Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Зоряна Биндас (1985)



Художня проза
  1. Джинси з секонду


    Хлопець вже другу годину розказував мені про свої джинси. Андрій балакав про Хмельницький базар, про те, де дешевше купити товар. Він героїчно хвалився, як знаходить найкращі моделі штанів, торгується до посиніння, купує їх за безцінь, тоді везе в Тернопіль і перепродує штани в кілька разів дорожче. Андрій гордився своїми постійними клієнтками, які шалено любили ті китайські джинси і приходили до нього знов і знов. А часом навіть дзвонили до нього на мобільний, щоб запитати, чи не привіз він нового товару. А він, спритний хлопець, окрім того, що розвозив по магазинах Тернополя хліб зрання, то ще й встигає всю Тернопільську область об’їздити з своїми штанами. Він просто сідає в грузовик, і їде в якийсь район, але не випадково, в нього є графік. В перший понеділок місяця він їде в Борщів, у перший вівторок – Чортків, в середу – Бережани.. Таким чином, за місяць він в деяких райцентрах буває навіть по два рази.
    - Але ти не думай, що в мене якісь погані джинси, вони хоч і китайські, але я вибираю дуже рідкісні і цікаві моделі, - переконував хлопець.
    Тоді у Лас Вегасі він здався мені цікавим. Я звернула увагу на білявого парубка, який стояв практично в самих дверях. Він був сам, не танцював, лиш зрідка сьорбав пиво, не тому, що хотів його пити, а для того, аби не стояти просто так, витріщаючись на усіх, а принаймні щось робити. Тому він не дуже успішно вдавав, ніби прийшов у нічний клуб попити пива. Та й можна було це робити за столиком, було ще кілька вільних, але там дівчат, які грайливо і динамічно рухались посеред танцмайданчика, було видно гірше. Мені стало цікаво, що ж то за хлопець, який очима полює на когось. Тому, коли тоді ще незнайомець Андрій підійшов до мене побалакати, то я й не заперечувала. Виявилось, що юнак не любить нічних клубів, має мало друзів і не розуміє розваг сучасної молоді. Але в Лас Вегас ходить по суботах тому, що йому несила сидіти вдома постійно. Він приходить подивитись, п’є одне пиво і йде додому. Андрій одразу помітив мене, принаймні так він казав. Він звернув увагу на мої незвичайні рухи на танцювальному майданчику. Йому стало цікаво до якої танцювальної школи я належу, і скільки часу займаюсь танцями. Хлопець щиро дивувався, коли виявилось, що я ніде й не вчилась. Запропонував якось ще зустрітись. Я не відмовила, але й не погодилась. Номера телефону не дала, тільки сказала: «Зустрінемось якось, може».
    Андрій досьорбував пиво, і це означало, що зараз він піде, а я повернусь на танцмайданчик.
    В понеділок, між парами, я заскочила в «Ласкаво Просимо» за своєю улюбленою булочкою. Поки стояла в черзі, у відділі приймали товар – свіжий хліб. Тут я зустріла його вдруге. Андрій спритно носив ящики з хлібом. Дуже гарно, він торговий представник, працює на хлібі, подумала я. Так і не купивши булочки тоді, побігла на пару, зараз бачитись з Андрієм зовсім не хотілось.
    Якась дурна ситуація вийшла, навіть якось шкода стало хлопчини. Займається якоюсь такою не певною справою, а з вигляду у нічному клубі здавався «наблатиканим» хлопцем, принаймні намагався справити таке враження. Ну але ж гроші не пахнуть – заспокоювала себе. А якщо його гроші й пахнули б, то в ароматі свіжоспеченого хліба нічого поганого ж нема. Але краще було б з тим хлопцем більше ніколи не зустрічатись.
    Але зустрітись довелось, і не через кілька років, а ввечері того ж дня. Коли я в компанії одногрупників спокійно наминала піцу у Боллєро, то знову з’явився «хлопець з нічного клубу». Знову сам. Прийшов поїсти. Я щиро раділа, що він лише привітався, швидко «знищив» своє їдло і пішов. Але те все вже нагадувало якесь таємне переслідування.
    З того часу той хлопець з’являвся усюди, інколи по кілька разів на день. Може це якісь знаки, може варто таки з ним зустрітись якось, роздумувала я.
    Коли ми побачились якось в іншому нічному клубі, то я здалась. Ми обмінялись номерами телефонів, і домовились в вівторок побачитись.
    Побачились. Ми гуляли весняним, але ще добре холодним Тернополем. Я голосно цокотіла зубами. Хлопець не переставав говорити про джинси.
    - Мабуть, буду тікати додому – холодно, - сказала я.
    - То що ж ти нічого не кажеш? – запитав він, і запропонував піти кудись поїсти та погрітись.
    Не кажу, бо не було як поміж джинси слово вставити, хотіла сказати я, але стрималась. Ми зайшли у перше-ліпше кафе. Поки я розглядала меню, Андрій замовив нам чай «Саусеп»: один чайничок з заваркою і два горнятка.
    - Може шоколадку вам до чаю? – запропонувала дівчина-офіціант.
    - Та ні, не будемо псувати наші і так погані зуби, - відповів Андрій.
    А в мене між іншим, ще жодної пломби нема, подумала я, і чомусь захотіла дати Андрію по його зіпсованих зубах. Таки не дала, натомість глибоко дихала, заспокоювала себе і свій шлунок, який репетував так, що здається навіть офіціантка це почула і лише жалісливо глянула на мене.
