Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.29
01:38
Боже, Боже, як це страшно
не від раку, а біди
помирати, так завчасно, —
вже летять туди, сюди.
Не війна, а справжнє пекло —
Воланд править, світ мовчить...
В небі від тривоги смеркло...
Між життям і смертю — мить!
не від раку, а біди
помирати, так завчасно, —
вже летять туди, сюди.
Не війна, а справжнє пекло —
Воланд править, світ мовчить...
В небі від тривоги смеркло...
Між життям і смертю — мить!
2025.11.28
22:16
Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
2025.11.28
21:41
Кровний брате мій, повір,
хоч терпіли до цих пір –
не залишить сам нас звір,
буде нищити без мір.
+ Царице Небесна, в цей час
+ Покровом Своїм храни нас. +
хоч терпіли до цих пір –
не залишить сам нас звір,
буде нищити без мір.
+ Царице Небесна, в цей час
+ Покровом Своїм храни нас. +
2025.11.28
19:39
ВІДПУСКАЮ (діалог з Лілією Ніколаєнко)
***
Я відпускаю. Не тримай, коханий.
Не озирайся, ти мости спалив.
Всі сповіді та спогади, мов рани.
Навколо - воля і гіркий полин…
***
Я відпускаю. Не тримай, коханий.
Не озирайся, ти мости спалив.
Всі сповіді та спогади, мов рани.
Навколо - воля і гіркий полин…
2025.11.28
17:51
Маленька пташко, диво легкотіле.
Непоказна, але чудова. Хто ти?
Ти у вікно до мене залетіла
В оказії нестримного польоту.
І б'єшся у шифонові гардини,
Де кожна складка - пасткою для тебе.
Маленька сірокрила пташко дивна!
Непоказна, але чудова. Хто ти?
Ти у вікно до мене залетіла
В оказії нестримного польоту.
І б'єшся у шифонові гардини,
Де кожна складка - пасткою для тебе.
Маленька сірокрила пташко дивна!
2025.11.28
10:02
Журбою пахне жінка —
У щастя куций вік.
Дістав вже до печінки
Цивільний чоловік.
Від сорому згораєш,
Бо на твоїй руці
Тату — тавро моралі
У щастя куций вік.
Дістав вже до печінки
Цивільний чоловік.
Від сорому згораєш,
Бо на твоїй руці
Тату — тавро моралі
2025.11.28
06:14
Таїться тиша в темряві кромішній
І чимось марить напівсонний двір,
А я римую безнадійно вірші,
Написаним дивуючи папір.
Допоки тиша вкутана пітьмою
За вікнами дрімає залюбки, -
Я душу мучу працею нічною,
Верзіннями утомлюю думки.
І чимось марить напівсонний двір,
А я римую безнадійно вірші,
Написаним дивуючи папір.
Допоки тиша вкутана пітьмою
За вікнами дрімає залюбки, -
Я душу мучу працею нічною,
Верзіннями утомлюю думки.
2025.11.28
03:57
І Юда сіль розсипавши по столу
узяв той хліба зболений шматок
і вийшов геть і ніч така вже тепла
така вже зоряна була остання ніч
і йшов гнівливо машучи рукою
і згадував той тон і ті слова
не чуючи спішить він мимоволі
узяв той хліба зболений шматок
і вийшов геть і ніч така вже тепла
така вже зоряна була остання ніч
і йшов гнівливо машучи рукою
і згадував той тон і ті слова
не чуючи спішить він мимоволі
2025.11.27
19:09
В білих смужках, в смужках чорних,
Скаче, скаче, ще й проворна.
Схожа трохи на коня,
Бо вона йому рідня.
Полюбляє зебра трави,
І швидка - це вам не равлик.
Хижаки не доженуть,
Сонце вказує їй путь.
Скаче, скаче, ще й проворна.
Схожа трохи на коня,
Бо вона йому рідня.
Полюбляє зебра трави,
І швидка - це вам не равлик.
Хижаки не доженуть,
Сонце вказує їй путь.
