– Тепер ми тут житимемо! – сказала я, оглядаючи убогу маленьку квартиру. Потім сіла на табуретку посеред кімнати і почала детальніше роздивлятися наше нове помешкання.
– У мого кота алергія на зелені шпалери. Доведеться робити ремонт, – сказала.
– Ремонт, – зітхнув у відповідь.
– А килими доведеться познімати, бо вони збуджують мого кота, – додала я.
– Збуджують? – здивувався ти.
– Магнітолу ми комусь подаруємо. Мурчик не любить гучних звуків.
– Гучних звуків? – прозрівав ти.
А ще я зробила висновок, що, окрім цього, тобі слід поміняти постільну білизну, бо мій кіт спить лише на свіжій. Та й книжкову полицю треба прибити десь на стелі або взагалі викинути, адже Мурчик неграмотний і його дратують книжки. Але найважливіше я залишила наостанок.
– Мій кіт, – сказала, – не привчений ходити в пісок, тому ми будемо прибирати за ним по черзі. Один раз ти, а інший – я.
– Прибирати?! – як навіжений закричав ти.
– А ти неохайний? – у свою чергу запитала я. І, не дочекавшись відповіді, пішла геть, бо наступної миті ти почав кричати, що заведеш ротвейлера, вівчарку і бультер’єра водночас, якщо з нами житиме мій кіт.
Минув тиждень. У мене нове життя, я зовсім забула про тебе і твою убогу квартиру. Не згадую твої ніжні обійми й цілунки. Не читаю ночами Джека Лондона, якого ти любиш. І не зітхаю, коли дивлюся на твої фотокартки.
Але от біда. За тобою сумує мій кіт, адже він полюбив зелені шпалери, книжки та гучні звуки і став абсолютно байдужим до килимів, а крім того, почав ходити в пісок, тому нам треба обов’язково помиритися, бо я не можу бачити те, як страждає, сумуючи за тобою мій кіт.

– Не хочу, не зможу, не буду – це три сходинки, перестрибнувши які, обов’язково опинишся вгорі, – радить голос.
– А якщо в мене болить нога і я не в змозі стрибати?
– Тоді спускайся вниз, – знову порада.
Отак я опинилася під землею. Даремно я раніше вважала, що там сиро і холодно. Насправді тут на кожному кроці стоїть обігрівач, а ще тут зовсім не темно, бо в усіх жителів підземелля світяться очі. І у мене також.
Єдина проблема, коли почала бачити в темряві, я перестала помічати світло.
Але мені чудово й під землею. Я живу у печері, моїми сусідами є дві сестри – тролихи. Їхньої мови я ще не розумію, вона мені здається смішним безглуздим белькотінням.
– Стрибай угору. Ти маєш бути вищою, – чую знову голос.
– Не хочу, – відповідаю.
– Ти ж станеш такою, як твої сусідки – тролихи. Носитимеш червоний картузик, – глузує голос.
– Не буду, – відповідаю.
Із сестрами снідаємо, обідаємо та вечеряємо за одним столом, бо у нас спільна кухня. Даремно я раніше вважала, що жителі підземелля харчуються хробаками. Насправді ми їмо майже завжди борщ. Готуємо за графіком: понеділок, середа, п’ятниця – біля плити старша сестра, а у вівторок, четвер, суботу – молодша. У неділю їсти варю я, але моїми стравами ніхто не пригощається, занадто вони світлі, отже і несмачні.
–Іди до нас. Будеш шеф-кухарем, – чую знову голос.
– Не зможу, – відповідаю.
– А ти стрибни.
І я стрибнула.
Раніше, я вважала, що нагорі усе біле. Насправді різнокольорове. У мене свій ресторан. У меню там багато страв. Супи, салати, гарніри – усього не перелічиш. Куховарю я тепер сім днів на тиждень двадцять годин на добу.
От тільки борщ виходить солоним, бо готуючи його, я зі смутком згадую сестер-тролих, а мої сльози падають у каструлю. Ресторан процвітає. Та я майже не виходжу до клієнтів – небожителів у залу, бо вони усі чомусь глузують із мого червоного картуза.