    - Ти знаєш, до мене за джинсами приходять такі гарні дівчата, - продовжував свою розповідь Андрій, - такі, як ляльки. Вони інколи міряють по кілька пар одразу, а я просто стою, і ними милуюсь. Знаєш, вони часто залишають свої номери телефонів, ті лялі з радістю зі мною зустрічались би, але я на це все не ведусь. Я ж розумію, що вони клеяться до мене лише тому, що розраховують на мої подарунки – гарні речі, якими я торгую, або принаймні на знижки. Так, ці кралі гарні, але як можна закохатись у дівчину, в голові у якої одні джинси?
    Я безцеремонно дивилась на двері, демонстративно не слухала Андрія, тупцювала нервово ногою.. Але нічого не допомагало. Я просто не знала, що маю робити. Ще трохи, і я просто встану і піду. Та Андрій замовк, а потім почав говорити, що слід вже йти додому, бо завтра треба ставати в 4, щоб в 5 вже розвозити хліб. Але на вулиці холодно, то не завадило б сьорбнути гарячого чаю наостанок. Він покликав офіціантку і попросив аби та принесла ще окропу і долила до заварки. Дівчина запропонувала принести інший чай, але Андрій пояснив, що смак у чаю, який запарюють вдруге, нічим не гірший за свіжий, тому він не збирається платити за ще один чайничок з заваркою і воду. Тож дівчина мить постояла, як вкопана, потім знизала плечима, і пішла по окріп. Андрій їй ще крикнув, щоб та взяла два пакетики цукру, але тільки якщо він буде безкоштовним. Від сорому мені хотілось просто стати невидимою, або швидко втекти. Але я мужньо витримала той вечір до кінця. Коли Андрій, наостанок, переконував мене прийти до нього купити джинси, я нервово пояснювала, що не ношу китайських штанів, не міряю джинси на базарі і взагалі зараз не потребую нових лахів.
    І зараз я хотіла б написати, що більше ніколи цього хлопця не бачила, але якийсь час він знову частенько потрапляв мені на очі. З його коротких розповідей я дізнавалась про те, що він вже не возить хліб, бо присвятив весь свій час джинсовому бізнесу, що він пробував за товаром їздити в Одесу, але там нема таких гарних моделей, як в Хмельницькому, що в нього досі нема дівчини, бо їм всім «джинси в голові». З кожним роком зустрічі з ним ставались рідше. Тепер Андрій мав свій кіоск на «секонді». І хоч він продавав нові джинси, а не ношені, але там була хороша «точка» і великі прибутки.
    Я таки інколи купувала китайські лахи, і міряла джинси на базарі, кожного разу радіючи, що продавцем виявлявся не Андрій. Хоч хлопець, певно, таки вмів торгувати, я була певна, що навіть під дулом пістолета, до нього по штани не піду.
    Вже кілька років я не відпочиваю в «Лас Вегасі», а може його вже закрили. Не ходжу на зустрічі з малознайомими людьми, бо й на друзів часу не вистачає. Але так само ношу джинси, як і кілька років тому. Їх навіть інколи позичає й мене молодша сестра. А кілька днів тому вона мені подзвонила і похвалилась, що купила в магазині нові джинси. Потім додала, що поспішила з тою покупкою, бо лише після того побачила джинсові штанята, які ще більше припали їй до душі, даремно, що омріяний лах був з «гуманітарки» та ще й коштував триста гривень. На ще одні джинси невистачало грошей. От сестра запропонувала мені «спонсорнути» принаймні частину тих джинсів. А я погодилась, що ж поробиш, що штани сестра побачила запізно, зайвими вони точно не будуть.
    Коли вона прийшла похвалитись покупкою, я подумала, що штани таки дійсно симпатичні, от тільки «попсові» трохи. Втім, дивно, як моя сестра купила нові китайські джинси на «секонді»…
    - Знаєш, я б не звернула на них увагу може, але мені кинувся в очі молодий білявий хлопець, який виявився продавцем. Дивний він якийсь. Так дивився на мене, що аж незручно було міряти ті штани.
    - Того продавця не Андрієм звали, - запитала я.
    - Андрієм, - округлились очі в моєї сестри, - а ти звідки знаєш?
    От так і вийшло, що у цей дивний спосіб я таки купила джинси у того хлопця.





    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Депутат і бабця
    - Дитино, то моя кабінка, - сказала мені бабуся, яка стояла на вході у купе.
    Я для певності ще раз глянула у квиток. Виходило, що я таки маю їхати у «кабінці» цієї літньої пані.
    - Та ні, жіночко, в мене тут написано моє місце, мені точно сюди, - намагалась я пояснити бабусі, і ледь стримувалась, щоб не розсміятись.
    Втім, тут таки не до сміху. При всій моїй повазі до літніх людей, мушу сказати, що в більшості з них є одна особливість, з якою я просто не можу змиритись. Зрештою, тому уникаю тривалого перебування біля стареньких. Я говорю про їхній запах. Так, від цієї жінки дуже неприємно пахло, хоч з вигляду вона – дуже мила бабуся.
    - Але мені проводнічка сказала, шо я тутка буду їхала, то моя кабінка, я її ше перепитувала два рази, - наполягала літня пані.
