Я завжди любив гуляти зранку. Ну вулицях було обмаль людей. Поодинокі нещасні йшли на роботу, бомжі шукали у смітниках щось їстівне, збирали пляшки. Втомлено махали мітлами ранкові прибиральники. Сусід із другого під’їзду о цій порі завжди бігав. Відмовлявся від своїх ранкових кросів лише тоді, коли на вулиці вже було зовсім слизько. Кілька років тому він таки вибіг на вулицю, коли слизька скоринка покрила міські тротуари, пробіг кілька метрів, сподівався що сонечко розтопить отой ще безсилий лід, нога зрадливо поїхала, чоловік впав і вивихнув кінцівку. Зараз він бігає тільки у хорошу погоду. От і сьогодні він ввічливо привітався до мене і побіг далі.
Я не бігав, просто гуляв. Любив розглядати ще сонне місто. Інколи зустрічав таких самих, як я. Вони собі блукали, не маючи конкретної мети. Вітались зі мною поглядом і йшли далі.
Найчастіше зустрічались п’яниці, які ще не встигли навіть лягти спати, або десь задрімали на лавочці у парку, а зараз просто повертались додому до розлючених жінок, матерів, до безрадісних колег по пляшці. Кожного дня я бачив чоловіків, яких жінки посилали викидати сміття. Вони, по дорозі до сміттєвих баків, ще солодко позіхали, в декого смішно стирчало заспане волосся, майже всі вони при тому курили. Машин на вулиці було дуже мало, можна було ходити навіть по проїжджій частині – ще одна перевага ранкових прогулянок. Та й увагу на мене зранку звертали менше. Річ у тім, що я був повністю чорним. Я був темним, як ніч, від кінчиків волосин і аж до п’ят. Люди мене інколи лякались, але зазвичай не показували цього. А у таку рань, всім було не до мене. Складалось враження, що коли хтось і виходив на вулицю о годині 6-7, то прокидались вони не раніше 8. Тому я був майже невидимкою.
У пізніші години втрачалась краса. Саме ранкова прохолода дозволяла відчути всю неповторність кожного моменту, пташки співали найдзвінкіше, сонце було най лагідніше, вітер – найніжнішим.
Ось так я гуляв, роздумуючи про вічне. Вже добряче зголоднів і подумав, що слід повернутись додому, там вже всі прокинулись і чекають мене, щоб потішити чимось смачненьким. Вже коли підходив до свого будинку, то зустрів її.
Жінка років 45 несла в руках дві великих сумки в клітинку. Ті торби видавали її: жінка, мабуть базарний продавець, везе якусь городину з свого села. Сьогодні прихильність удачі їй не завадить. Отут між будинками є прохід від ЖД вокзалу до базару. Ото вона і вирішила, певно, скоротити собі дорогу, тим паче сумки були тяжкі. Жінка була вбрана в сіру куртку до колін і чорну спідницю, яка якраз закривала колінні чашки. Видно, що вона колись може навіть була модницею, бо зачіска була б бездоганною, якби надворі був 70 рік. Хімічна завивка в стилі «а ля вівця» була зроблена зовсім недавно, бо відрослих коренів майже непомітно. Чорні мешти трохи припали пилюкою, але все ж помітно, що їх ретельно полірували. Жінка з німим виразом обличчя просто несла свої торби, не надто заглядаючи по сторонах.
Я хотів непомітно перейти стежку, щоб вона не звернула на мене уваги, але жіночка була занадто близько. Коли я прискорив хід, щоб пройти непоміченим, вона мене побачила. Вираз її лиця став по тваринному злий. Жінка одночасно і розлютилась і налякалась мене. А я злякався її злості. Вона кинулась на ту сторону, що потрібна була мені, таким чином перегородила мені шлях. Я відбіг назад, а вона за мною. Я добряче перестрашився, кинувся втікати.. Хотів випередити жінку, обігнати її, але вона бігла за мною, весь час перегороджуючи мені шлях. Вона кинула свої сумки і просто гналась за мною, як навіжена. Я не розумів що їй потрібно, чому вона одночасно мене боїться і за мною біжить. Може вона маніячка і хоче на мене напасти?..
- Ах ти дурний чорний котяра, попробуй мені дорогу перебігти. Мені нині тре ту всю моркву спродати, а тут нещастя!!! Зара як копну тебе, то на місяць відлетиш!!! Вже тікай шоб я тебе не виділа!!
Важко бути чорним котом… От так завжди, і мене налякають, і самі налякаються, а потім кажуть: «Не щастить», – думав собі я, коли щодуху мчав до своєї теплої домівки і люблячих господарів.