2025.11.27
18:12
Поляки – нація страшенно гонорова.
То в них сидить іще, напевно, од віків.
Хоч мати гонор – то є, начебто чудово.
Та, як його занадто дуже?! А такі
Уже поляки… Щоб не надто гонорились
Та спільну мову з українцями знайшли,
Таку б державу сильну сотво
То в них сидить іще, напевно, од віків.
Хоч мати гонор – то є, начебто чудово.
Та, як його занадто дуже?! А такі
Уже поляки… Щоб не надто гонорились
Та спільну мову з українцями знайшли,
Таку б державу сильну сотво
2025.11.27
12:41
Він вискакує з двору
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
2025.11.27
10:13
Я у душі, мов Іов серед гною,
сиджу паршивий, у коростах весь.
На себе сам збираюся війною,
і правда це, хоча й брехав я десь.
Колись брехав я, мов отой собака,
що брязка на подвір’ї ланцюгом.
Ця книга скарг складе грубезний том,
вмережаний дрібнен
сиджу паршивий, у коростах весь.
На себе сам збираюся війною,
і правда це, хоча й брехав я десь.
Колись брехав я, мов отой собака,
що брязка на подвір’ї ланцюгом.
Ця книга скарг складе грубезний том,
вмережаний дрібнен
2025.11.27
09:21
Профан профан і ще профан
На полі радісних взаємин
На день народження - диван
Аж пам’ять скорчилась… дилеми
Дзвінок дзвінок і ще дзвінок
Приліг проспав ну вибачайте
Бо притомило від пліток
А про народження подбайте…
На полі радісних взаємин
На день народження - диван
Аж пам’ять скорчилась… дилеми
Дзвінок дзвінок і ще дзвінок
Приліг проспав ну вибачайте
Бо притомило від пліток
А про народження подбайте…
2025.11.27
09:21
Не спи, мій друже, світ проспиш,
бери перо, твори шедеври!
Та не шукай тієї стерви,
що вимагає з тебе лиш
смарагди, перла чарівні,
речей коштовних подарунки.
Хай жадібно скуштує трунку,
що наслідований мені!
бери перо, твори шедеври!
Та не шукай тієї стерви,
що вимагає з тебе лиш
смарагди, перла чарівні,
речей коштовних подарунки.
Хай жадібно скуштує трунку,
що наслідований мені!
2025.11.27
07:03
Студеніє листопад
Ув обіймах грудня, -
Засніжило невпопад
Знову пополудні.
Доокола вихорці
Білі зав'юнились, -
В льодом заскленій ріці
Зникнув сонця вилиск.
Ув обіймах грудня, -
Засніжило невпопад
Знову пополудні.
Доокола вихорці
Білі зав'юнились, -
В льодом заскленій ріці
Зникнув сонця вилиск.
2025.11.27
06:05
Не зможу я для тебе стати принцом -
За віком я давно вже не юнак.
Але, можливо, ще на цій сторінці
Ти прочитаєш мій таємний знак.
Кому потрібна сповідь альтруїста,
Коли тепер цінується брехня?
Ніколи я не мав пів королівства,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...За віком я давно вже не юнак.
Але, можливо, ще на цій сторінці
Ти прочитаєш мій таємний знак.
Кому потрібна сповідь альтруїста,
Коли тепер цінується брехня?
Ніколи я не мав пів королівства,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Зоряна Биндас (1985) /
Проза
Депутат і бабця
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Депутат і бабця
- Дитино, то моя кабінка, - сказала мені бабуся, яка стояла на вході у купе.
Я для певності ще раз глянула у квиток. Виходило, що я таки маю їхати у «кабінці» цієї літньої пані.
- Та ні, жіночко, в мене тут написано моє місце, мені точно сюди, - намагалась я пояснити бабусі, і ледь стримувалась, щоб не розсміятись.
Втім, тут таки не до сміху. При всій моїй повазі до літніх людей, мушу сказати, що в більшості з них є одна особливість, з якою я просто не можу змиритись. Зрештою, тому уникаю тривалого перебування біля стареньких. Я говорю про їхній запах. Так, від цієї жінки дуже неприємно пахло, хоч з вигляду вона – дуже мила бабуся.
- Але мені проводнічка сказала, шо я тутка буду їхала, то моя кабінка, я її ше перепитувала два рази, - наполягала літня пані.
О, нічка буде весела, думала собі я. А потім глибоко вдихнула і почала пояснювати, що в купе їдуть четверо людей, там же чотири ліжка. Бабуся заглянула, таки переконалась – чотири. Вона ще хотіла навести якісь аргументи, щоб таки не пустити мене до «кабінки», але тут з’явився поважний чоловік, років сорока. Він був одягнений у чорне довге пальто, з під якого визирали кінчики лакованих туфель. Від чоловіка добре пахло, але той запах зовсім не міг боротись із ароматом бабці. В руці незнайомець тримав велику шкіряну сумку, яку поспішав поставити. Він різко зайшов, подивився у свій квиток, глянув на нумерацію місць, і зупинився поглядом на нашому купе. З бабцею він був не такий люб’язний, як я. Він просто відсунув літню жінку і пояснив, що йому нема коли вести дурні суперечки. Чоловіка я одразу охрестила депутатом
За чоловіком зайшла я, а розчарована бабця мить постояла у тамбурі, а потім побігла до провідниці, яка дратівливо привела жінку попід руку, посадила, і сказала, що ця «кабінка» для чотирьох. Бабуся спочатку розчаровано зітхнула, а вже за хвилину – весело з нами загомоніла.
- А ви де їдете? – питала вона, пильно дивлячись мені в очі.
- До Тернополя, - відповідаю, розуміючи, що то буде далеко не останнє запитання бабці.
Потім ця літня пані питала мене, чого я їздила до Києва, чи мене пустили батьки саму, чи я там вчуся, а де я працюю, а скільки мені років, і чи я не заміжня… Питання сипались і сипались, а я шкодувала, що прийшла за 25 хвилин до відправки поїзда. Коли я, з того всього, витягнула мобільний і задзвонила до друга, аби тільки не балакати з надокучливою бабцею, то жінка переключила свою увагу на чоловіка, який був нашим сусідом по купе, його я одразу охрестила депутатом. Чоловік розмістився на своїй нижній полиці, з чорної сумки витягнув тоненький ноутбук і купу паперів. Потім він уважно щось видивлявся у папірцях, клацав на клавіатурі ноутбука, комусь телефонував, далі клацав. Він сподівався, що бабуся його не чіпатиме. Але зараз його не могло захистити ніщо.
- А ви, пане, де їдете? – питала його жінка.
- А яке то має значення, ви пильнуйте, куди ви їдете, - різко відрубав «депутат».
- А ви не читайте в тих паперах зара ніц, бо світло нездале, то ше собі очі зіпсуєте, - не могла вгомонитись бабуся. - То ви де їдете, також до Тернополя. Бо ми з дівчиною їдемо туда. Правда поїзд прибуває в семій годині, я буду вилазила, і їхала ше до Чорткова. А ви з самого Тернополя?
- Та не з Тернополя я, зі Львова.
- А ви, може дохтор?
- Нє, жіночко, я не дохтор.
- А, я сі питаю, бо в мене в Львівській області син дохтором робит. Ну він правда в Жидачиві, він там фельдшер, але якби ви були дохтор, то його би певно знали. Бо дохтори всі оден другого знають.
Чоловік щось бурмотів собі під носа. Пан був дійсно знервований, тут ще й ця бабуся в поїзді. Мабуть, такі, як він, поїздом їздять кілька разів в житті. А зараз, може, зламався його особистий літак, чи водій заслаб, або конфіскували службову машину, а їхати треба було. І він, принижений, їхав у поїзді з простими смертними, які ще й чіплялись до його величності з дурними питаннями, і добряче смерділи. Він був дуже незадоволений, і про себе клявся ніколи не їздити громадським транспортом.
До відправки залишалось ще десять хвилин, і я з нетерпінням чекала того моменту, коли колеса поїзда заспокійливо почнуть калатати. Вже вилізла на свою верхню полицю, постелила і вляглась. От, бабця чомусь сиділа повністю вбрана, навіть хустини не скинула і верхнього ґудзика в пальті не розстебнула. Може, як поїзд почне їхати, то бабцю заколише, думала я собі. Але до того, ще цілих десять хвилин..
- Пане, пане, - знов звернулась бабця до «депутата», який саме збирав до великої сумки усі свої «прибамбаси».
- Чого вам, жіночко?
- Слухайте, ви там собі сіли, я сиджу тут. Як би то ми з вами помінялися місцями? Просто, як я буду сидіти тут, то мене може знудити.
- Як сидіти? То ви лягайте спати.
- Я не буду спати. Я мушу цілу ніч сидіти, бо мене закачує. Як я буду тут, то ше можу вирвати, а то всьо потім буде нефайно, тій жінці треба буде претати за мною, то всьо буде смерділо. Тамтого разу, як їхала, то аж два рази вирвала.
«Депутату» можна було далі й не пояснювати. Він точно не хотів, щоб бабцю почало серед ночі ще й нудити. Він вкотре глибоко зітхнув, і почав перестеляти свою постіль на місце бабусі, а та – пересіла на його.
В купе зайшов ще один чоловік, такий собі сільський хлоп. Мабуть їде додому з київських заробітків, подумалось. Чоловік мав десь з 50, важив вдвічі більше. Червонощокий і лисуватий. Він привітався з усіма, пильно оглядаючи кожного з нас.
- О, а я на верхній полці не годен спати, може зі мною хтось поміняється? - запитав.
- Та я не можу, - пояснювала бабця, - бо мене закачує, буду вночі рвати. А той пан певно не схоче, він якийсь злосний.
«Пан» не сказав нічого. То чоловік втратив надію на нижню полицю, і пішов собі в тамбур курити. Поїзд тим часом рушив.
- Гііііііііііііііііііііііі, - зойкнула бабця, - та то шо таке має бути, поїзд не туда їде.
Я прикинулась, що сплю, і, ледь стримуючи сміх, мовчки спостерігала за тим, що буде далі.
- Йойойой, та як то він не туда поїхав, чуєте пане, - трясла з плече «депутата».
- Та як не туда? Вам в Тернопіль треба? То він туда і їде. Заспокойтесь вже!!! Що за напасна жінка, хто вас пустив в поїзд, чіпляється до людей і ніяк не втихомириться, - зайшовся криком чоловік, аж почервонів.
Він сабанив і сабанив жінці, а та, здавалось, не звертає на це жодної уваги. Вже за мить «депутату» стало соромно. Він вкотре важко зітхнув і заходився знову перестеляти ліжко.
- Слухайте, а може поїзд зара сі розверне, я піду розпитаю проводнічку, шоб потім ше раз не місцями не мінятися, - думала вголос бабуся.
- Так-так, поїзди часто розвертаються і міняють напрямок руху. Ви таки йдіть спитайтесь, бо як потім поїзд розвернеться, то гірше буде, - не витримував «депутат» і просто підігрував бабусі, одночасно вмощувався на новому місці.
Я вже дрімала. Крізь сон почула, як хлоп вмощувався на верхній полиці. Хоч би тільки вона його втримала, подумала тоді я. Хлоп щось казав про свій храп, він просив його штуркати, бо часом він хропе. А потім, як він почав роздягатись, дуже смерділи його шкарпетки, але мені було всеодно, дуже хотілось спати. І я навіть заснула, десь на пів години, доки не заснув хлоп. Прокинулась від страшного реву, перші кілька секунд просто не могла зрозуміти, що ж воно коїться… А потім прислухалась і зрозуміла – ті звуки схожі на храп, храп, якого я ще не чула ніколи. Так хропіти було неможливо. Таке враження, що з десяток левів дружно гарчить на когось. Як людина може видавати такі звуки, стало цікаво. Десь хвилин зо п’ять я дивувалась, а потім зрозуміла – не засну. Ввімкнула плеєр на телефоні, і дідько з тою батареєю, яка має тримати ще цілий наступний день. Втім, хропіння було гучніше, ніж музика на максимумі у моїх навушниках. Сміх і подив в мене чергувались із тихими шлякуваннями, але діватись було нікуди. А ще мене мучила цікавість: невже цього більше ніхто не чує, хіба може хтось спати?..
Десь за пів години у купе постукала провідниця, двері були відчинені, бабуся, яка так і сиділа одягнена, спеціально залишила ті двері, аби на випадок того, коли її нудитиме, можна було швидко вибігти.
- Ходіть-ходіть, тут не заперто, - крикнула бабця.
- Тут до мене приходять пасажири жалітись, та і я сама чую.. Хто у вас так хропе?, - питала провідниця. – Та збудіть його якось.
- Та хто має будити, а як з просоння ще по писку дасть? – казав «депутат», який, виявилось, теж не спав.
Провідниця підійшла до чоловіка, добряче його потарбала. Той прокинувся, перепросив, ліг на бік і сказав, що постарається більше не хропіти. Та пройшло не більше десяти хвилин, як звуки ревіння-хропіння було чути знов. Я змирилась з тим, що більше не засну. Ввімкнула нічне світло, дістала книжки, куплені на Петрівці і почала читати, відчуваючи на собі погляд бабці.
- ¬А шо ти, доцю, читаєш? – питала бабуся.
- Та нічого, - відповіла я, пакуючи книги, і вимикаючи світло, - вже нічого..
Я обернулась на бік, обличчям до стіни, і подумала, що так, принаймні, бабуся не надокучатиме. Та за якийсь час мене легенько шарпали за край простирадла.
- Дитино, ти спиш? Альо, ти там заснула? – питала бабця
Я обернулась до неї.
- Доцю, на тобі пиріжка, то моя дочка мені в дорогу нажарила. То з капустою.
- Бабцю, та які пиріжки, друга година ночі? Єдине, чого я хочу – спати.
- Йой, то я тебе збудила?
- Та Ви думаєте, що я взагалі засинала під той хропіння?
- То ти спи. А як той хлопец буде зачинав храпіти, то я його буду будила, я ж і так не сплю.
Я на таку пропозицію погодилась, не дуже сподіваючись на її ефективність. Але бабця слів на вітер не кинула. Вона витягла з кутика свою палицю і почала гепати у верхню полицю. Хлоп прокинувся, хропіння зникло. І тільки сопіння хлопа ставало гучнішим, бабця щоразу гепала палицею.
Зранку, коли я прокинулась, то побачила щось дивне: бабця з депутатом сиділи поруч і їли пиріжки з капустою. Зверхність цього чоловіка за ніч просто зникла. Він відповідав на надокучливі запитання бабці, з радістю наминав її пиріжки і навіть пригостив її чаєм.
Верхня полиця, на якій спав хлоп, перекосилась, і зараз висіла прикріплена лише з одного боку. Самого ж хлопа не було.
Як виявилось, бабуся пів ночі охороняла наш з «депутатом» сон, вона совісно будила хлопа, як тільки він починав хропіти. А хлоп кожного разу крутився, вертівся, перекидався з боку на бік. А полиця взяла і не витримала його сто кілограмового тіла, тому й обірвалась десь годину тому. Добре, що бабця сиділа з боку, який втримався і її не зачепило. Хлоп тепер стояв в тамбурі і без кінця курив. А «депутат» з провідницею так-сяк закріпили полицю. Тепер «депутт» був безмежно вдячний бабусі за ті кілька годин сну, зрештою, як і я також.
Я для певності ще раз глянула у квиток. Виходило, що я таки маю їхати у «кабінці» цієї літньої пані.
- Та ні, жіночко, в мене тут написано моє місце, мені точно сюди, - намагалась я пояснити бабусі, і ледь стримувалась, щоб не розсміятись.
Втім, тут таки не до сміху. При всій моїй повазі до літніх людей, мушу сказати, що в більшості з них є одна особливість, з якою я просто не можу змиритись. Зрештою, тому уникаю тривалого перебування біля стареньких. Я говорю про їхній запах. Так, від цієї жінки дуже неприємно пахло, хоч з вигляду вона – дуже мила бабуся.
- Але мені проводнічка сказала, шо я тутка буду їхала, то моя кабінка, я її ше перепитувала два рази, - наполягала літня пані.
О, нічка буде весела, думала собі я. А потім глибоко вдихнула і почала пояснювати, що в купе їдуть четверо людей, там же чотири ліжка. Бабуся заглянула, таки переконалась – чотири. Вона ще хотіла навести якісь аргументи, щоб таки не пустити мене до «кабінки», але тут з’явився поважний чоловік, років сорока. Він був одягнений у чорне довге пальто, з під якого визирали кінчики лакованих туфель. Від чоловіка добре пахло, але той запах зовсім не міг боротись із ароматом бабці. В руці незнайомець тримав велику шкіряну сумку, яку поспішав поставити. Він різко зайшов, подивився у свій квиток, глянув на нумерацію місць, і зупинився поглядом на нашому купе. З бабцею він був не такий люб’язний, як я. Він просто відсунув літню жінку і пояснив, що йому нема коли вести дурні суперечки. Чоловіка я одразу охрестила депутатом
За чоловіком зайшла я, а розчарована бабця мить постояла у тамбурі, а потім побігла до провідниці, яка дратівливо привела жінку попід руку, посадила, і сказала, що ця «кабінка» для чотирьох. Бабуся спочатку розчаровано зітхнула, а вже за хвилину – весело з нами загомоніла.
- А ви де їдете? – питала вона, пильно дивлячись мені в очі.
- До Тернополя, - відповідаю, розуміючи, що то буде далеко не останнє запитання бабці.
Потім ця літня пані питала мене, чого я їздила до Києва, чи мене пустили батьки саму, чи я там вчуся, а де я працюю, а скільки мені років, і чи я не заміжня… Питання сипались і сипались, а я шкодувала, що прийшла за 25 хвилин до відправки поїзда. Коли я, з того всього, витягнула мобільний і задзвонила до друга, аби тільки не балакати з надокучливою бабцею, то жінка переключила свою увагу на чоловіка, який був нашим сусідом по купе, його я одразу охрестила депутатом. Чоловік розмістився на своїй нижній полиці, з чорної сумки витягнув тоненький ноутбук і купу паперів. Потім він уважно щось видивлявся у папірцях, клацав на клавіатурі ноутбука, комусь телефонував, далі клацав. Він сподівався, що бабуся його не чіпатиме. Але зараз його не могло захистити ніщо.
- А ви, пане, де їдете? – питала його жінка.
- А яке то має значення, ви пильнуйте, куди ви їдете, - різко відрубав «депутат».
- А ви не читайте в тих паперах зара ніц, бо світло нездале, то ше собі очі зіпсуєте, - не могла вгомонитись бабуся. - То ви де їдете, також до Тернополя. Бо ми з дівчиною їдемо туда. Правда поїзд прибуває в семій годині, я буду вилазила, і їхала ше до Чорткова. А ви з самого Тернополя?
- Та не з Тернополя я, зі Львова.
- А ви, може дохтор?
- Нє, жіночко, я не дохтор.
- А, я сі питаю, бо в мене в Львівській області син дохтором робит. Ну він правда в Жидачиві, він там фельдшер, але якби ви були дохтор, то його би певно знали. Бо дохтори всі оден другого знають.
Чоловік щось бурмотів собі під носа. Пан був дійсно знервований, тут ще й ця бабуся в поїзді. Мабуть, такі, як він, поїздом їздять кілька разів в житті. А зараз, може, зламався його особистий літак, чи водій заслаб, або конфіскували службову машину, а їхати треба було. І він, принижений, їхав у поїзді з простими смертними, які ще й чіплялись до його величності з дурними питаннями, і добряче смерділи. Він був дуже незадоволений, і про себе клявся ніколи не їздити громадським транспортом.
До відправки залишалось ще десять хвилин, і я з нетерпінням чекала того моменту, коли колеса поїзда заспокійливо почнуть калатати. Вже вилізла на свою верхню полицю, постелила і вляглась. От, бабця чомусь сиділа повністю вбрана, навіть хустини не скинула і верхнього ґудзика в пальті не розстебнула. Може, як поїзд почне їхати, то бабцю заколише, думала я собі. Але до того, ще цілих десять хвилин..
- Пане, пане, - знов звернулась бабця до «депутата», який саме збирав до великої сумки усі свої «прибамбаси».
- Чого вам, жіночко?
- Слухайте, ви там собі сіли, я сиджу тут. Як би то ми з вами помінялися місцями? Просто, як я буду сидіти тут, то мене може знудити.
- Як сидіти? То ви лягайте спати.
- Я не буду спати. Я мушу цілу ніч сидіти, бо мене закачує. Як я буду тут, то ше можу вирвати, а то всьо потім буде нефайно, тій жінці треба буде претати за мною, то всьо буде смерділо. Тамтого разу, як їхала, то аж два рази вирвала.
«Депутату» можна було далі й не пояснювати. Він точно не хотів, щоб бабцю почало серед ночі ще й нудити. Він вкотре глибоко зітхнув, і почав перестеляти свою постіль на місце бабусі, а та – пересіла на його.
В купе зайшов ще один чоловік, такий собі сільський хлоп. Мабуть їде додому з київських заробітків, подумалось. Чоловік мав десь з 50, важив вдвічі більше. Червонощокий і лисуватий. Він привітався з усіма, пильно оглядаючи кожного з нас.
- О, а я на верхній полці не годен спати, може зі мною хтось поміняється? - запитав.
- Та я не можу, - пояснювала бабця, - бо мене закачує, буду вночі рвати. А той пан певно не схоче, він якийсь злосний.
«Пан» не сказав нічого. То чоловік втратив надію на нижню полицю, і пішов собі в тамбур курити. Поїзд тим часом рушив.
- Гііііііііііііііііііііііі, - зойкнула бабця, - та то шо таке має бути, поїзд не туда їде.
Я прикинулась, що сплю, і, ледь стримуючи сміх, мовчки спостерігала за тим, що буде далі.
- Йойойой, та як то він не туда поїхав, чуєте пане, - трясла з плече «депутата».
- Та як не туда? Вам в Тернопіль треба? То він туда і їде. Заспокойтесь вже!!! Що за напасна жінка, хто вас пустив в поїзд, чіпляється до людей і ніяк не втихомириться, - зайшовся криком чоловік, аж почервонів.
Він сабанив і сабанив жінці, а та, здавалось, не звертає на це жодної уваги. Вже за мить «депутату» стало соромно. Він вкотре важко зітхнув і заходився знову перестеляти ліжко.
- Слухайте, а може поїзд зара сі розверне, я піду розпитаю проводнічку, шоб потім ше раз не місцями не мінятися, - думала вголос бабуся.
- Так-так, поїзди часто розвертаються і міняють напрямок руху. Ви таки йдіть спитайтесь, бо як потім поїзд розвернеться, то гірше буде, - не витримував «депутат» і просто підігрував бабусі, одночасно вмощувався на новому місці.
Я вже дрімала. Крізь сон почула, як хлоп вмощувався на верхній полиці. Хоч би тільки вона його втримала, подумала тоді я. Хлоп щось казав про свій храп, він просив його штуркати, бо часом він хропе. А потім, як він почав роздягатись, дуже смерділи його шкарпетки, але мені було всеодно, дуже хотілось спати. І я навіть заснула, десь на пів години, доки не заснув хлоп. Прокинулась від страшного реву, перші кілька секунд просто не могла зрозуміти, що ж воно коїться… А потім прислухалась і зрозуміла – ті звуки схожі на храп, храп, якого я ще не чула ніколи. Так хропіти було неможливо. Таке враження, що з десяток левів дружно гарчить на когось. Як людина може видавати такі звуки, стало цікаво. Десь хвилин зо п’ять я дивувалась, а потім зрозуміла – не засну. Ввімкнула плеєр на телефоні, і дідько з тою батареєю, яка має тримати ще цілий наступний день. Втім, хропіння було гучніше, ніж музика на максимумі у моїх навушниках. Сміх і подив в мене чергувались із тихими шлякуваннями, але діватись було нікуди. А ще мене мучила цікавість: невже цього більше ніхто не чує, хіба може хтось спати?..
Десь за пів години у купе постукала провідниця, двері були відчинені, бабуся, яка так і сиділа одягнена, спеціально залишила ті двері, аби на випадок того, коли її нудитиме, можна було швидко вибігти.
- Ходіть-ходіть, тут не заперто, - крикнула бабця.
- Тут до мене приходять пасажири жалітись, та і я сама чую.. Хто у вас так хропе?, - питала провідниця. – Та збудіть його якось.
- Та хто має будити, а як з просоння ще по писку дасть? – казав «депутат», який, виявилось, теж не спав.
Провідниця підійшла до чоловіка, добряче його потарбала. Той прокинувся, перепросив, ліг на бік і сказав, що постарається більше не хропіти. Та пройшло не більше десяти хвилин, як звуки ревіння-хропіння було чути знов. Я змирилась з тим, що більше не засну. Ввімкнула нічне світло, дістала книжки, куплені на Петрівці і почала читати, відчуваючи на собі погляд бабці.
- ¬А шо ти, доцю, читаєш? – питала бабуся.
- Та нічого, - відповіла я, пакуючи книги, і вимикаючи світло, - вже нічого..
Я обернулась на бік, обличчям до стіни, і подумала, що так, принаймні, бабуся не надокучатиме. Та за якийсь час мене легенько шарпали за край простирадла.
- Дитино, ти спиш? Альо, ти там заснула? – питала бабця
Я обернулась до неї.
- Доцю, на тобі пиріжка, то моя дочка мені в дорогу нажарила. То з капустою.
- Бабцю, та які пиріжки, друга година ночі? Єдине, чого я хочу – спати.
- Йой, то я тебе збудила?
- Та Ви думаєте, що я взагалі засинала під той хропіння?
- То ти спи. А як той хлопец буде зачинав храпіти, то я його буду будила, я ж і так не сплю.
Я на таку пропозицію погодилась, не дуже сподіваючись на її ефективність. Але бабця слів на вітер не кинула. Вона витягла з кутика свою палицю і почала гепати у верхню полицю. Хлоп прокинувся, хропіння зникло. І тільки сопіння хлопа ставало гучнішим, бабця щоразу гепала палицею.
Зранку, коли я прокинулась, то побачила щось дивне: бабця з депутатом сиділи поруч і їли пиріжки з капустою. Зверхність цього чоловіка за ніч просто зникла. Він відповідав на надокучливі запитання бабці, з радістю наминав її пиріжки і навіть пригостив її чаєм.
Верхня полиця, на якій спав хлоп, перекосилась, і зараз висіла прикріплена лише з одного боку. Самого ж хлопа не було.
Як виявилось, бабуся пів ночі охороняла наш з «депутатом» сон, вона совісно будила хлопа, як тільки він починав хропіти. А хлоп кожного разу крутився, вертівся, перекидався з боку на бік. А полиця взяла і не витримала його сто кілограмового тіла, тому й обірвалась десь годину тому. Добре, що бабця сиділа з боку, який втримався і її не зачепило. Хлоп тепер стояв в тамбурі і без кінця курив. А «депутат» з провідницею так-сяк закріпили полицю. Тепер «депутт» був безмежно вдячний бабусі за ті кілька годин сну, зрештою, як і я також.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