    О, нічка буде весела, думала собі я. А потім глибоко вдихнула і почала пояснювати, що в купе їдуть четверо людей, там же чотири ліжка. Бабуся заглянула, таки переконалась – чотири. Вона ще хотіла навести якісь аргументи, щоб таки не пустити мене до «кабінки», але тут з’явився поважний чоловік, років сорока. Він був одягнений у чорне довге пальто, з під якого визирали кінчики лакованих туфель. Від чоловіка добре пахло, але той запах зовсім не міг боротись із ароматом бабці. В руці незнайомець тримав велику шкіряну сумку, яку поспішав поставити. Він різко зайшов, подивився у свій квиток, глянув на нумерацію місць, і зупинився поглядом на нашому купе. З бабцею він був не такий люб’язний, як я. Він просто відсунув літню жінку і пояснив, що йому нема коли вести дурні суперечки. Чоловіка я одразу охрестила депутатом
    За чоловіком зайшла я, а розчарована бабця мить постояла у тамбурі, а потім побігла до провідниці, яка дратівливо привела жінку попід руку, посадила, і сказала, що ця «кабінка» для чотирьох. Бабуся спочатку розчаровано зітхнула, а вже за хвилину – весело з нами загомоніла.
    - А ви де їдете? – питала вона, пильно дивлячись мені в очі.
    - До Тернополя, - відповідаю, розуміючи, що то буде далеко не останнє запитання бабці.
    Потім ця літня пані питала мене, чого я їздила до Києва, чи мене пустили батьки саму, чи я там вчуся, а де я працюю, а скільки мені років, і чи я не заміжня… Питання сипались і сипались, а я шкодувала, що прийшла за 25 хвилин до відправки поїзда. Коли я, з того всього, витягнула мобільний і задзвонила до друга, аби тільки не балакати з надокучливою бабцею, то жінка переключила свою увагу на чоловіка, який був нашим сусідом по купе, його я одразу охрестила депутатом. Чоловік розмістився на своїй нижній полиці, з чорної сумки витягнув тоненький ноутбук і купу паперів. Потім він уважно щось видивлявся у папірцях, клацав на клавіатурі ноутбука, комусь телефонував, далі клацав. Він сподівався, що бабуся його не чіпатиме. Але зараз його не могло захистити ніщо.
    - А ви, пане, де їдете? – питала його жінка.
    - А яке то має значення, ви пильнуйте, куди ви їдете, - різко відрубав «депутат».
    - А ви не читайте в тих паперах зара ніц, бо світло нездале, то ше собі очі зіпсуєте, - не могла вгомонитись бабуся. - То ви де їдете, також до Тернополя. Бо ми з дівчиною їдемо туда. Правда поїзд прибуває в семій годині, я буду вилазила, і їхала ше до Чорткова. А ви з самого Тернополя?
    - Та не з Тернополя я, зі Львова.
    - А ви, може дохтор?
    - Нє, жіночко, я не дохтор.
    - А, я сі питаю, бо в мене в Львівській області син дохтором робит. Ну він правда в Жидачиві, він там фельдшер, але якби ви були дохтор, то його би певно знали. Бо дохтори всі оден другого знають.
    Чоловік щось бурмотів собі під носа. Пан був дійсно знервований, тут ще й ця бабуся в поїзді. Мабуть, такі, як він, поїздом їздять кілька разів в житті. А зараз, може, зламався його особистий літак, чи водій заслаб, або конфіскували службову машину, а їхати треба було. І він, принижений, їхав у поїзді з простими смертними, які ще й чіплялись до його величності з дурними питаннями, і добряче смерділи. Він був дуже незадоволений, і про себе клявся ніколи не їздити громадським транспортом.
    До відправки залишалось ще десять хвилин, і я з нетерпінням чекала того моменту, коли колеса поїзда заспокійливо почнуть калатати. Вже вилізла на свою верхню полицю, постелила і вляглась. От, бабця чомусь сиділа повністю вбрана, навіть хустини не скинула і верхнього ґудзика в пальті не розстебнула. Може, як поїзд почне їхати, то бабцю заколише, думала я собі. Але до того, ще цілих десять хвилин..
    - Пане, пане, - знов звернулась бабця до «депутата», який саме збирав до великої сумки усі свої «прибамбаси».
    - Чого вам, жіночко?
    - Слухайте, ви там собі сіли, я сиджу тут. Як би то ми з вами помінялися місцями? Просто, як я буду сидіти тут, то мене може знудити.
    - Як сидіти? То ви лягайте спати.
    - Я не буду спати. Я мушу цілу ніч сидіти, бо мене закачує. Як я буду тут, то ше можу вирвати, а то всьо потім буде нефайно, тій жінці треба буде претати за мною, то всьо буде смерділо. Тамтого разу, як їхала, то аж два рази вирвала.
    «Депутату» можна було далі й не пояснювати. Він точно не хотів, щоб бабцю почало серед ночі ще й нудити. Він вкотре глибоко зітхнув, і почав перестеляти свою постіль на місце бабусі, а та – пересіла на його.
    В купе зайшов ще один чоловік, такий собі сільський хлоп. Мабуть їде додому з київських заробітків, подумалось. Чоловік мав десь з 50, важив вдвічі більше. Червонощокий і лисуватий. Він привітався з усіма, пильно оглядаючи кожного з нас.