Безжально зрізаю її руді коси. Пасма, що були раніше прикрасою голови, складаються в кумедний візерунок на підлозі. Стрижу її налисо, «під нуль». Для того, щоб стала, ніби нуль, несуттєва.
Вона сама винна, що сіла в оце крісло. Довірилася, дозволивши торкатися руками, гребінцем, ножицями волосся. Даремно, спить. Ніколи більше не засне вона в кріслі перукаря. А коли прокинеться, то з жахом закричить:
- Що ти накоїла?
- Ви можете придбати перуку. Тут недалеко, у магазині за рогом.
Далі вона метатиметься. Верещатиме, як навіжена. Скаржитиметься адміністратору. Мені скажуть, що звільнена та більше не працюватиму ні в одній із перукарень міста, навіть прибиральницею. Але я радітиму лише тому, що моя пам'ять навіки сфотографувала чудернацький візерунок з її пасем на підлозі.
Не гарно бути рудою й красти чужих чоловіків.
Я вважала, що Він зі мною одружиться. Тому, коли не здужав та казав:
- Мені зле.
Я купувала ліки, поїла його молоком із медом. Коли ж обійняв посаду заступника директора, то говорив:
- Як усе добре.
Як готувала святкову вечерю та запрошувала його колег, друзів.
Декорації наших стосунків упали тоді, як прийшла рудоволоса. Він почав дорікати:
- Ти дуже ледача. З цієї вдою ніколи не виграєш міжнародний конкурс перукарів.
Та Він пішов не з рудою, а з блондинкою. Я ж програла на тому конкурсі.
Проте всім, хто запитає про мотиви мого вчинку, не розповідатиму цієї історії, а казатиму, замість виправдання:
- Я ненавиджу рудих.
Стригти вже нічого, тому буджу свою клієнту:
Розплющує очі, дивиться дзеркало та промовляє:
- Це те, що я хотіла. Набридло довге волосся. Тепер я зекономлю на гребінцях, лаках, пінках, кондиціонерах і шампунях.
Вона йде – Осінь, лишивши гарні чайові пасмами листя. А я перегортаю календар. Перше грудня. На черзі Зима.
- Наступний! – кричу.
До мене в крісло сідає блондинка.

- Дівчино, а таксі на Перемоги, 50 можна
І вже через дві хвилини я очікувала на синій «Опель». Хукала на пальці, шкодуючи, що не вдягла рукавиць. Тупотіла ногами, голосно цокаючи підборами – хотілося налякати мороз. Прочекала отак хвилин десять. І дуже зраділа, коли опинилася в салоні теплого авто.
- Диктуйте адресу, - сказав таксист.
Проте слова застрягли в горлі. Я дивилася та не вірила – за кермом сидів кіт.
- То ми їдемо? – запитав він.
- Перемоги, 62 – налякано прошепотіла.
Рушили. А я почала його розглядати. Довга руда шерсть, напевне, екстремал. Хоча на вигляд звичайнісінький перс. Але чому ж тоді працює таксистом?
- Що змерзла? – перервав мої думки запитанням.
- Так, - поворушила губами.
- А пам’ятаєш, - заблищав жовтогарячими очима. – Ти викинула мене на вулицю. Тоді була осінь, перший день жовтня. Не задумалася, де буду зимувати.
- У підвалі, - відповіла. – Бродячим котам слід жити на вулиці.
- Та я ж породистий! – закричав кіт. – Мене купили на базарі за сто п’ятдесят гривень. Хіба що не маю паспорта.
- Не я купила, - втерла брудною хустинкою замурзане сумління.
Кіт зітхнув та запитав:
- А капцями навіщо мене била?
- Та ти ж ліз на стіл, - одказала.
- Але ж ти любиш котів, - промовив він, впиваючи білі кігті в кермо.
- Чи може бреше?
- Не всіх люблю, - намагалася задмухати бруд зі сумління.
- Тобі було шкода куточка у квартирі? Шматочка ковбаски, блюдця молока? Я би спав у коридорі, на килимі. А вдень ловив у вікні руді сніжинки осені. Надворі ж мерзну, ховаюся від собак, тікаю від інших нахабніших котів. І не слід заспокоюватися тим, що мене взяли в гарну сім’ю та влаштували на роботу таксистом, - сказав упевнено та додав. – Приїхали.
А стояли ми під під’їздом давно. Та цього я не помітила, бо кіт мене забалакав.
- Двадцять гривень, - сказав він.
Кинула йому зелений папірець із Франком та вискочила з авто.
- Я голодний, - пронявкав услід.
Опинившись удома, взяла в холодильнику ковбасу. Вибігла на вулицю – «Опеля» не було. Я металася під під’їздами, за будинком, кликала: «Киць-киць». Не одізвався. Лише жовтогарячими очима горіло в мені сумління. Пекло, обпалювала та дарма, бо була вже ніч, зима та пізно.