Безжально зрізаю її руді коси. Пасма, що були раніше прикрасою голови, складаються в кумедний візерунок на підлозі. Стрижу її налисо, «під нуль». Для того, щоб стала, ніби нуль, несуттєва.
Вона сама винна, що сіла в оце крісло. Довірилася, дозволивши торкатися руками, гребінцем, ножицями волосся. Даремно, спить. Ніколи більше не засне вона в кріслі перукаря. А коли прокинеться, то з жахом закричить:
- Що ти накоїла?
- Ви можете придбати перуку. Тут недалеко, у магазині за рогом.
Далі вона метатиметься. Верещатиме, як навіжена. Скаржитиметься адміністратору. Мені скажуть, що звільнена та більше не працюватиму ні в одній із перукарень міста, навіть прибиральницею. Але я радітиму лише тому, що моя пам'ять навіки сфотографувала чудернацький візерунок з її пасем на підлозі.
Не гарно бути рудою й красти чужих чоловіків.
Я вважала, що Він зі мною одружиться. Тому, коли не здужав та казав:
- Мені зле.
Я купувала ліки, поїла його молоком із медом. Коли ж обійняв посаду заступника директора, то говорив:
- Як усе добре.
Як готувала святкову вечерю та запрошувала його колег, друзів.
Декорації наших стосунків упали тоді, як прийшла рудоволоса. Він почав дорікати:
- Ти дуже ледача. З цієї вдою ніколи не виграєш міжнародний конкурс перукарів.
Та Він пішов не з рудою, а з блондинкою. Я ж програла на тому конкурсі.
Проте всім, хто запитає про мотиви мого вчинку, не розповідатиму цієї історії, а казатиму, замість виправдання:
- Я ненавиджу рудих.
Стригти вже нічого, тому буджу свою клієнту:
Розплющує очі, дивиться дзеркало та промовляє:
- Це те, що я хотіла. Набридло довге волосся. Тепер я зекономлю на гребінцях, лаках, пінках, кондиціонерах і шампунях.
Вона йде – Осінь, лишивши гарні чайові пасмами листя. А я перегортаю календар. Перше грудня. На черзі Зима.
- Наступний! – кричу.
До мене в крісло сідає блондинка.