    - О, а я на верхній полці не годен спати, може зі мною хтось поміняється? - запитав.
    - Та я не можу, - пояснювала бабця, - бо мене закачує, буду вночі рвати. А той пан певно не схоче, він якийсь злосний.
    «Пан» не сказав нічого. То чоловік втратив надію на нижню полицю, і пішов собі в тамбур курити. Поїзд тим часом рушив.
    - Гііііііііііііііііііііііі, - зойкнула бабця, - та то шо таке має бути, поїзд не туда їде.
    Я прикинулась, що сплю, і, ледь стримуючи сміх, мовчки спостерігала за тим, що буде далі.
    - Йойойой, та як то він не туда поїхав, чуєте пане, - трясла з плече «депутата».
    - Та як не туда? Вам в Тернопіль треба? То він туда і їде. Заспокойтесь вже!!! Що за напасна жінка, хто вас пустив в поїзд, чіпляється до людей і ніяк не втихомириться, - зайшовся криком чоловік, аж почервонів.
    Він сабанив і сабанив жінці, а та, здавалось, не звертає на це жодної уваги. Вже за мить «депутату» стало соромно. Він вкотре важко зітхнув і заходився знову перестеляти ліжко.
    - Слухайте, а може поїзд зара сі розверне, я піду розпитаю проводнічку, шоб потім ше раз не місцями не мінятися, - думала вголос бабуся.
    - Так-так, поїзди часто розвертаються і міняють напрямок руху. Ви таки йдіть спитайтесь, бо як потім поїзд розвернеться, то гірше буде, - не витримував «депутат» і просто підігрував бабусі, одночасно вмощувався на новому місці.
    Я вже дрімала. Крізь сон почула, як хлоп вмощувався на верхній полиці. Хоч би тільки вона його втримала, подумала тоді я. Хлоп щось казав про свій храп, він просив його штуркати, бо часом він хропе. А потім, як він почав роздягатись, дуже смерділи його шкарпетки, але мені було всеодно, дуже хотілось спати. І я навіть заснула, десь на пів години, доки не заснув хлоп. Прокинулась від страшного реву, перші кілька секунд просто не могла зрозуміти, що ж воно коїться… А потім прислухалась і зрозуміла – ті звуки схожі на храп, храп, якого я ще не чула ніколи. Так хропіти було неможливо. Таке враження, що з десяток левів дружно гарчить на когось. Як людина може видавати такі звуки, стало цікаво. Десь хвилин зо п’ять я дивувалась, а потім зрозуміла – не засну. Ввімкнула плеєр на телефоні, і дідько з тою батареєю, яка має тримати ще цілий наступний день. Втім, хропіння було гучніше, ніж музика на максимумі у моїх навушниках. Сміх і подив в мене чергувались із тихими шлякуваннями, але діватись було нікуди. А ще мене мучила цікавість: невже цього більше ніхто не чує, хіба може хтось спати?..
    Десь за пів години у купе постукала провідниця, двері були відчинені, бабуся, яка так і сиділа одягнена, спеціально залишила ті двері, аби на випадок того, коли її нудитиме, можна було швидко вибігти.
    - Ходіть-ходіть, тут не заперто, - крикнула бабця.
    - Тут до мене приходять пасажири жалітись, та і я сама чую.. Хто у вас так хропе?, - питала провідниця. – Та збудіть його якось.
    - Та хто має будити, а як з просоння ще по писку дасть? – казав «депутат», який, виявилось, теж не спав.
    Провідниця підійшла до чоловіка, добряче його потарбала. Той прокинувся, перепросив, ліг на бік і сказав, що постарається більше не хропіти. Та пройшло не більше десяти хвилин, як звуки ревіння-хропіння було чути знов. Я змирилась з тим, що більше не засну. Ввімкнула нічне світло, дістала книжки, куплені на Петрівці і почала читати, відчуваючи на собі погляд бабці.
    - ¬А шо ти, доцю, читаєш? – питала бабуся.
    - Та нічого, - відповіла я, пакуючи книги, і вимикаючи світло, - вже нічого..
    Я обернулась на бік, обличчям до стіни, і подумала, що так, принаймні, бабуся не надокучатиме. Та за якийсь час мене легенько шарпали за край простирадла.
    - Дитино, ти спиш? Альо, ти там заснула? – питала бабця
    Я обернулась до неї.
    - Доцю, на тобі пиріжка, то моя дочка мені в дорогу нажарила. То з капустою.
    - Бабцю, та які пиріжки, друга година ночі? Єдине, чого я хочу – спати.
    - Йой, то я тебе збудила?
    - Та Ви думаєте, що я взагалі засинала під той хропіння?
    - То ти спи. А як той хлопец буде зачинав храпіти, то я його буду будила, я ж і так не сплю.
    Я на таку пропозицію погодилась, не дуже сподіваючись на її ефективність. Але бабця слів на вітер не кинула. Вона витягла з кутика свою палицю і почала гепати у верхню полицю. Хлоп прокинувся, хропіння зникло. І тільки сопіння хлопа ставало гучнішим, бабця щоразу гепала палицею.
    Зранку, коли я прокинулась, то побачила щось дивне: бабця з депутатом сиділи поруч і їли пиріжки з капустою. Зверхність цього чоловіка за ніч просто зникла. Він відповідав на надокучливі запитання бабці, з радістю наминав її пиріжки і навіть пригостив її чаєм.
