(Цикл " Свята Америки ",
з неопублікованої книги " Америка 21 століття ")

Різдвяний період починається по закінченні Дня подяки. Під кінець відомого нью-йоркського Параду надувних фігур фірми Мейсіз до захоплених глядачів виїжджає на оленях *Сента Клос, чи Святий Ніклос, чи Святий Миколай (той самий добродушний бородань, котрого в Україні слідом за Росією називають в Новоріччя Дідом Морозом). Це оголошує початок різдвяного періоду. А саме свято Різдва католицька частина Америки відзначає 25 грудня. В цей день надаються вихідні, в різдвяний період багато хто бере двотижневу відпустку, а школярі мають канікули.
Хоча різні релігії відзначають свято в свою дату. Українська католицька церква деяких штатів, у тому числі Нью-Джорзі, погодилась святкувати Різдво разом з офіційною Америкою. Частина прихожан протестували, але зрештою змирилися. Очевидно, з огляду на практичність: по всій країні вихідні, легше з’їхатись родині. Українці ж штату Нью-Йорк не піддалися спокусі і продовжують відзначати Різдво по-українськи — 7 січня. В той же час святкує його і православна церква по всій США.
У ніч перед Різдвом у церквах відбуваються святкові служби, хор співає колядки, даються органні концерти. Слухняні діти (звичайно, всі вони всі перед цими днями намагаються бути саме такими) обов’язково знаходять вранці подарунки в наперед приготованій близькими традиційній панчішці. (Речі, що в панчішку не помістяться, можуть лежати поряд, під ялинкою, красиві, загорнуті в блискучий різнокольоровий папір. Святий Миколай вкидає їх уночі через димар. І дуже часто вгадує найпотаємніші дитячі бажання). Спеціальні червоні різдвяні панчішки широко продаються в різних магазинах, довгі, короткі, зі всілякими оздобами, дорогі і дешеві, тобто, на будь-який смак і можливості.
Ще від початку різдвяного періоду в містечках починаються святкування, паради, на які прибуває Сента Клос на упряжці з шести справжніх північних оленів. Традиційний великий різдвяний парад відбувається, наприклад, в голлівудській Каліфорнії, одному з найтепліших штатів США. Іноді він проходить у суцільну зливу, і тоді більшість учасників — музикантів шкільних оркестрів, танцюристок — можна сказати, запаковані в прозорі плащі. В красивих машинах старих марок проїжджають зірки і просто актори Голлівуду, відповідають на запитання журналістів для репортажів і телетрансляцій, вітають глядачів. Протягом всього параду очікується і аж нагнітається постійними оголошеннями ведучих і журналістів жаданий приїзд справжнього символу Різдва — Сента Клоса. Але він прибуває аж на завершення параду. До того ж, його олені і сани — всього лиш… мальовані. Очевидно, справжнім в Каліфорнії надто жарко.
У передсвяткові місяці і дні кипить робота в прикрашених і завалених специфічним товаром магазинах, американці закуповують масу дарунків: за доброю традицією, їх треба зробити всім членам сім’ї, друзям або ще й порадувати когось одинокого. Цілі відділення крамничок часом присвячені різдвяним прикрасам, святково оздобленим ласощам, традиційним іграшкам.
Страшенно зайняті й поштові працівники. Так багато йде вітальних листівок, що поштампт одного з невеличких містечок, як ми знаємо, наймав 200 додаткових працівників до Різдва.
До речі, відомий вигляд зоряної ночі для листівок — сніжної, чарівної — вперше створили художники з Англії Кар’єр і Айвз. Цей образ прославив свого часу англійські листівки, а поступово ним став користуватися весь світ.
У різдвяні дні в США відбувається багато концертів, як і по всьому світі. Невтомно і вигадливо готуються до них всі дитячі й клубні колективи, не кажучи вже про професійні. У нью-йоркському театрі Рейдіо Сіті більше місяця йде популярне традиційне шоу, найдешевші білети на яке коштують приблизно 25 доларів. І купляти їх треба наперед, якщо є бажання потрапити на шоу у вихідні дні. У багатьох театрах, балетних дитячих студіях іде ”Лускунчик” Чайковського (нещодавно його також привозив до Америки український балет з Донецька, головні ролі виконували Інна Дорофеєва і Вадим Писарєв). Рухомими, багато одягненими в стилі епохи великими ляльками до цієї казки часом оформляється відоме нью-йоркське дисплей-вікно на 5-ій евеню. Неподалік стоїть цілий ряд величезних яскравих солдатиків-лускунчиків. Є їхні незграбні фігурки з великим пащекуватим ротом й майже в кожному домі як іграшка чи сезонна прикраса.
Ялинки в Америці починають продавати ще з листопада, після Дня Подяки. В перший день торгівлі ялинки дуже дорогі (а особливо, великі: триметрова ялинка коштуватиме найменше 50-60 доларів), десь після 20 грудня — коштують половину. Та, кажуть, хто не хоче купувати чи не має грошей на ялинки, може роздобути її й безплатно, під кінець сезону продажу — 23-24 грудня. За день до Різдва місця, де продавались ялинки, закриваються, а самі деревця звозять на одну велику дільницю. Звідти їх роздають безплатно всім бажаючим. Бо із самого початку деревець завозять надто багато і після Різдва залишки треба вивозити з міста і якось знищувати. Тому працівники тільки раді віддати ялинку комусь.
В Україні ж, знаємо, люди купують ці деревця за кілька днів до Нового року, а потім прикрашені лісові красуні стоять в будинках протягом усіх прекрасних свят до Різдва (7січня) і Старого нового року (13 січня). Деякі американські сім’ї викидають ялинки вже 2 січня, зразу після новорічного свята. І починають старанно вичищати килими, що ними встелені майже всі підлоги, від колючих зелених голочок.
В Ракефеллер Центрі у Нью-Йорку місяця за півтора до Різдва встановлюється гігантська ялинка, як це повелося з 1933-го (о, цей рік української печалі! Але в Америці він був звичайним собі роком). За ялинкою будуть дуже доглядати: щоденно на її поливання йде близько півтонни води, у котру додано кілька центнерів добрив. Газети оголошують про обране дерево всі деталі: висоту, місце, де виросло. Щороку те зелене пухнасте диво вишукують в різних штатах, і про історію ялинки, що красується в Нью-Йорку різдвяної пори, оповідають журналісти. Як, наприклад, ця історія ялинки з Огайо.
Її працівники Ракефеллер Центру побачили біля будинку на ранчо однієї сім’ї, котра вже боялася падіння височенного дерева на дім під час бурі. Тож сімейство дозволило забрати зелену красуню, і за це одержало можливість безплатної мандрівки до Нью-Йорку на 2 грудня, в день, коли на пухнастих гілках засвітяться всі 25 тисяч вогнів.
До речі, цю ялинку 73-футової висоти привезли українським вантажним літаком, що є найбільшим у світі. А прилітав він до США тому, що Фонд ”Чорнобиль” із штату Нью-Джорзі збирався відправити в Україну як медичну допомогу зібрані ним речі на кілька мільйонів доларів. Як пов’язано все в житті, веселе і печальне…
Лісову красуню обплутують різнокольоровими лампочками, котрі одного прекрасного вечора вмикають під захоплені вітання радих повеселитися глядачів. З того дня величезна їх кількість простоюватиме в Ракефеллер Центрі, на льодовому стадіончику якого часто відбуваються концерти, фігурні катання. У вихідні дні через юрму пробитися важко. Все ж снують численні туристи з фотокамерами, роблять знімки з видом на спеціально прибрану алею до Центру: з прозорими (плетеними з білого дроту) ангелами-сурмачами, зеленими хвойними деревами і водопадами (гаразд що, в Нью-Йорку завжди тепло і вода не замерзає. Правда, бувають, і холодніші зими). А дітлахи почергово фотографуються з Сента Клосом в білому кіоскового типу узорному будиночку, прикрашеному ялинковими іграшками, листівками, вогнями. Він, Святий Миколай, в’їжджає в усі різдвяно-новорічні події, як і в мрії дітей. Побачивши його, малюки чекають в черзі, аби шепнути у вухо найзаповітніше бажання. Бо якщо дитина добра і чемна, бажання має обов’язково збутися, Сента Клос про це обов’язково подбає. На одній із потішних карикатур, які газети щотижня друкують цілими сторінками, маленький хлопчик підійшов до Сента Клоса і шепоче йому на вухо:
— А знаєш, як важко мені цілий рік бути хорошим!..
Справжні чудеса в різдвяному оформленні своїх садиб роблять деякі господарі. Один з дворів на території штату Нью-Джорзі газети назвали ”Лівінґстонською легендою”. І це справді треба було побачити! Враження непередаване: все подвір’я в рухомих, великих, яскравих, майстерно зроблених фігурках і композиціях. Ось ясла з соломою, на яку Марія поклала своє святе новонароджене дитятко. Навколо них ягнятка, телятка, людські обличчя… А далі — льодовий каток, на якому ковзаються фігурки дівчаток і хлопчаків (як справжні!). Ось диснеївська Білосніжка з гномами, що видобувають свої скарби (хоч головний скарб, ласкаву дівчинку, вони знайшли у себе вдома). Далі дракони і черепашки ніндзя, улюбленці сучасної дітвори. Ялинка, чудово прикрашена (куди там, хай нам буде прощено це порівняння, братися тій, штатній, що в Ракефеллер Центер) — вся сяє і обертається. Лунає музика. На даху будинку — Сента Клос що прибуває на оленях. Всіх див не описати. До оселі Ернеста Камузо прибували люди не тільки з усієї Америки, але й з інших країн, щоб подивитися. Цікаво дізнатися, як творилася ця Лівінґстонська легенда.
40 років тому Ернест Камузо вирішив, як усі навколо, почепити в дворі передріздвяні декорації. Він обрав для цієї мети живе дерево перед будинком. З роками з’являлися нові чудові плани. Декорації кількісно росли, як гриби після дощу, завдяки також братові Ернеста на ім’я Ло, а ще племіннику Крісу. Щоб освітити створене видовище із персонажами з мультфільмів, фігуристами, колядниками, Сента Клосом з його помічниками-ельфами, стало потрібно від 90 до 100 тисяч лампочок.
Багато з речей для показу, як сани, вінки, різдвяну ялинку, імітації традиційних для Різдва цукерок-смоктульок у вигляді смугастого червоно-білого костура, зроблені самими членами сім’ї Камузо.
Останнім до шоу додали улюбленця всіх американських дітлахів Барні (ліловий динозаврик, персонаж популярної дитячої телепередачі). Над декораціями дивовижного лівінґстонського будинку напередодні 21 століття працював уже внук Камузо Стівен. Він започатковував третє покоління в сім’ї, що прославилася своїми уміннями творити різдвяне диво на власному подвір’ї. Правда, невідомо чи продовжать традицію наступні власники, бо будинок в Лівінґстоні оголошувався на продаж.
Вже за місяць перед Різдвом Америка перетворюється в королівство вогнів. Дуже приємно просто їздити вечорами по вулицях і милуватися вибагливими оформленнями кожного двору. Дуже все це гарно в штаті Нью-Джорзі. Якось були ми в теплій Флориді на Різдво і спостерігали за духом різдвяного свята там. Трохи було дивно бачити ялиночки, зайшовши в магазини з теплої вулиці з пальмами. Вулиці були трохи прибрані сніжинками, і тільки біля деяких садиб горіли різдвяні вогні. Зимове свято не пасувало південному штату, все ж воно, звичайно, широко відзначається.
Різдво — традиційно сімейне свято, і воно збирає за столом усю родину. Дух його приємний і чарівний, як і повсюди. Цікаві програми пропонують в цей день і програми телебачення. Фільми, шоу, фігурне катання — чудові композиції з відомими фігуристами, в тому числі нинішніми жителями Америки українцями Віктором Петренком, Оксаною Баюл, росіянкою Катериною Гордєєвою (нерідко показують з архіву її танці з чоловіком Сергієм , що трагічно помер на льоду) та іншими зірками. Дітлахи щороку мають змогу подивитися мультфільм-історію казкового Сента Клоса, ”Різдвяну колядку” за Діккенсом та інші різдвяні історії. А хтось вибереться в ці дні у цікаву поїздку, можливо, до холоднішого штату чи Канади покататися на ковзанах чи на лижах.
Різдвяно-новорічний період — одна з найкращих казок року. Сам Новий рік відзначається вже не так пишно і є, скоріше просто завершенням різдвяних святкувань. 2 січня американці вже викидають ялинки на вулицю.
Українці ж ще продовжують готуватися до свого Різдва і старого Нового року, в українських церквах відбуваються урочисті служби.

