заперечив Макс.
- Дізнайся істину – минуле існує доти, доки ми його пам’ятаємо! –відапелювала Мар’яна.
- Минуле існує незалежно від нас, нам здається, що ми віджили мить і вона зникла назавжди. Проте інколи в минулому більше майбутнього, ніж у теперішньому, - стояв на своєму Макс.
- Ми стаємо вільні, коли відцураємось минулого.
- Як вітер? – іронічно запитав Макс.
- Як ураган! – запально відповіла Мар’яна.
Дівчину захоплювала ця бентежна боротьба слів, від хвилювання загорілись очі, зашарілось обличчя, запаморочилась голова.
- Але урагани вбивають, знищують…
- І приносять очищення…
Раптом у них під ногами здригнулась земля, Макс і Мар’яна відчули поштовх.
- Що це?! – здивовано вигукнула Мар’яна.
- Поштовх, - відповів Макс.
- Землетрус?
- Схоже…
- Що ж робити?
- Не знаю. Подивимось, що буде далі.
- Тим паче, що у нас немає вибору, - промовила Мар’яна.
Вони насторожились, та поштовх не повторився.
* * *
Макс з Мар’яною швидко зайшли в дім.
Хлопець крикнув з порогу до дівчини:
- Збери необхідне, а я викличу велику Землю. Нехай пришлють гелікоптер, треба евакуюватись, раптом почнеться виверження вулкана.
Макс викликав по радіофону Землю. А Мар’яна збирала все, що потрапляло під руку і закидала в рюкзак.
Макс кричав у фонограф:
- Служба порятунку! Терміново вишліть гелікоптер на острів Пі-2. Ми відчули поштовх. Що?! Небезпеки немає? Це не повториться? Все одно пришліть гелікоптер, - хлопець поклав слухавку і сказав Мар’яні: - Це був штучний поштовх, вчені досліджували сейсмічні особливості нової підводної станції.
- Отже, небезпеки немає? Тоді ми залишаємось тут. Ти ще занадто слабкий для таких перегонів. Не бачу підстав для паніки, - вона кинула рюкзак на канапу, підійшла до радіофону, набрала номер служби порятунку, й за мить вже говорила диспетчеру: - Відмініть виліт на острів Пі-2. Ми залишаємось.
У той час Макс розглядав фотографію над камином, на якій зображені чоловік і молода вродлива жінка.
- Я десь бачив цих людей, - задумливо проказав хлопець.
- Це мої прадід та прабабця, так що особисте знайомство скасовується, - всміхнувшись відповіла Мар’яна, - дід казав, що я вдала копія Оксани, так звали прабабу.
Макс уважно подивився на дівчину.
- Дійсно, ти схожа на неї.
- Вони цікаво зустрілись, - продовжували Мар’яна, - Оксана після катастрофи потрапила у лікарню, а Олег – прадід – врятував її, поставив на ноги, закохався і одружився…
- Вони були щасливі і померли в один день, - іронічно продовжував Макс в тон Мар’яні.
- Зовсім навпаки! Оксана померла молодою, залишивши Олегові п’ятилітнього сина Сашка, мого діда. Той сам виростив його. І ніколи більше не одружувався, залишившись вірним дружині. Він був лікарем, рятував безнадійно хворих…
- А ким був твій дід?..
- Архітектором.
- Це він побудував “дім-краплю”?
- “Щоб вдалині від світу створювати в ньому шедеври зодчества”, – так він любив казати… Дід виховав мене після того, як загинули батьки. Вони досліджували кратер вулкана й упали у вогненну прірву. Я їх не пам’ятаю, бо була у пелюшках…
- Я своїх також не пригадаю, вони загубились у всесвіті, вивчаючи чорні безодні часу.
- Це від них ти успадкував навіжені думки про минуле?
- Можливо, та мене щось постійно наштовхує на них. Я намагаюсь відчути природу миті, а це тягне до вивчення минулого і майбутнього, і я приходжу до висновку, що час не має меж, що він уміє безтямно йти вперед, робити зигзаги і нестись назад, ставати липким, як желе, і терпким, як кислюче вино, тягнутись вічність і линути за мить… Я добре знаю, що в одну річку ввійдеш двічі, тричі, сотні разів…, доки не знайдеш виходу, чи броду…
- Мій дід казав щось схоже, тільки він вважав, що ми живемо двічі та тричі, і кожне життя є продовженням минулого, і будь-які скоєні помилки ми маємо виправляти…
- Я впевнений, що ми зустрілись невипадково. Нам необхідно щось виправити…
- Або пережити…
- Ти також це відчуваєш?
- Не знаю, але замкнена атмосфера Пі-2 стирає мої уяви про життя… Я починаю, як кішка відчувати…