    Верхня полиця, на якій спав хлоп, перекосилась, і зараз висіла прикріплена лише з одного боку. Самого ж хлопа не було.
    Як виявилось, бабуся пів ночі охороняла наш з «депутатом» сон, вона совісно будила хлопа, як тільки він починав хропіти. А хлоп кожного разу крутився, вертівся, перекидався з боку на бік. А полиця взяла і не витримала його сто кілограмового тіла, тому й обірвалась десь годину тому. Добре, що бабця сиділа з боку, який втримався і її не зачепило. Хлоп тепер стояв в тамбурі і без кінця курив. А «депутат» з провідницею так-сяк закріпили полицю. Тепер «депутт» був безмежно вдячний бабусі за ті кілька годин сну, зрештою, як і я також.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Мене лякаються, бо я чорний
    Я завжди любив гуляти зранку. Ну вулицях було обмаль людей. Поодинокі нещасні йшли на роботу, бомжі шукали у смітниках щось їстівне, збирали пляшки. Втомлено махали мітлами ранкові прибиральники. Сусід із другого під’їзду о цій порі завжди бігав. Відмовлявся від своїх ранкових кросів лише тоді, коли на вулиці вже було зовсім слизько. Кілька років тому він таки вибіг на вулицю, коли слизька скоринка покрила міські тротуари, пробіг кілька метрів, сподівався що сонечко розтопить отой ще безсилий лід, нога зрадливо поїхала, чоловік впав і вивихнув кінцівку. Зараз він бігає тільки у хорошу погоду. От і сьогодні він ввічливо привітався до мене і побіг далі.
    Я не бігав, просто гуляв. Любив розглядати ще сонне місто. Інколи зустрічав таких самих, як я. Вони собі блукали, не маючи конкретної мети. Вітались зі мною поглядом і йшли далі.
    Найчастіше зустрічались п’яниці, які ще не встигли навіть лягти спати, або десь задрімали на лавочці у парку, а зараз просто повертались додому до розлючених жінок, матерів, до безрадісних колег по пляшці. Кожного дня я бачив чоловіків, яких жінки посилали викидати сміття. Вони, по дорозі до сміттєвих баків, ще солодко позіхали, в декого смішно стирчало заспане волосся, майже всі вони при тому курили. Машин на вулиці було дуже мало, можна було ходити навіть по проїжджій частині – ще одна перевага ранкових прогулянок. Та й увагу на мене зранку звертали менше. Річ у тім, що я був повністю чорним. Я був темним, як ніч, від кінчиків волосин і аж до п’ят. Люди мене інколи лякались, але зазвичай не показували цього. А у таку рань, всім було не до мене. Складалось враження, що коли хтось і виходив на вулицю о годині 6-7, то прокидались вони не раніше 8. Тому я був майже невидимкою.
    У пізніші години втрачалась краса. Саме ранкова прохолода дозволяла відчути всю неповторність кожного моменту, пташки співали найдзвінкіше, сонце було най лагідніше, вітер – найніжнішим.
    Ось так я гуляв, роздумуючи про вічне. Вже добряче зголоднів і подумав, що слід повернутись додому, там вже всі прокинулись і чекають мене, щоб потішити чимось смачненьким. Вже коли підходив до свого будинку, то зустрів її.
    Жінка років 45 несла в руках дві великих сумки в клітинку. Ті торби видавали її: жінка, мабуть базарний продавець, везе якусь городину з свого села. Сьогодні прихильність удачі їй не завадить. Отут між будинками є прохід від ЖД вокзалу до базару. Ото вона і вирішила, певно, скоротити собі дорогу, тим паче сумки були тяжкі. Жінка була вбрана в сіру куртку до колін і чорну спідницю, яка якраз закривала колінні чашки. Видно, що вона колись може навіть була модницею, бо зачіска була б бездоганною, якби надворі був 70 рік. Хімічна завивка в стилі «а ля вівця» була зроблена зовсім недавно, бо відрослих коренів майже непомітно. Чорні мешти трохи припали пилюкою, але все ж помітно, що їх ретельно полірували. Жінка з німим виразом обличчя просто несла свої торби, не надто заглядаючи по сторонах.
    Я хотів непомітно перейти стежку, щоб вона не звернула на мене уваги, але жіночка була занадто близько. Коли я прискорив хід, щоб пройти непоміченим, вона мене побачила. Вираз її лиця став по тваринному злий. Жінка одночасно і розлютилась і налякалась мене. А я злякався її злості. Вона кинулась на ту сторону, що потрібна була мені, таким чином перегородила мені шлях. Я відбіг назад, а вона за мною. Я добряче перестрашився, кинувся втікати.. Хотів випередити жінку, обігнати її, але вона бігла за мною, весь час перегороджуючи мені шлях. Вона кинула свої сумки і просто гналась за мною, як навіжена. Я не розумів що їй потрібно, чому вона одночасно мене боїться і за мною біжить. Може вона маніячка і хоче на мене напасти?..
    - Ах ти дурний чорний котяра, попробуй мені дорогу перебігти. Мені нині тре ту всю моркву спродати, а тут нещастя!!! Зара як копну тебе, то на місяць відлетиш!!! Вже тікай шоб я тебе не виділа!!