(Цикл " Свята Америки ",
з книги " Америка 21 століття ")

Найбільші осінні свята Америки — Галовін і День подяки. Щоб уявити, як святкується Галовін, українському читачеві можна згадати дух язичницького дня Івана Купала. З його квітнучими опівночі папоротями, лихими відьмами і бешкетниками-чортами, із вогнями, що палають у чорному нічному небі. Плюс додати до цього різдвяні колядки, коли деякі дітлахи не минають зі своїми простенькими пісеньками жодних дверей. А старші, з досвідом колядування, ідуть прямо туди, де добре вітають.
Проте американський Галовін не відзначається таким романтичним духом, як наші слов’янські свята (хоча має свої приваби). І не дивно, бо романтизм навіть початків Америки був дещо практичним романтизмом людей, які знають, чого вони шукають на необжитих просторах вільного материка. А саме — достатків, золота, кращого життя (хоча свободи релігії теж).
Тим часом романтизм слов’янина cеред синього неба і золотих полів, здається, був завжди пошуком чогось у самому собі. Пониженням матеріальних цінностей перед духовними...
І для дітлахів, і для дорослого населення Галовін перш за все забава. Хоча не раз трапляється, що забава набирає серед сучасних умов Америки все більш неприємного виду. Через те цього вечора дехто просто вимикає світло по всьому домі або не відчиняє двері на дзвінки. Діти в костюмах і плащах, що світяться за допомогою фосфору, виходять на вулиці все раніше і раніше. До того ж, найчастіше, у супроводі дорослих. Батьки бояться, що діти зустрінуться на вулиці з маніяками чи іншими особами з психічними відхиленнями.
Свято відбувається в останній день жовтня, але вже за місяць перед тим телеканали ”крутять” жахливі фільми, всі магазини широко рекламують підготовку до Галовіну в надії продати побільше страхітливих масок та інших спеціальних речей до цього дня. Стараннями комерційної індустрії свято піднеслося до нинішніх висот: обсяг продажу на Галовін досягає вже 2,5 мільярдів доларів, що поступається тільки перед Різдвом.
В цей день вся Америка змінюється, і діти, й дорослі одягають костюми, беруть гарбуза зі свічкою чи без і виходять на вулицю. В Нью-Йорку відбувається великий парад, по інших містах і містечках менші. Наприклад, в організованому пожежною командою міста Мілбурна костюмованому параді проходили школярі й дошкільнята з батьками. Потім у спортзалі школи грав духовий оркестр, визначали кращі костюми. До уваги бралася фантазія або кількість зусиль, потрібних для створення костюма. Перший приз узяв хлопчик-робот років десяти. Його білява голівка ледве виглядала з-поміж складної конструкції, створеної для нього з картону та іншого паперу. А друге місце присудили підлітку, костюм якого не потребував багато праці, але мав бути вигаданий кимось з оригінальним світобаченням. Хлопчак виглядав як такий-собі гіппі: розкошлане зелене волосся, вставлені страшнувато-смішні зуби, спортивна велика сумка, кросівки.
Куповані костюми, хоч і найбагатші, повагою в суддів не дуже користуються. Все ж той, котрому надали перевагу, був дуже незвичним. На нього всі зглядалися, намагаючись розпізнати, що там до чого: дві голови, а ноги — теж дві. Називався костюм: ”Онучок на плечах у бабусі”... Один хлопчик ішов у костюмі з маскою якогось привида з видовженим роззявленим ротом. На хлопця все зглядались малюки, сміливіші намагались його торкнути або й передражнити, інші обережно обходили.
Люди накуповують для дітей цукерок, як в Україні на новорічні свята. Дехто зразу готує цілий кошик із пакунками: спеціальні торбинки з галовінськими малюнками, а в них цукерки, шоколадка. Але все більше батьки дозволяють дітям їсти тільки цукерки в герметичній упаковці, інші обережні мами просто викидають: бояться, що в день, коли піднімаються куліси між світами живих і мертвих, їхні діти можуть стати жертвами. Ходять вперті перекази про отруєні цукерки і леза бритв, заховані в шоколадки, хоча реальних доказів такого не виявлено. Дослідники вважають, що така вигадка з’явилася ще в 1930-ті роки: має ж траплятися щось страшне у День мертвих! В 40-і роки додалась історія про страшенно гарячі монетки, які дають в дитячі рученята. В 50-і роки почали говорити про шпильки і леза в цукерках, а в час розвитку руху гіппі, 60-і роки, що дітям дають цукерки із сильним галюциногеном.
1982 року в штаті Ілінойс сім чоловік померло від таблеток тайленол, всередині яких була отрута. Хоч це ніяк не було пов’язано зі святом Галовін, страху тільки додалося. В лікарнях з’явилися добровольці, що просвічували цукерки, шукаючи в них різну неїстівну капость.
Один випадок з цукерками, правда, трапився було, але слідчі дуже швидко і безпристрасно з ним розібралися. 1974 року в Галовінську ніч в штаті Тексас помер восьмирічний хлопчик. Цукерка, що він з’їв, була з ціанистим калієм. Але вияснилося, що смерть не була випадковою: батько хлопчика перед цим застрахував його життя на велику суму. Вбивцю, якого преса прозвала Кендіменом (Цукерковим чоловіком), засудили і стратили 1984 року.
А свято — дивовижна суміш язичницьких обрядів, релігійних традицій і повір’їв, продовжує буяти і зачіпати будь-чию уяву. Напередодні Галовіну двори перед будинками не раз вражають вигадливими декораціями, страшними або навіть милими фантазіями, подекуди обладнано цілі казкові майданчики. Іноді це видається як декорації для цілих театрів, часами зроблені з немалим смаком. У розквіт палаючих барв жовтня вплітаються оранжеві тони численних гарбузів, а також казкові сюжети: на чиєсь дерево полізла дебела, в людський зріст, відьма з віником. На зеленій стриженій траві одного з дворів стоїть череп і світиться вночі, наставлено могильних каменів. Величезні білі павутини заплелися в гілля дерев, де-не-де в них видніється чорні гіперболізованого розміру павуки. Погойдуються опудала, висять білі прозорі привиди, вигинають спини чорні коти (люди свого часу вірили, що на чорних котів перетворено людей, які колись диявольськи недобре вчинили). Кругом усміхаються палаючими очима гарбузи (на них вирізано очі й роти, а всередині поставлено свічку). Гарбузи є особливим і обов’язковим атрибутом свята. Для декорації і для продажу їх купами навалюють в подвір’ях багатьох крамниць, і вони ще за місяць-півтора до свята милують око яскравими тонами молодої осені. Дехто купує гарбузи на фермах. До речі, їх також традиційно використовують для приготування улюбленої страви (гарбузового пирога) до іншого чудового осіннього свята — Дня подяки.
Щороку в Америці відбуваються свята, центром уваги на яких стають гарбузи. Перед 2000 роком світова конфедерація гарбуза організувала фестиваль представників сімейства гарбузових у місті Кларенс штату Нью-Йорк. Перше місце завоював гарбуз, котрого виростив житель штату Білл Боб’єр. Дивовижний гарбуз важив 444 кілограми і мав діаметр 109 сантиметрів. Старанний овочівник одержав 10 000 доларів премії і шанс поїхати до Швейцарії на фестиваль ”Октоберфест” в Цюриху. Та виростити такий дивовижний овоч було зовсім непросто. До п’яти годин у день він витрачав на догляд за рослиною. Коли була засуха, встановлював спеціальну зрошувальну систему, котра щопівгодини поливала землю навколо плоду. А від сонця гарбузика захищав тент. В холодні ночі ніжно плекану рослину овочівник переносив до парника, в якому електронагрівач підтримував постійну температуру. Зрозуміло, Білл потрудився добряче. Але й гарбуз, безсумнівно, викохав на славу! І на заздрість суперникам по виставках...
Протягом усього галовінського дня діти підходять до дверей будинків. Правда, не з піснями-відголосками давньої культури (Америка — країна молода), а з жартівливою погрозою ”Трік ор тріт”. Це означає — дарунок або шкода (традиція пішла ще з 1930-их років). Шкодою може бути камінь, що полетить у вікно того, хто не дав дарунка, або ще щось. Такий собі, знаєте, ”невинний жарт”. Нерідко поміркована публіка і частина дівчат в цей вечір обирають за краще лишитися удома. Бо хто зна, що іще може видатися жартом наповненій зброєю і наркотиками Америці.
До того ж, якщо є бажання віддати данину традиції святкування, досить тільки увімкнути телевізор. У ньому почнуть закочувати очі зелені і синюваті вампіри, кричати, як недорізані, мерці, торохтітимуть кістками скелети, миготітимуть нагани і обрізи, ріками ллятиметься голлівудська кров, на яку кіностудії фарби не жаліють. Або — відкрити газети. В них можна знайти немало цікавого: журналістські заголовки і повідомлення будуть наповнені оригінальними словесними знахідками. Англійська мова дає широкі можливості для гри словами і поняттями, і це можна відчути, переглядаючи періодику або читаючи в магазині листівки до кожного свята.
Щось жахаюче-оригінальне намагаються видати і в різних нічних закладах для тих, хто не побоявся пуститися в мандри цієї ночі. В нью-йоркському ґоу-ґоу барі російська емігрантка Ірина, котра заробляє собі на хліб (і до хліба) танцями без одягу, піднесла сюрприз відвідувачам, використавши подію, яка в той час саме була у всіх на язиці: то був вчинок жінки, що відрізала голову своєму чоловікові, наркоману і гультяєві.
Так от Ірина створила образ цієї особи. Одяг нічної танцюристки складався з високої білої кухарської шапки і оббризканого кров’ю білого нагрудника. В руках Ірина тримала великий ніж, яким користуються м’ясники. Публіка бару була в захваті від почуття гумору сучасної гейші. Отож більшість галовінських забав носять диявольський, страхаючий характер. Але саме свято Галовін виросло колись із релігійних коренів. Воно народилося понад 2000 років тому на території нинішніх Англії, Ірландії, Шотландії, Уельсу й Північної Франції, а вже значно пізніше було привезено до США ірландськими емігрантами. 31 жовтня було останнім днем року і фестивалем померлих, цього дня кельтський орден друїдів віддавав почесті богу мертвих Самвену. Бог міг керувати їх духом ще й протягом всього наступного дня, примушувати тихо собі лежати в могилах або брати участь у найдикіших оргіях. Тому всі живі мусили виконувати різні ритуали, котрі могли б оберегти їх від сатанинських проявів. Люди одягалися в шкіри тварин, одівали маски. Ввважали, що так духи їх не впізнають. Або бридкі костюми відлякають злих духів.
Люди палили великі вогнища на узгір’ях, боючись, що згасаюче осіннє сонце не повернеться до них весною. Хай, мовляв, світило думає, що в людей і далі тепло й світло, та не вагається весною повертатись. Також вогнищами люди намагалися відлякати злих духів, помагали Богу Сонця битися з темінню і зимовим холодом. За головним вогнищем старанно доглядали і слідкували, щоб догоріла остання жаринка, розносили вогники від багаття по своїх доміках для майбутньої удачі. Потім готували багато їжі над вогнем.
Широко здійснювалися жертвоподання: 1 листопада, в свій новорічний день, кельти підносили богові тварин. Адже в ті хвилини Самвен збирає разом усі душі померлих і, вселившись у тіла тварин, мертві можуть розплатитися за колись скоєні ними гріхи. Чим більшим був гріх, тим більше тіло тварини потрібне, аби він помістився.
Існує ще історія з померлим вихідцем з ірландців Джеком-О-Лантерном. Він за життя здійснив так багато поганого, що по смерті його не приймали ні до раю, ні до пекла. Тож неприкаяний мусив постійно ходити посередині між небом і землею, він при собі мав ліхтарик ”лантерн”, котрий вмикав у темряві. Так його й прозвали Джеком-О-Лантерном. Намагаючись відлякати його страшний жорстокий дух, люди вирізали з каперсів подобу обличчя Джека, і всередину ставили свічки. Той витвір так і називався джеком-о-лантерном.
Америка обрала для тої мети гарбузи: на них зручніше вирізати, бо вони більші. За гарбузами-обличчями так і лишилася назва їх попередників — джек-о-лантерни.
А в Древньому Римі 1 листопада проходили фестивалі в честь богині фруктів і садів Помони. Люди дякували богині за урожай, пригощали один одного горіхами і яблуками, влаштовували фестивалі і спортивні змагання на цілу ніч.
Завоювавши галлів і кельтів, що жили на півночі сучасної Франції, римляни насадили їм свої традиції. Фестивалі в честь Помони і Самвена стали відбуватися разом, в один день.
Пізніше частково фестивальні звичаї увійшли в ритуали християнського свята, що постало в Шотландії. Сама назва його означає Святий вечір і утворена зі слів Голлі (святий) та Івнін (вечір). Наступає Галовін якраз у переддень християнського дня всіх святих, що припадає на 1 листопада.
У середні віки чаклунство стало самостійним культом і проти нього стала боротися Римо-католицька церква. А Галовін називали Відьомською ніччю. Адже, за переказами, саме в цей час править бал Сатана зі всіма своми відьмами й вурдалаками, перевертнями та іншою нечистою силою. Вони збираються в певних місцях (кожна країна мала для цього ”постійну територію”) і прагнуть зірвати церковне свято Всіх Святих.
Можливо, дитячі ”трік-енд-трітін” — ходіння пішли від ірландських фермерів, котрі ходили по хатах напитувати їжі для Галовінського фестивалю і обіцяли щедрим господарям удачі. А може, це залишки звичаю, за котрим бідняки просили особливого пирога на День всіх Душ...
Кольори Галовіну — оранжевий і чорний — символізують урожай і смерть. Проте релігійного змісту в нинішньому Галовіні не залишилося зовсім. Лише американський ”фан” — забава. За популярністю це свято в США зараз поступається хіба що Різдву. Власне, Галовін стає широко відомим і популярним у всьому світі, очевидно, що свято і не збирається зникати.
А особливою розвагою, казкою Галовін є для дітей. В школах проводяться маскаради, на які діти приходять в жахливих костюмах, масках (іноді створених мамами, а в більшості купованих). На концертах вони представляють уривки з відповідних фільмів і літературних творів, виконують пісеньки і читають віршики про Галовін, яких складено безліч.
Наприклад, такого змісту (переклад з англійської — авторки цієї книги):

