Дивно, чому людей приваблюють сентиментальні серіали, мильні опери, слиняві романи та напомаджені герої? Чому людей вабить банальність та заяложеність? «Чим дурніша пісня, тим – правдивіша», - каже героїня Фанні Ардан із фільму «Сусідка» ( реж. Ф.Трюффо).
Невже правда є тривіальною та вульгарною? Можливо, люди звикли вкладати своє життя у трафарети та шаблони. Можливо, усвідомлені стереотипи обивательського буття складають одну гігантську Матрицю, що схожа на бджолиний вулик. І ми влітаємо у цю Матрицю, кожен у свою комірку, і починаємо мислити пласкими категоріями трюїзму. Матриця нагадує бджолині стільники, в які ми виливаємо нектар власних думок. З часом ці думки перетворюються на дьоготь міщанства та буденства. Отак і проминає життя – від одного штампу до іншого: дім, город, дача, машина, холодильник…
Буденщина надто звичайна та близька, вона лежить на поверхні і врешті стає традицією. І немає сили боротися з усталеністю… Бо коли ти живеш за іншими законами – ти не такий, як усі, ти – особливий… ти якийсь… астральний… «Не від світу сього»,- кажуть про тебе… Ти не матричний… а живий… Це дивує твоїх сусідів… і навіть близьких…
А ти надто далекий від народу і заанґажований своїми пориваннями й майже божевільними поглядами та ідеями, що повсякчас шлейфом тягнуться услід тобі…
Чомусь усе своє свідоме життя ти бредеш самотньою дорогою цього власне буття… Сам-один… І самотність іде тобі на користь… В самотності ти відсторонюєшся від Матриці… Ти сягаєш Абсолюту… Ти стаєш вільним і прозорим… і ти зникаєш…
Але чи сягаєш ти Істини?...
Невідомо…
Бо все то – велика марнота…