    Важко бути чорним котом… От так завжди, і мене налякають, і самі налякаються, а потім кажуть: «Не щастить», – думав собі я, коли щодуху мчав до своєї теплої домівки і люблячих господарів.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Штани в колготках
    Мене обігнало двоє чоловіків, вони помітно пришвидшили крок, зрівнявшись зі мною. Коли незнайомці випередили мене, то обоє оглянулись, як по команді.
    – Дивно, якісь нові люди, –подумала я, на своїй вулиці усіх знаю.
    Пересічні сільські чоловіки: середнього росту, товстий і худорлявий.. Один взутий в базарні мешти, з квадратними носиками, інший – в дерматинові кросівки. Куртки їхні були подібними: спортивні вітрівки, вже добряче зіпрані, але чисті. Один був у чорних штанах «на кант», інший – в джинсах «мальвінах». Я припустила, що то якісь будівельники працюють в когось на подвір’ї, от і розглядають місцевих. Вони просто здивовано подивились на мене і пішли собі далі. А я йшла швидкою рівною ходою: до маршрутки було ще 5 хвилин, отже, встигаю. Вийшла на центральну дорогу, на зупинці вже людей 15, знайшла і своїх незнайомців. Незважаючи на таку рань, охочих дістатись до міста було чимало. Перша маршрутка їхала в 7.10, друга в 7.20, обидві кожного дня були переповненими. Ті двоє щось жваво обговорювали, а потім глянули на мене, переглянулись між собою і посміхнулись. Я стала близько до дороги – там видно, коли їде маршрутка.
    За моєю спиною почувся багатоголосий шепіт, перемовлялись між собою усі жіночки середнього віку, я оглянулась – шепіт стих. Знову почала вдивлятись у далечінь, хіхікання викликало в мене здивування. Зазвичай люди у цій порі занадто сонні, аби щось обговорювати, з чогось сміятись…. Під’їхала маршрутка. Я стояла найближче до дверей, отже і перша піднялась по сходах. За моєю спиною коїлось щось дивне – хікання перейшло у поодинокий регіт, жінки уникали мого погляду і відвертали голови, а чоловіки просто посміхались і співчутливо розглядали. Я зайшла в маршрутку, повисла на трубі, сонно роздивляючись людей. Та що ж коїться, якась маячня. Чому всі на мене дивляться? Якісь дивакуваті погляди… Однокласниця Леся співчутливо подивилась на мене, оцінила моє взуття, далі глянула в очі і поштурхала свого чоловіка. Кивнула головою вниз, вже й чоловік оцінював мої черевички. Хм… з ними мало бути все ок, вчора їх полірувала… Може мені вже здається це все з просоння… але ж ні.. Всі таки роздивляються мене. Так, я знаю, мабуть заляпала штани болотом, або одна штанка в мене закотилась. Але я не буду зараз сама заглядати на штани і чоботи, це приверне ще більше увагу. В маршрутку на зупинках набивається все більше і більше людей, здається, всі про мене забули. Стає трохи легше, але все одно я дуже переймаюсь тим, що викликала жваве обговорення серед людей, це означає, що зі мною щось не так. Може в мене виросли роги, або хвіст? Хм… цікаво. Маршрутка набита, як бутель з квашеними огірками, всі думають вже не про мене, а переймаються, як встояти на одній нозі, висіти на одній руці і не зірватись, як не пом’яті канапки, які дбайливо мама приготувала на обід. В місті в автобусі стає вільніше, на зупинках виходять люди, салон стає напівпорожнім і мене знову можуть розглядати усі…
    Чорт, в мене вже аж око сіпається, ну чим я заслужила таку увагу. Так і хочеться підійти до когось і запитати, що зі мною не так. Але нічого, на наступній я виходжу. «Біля суду» водій зупиняє автобус і я миттю вибігаю. Маршрутка їде по Острозького, переганяючи мене, з вікон на мене дивляться зацікавлені очі. Якась дівчинка студентка взагалі показує на мене пальцем, я не витримую і починаю бігти. Підніматись на Руську треба під гірку, трохи захекаюсь і уповільнюю біг, а потім просто швидко йду. Мене переганяють студенти і як чоловіки, ще у селі, з посмішкою мене розглядають. Мені стає жарко, щоки палають, я біжу на роботу майже у паніці. Дзвоню у двері, мене впускає нічний охоронець Андрій.
    Фу, нарешті мене ніхто не бачить, я заховалась від всіх. Мабуть, в мене просто розтеклась туш, чи помада вийшла за контур, - шукала я причини такої дивної поведінки випадкових перехожих. Побігла дивитись на себе у дзеркало. Та ні, все нормально. А може мені це все здається.. Як добре, що приходжу на роботу найшвидше. Нікого ще нема, можна спокійно попрацювати. От і Андрій вже збирається йти додому. Сідаю за комп’ютер і починаю розгрібати пошту. Андрій зайшов щоб попрощатись. Він вже одягнув куртку і взяв мішок з сміттям, він виносив його кожного ранку. Андрій став біля мене, ніби намагався зібратись з думками, а потім повідомив, що хоче мені дещо сказати. Я підвела очі на хлопця, але тут задзвонив телефон, Андрій кинувся піднімати слухавку, а потім через кілька хвилин забіг до мене і сказав, що поспішає. Ще одна дивина цього ранку. Але баба з воза… Як мінімум годину я на офісі сама. Можна і розслабитись.