* * *

Мар’яна з криком прокинулась! За вікном гримів грім, палахкотіли блискавки, шумів вітер… Макс забіг до неї у кімнату і стурбовано запитав:
- Що з тобою?
- Сон! Мені наснився сон!..
- Заспокойся.
- Нібито мене приносять в жертву богу Сонця і спалюють на вогнищі в день Сонячного затемнення…, полум’я підбирається до мене ближче і ближче…, вже обпалює ноги, а я прив’язана до жертовного стовпа…, от-от, спалахну!..
- Блискавка налякала тебе, - Макс ніжно взяв її долоню і погладив довге руде волосся.
- Ти не розумієш, цей сон переслідує мене і постійно сниться, - з розпачем продовжувала дівчина. - Інколи здається, що реальність, в якій я живу несправжня, вона якась хитка та ілюзорна, те, чого насправді не існує в житті…, тільки цей сон має реальну силу, а життя відносне… Я намагаюсь сховатись, втекти, розчинитись в дійсності…, однак цей сон не дає мені цього зробити, - Мар’яна гірко заплакала.
Макс пригорнув її до себе, обійняв і поцілував.

* * *


Гроза пішла далі. Вітер затих. Однак дощ не вщухав.
Міцно обійнявшись, Мар’яна з Максом лежали в ліжку і прислухались до дощу, краплі тихо стукали по прозорій стіні будинку. Мар’яна пошепки мовила:
- Те, що відбувається з нами, нагадує примітивний бульварний роман.
- Люди тягнуться до примітивності, вона напрочуд досяжна і доступна…
- Мені завжди здавалось, що якщо я покохаю, то це буде особливе почуття.
- Воно і є особливе, адже з нами таке коїться вперше, чи не так?
- Хочеться, щоб нас це почуття ніколи не покинуло.
- І залишилось з нами назавжди, - підхопив слова Мар’яни Макс.
- Або віднесло водночас. Щоб не було розв’язок та розчарувань, щоб усе зникло, як і розпочалось – в одну мить!
- Вихор на те й зветься вихром, щоб налетіти, закружляти і зникнути назавжди, залишаючи лише спогади… Розлука – ціна вихрів…
- Нехай нас змиє океан, і ми ніколи не заплатимо цю ціну, - завершила лихоманку слів Мар’яна.
Вони замовкли і знову почали слухати дощ.
Зрештою дощ вгамувався.
Настала тиша.
Камера зупинилась на мокрому вікні.
Загорівся світанок.
Зображення поступово стало розмитим. Це було схоже на те, як миють свічада, спочатку ми бачимо неясні обриси, вони змінюються, тягнуться вгору-вниз, навсібіч, і лише згодом стають чіткими, відображаючи реальні обриси, справжню дійсність…
***
Океан. Хвилі накочуються одна на іншу, зрошуючи пустинний піщаний берег, частину води забирає береговий пісок, іншу - відносить океан, саме так здійснюється безконечний кругообіг життя…
Макс і Мар’яна йдуть берегом, хвилі омивають їхні ноги, та хлопець і дівчина не зважають на це, вони йдуть уперед, осяяні першими промінням сонця, назустріч майбутньому, яке має продовження. Життя лише починається, й вони мріють його осягнути.
Звучить тиха мелодійна пісня про море, що розповідає про радісні миті кохання і про неминучість розлуки. Ця пісня викликає щире співчуття у глядачів.