— Я одержав запрошення. У ньому сказано : ”Жахливої ночі
Запрошуємо тебе в кабаре привидів.
Я міцно зав’язав свою маску
І поїхав велосипедом просто на свято.
Що я побачив, вам такого повік не уявити!
Безліч страхіть бавилися і веселились.

Дракула був щасливий, п’ючи кров,
Поки бридкий Монстр із *Чорного Лагуну
Борюкався в гидкому бруді.
Вампіри аж дуріли з радості,
Коли оркестр починав грати.
І *Горбань, що прийшов із *Нотрдейму
Протанцював без утоми всю ніч.
Це було гидко, це було страшно,
Це була чудово жахлива історія
Жахливої ночі, жахливої ночі,
Жахливої ночі.

Всі відьми лишали свої мітли при дверях кабаре,
Коли оркестр грав, усі аж чаділи від задоволення,
І перевертні вили ще більше.
*Френкенштейн і старий Кінґ Конґ
Танцювали буґало,
І навіть, думаю, радо підспівували.
Духи всі лякали:* Бу!
Мумія і Вовк-чоловік мило розмовляли,
Ящірка Годзіла стукотіла своїм лускатим хвостом,
І *ґобліни похляпували себе в ритм музиці по колінах.
Потім годинник у бальній залі пробив північ,
І я мусив поспішати додому.
Коли скелети махали мені на добраніч,
Вони торохкотіли всіма своїми голими кістками.

Ця пісенька цікава і тим, що в ній зібрано більшість найпопулярніших галовінських персонажів. А ось інша:
Будинок привидів
На горі під містечком,
Угніздившись між шепоту сосен,
Стояв старий-старий будинок,
облюбований привидами.
Його веранда геть обвалилася,
Двір заріс плющами.
Це саме те, що полюбляє дух.

В кутках було повно павуття,
Віконниці геть обламались,
Горище заповнили кажани,
А всі двері було пофарбовано в чорне.
Коли їх відчиняти, вони страшенно скриплять,
Закриваючись, різко бабахкають.
Це саме те місце, де дух любить гуляти.

А те, які маски вибирають на карнавали діти і які похвали їх при цьому радують, видно з наступної пісеньки під назвою ”Ти виглядаєш жахливо!” (для літератора вона цікава і тим, що в ній багато *оксюморонів):

— Ти видаєшся жахливим!
— Приємно це чути від вас.
— Гидко і страхітливо!
— Я хочу таким видаватися.
— Від твого вигляду дзеркало трісне!
— Візьмім його, лопне нехай!
Я спеціально одягнений так,
саме для цього жахливого свята.

Галовін, я вифарбую своє обличчя,
Галовін, бридкою кольоровою сумішшю,
Галовін, я одягнуся в костюм
страхітливого опудала,
І коли піду на ”трік чи трітін”,
біля кожних дверей, де я подзвоню,
мені скажуть: ”О, ти видаєшся жахливим!”
А я одкажу: ”Щиро дякую вам!”
— Аж із середини нас вивертає!
Я скажу: ”О, дякую, ви дуже люб’язні!”

Ці пісеньки насправді яскраво і колоритно передають дух свята. І немає сумніву, що Галовін діти дуже люблять. Дитинство сприймає світ серйозно. Дитинство тягнеться до казки, у якій воно відчуває ще приховану батьками тяжку правду життя. Всі діти чомусь дуже вподобують жахливі розповіді, в яких існують мільйони нереальних істот. Може, діти, ще не так заполонені дорослими проблемами — цікавими, але досить звичайними і, в більшості, суєтно-побутовими, відчувають, що істоти з казок не такі вже й нереальні. Незіпсовані буттям і мудрі в своїй наївності діти могли б контактувати з будь-ким і не нав’язувати йому свого бачення світу. Хоча, чим більше вони дорослішають в модерному світі, який не дуже завдає собі турботи дбати про глибину культури особистості і суспільства, тим більш поверховим стає їх погляд в казку.
Саме такий характер і має зараз Галовін, забава, над якою не треба задумуватись (бо однак нічого глибокого не витягнеш). І як кажуть у нас, в Україні, чим страшніше, тим модніше.
А всякі страхітливі образи з літератури, фольклору та інших джерел стають знайомими і ”свійськими” для американських підлітків з дитинства почасти, завдяки цьому святові. Тому їх пізніше не дуже лякають різні фільми жахів, і голлівудські режисери зі шкури пнуться аби вигадати щось ще бридкіше, ніж досі, для нового сезону.
У галовінський вечір вулицями містечок ходять багато дітей у цікавих, а часом і гарних вбраннях (вони не обов’язково мають бути страшними). Можна побачити кого завгодно: зеленохвостих русалок, принцес, попелюшок поруч зі скелетами, монстрами, привидами і вампірами. Підлітків, малят і зовсім часом немовлят, що смішно в своїй невинності виглядають у примудрованому на них мамою страхітливому чи просто маскарадному костюмі, супроводжують дорослі. Часом діти ходять самі. А дорослі вибираються на вулиці теж прибраними, для потіхи. А часом з релігійними чи іншими місіями. Так, ми зустріли групу, що виглядала, як єрусалимські пустельники. Вони роздавали дітям цукерки і яскраві книжечки. Біля приватних крамничок нерідко стоять закликаючі Білосніжка, Кролик, Наречена, і будь-які інші костюмовані персонажі. Всередині магазинчиків, до яких юрмами зі щебетом забігають діти, їм дають карамельки, шоколадки, всілякі солодощі.
Нерідко має на собі костюм і господар дому, що відкриває двері маленьким гостям. Мама однієї багатодітної американської родини одягла всіх своїх нащадків в костюми плямистих далматських цуценят, і сама теж прибралася подібно. То було дуже оригінально на фоні улюбленого і дітлахами і дорослими диснеївського фільму ”100 і одне далматське цуценя”. В іншій хаті сімейство вдяглося в костюми корів, черепашок нінзя. Простір для фантазії.
Те, як чекають і вітають дітей, залежить, як і всюди по світі, від особистих рис господарів. Люди привітні і веселі ( а серед американців таких багато) накуповують цукерок, щедро випромінюють радість і діляться з нею із прибраними, гордими своїм виглядом дітлахами. Інші виключають світло і ховаються в темних кімнатах або намагаються зникнути з дому (правда, часом такі обставини викликані хворобою, боязню надмірних трюків або іншими причинами).
Рідко, але трапляється й таке. Ми бачили, як якесь чорношкіре маля заскочило в магазинчик недавніх підприємливих емігрантів з країн колишнього Союзу. Воно все стояло і чекало, часом простягаючи руку, а хазяйка, заповзято бігаючи між покупців і лотків із яскравими цукерками, все кидала йому недбало: ”Пожди, не бачиш, що я зайнята?..”
А завершує Галовін великий маскарад у Нью-Йорку (правда, подейкують, що він іще існуватиме недовго). Останнім часом це свято стає все більше розвагою для дорослих, їх так багато прогулюється у найвигадливіших костюмах освітленими вулицями міста. А в театрах на Бродвеї цієї ночі йдуть відповідні вистави: щось нове, цікаве і жахітливе...
Правда, найнебезпечніші квартали міст лишаються пустельними. Зокрема в останні роки, коли поширювалися різні чутки. А серед них, що в день Галовіну малолітні вбивці збираються ранити випадкових людей і цим доводити свою ”доблесть”, аби бути прийнятими до банди ”Криваві”.
А ще можна бути закиданим яйцями. Жарт старий, його придумали бешкетники ще 60-их років. Але в новітніх умовах не особливо добросердими жартунами винайдено таке собі яйце з депіляторієм (кремом для зняття волосся). Свідчень про його кидання небагато, але ніхто не бажає стати в цьому випадку винятковим, облисіти і бути записаним до статистичних даних.
1994 року в Нью-Йорку, кажуть, так розкидалися яйцями, хоч і звичайними, що вбили трьох чоловік. (Очевидно, ті яйця мали бути сталевими).
Ще люблять деякі ”жартуни” обливати перехожих фарбами, кидатися баночками з кремом для бриття, які, при домішуванні якихось хімікатів, випускають багато білої піни.
Отож, перш ніж вийти на нічні вулиці в Галовін, багато хто добре думає. Бо цікаво то цікаво, але береженого ж, кажуть, і Бог береже.