    Відкриваю свій блог, переглядаю коментарі і розслаблено закидаю ногу на ногу. ЖАХ!!!!!!!!!!!!!!! Я побачила причину дивної поведінки усіх, хто бачив мене цього ранку. Я не повірила своїм очам. І як таке могло трапитись. Оце бачили геть усі... Що про мене тепер подумають?
    З під штанки виглядав довгий широкий шнурок. Він волочився за мною десь на 20-30 сантиметрів. Цим шнурком була капронова колготка… Вчора ввечері я прийшла до дому і поспішно скинула усі лахи. Колготки скидала разом зі штанами. А потім забула про це і повішала штани на вішак. Зранку я збираюсь у напівтемряві, щоб нікого не розбудити, от і не зауважила, що в штанах запхані колкотки…


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Тобі пороблено
    Тобі пороблено... Так казали друзі, знайомі, знахарі, рідні, і ті, хто випадково дізнався про цю історію. Вона також думала, що над нею висить якесь злісне закляття, а що інакше?
    Пляма в неї на обличчі була вже два тижні, а звідки вона взялась, пояснити ніхто не міг.....
    Того вечора вона прийшла додому, як звичайно, поспішно зняла одяг, прикраси, підібрала волосся. Їй завжди не терпілось одягнути свої старі, зручні, і чомусь завжди брудні спортивні штани. Футболка з надписом „Хмельницькобленерго”, яку їй подарувала подруга (колєжанка працювала в установі, назва якої красувалась на тій футболці, і мала такого одягу багато), довге волосся, зібране в „дульку”, і гумові шльопанці, – таким був її звичний домашній одяг. Коли джинси, блузка, колготки хаотично валялись по кімнаті, вона нап’ялила домашні лахи і збиралась дістати гумку, аби скрутити й волосся. Нахилилась до шкатулки, в якій складалось приладдя для волосся і побачила жахливу картину, точніше жах на картині... В серванті стояв її портрет, на якому виднілась величезна жирна пляма.
    Портрет був там вже років 6... Колись, хлопець, який був довго і безнадійно в неї закоханий, змалював її лице з маленької фотки. Хлопець йшов в армію, попросив в неї знимку, вона дала маленьку фотокарточку, яка залишилась відтоді, як вона робила паспорт. Він з радістю взяв ту світлинку, загорнув у поліетилен, і носив з собою весь час служби. Солдат рахував дні до закінчення служби, годинами вдивлявся в нерухоме обличчя дівчини, літав у мріях, сподівався на взаємність. Коли прийшов з армії – подарував їй один зі своїх малюнків – портрет дівчини. Малюнок був дуже правдоподібним, з простого аркуша паперу на неї дивились її власні очі. Подарунок дівчині сподобався, але хлопця вона відшила. М’яко пояснила, що можна бути друзями. Вчорашній солдат дуже розчарувався, щось довго бурмотів про першу і останню любов, про те що вони повинні бути разом, бо так хоче сама доля, а на останок розплакався гарячими дитячими слізьми... Дівчина була твердою у своєму рішенні, а хлопець пообіцяв їй, що вона пошкодує, але це буде потім, а зараз він залишив їй портрет і важкими кроками почалапав у своє завтра....
    Їй потім розказували, як вбивається за нею потенційний жених, але вона не дуже на це зважала... Колишній солдат одружився через два роки, ще через рік в нього з’явилась донька, яку він назвав на честь першого кохання. А дівчина не спішила з одруженням, в неї було цікаве життя: хороша робота, багато друзів, кілька залицяльників. Інколи вона думала, що той хлопець був би надійним супутником, і можливо варто було спробувати побудувати якісь стосунки... Втім, такі думки в неї з’являлись не так вже й часто. Про того хлопця їй нагадував лише портрет...
    Зараз з цим портретом трапилось щось дивне. Як той жир міг потрапити аж за скло, думала вона.. В таких глобальних роздумах дівчина засинала.
    Зранку задзвонив будильник, прокидатись не хотілось. Вона перевела «дзвонилку» на 10 хвилин, а потім ще на 10, жертвуючи ранковим горням кави і навіть душем. Потім хаотично збиралась, забуваючи вдома записники, зарядку для телефона і … вчорашні емоції. Про портрет вона не згадала. Денна біганина інколи примушувала її забути який сьогодні день і рік, рідше – власне прізвище. Тоді вона перезаключала договір з «Тернопільводоканалом», купувала нову куртку, радила подрузі не розлучатись з чоловіком, сплачувала кредит, їла чебуреки у дешевій забігайлівці, здавала взуття в ремонт, забирала передачу від бабці і купувала додому харчі. Ввечері геть розбита і змучена повернулась додому, перекрутилась туди-сюди і знов згадала про пляму на портреті.
    – Бляха, ну шо то таке, – у відчаї питалась дівчина в сестри.
    – Ти хоть мамі не кажи нічо, бо вона зараз воше розплачеться, ти ж знаєш, яка вона меланхолічка. Але тут реально якийсь прикол, – роздумувала її сестра.
    – Прикол? Мені не дуже весело…
    – Та ладно, ну та шкода того малюнка, ну то шо вже зробиш? Завтра візьми той портрет з собою, там на Музейній стоять художники, думаю, вони порадять, як вивести ту пляму.

