– Не хочу, не зможу, не буду – це три сходинки, перестрибнувши які, обов’язково опинишся вгорі, – радить голос.
– А якщо в мене болить нога і я не в змозі стрибати?
– Тоді спускайся вниз, – знову порада.
Отак я опинилася під землею. Даремно я раніше вважала, що там сиро і холодно. Насправді тут на кожному кроці стоїть обігрівач, а ще тут зовсім не темно, бо в усіх жителів підземелля світяться очі. І у мене також.
Єдина проблема, коли почала бачити в темряві, я перестала помічати світло.
Але мені чудово й під землею. Я живу у печері, моїми сусідами є дві сестри – тролихи. Їхньої мови я ще не розумію, вона мені здається смішним безглуздим белькотінням.
– Стрибай угору. Ти маєш бути вищою, – чую знову голос.
– Не хочу, – відповідаю.
– Ти ж станеш такою, як твої сусідки – тролихи. Носитимеш червоний картузик, – глузує голос.
– Не буду, – відповідаю.
Із сестрами снідаємо, обідаємо та вечеряємо за одним столом, бо у нас спільна кухня. Даремно я раніше вважала, що жителі підземелля харчуються хробаками. Насправді ми їмо майже завжди борщ. Готуємо за графіком: понеділок, середа, п’ятниця – біля плити старша сестра, а у вівторок, четвер, суботу – молодша. У неділю їсти варю я, але моїми стравами ніхто не пригощається, занадто вони світлі, отже і несмачні.
–Іди до нас. Будеш шеф-кухарем, – чую знову голос.
– Не зможу, – відповідаю.
– А ти стрибни.
І я стрибнула.
Раніше, я вважала, що нагорі усе біле. Насправді різнокольорове. У мене свій ресторан. У меню там багато страв. Супи, салати, гарніри – усього не перелічиш. Куховарю я тепер сім днів на тиждень двадцять годин на добу.
От тільки борщ виходить солоним, бо готуючи його, я зі смутком згадую сестер-тролих, а мої сльози падають у каструлю. Ресторан процвітає. Та я майже не виходжу до клієнтів – небожителів у залу, бо вони усі чомусь глузують із мого червоного картуза.