1. Всі поетичні переклади — Т. Ганенко
2. Чорний Лагун — озеро
3. Горбань — прізвисько жахливо невродливого горбаня, що полюбив красуню Есмеральду
4. Нотрдейм — Собор Паризької Богоматері
5. Френкенштейн — лікар, котрий за відомим літературним твором, написаним жінкою, створив жахливого Монстра. Більшість вживає ім’я Френкенштейн як ім’я самого Монстра
6. Буґало — старий естрадний танець (буги-вуги?)
7. Бу! — звук, яким в Америці виражають спробу раптово налякати
8. Ґоблін — домовик
9. Оксюморон — зіставлення в контексті речей протилежного значення, які, здається, не можуть бути поєднані
10. "Тріт ор трік" — ”дарунок або шкода”, примовка дітей, коли вони ходять від хати до хати



(Збірка "Із тернами в серці", 2003)

Широко публікувалось в пресі

(Цикл " Свята Америки ",
з неопублікованої книги " Америка 21 століття ")

ХРОНОЛОГІЯ СВЯТ

У США святкуються День Подяки (останній четвер листопада), Різдво (25 грудня), Новий рік (1 січня), день Мартіна Лютера Кінґа (третій понеділок січня), День святого Валентина (14 лютого), День президента ( 16 лютого), Пасха у квітні, День матері в другу неділю травня і День батька в третю неділю червня, також День Ветерана і День Пам’яті, День незалежності (4 липня), День праці (перший понеділок вересня), День Колумба (другий понеділок жовтня). Улюбленим є Галовін, що наступає останнього жовтневого дня. Також святкують свої дні люди різних національностей, наприклад, відбуваються великі паради в Нью-Йорку та інших під час китайського Нового року влітку, ірландського Дня святого Патрика та інших. В День незалежності України на багатьох ратушах в місцевостях, де живуть українці, піднімають український прапор поряд з американським, відбуваються мітинги, концерти, святкування.
Є й багато інших свят, серед яких — день американського прапора. А ще є таке: другого лютого вважається Днем бурундучка, гризуна, що всю зиму спить собі в норі. За розповідями старих фермерів, ця коричнева тваринка просинається 2 лютого і вилазить зі своєї нори подивитися, коли прийде весна. Якщо він зможе побачити свою тінь, то вже знатиме: зима триватиме ще шість тижнів. Якщо ж день буде похмурий і тіні не видно, то весна прийде дуже скоро.
Святкування деяких свят є особливо цікавими, про що й хочеться розповісти.