    Так і зроблю, подумала вона. На наступний день, дівчина, ледь пролупивши очі, побігла по портрет, для того, щоб одразу спакувати і не забути про це. Підбігла до серванту, а там знову на неї чекала несподіванка: малюнок був чистенький, на обличчі не було жодної помарочки, пляма зникла.
    – Оце чудасія, як таке може бути? Ну капець.. вчора була, сьогодні нема, – говорила вона сама до себе. Хм.. може то якась вода була, і зараз просто вона висохла. Якийсь домовий в нас живе і такі от коники викидає.
    Як би там не було, а вона зраділа, що портрет залишився у первинному вигляді і про таємничу пляму можна тільки згадувати. Про дивний випадок вона розповідала колегам по роботі і друзям, всі трохи подивувались, і забули.
    Ввечері пляма на портреті знову була. Дівчина не витримувала, паніка чергувалась зі злістю, а потім ледь до сліз не дійшло. Мамі таки розказала, її реакція була такою, як передбачала сестра. Мама спочатку плакала, казала, що це щось нечистий робить, потім почала дзвонити до колежанок, питати, чи чули про щось подібне? Якась жіночка казала, що з фотокарткою її сина колись була така ж історія. Фото того хлопця почало чорніти, а син почувався все гірше і гірше. Потім у того хлопця взагалі виявили пухлину. Лікарі робили все, що могли, проте хвороба розвивалась, а фото покривалось новими плямами. Та жіночка взяла фотокарточку і пішла до ворожки, яка зняла пороби. Ворожка розповіла що таким чином хлопцю мстила дівчина за зраду, яка й навела на нього дивні пороби. Після відшіптувань все як рукою зняло.
    – Тобі тре піти то тої жінки, яка знімає пороби. – впевнено радила мама. – Казалам тобі, маєш купу тих кавалєрів, то не до добра, то таки мусіло так сі скінчити. Ото вже сі дограла. Дала мені Любка адресу тої баби, то шоб ти завтра після роботи пішла до неї. Казала Любка шо та знахарка бере трохи багато, але вже як буде, а шо інакше маєш робити? Ше вмреш з тими поробами..

    Дівчина особливо не заперечувала. Пляма на портреті добряче її налякала. Може таки дійсно мій закоханий солдат не міг забути ті давні образи і вирішив навести на якесь прокляття. Вона навіть боялась виймати той портрет з серванта, погляд не кидала у ту сторону. Тому особливих заперечень мамині поради не викликали. Якщо б кілька тижнів тому хтось сказав її, що вона піде до ворожки знімати пороби, то дівчина б довго і голосно реготала. А зараз було не до сміху. Виявляється, що усілякі історії про закляття, приворожування, пороби, мають під собою якесь підґрунтя, не даремно ж люди до ворожок ходять і стільки про це балакають…


    Бабка - ворожка була одягнена, як звичайна жінка середнього віку. На бабу вона не виглядала, втім, попросила називати її баба Софія. Вона посадила дівчину у м’яке крісло, сказала що все знає, і обов’язково допоможе.
    – Тобі, дитино, поробили не на життя. Один чоловік має на тебе злість, образила ти його дуже колись давно. Ото він наслав на тебе ті лихі чари. Я зараз тебе звільню від злої енергетики, потім дам живу воду. Нею будеш мити лице зранку і ввечері, при тому дивись на мою фотографію, яку ти зможеш в мене зараз купити. Той портрет не викидай, поки пляма не зникне. А як станеться так, шо твоє зображення на тій картинці стане чистим, то прийди знов до мене, і я скажу тобі шо маєш робити далі.
    Дівчина пообіцяла бабі Софії, що буде виконувати її настанови, купила фотографію і з легким серцем поїхала додому. Вона вірила, що пороби дійсно знімуться, з нею нічого лихого не трапиться і все якось обійдеться. Вдома чекали родичі з розпитуваннями про те, як все пройшло, що сказала баба Софія, що вона має робити…. дівчина обрала тактику відмовчуваннями, сказала що все насправді нормально, жити буде, ніхто не намагався наслати на неї лихі чари. Маму вона втішила тим, що для профілактики баба Софія зробила один обряд і тепер вона енергетично захищена.
    Дівчині дійсно полегшало. Повна якоїсь впевненості у світлому майбутньому вона не знала, куди подіти свою енергію, і подумала, що з того всього влаштує генеральне прибирання. Коли покривала були потріпані, підлога чиста, все акуратно складено, то вона взялась до серванту (того самого, де стояв проклятий портрет). Вона витягувала звідти статуеточки, вийняла слоника, дівчинку в капелюшку, дівчинку з хлопчиком на фоні серця, нову фігурку Будди, яку привіз сестрі товариш з Японії.
    Пляма на портреті зникла після того, як вона вийняла Будду. Від усвідомлення комічності ситуації в неї ж ноги підкосились…
    Виявляється, пляма була всього лиш тінню Будди на портреті. Ввечері вона появлялась тоді, коли вмикали електричне освітлення, зранку зникала, бо тінь просто не утворювалась. Дівчина реготала так, що на другий день в м’язах живота відчувалась кріпатура. Шкода було лише зіпсованих нервів і грошей, витрачених на ворожку. Попри логічне пояснення виникненя «пороб», які виявлялись у плямах на портреті, мама дівчини казала що такого не може бути, що пляма зникла таки завдяки бабі Софії, і саме її відшіптування виявились такими помічними


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -