Хлопець вже другу годину розказував мені про свої джинси. Андрій балакав про Хмельницький базар, про те, де дешевше купити товар. Він героїчно хвалився, як знаходить найкращі моделі штанів, торгується до посиніння, купує їх за безцінь, тоді везе в Тернопіль і перепродує штани в кілька разів дорожче. Андрій гордився своїми постійними клієнтками, які шалено любили ті китайські джинси і приходили до нього знов і знов. А часом навіть дзвонили до нього на мобільний, щоб запитати, чи не привіз він нового товару. А він, спритний хлопець, окрім того, що розвозив по магазинах Тернополя хліб зрання, то ще й встигає всю Тернопільську область об’їздити з своїми штанами. Він просто сідає в грузовик, і їде в якийсь район, але не випадково, в нього є графік. В перший понеділок місяця він їде в Борщів, у перший вівторок – Чортків, в середу – Бережани.. Таким чином, за місяць він в деяких райцентрах буває навіть по два рази.
- Але ти не думай, що в мене якісь погані джинси, вони хоч і китайські, але я вибираю дуже рідкісні і цікаві моделі, - переконував хлопець.
Тоді у Лас Вегасі він здався мені цікавим. Я звернула увагу на білявого парубка, який стояв практично в самих дверях. Він був сам, не танцював, лиш зрідка сьорбав пиво, не тому, що хотів його пити, а для того, аби не стояти просто так, витріщаючись на усіх, а принаймні щось робити. Тому він не дуже успішно вдавав, ніби прийшов у нічний клуб попити пива. Та й можна було це робити за столиком, було ще кілька вільних, але там дівчат, які грайливо і динамічно рухались посеред танцмайданчика, було видно гірше. Мені стало цікаво, що ж то за хлопець, який очима полює на когось. Тому, коли тоді ще незнайомець Андрій підійшов до мене побалакати, то я й не заперечувала. Виявилось, що юнак не любить нічних клубів, має мало друзів і не розуміє розваг сучасної молоді. Але в Лас Вегас ходить по суботах тому, що йому несила сидіти вдома постійно. Він приходить подивитись, п’є одне пиво і йде додому. Андрій одразу помітив мене, принаймні так він казав. Він звернув увагу на мої незвичайні рухи на танцювальному майданчику. Йому стало цікаво до якої танцювальної школи я належу, і скільки часу займаюсь танцями. Хлопець щиро дивувався, коли виявилось, що я ніде й не вчилась. Запропонував якось ще зустрітись. Я не відмовила, але й не погодилась. Номера телефону не дала, тільки сказала: «Зустрінемось якось, може».
Андрій досьорбував пиво, і це означало, що зараз він піде, а я повернусь на танцмайданчик.
В понеділок, між парами, я заскочила в «Ласкаво Просимо» за своєю улюбленою булочкою. Поки стояла в черзі, у відділі приймали товар – свіжий хліб. Тут я зустріла його вдруге. Андрій спритно носив ящики з хлібом. Дуже гарно, він торговий представник, працює на хлібі, подумала я. Так і не купивши булочки тоді, побігла на пару, зараз бачитись з Андрієм зовсім не хотілось.
Якась дурна ситуація вийшла, навіть якось шкода стало хлопчини. Займається якоюсь такою не певною справою, а з вигляду у нічному клубі здавався «наблатиканим» хлопцем, принаймні намагався справити таке враження. Ну але ж гроші не пахнуть – заспокоювала себе. А якщо його гроші й пахнули б, то в ароматі свіжоспеченого хліба нічого поганого ж нема. Але краще було б з тим хлопцем більше ніколи не зустрічатись.
Але зустрітись довелось, і не через кілька років, а ввечері того ж дня. Коли я в компанії одногрупників спокійно наминала піцу у Боллєро, то знову з’явився «хлопець з нічного клубу». Знову сам. Прийшов поїсти. Я щиро раділа, що він лише привітався, швидко «знищив» своє їдло і пішов. Але те все вже нагадувало якесь таємне переслідування.
З того часу той хлопець з’являвся усюди, інколи по кілька разів на день. Може це якісь знаки, може варто таки з ним зустрітись якось, роздумувала я.
Коли ми побачились якось в іншому нічному клубі, то я здалась. Ми обмінялись номерами телефонів, і домовились в вівторок побачитись.
Побачились. Ми гуляли весняним, але ще добре холодним Тернополем. Я голосно цокотіла зубами. Хлопець не переставав говорити про джинси.
- Мабуть, буду тікати додому – холодно, - сказала я.
- То що ж ти нічого не кажеш? – запитав він, і запропонував піти кудись поїсти та погрітись.
Не кажу, бо не було як поміж джинси слово вставити, хотіла сказати я, але стрималась. Ми зайшли у перше-ліпше кафе. Поки я розглядала меню, Андрій замовив нам чай «Саусеп»: один чайничок з заваркою і два горнятка.
- Може шоколадку вам до чаю? – запропонувала дівчина-офіціант.
- Та ні, не будемо псувати наші і так погані зуби, - відповів Андрій.
А в мене між іншим, ще жодної пломби нема, подумала я, і чомусь захотіла дати Андрію по його зіпсованих зубах. Таки не дала, натомість глибоко дихала, заспокоювала себе і свій шлунок, який репетував так, що здається навіть офіціантка це почула і лише жалісливо глянула на мене.
- Ти знаєш, до мене за джинсами приходять такі гарні дівчата, - продовжував свою розповідь Андрій, - такі, як ляльки. Вони інколи міряють по кілька пар одразу, а я просто стою, і ними милуюсь. Знаєш, вони часто залишають свої номери телефонів, ті лялі з радістю зі мною зустрічались би, але я на це все не ведусь. Я ж розумію, що вони клеяться до мене лише тому, що розраховують на мої подарунки – гарні речі, якими я торгую, або принаймні на знижки. Так, ці кралі гарні, але як можна закохатись у дівчину, в голові у якої одні джинси?
Я безцеремонно дивилась на двері, демонстративно не слухала Андрія, тупцювала нервово ногою.. Але нічого не допомагало. Я просто не знала, що маю робити. Ще трохи, і я просто встану і піду. Та Андрій замовк, а потім почав говорити, що слід вже йти додому, бо завтра треба ставати в 4, щоб в 5 вже розвозити хліб. Але на вулиці холодно, то не завадило б сьорбнути гарячого чаю наостанок. Він покликав офіціантку і попросив аби та принесла ще окропу і долила до заварки. Дівчина запропонувала принести інший чай, але Андрій пояснив, що смак у чаю, який запарюють вдруге, нічим не гірший за свіжий, тому він не збирається платити за ще один чайничок з заваркою і воду. Тож дівчина мить постояла, як вкопана, потім знизала плечима, і пішла по окріп. Андрій їй ще крикнув, щоб та взяла два пакетики цукру, але тільки якщо він буде безкоштовним. Від сорому мені хотілось просто стати невидимою, або швидко втекти. Але я мужньо витримала той вечір до кінця. Коли Андрій, наостанок, переконував мене прийти до нього купити джинси, я нервово пояснювала, що не ношу китайських штанів, не міряю джинси на базарі і взагалі зараз не потребую нових лахів.
І зараз я хотіла б написати, що більше ніколи цього хлопця не бачила, але якийсь час він знову частенько потрапляв мені на очі. З його коротких розповідей я дізнавалась про те, що він вже не возить хліб, бо присвятив весь свій час джинсовому бізнесу, що він пробував за товаром їздити в Одесу, але там нема таких гарних моделей, як в Хмельницькому, що в нього досі нема дівчини, бо їм всім «джинси в голові». З кожним роком зустрічі з ним ставались рідше. Тепер Андрій мав свій кіоск на «секонді». І хоч він продавав нові джинси, а не ношені, але там була хороша «точка» і великі прибутки.
Я таки інколи купувала китайські лахи, і міряла джинси на базарі, кожного разу радіючи, що продавцем виявлявся не Андрій. Хоч хлопець, певно, таки вмів торгувати, я була певна, що навіть під дулом пістолета, до нього по штани не піду.
Вже кілька років я не відпочиваю в «Лас Вегасі», а може його вже закрили. Не ходжу на зустрічі з малознайомими людьми, бо й на друзів часу не вистачає. Але так само ношу джинси, як і кілька років тому. Їх навіть інколи позичає й мене молодша сестра. А кілька днів тому вона мені подзвонила і похвалилась, що купила в магазині нові джинси. Потім додала, що поспішила з тою покупкою, бо лише після того побачила джинсові штанята, які ще більше припали їй до душі, даремно, що омріяний лах був з «гуманітарки» та ще й коштував триста гривень. На ще одні джинси невистачало грошей. От сестра запропонувала мені «спонсорнути» принаймні частину тих джинсів. А я погодилась, що ж поробиш, що штани сестра побачила запізно, зайвими вони точно не будуть.
Коли вона прийшла похвалитись покупкою, я подумала, що штани таки дійсно симпатичні, от тільки «попсові» трохи. Втім, дивно, як моя сестра купила нові китайські джинси на «секонді»…
- Знаєш, я б не звернула на них увагу може, але мені кинувся в очі молодий білявий хлопець, який виявився продавцем. Дивний він якийсь. Так дивився на мене, що аж незручно було міряти ті штани.
- Того продавця не Андрієм звали, - запитала я.
- Андрієм, - округлились очі в моєї сестри, - а ти звідки знаєш?
От так і вийшло, що у цей дивний спосіб я таки купила джинси у того хлопця.