ДЕНЬ ПОДЯКИ: КРІЗЬ СТОЛІТТЯ ДО СЬОГОДНІ

Одним з дуже цікавих і найулюбленіших свят в Америці є День подяки (Тенксґівін Дей), який відбувається в останній четвер листопада. Тоді повсюди оголошуються вихідні на кілька днів. Свято вважається сімейним — за столом збирається рідня, котра з’їжджається для цього з усіх усюд. А першими його почали відзначати перші англійські поселенці в Америці — пілігрими.
1620 року до Америки прибув невеличкий корабель на ім’я Травнева квітка (Мейфлауер). На ньому було сотня людей з Англії, що називалися пілігримами і прибули до вільної землі, аби мати право безбоязно сповідувати свою релігію: в Англії пілігрими не могли мати власної церкви.
Новоприбулі не привезли з собою вдосталь теплого одягу і їжі, а перша зима в Америці зустріла їх великим холодом. Почалися хвороби, смерті. Коли зимівка все ж якось докотилася до кінця, пілігримів відвідали місцеві індіанці, двоє з яких могли говорити по-англійськи. Гості-аборигени навчили пілігримів, як вирощувати кукурудзу. Невсипущі поселенці протягом літа старанно і нелегко працювали — зрубували дерева і будували з них будинки, вчилися полювати на диких індиків у навколишніх лісах. Восени вони мали результати своєї праці. І — добрий урожай кукурудзи. Тож на великий святковий обід перш за все запросили своїх рятівників — індіанців і вшанували їх. Ті принесли з собою на гостину оленячу тушу, засмажили її надворі. Всі їли і їли протягом трьох днів. Пілігрими дякували Богові за все, що вони мали. Таким був перший День подяки в Америці, котрий започаткував вікову традицію.
Задовго до цього популярного свята вулиці й будинки міст сучасних США починають щедро прикрашати символічними предметами, а в крамницях розширюється продаж індичих тушок. Їх постачають спеціалізовані птахоферми — це вигідний бізнес в час підготовки до Дня подяки. Адже засмажений індик — то перший обов’язковий атрибут святкового столу. Зараз ця частина обряду вже є предметом постійних жартів. Мовляв, це унікально: індика на знак шани за порятунок подають до столу засмаженим. Проте традиція собі лишається.
Не всі готуватимуть і залишаться вдома, є популярні місця для святкових обідів і цього вечора. Наприклад, в ресторані індичої ферми в Честері штату Нью-Джорзі чи деінде. Тільки треба зробити замовлення за багато днів перед святом, бо в останню хвилину знайдеться немало бажаючих посвяткувати при смачній ресторанній кухні.
Нерідко тушки індиків дарують своїм працівникам різні фірми. Також магазини дають без оплати підготованого до смажіння індика тим, хто протягом певного проміжку часу закупив у них продуктів на визначену суму грошей. Індик чекає на покупця вже гарно упакованим. Всередину тушки в окремих маленьких торбинках всунуто нутрощі птаха і шию, спеціальний мотузочок для піднімання готового індика з гусятниці, а також часом рецепти з кольоровими фотографіями для господарки. Хоч кожна хазяйка, звичайно, має наперед власний спосіб приготування традиційної страви. А також — десертних доповнень до святкового столу, серед яких до цього дня є популярними смакоти з солодкої картоплі і яблучний та гарбузовий пироги. Традиційні також солодка біла кукурудза (налущена, вона продається в магазинах мороженою в пакетиках, досить лише покип’ятити кілька хвилин), боби, печеня. В День Подяки в Америці, що посеред своїх надмірних харчових достатків завжди намагається остерігатись зайвих калорій, не гріх багато наїдатись.
Численні журнали друкують за місяць-два до свята безліч різноманітних рецептів. Пояснюється, як правильно та красиво нарізати індика, подаються інші важливі поради, ідеї використання холодного пташиного м’яса, що залишиться після святкувань, для інших страв, різних сендвічів. Американські рецепти відзначаються швидкістю виконання (адже для них використовується багато напівготових — морожених чи консервованих продуктів), завжди в кінці опису зазначається час, необхідний для організації і приготування страви. Але з індиком поспішиш — людей насмішиш. На підготовку до смажіння простої, без начинки тушки птаха рецепт із американського часопису ”Добре господарювання” (листопад, 1998) дає 45 хвилин, і приблизно 3,5 хвилин на саме тушкування в плиті. Та це ще не все. Протягом листопада і, звичайно, самого Дня подяки (а то й грудня, аж до самого Нового року) діють багато безплатних телефонних ”гарячих ліній”, де кожна заклопотана господиня може роздобути необхідну їй пораду, як нафаршувати індика, як правильно приготувати страви з птиці, дотримуючись усіх санітарних вимог. А що робити, коли індик підгорає, хоч м’ясо ще не готове? Спеціальні служби ладні в останні хвилини виручити недосвідчену кухарку і врятувати для столу традиційну багатостраждальну страву. Вони організовані основними компаніями з продажу індичого м’яса. Наприклад, фірма ”Батербол таркі” оголошувала, що на дзвінки чекатимуть 48 жінок із достатнім кухарським досвідом). Хто хоче, має можливість заглянути також в спеціальну сторінку Інтернету, гаразд що комп’ютери є майже в кожному домі. А по ”гарячому” можна звертатися із питань продуктів з м’яса і птиці протягом всього року. Відповідатиме відділ сільського господарства у Вашинґтоні.
До індика на столі обов’язково мають бути також соуси ґрейві та журавлиновий. Десятки фунтів цих червоних ягід господарства збирають саме до свята. І в День подяки часто сторінки газет повняться фоторепортажами про збір журавлини. Вона росте в болотяній місцевості, і збирають її врожай у сучасних умовах за допомогою води. І треба управитися вчасно — ще за місяць до Дня подяки, до перших жовтневих приморозків. Інакше врожай загине.
Коли листочки кущиків журавлини золотіють, болота стають червоними морями. Кажуть, це дуже красиве видовище. І чим червоніший колір у ягоди, тим краща вона на смак. Американські індіанці називали журавлину ”ібімі” або ”гіркувата ягода”. Пілігрими назвали її журавлиною, бо нібито довгоногі бусли, завітавши на болота, люблять її покуштувати.
Фермери тримають величезні грузькі території для вирощування вередливої ягоди. Улітку вони повинні простежили запилення кущиків бджолами, узимку обсипати болота пісками, важливо також правильно визначити рівень і температуру води під час заливання полів, усе це досить непросто. Працівники заходять у червоні моря по коліна, аби зрізати спеціальними машинками ягоди. Потік води після цього підхоплює журавлину, конвейєр наповнює нею вантажівки.
Раніше ягоди збирали вручну — це була довга і важка робота. Пізніше фермери відкрили, що при наводненні полів плоди журавлини спливають наверх і їх легше збирати. Головними штатами у вирощуванні червоної ягоди вважаються Нью-Джорзі, Орегон, Вісконсін і Массачусетс. І більшість полів вони протягом збирання урожаю заливають водою.
Основна кількість ягід перетворюється на соуси і соки в цехах найбільшого в Америці виробника продуктів із журавлини — компанії Оушен Спрей Кренберіз Інс. Соус робити нескладно, для цього потрібно тільки розчавлені ягоди, цукор і вода. Журавлини мають натуральний пектин, що дає соусу драглистість. Їхня корисність незмінна з часів, коли індіанці додавали ягоди до сухої м’ясної страви. Нині вважається, що журавлина знижує можливість захворювання уринарного проходу від інфекції, а також ризик серцевих хвороб. І журавлину домішують зараз до різних соків, морозив. Індустрія виробництва її продуктів усе зростає. А були й важкі часи. На ягоди журавлини було пущено безпідставний поговір, нібито вони спричиняють захворювання раком. Навіть те, що президент Ніксон ложечками їв соус перед телекамерою, не могло переконати американців. Того року загинули цілі поля журавлини.
Ще одною важливою складовою американської казки Дня подяки стало особливе видовище, величезний парад фірми Мейсіз із надувними повітряними фігурами (”балунами” по-англійськи), що відбувається в Нью-Йорку з 9-ї ранку до 12-ї дня. Часом повітряних іграшок набирається не менше півсотні.
Багато американських сімей включають в свій обов’язковий розклад телевізійну трансляцію параду Мейсіз. Нью-йоркці, що живуть прямо над 77-ю вулицею, де починається ця знаменита хода із повітряними фігурами, мають свої особливі звичаї. Не одна з родин запрошує до себе дітей з усього довкілля у ніч ще напередодні Дня подяки, адже просто під їхніми вікнами надувають чудових персонажів із мультиків. І дивитися на це з вікон дозволено тільки найближчим жителям.
У цей день до Нью-Йорка приїжджають біля мільйона людей, аби спостерігати за більше ніж двомильним маршрутом параду і таїнством ”народження” кожної повітряної фігури. Ось ”крокує” індик Том Таркі, простягся в повітрі Барні, улюбленець з дитячої телепередачі (в ньому — 11 кубічних футів газу ґелію), там надувають Міккі Мауса, ще в іншому місці — Супермена, Царя Лева, Велику Птаху. Кожного року додаються до попередніх творінь усе нові образи із диснеєвських мультфільмів, відомих карикатур, малюнків. З’ява кожної величезної летючої кулі, вартістю в сотні тисяч доларів, гра десятків оркестрів викликає захоплення і дітей, і дорослих. Та й окрім повітряних фігур парад має інші цікавинки. Ось пропливає на автомашині обрис корабля перших індіанців, котрі допомогли вижити пілігримам. На вулицях ідуть шоу-концерти, гарцює в параді кінна поліція (хоча іншим її підрозділам вистачає роботи по збереженню порядку, як це трапляється при кожному скупченні людей). В Центральному парку відбуваються фігурні катання, і посередині льодової арени танцює товста Снігова баба на ковзанах. Деякі люди займають місця на вулиці з раннього ранку, так і стоять, чекаючи початку. А на дорогах — шалені перевантаження: часом на вулицях застряють сотні тисяч машин. Телевізійні канали ведуть трансляцію параду, про нього розповідається у випусках новин. І часом багато зручніше дивитися дійство, примостившись на дивані біля ”блакитного екрана”, аніж мерзнути на провітрених осінніх вулицях Нью-Йорка. Тим паче, що якщо завчасно не зайняв місця, все одно багато не побачиш, правда, основне диво — надувні фігури, що пливуть у повітрі, видно всім.
Сотні добровольців тримають тих надувних мультиплікаційних героїв. Адже часом, коли трапиться неспокійний день (а вітри в листопаді дуже часті гості) — не випустити з рук оте яскраве плаваюче диво дуже тяжко. Падіння гігантської забавки часом спричиняє травми, а може і вбити. Під час одного з парадів року порив вітру, що досягав швидкості урагану — 50 миль на годину, шпурнув фігуру Кота в капелюсі на стовп на вулиці, і це поранило чотирьох глядачів біля Центрального парку. Величезного кролика ”Банні”, хоч його й намагалися тримати якомога нижче, вітер кинув на землю. Підняти гігантського гумового зайчика було неможливо, тож поліції й глядачам довелося порізати його, бідного, на шматки.
Власне, трагічні випадки під час нью-йоркських парадів вносять свої корективи в магічну традицію. Одна з постраждалих, 34-літня Кетлін Керонна, що була на параді з чоловіком і дитиною, одержала тяжку травму черепа і протягом довгих місяців все ще продовжувала лікуватися, мусила навчатися говорити і робити найпростіші рухи. Вона висунула місту й універмагу ”Мейсіз” судовий позов на суму майже 400 мільйони доларів. Мер Нью-Йорка тоді заявив, що відтепер магазин може виносити надувні фігури тільки якщо швидкість вітру не перевищує 23 милі на годину, а окремі пориви — 34 милі. Навіть при безвітряній погоді ”Мейсіз” уже не має права представляти фігури надувних героїв, довші за 70 футів. Усі добровольці, яких магазин найме тримати непокірні повітряні іграшки, повинні будуть подивитися фільм з техніки безпеки і пройти короткий курс підготовки.
До речі, паради (правда, не такі грандіозні, як в Нью-Йорку, але цікаві по-своєму) цього дня відбуваються у Детройті, Гонолулу та інших місцях. Їх теж можна побачити по телевізору як і інші цікаві передачі цього дня. Якось телебачення транслювало святковий концерт фігуристів у Нью-Йорку — столиці фігурного катання, як сказали тележурналісти. Одними з перших серед світових зірок показували Оксану Баюл, Віктора Петренка, Катерину Гордєєву. Чудові композиції з їхніми танцями демонструють і до різдвяних та інших свят.
Не залишаються без духу свята і ті американці, хто виконує службові обов’язки далеко від дому. Наприклад, моряки в океані. Одне із військових суден із майже 6 тисячами службовців тримало на борту до Дня подяки півтори тисячі фунтів індиків та таку ж саму вагу спеціальних булочок до святкового обіду, який починається релігійною церемонією.
Давні імігранти в День подяки матимуть в теплих кімнатах при святковому столі велике коло найрідніших людей. Новоприбулі у цей день ще більш затужать за далекою батьківщиною і родиною, там залишеною. Але кожен постарається створити вдома у святкові хвилини якийсь особливо привабливий затишок, і тим паче — засмажити індика. Цей індик — приручений нащадок того мексиканського дикого птаха, котрого колись торговці вивезли з американського материка до Європи. Запашне м’ясо набуло популярності по всіх країнах, і з них індик разом з європейськими поселенцями нарешті потрапив до Америки, щоб стати однією з її найцікавіших традицій.
День подяки дає всім, і особливо дітлахам можливість дізнатися і відчути, хто вони, як з’явилася їхня країна. Тому це сімейне свято породило немало приватних, домашніх традицій у різних куточках Америки. Наприклад, одна мама в Каліфорнії придумала стіл пам’яті: одного року всі її діти й присутня за столом родина підняли свої тарілки і написали під ними власні імена. Умілиця-господиня пізніше вишила кожен підпис. Наступного року все це повторили. Коли хазяйка дому померла, традицію продовжила її донька Мінді Робінсон — імена присутніх одного певного року вона вишиває однаковим кольором. Рід уже має дві скатертини. Як признається Мінді (Меґ Кокс, ”Добре господарювання”), для неї дуже зворушливо бачити дитячі почерки її вже підрослих нащадків. А особливо ім’я незабутньої мами.
Інше сімейство з двома хлопчиками започаткувало писати подяки за найпам’ятніші події року на осінніх листках. Коли діти підросли, вони також стали виробляти руками або виготовляти на комп’ютері листівки з подяками, які потім відносили додому дорогим і важливим для них людям. Адже до цього дня ведеться і подякувати тим, що зробили добро, привітати їх листівками, а також подарувати чи віддати щось біднішим знайомим. До речі, святкових листівок продається величезна кількість. І всі з жартівливою дотепною грою слів, натяками на різні, в тому числі історичні події, пов’язані з Днем подяки. Святкова вечеря у згаданому вище каліфорнійському сімействі починалася подякою Богу, а в деякій їжі були запечені тоненькі записочки з реченнями із Біблії. Їх читали за столом вголос.
А родина Гафсів, котра збирається цього дня у кількості від 15 до 50 чоловік, ось уже 25 років має традицію приготування всієї їжі чоловіками, прибирання — дітьми і бездітними, котрі менше потребують відпочинку, аніж матері. Жінки від середи аж до суботи просто відпочивають, грають у карти і займаються улюбленими справами.
Дехто виділяє дітям цього дня окремі столики і підготовлює для них улюблені страви у традиційних рамках. Щоб у пам’яті малят заснувався дух особливого свята, про яке вони згадають у молитвах. Щоб з’являлося передчуття радості перед Днем Подяки. Бо кожна добра традиція побільшує в людині радості, допомагає жити і боротися із життєвими злигоднями.
Як каже Крістофер Рів, традицією є і незмінна віра американців у те, що вони живуть у найкращій на світі державі.


ІНДИК — СИМВОЛ АМЕРИКИ

Донині дикі індики — не рідкість у місцях США, де люди поселилися не надто густо. Групами по 10-15 штук ці птахи швидко бігають лісами, шукають собі поживи, а натрапляючи на людські насадження, квіти, пробують на смак і їх.
Якось по газетах прогримів випадок, коли дикий індик ”атакував” за висловом журналіста, людину. Це стало цілою сенсацією, викликало ряд обговорень, чи, мовляв, безпечно дозволяти крилатим терористам так собі бігати, де їм заманеться. Говорили про все, але чомусь ніхто не звернув увагу на одяг того нещасного ”атакованого” — може, він просто був одягнений у червоне? Адже в Україні кажуть, що цей колір шалено дражнить індиків подібно до того, як багряний плащ у руках тореадора злить бика.
Які ж вони, дикі індики, уродженці Північної Америки, поширені на землях США, Мексики й Канади? Кажуть, дуже схожі за характером на самих американців. Бо легко пристосовуються до нових умов, досить добродушні і люблять поспілкуватися, симпатичні й кмітливі. До того ж вони оздоблені такими ж самими кольорами, як американський прапор: червоним, синім, білим. Один із засновників Сполучених Штатів Бенджамін Франклін свого часу пропонував зробити індика американським символом, помістити його в герб замість орла.
У США, за матеріалами преси, існує п’ять підвидів диких індиків. Східні види живуть в полях і лісах від штату Вісконсин до Атлантичного узбережжя і люблять жолуді й горіхи. У сніжних районах, розміщених високо над рівнем моря, мешкають індики Мерріам. Їх так назвали в честь першого директора Американської біологічної інспекції (зараз це Федеральна служба охорони рибних запасів і живої природи).
У Західному Тексасі проживають птахи Ріо Гранде. Вони не люблять вологої південної частини штату, але зате прижилися на Гавайях і інших штатах США при Тихому океані. На Флориді здавна поселилися індики Оцеола, а вид Ґулд зустрічається в штатах Аризона і Нью-Мексико, ще більше його представників водиться в західній частині Сьєрра Мадрес у Мексиці.
Смачне й поживне м’ясо індиків приваблює мисливців і тих, хто любить смачно поїсти. А тому минулого століття вид диких ”таркі” (індиків) ледве не вимер в Північній Америці, птахів лишалося вже тільки кілька тисяч. Захисники природи розробили спеціальну програму: індиків ловили в одних районах і перевозили до інших, аби їх кількість була якраз підходящою у всіх округах. Пізніше придумали ще такий метод відновлення популяції: диких ґелґотунів підгодовували кукурудзою, ловили їх і перевозили в інші місця, де охоту на птахів було заборонено, аж поки вони добре розмножувались. За останні роки їх так було перевезено на різні території близько 150 тисяч штук. І нині дикі індики заселили всі штати США, окрім холодної Аляски. Їх розвелося уже більше 4 мільйонів.
Пернатих навіть переселили в інші країни, і вони добре прижилися в Німеччині, хочуть розвести їх деякі інші держави. Проте не треба забувати, що дикі індики найбільше бояться різких змін клімату, особливо навесні. Пухнасті малята-пташенята також помирають від надмірної вологості раннього літа.
У США популяцію індиків регулюють заборонами і дозволом на мисливство. І при щорічному відстрілі до 500 тисяч їхня кількість лишається в Америці достатньою. Оплата різних програм охорони цих птахів ведеться з 10-відсоткових надходжень від федеральних податків на зброю і обмундирування, продаж дозволів на мисливство.
Птахи дуже живучі і вміють пристосовуватися. Вони можуть самі себе прогодувати, поїдаючи зерно, що залишилося на полях після збирання урожаю. Коли в Америці стала розвиватись промисловість і пташкам довелося міняти звичні їм місця для гніздування, вони зуміли знайти нові важкодоступні місця і прижитися там. Індики оселилися, наприклад, у горах Пенсильвенії і болотах Алабами, непогано почуваються також поблизу великих міст Атланти, Бостона, Нью-Йорка (живуть навіть в однім із його парків — Ван Котланд у Бронксі).
Тим часом маленькі індичата дуже беззахисні. Це знають і ті, хто пробував вирощувати їх на власних фермах. За пташатами потрібен дуже дбайливий догляд, і все одно багато їх дохне. Перед цим надуваються і перестають їсти.
Збільшити кількість диких індиків штучно, вирощуючи їх на фермах, неможливо. Бо коли доглянутих в домашніх умовах підрослих бігунів випустити на волю, вони гинуть. Очевидно, тому, що їм у затишних умовах не прищеплюється вміння самостійно боротися за життя. Його може дати тільки неприручена рідня. Беззахисними є індичата протягом перших тижнів після народження і в дикому середовищі. До речі, вони народжуються не голенькими, як інші птахи, а в пір’ї, подібно до курчат чи гусенят, через день-два починають ходити.
Самки будують свої гнізда на землі поміж густої трави. А тому змії, єноти, лисиці, яструби, собаки, сови мають їх за легку здобич. Доки малята не научаться літати й сідати на гілля дерев, майже половина їх гине в зубах у хижаків. Отож часом турботливі крилаті мамки відводять своє потомство на багато кілометрів від небезпечного місця.
Цікаво, що індики-самці зовсім не беруть участі у вихованні молодого покоління. Не обтяжені жодними ”батьківськими” турботами, вони зустрічаються з майбутніми мамками тільки весною для женихання і спаровуються тоді з багатьма. Самки пізніше будують гніздо, наносять яєць і 28 днів їх висиджують. Індичата харчуються їжею, що лежить на землі. Дорослі індики потребують харчів, розташованих не вище 30 см над землею: у траві такої висоти індичка зі своїм виводком може сховатися і вчасно помітити хижака. До того ж, в такій траві завжди достатньо комах, які є калорійною білковою їжею, необхідною для малят в перші тижні їхнього життя.
Індичата їдять все, що можуть зловити і проковтнути, за три тижні вони потроюють свою вагу. Якщо схопили щось надто велике і не можуть проковтнути, рідня їм зразу ”допоможе” — вихопить із дзьоба. Підростаючи, індичата їдять все більше і неперебірливіше — траву, бур’яни, зерно, яблука, комах, жаб, ящірок. У їхньому ”другому шлункові” назбируються камінчики і піщинки, які перемелюють тверде зерно. Адже зубів у індиків немає. По-англійськи, назва індика — ”таркі”. Це схоже на назву країни Туреччини (Таркі) і, можливо, європейські народи вважали, що ця дивовижна птиця походить звідтіля чи Індії. Хоч є гіпотеза, що назва пташок просто передає звук їхнього ґелґотання.
Ще одне припущення: у 17 столітті дикого індика постачали з Америки в Європу єврейські торгівці. Вони називали її ”туккі”, що мовою іврит означає ”павич”. Пізніше ця назва могла повернутися до Америки і прижитися тут. Отож багато цікавих речей можуть пригадувати американці щоразу, наближаючись до святкового столу зі смачними пахощами бідного смаженого індика.

(приблизно 1998-2000)
Публікувалось в пресі

(Цикл " Свята Америки ",
з неопублікованої книги " Америка 21 століття ")
(Неодноразово з’являлось на люди в американській пресі)

Америка - країна великих можливостей. І для ошуканців - теж. Тому неприємності, дрібні і великі шахрайства часом тут починаютья з перших же кроків. Правда, для декого вони запрограмовані ще з України. За розповідями адвокатів, кілька українських жінок прилетіли до США з допомогою певної "фірми" в Україні, що обіцяла їм працевлаштування. В літаку жінки не мали права розмовляти одна з одною, що- небудь питати чи розказувати. В аеропорту їх зустріли сім"ї, що забирали на роботу. Галі Іваненко пояснили, що оплату за таке швидке працевлаштування вона повинна "відробляти" чотири місяці. Коли той термін скінчився, жінці сказали, що заробітню плату їй не видаватимуть "на руки", а покладуть до ощадбанку на її рахунок. Довірлива українка згодилася, і ще до кінця року вставала разом із сонцем, чистила, прала, прибирала, варила їсти і доглядала за дітьми, робила всю брудну роботу в домі родини, у якої працювала. Але одного передсвяткового дня сімейство запропонувало їй поїхати за покупками до великого магазину. Там господиня видала Галині гроші на дрібні витрати, і сказала, що забере її в певний час. Даремно Галя чекала на сімейство до смеркання...
Лише завдяки тому, що деякі продавці в магазині говорили російською, жінка змогла знайти когось, хто згодився їй допомогти і відвіз до будинку, де вона цілий рік пропрацювала. Проте хазяйка дому холодно сказала Галі в очі, що вона її не бачила ніколи в житті, а тому нічого не знає і знати не хоче. В розпачі Галина пішла по сусідах, але ті теж її "не впізнавали". Куди було подітися бідній особі серед ночі, в чужій країні, якої вона, за рік тут проживання, навіть не мала шансу більш-менш пізнати. Адже жінка працювала сім днів, без вихідних.
Того вечора Галину забрала додому випадкова знайома, котра, було, й підвезла з магазину. Вона ж і порадила звернутися до адвоката, але що той міг зробити? По-перше, жодних доказів того, що Галина таки працювала в цій сім"ї, не було. А по- друге, що з тих доказів, коли Галя не мала права на працю в Америці, і жоден закон її не захищає. Правда, американські родини теж не повинні брати на роботу осіб без дозволу на працю, але щоб довести це порушення, треба судитися і мати добрі гроші, а не копійки, які Галя одержала на здачу в магазині. Їй навіть не віддали одежі і речей, привезених з собою із України...
За рік тяжкої праці Галині було заплачено тільки важкою моральною травмою.
А таких випадків - море. Мільйони емігрантів Америки, легальних і нелегальних, працюють і заробляють непогані (не для Америки, але для їхньої країни) гроші, але мусять пильнуватися самі. Жоден закон їх захищати не буде - єдине, що він може запропонувати - швидке виселення з країни). Бажаючих же скористатися безправністю нелегалів - багато. Практично кожен з незахищених законами працівників має випадки невиплати грошей (часом - значних сум), безпричинного звільнення з роботи, - одним словом, чого завгодно.
Але тут іде розмова не тільки про працю. Того, хто найме квартиру і телефон на власне ім"я, телефонна компанія запитає, чи він не хоче, щоб його прізвище було "засекреченим". Якщо ж ні - різні компанії можуть слати на його ім"я різні свої рекламні листи. І треба бути дуже обережним. Багато американців просто викидають все те до смітника, навіть не тратячи часу на заглядання всередину. Але "новачкам" може бути цікаво (на що й сподіваються подібного типу компанії), і вони піддаються на пропозиції виграти великі суми або одержати дарунки чи інформаційну літературу без ніяких зобов"язань. Але все те - омана. Якщо хтось і робить щось безплатно або дешево в цій країні, то зовсім не такі компанії. Вони самі постійно ведуть нечесні "полювання" з метою обдурити, взяти гроші і нав"язати свою продукцію. Досить тільки відгукнутися на їхню підступну пропозицію, як вони починають слати різні речі, а за ними - рахунки, вимагаючи оплати. Дуже важливо лишати копії усіх тих барвистих карточок, на які ви мали необережність сказати "так". Якщо ви знаєте умови договору, ви можете відмовитися від усього того "нашестя", якщо ж заплутаєтеся - їм тільки цього і треба: неоплачені рахунки "висітимуть" на вашому імені, зафіксовані послужливими комп"ютерами. Часом на слід таких горе-компаній виходить поліція, як це сталося, наприклад, в нашумілій справі з фірмою "Гоум гелс гендбук", і тоді ошукані клієнти автоматично звільняються від нав"язаних їм зобов"язань. Але на таке "везіння" сподіватися не варто, краще самому бути обережним.
"Прогоріла" на нахабстві й інша подібна фірма. Йдеться про відому і набридлу багатьом американцям своїм агресивним манером проведення поштових лотерей фірму "Амерікен фемілі публишерз". Щорічно вона розсилала 200 мільйонів листів.
Як от в пресі повідомлялось, що 88-річний житель Каліфорнії двічі літав до міста Тампи в штаті Флорида, аби забрати обіцяний йому в листах виграш. Він був впевнений, що виграв, адже всі номери у нього співпали. Коли зрозумів, що його обдурили, розгнівався страшенно. Тоді 25 американських штатів разом провели розслідування, і безпардонним бізнесменам довелося трохи "здати назад". Фірма мусила згодитися змінити форму подачі інформації і обманні повідомлення типу "Ви - наш новий переможець". І не тільки. Компанія, котрою наполовину володіє один з філіалів інформаційно-розважальної імперії "Тайм Уорнер", змушена також виплатити 1,25 мільйона доларів 25 штатам. За досягнутою угодою, "Амерікен фемілі публишерз" не має права називати людей переможцями, якщо це справді не так. Також фірма повинна буде обов"язково повідомляти, що для участі в лотереї не обов"язково передплачувати журнали.
Керівники компанії, звичайно, протестують проти звинувачень, як тільки можуть і запевняють, що з 1977 року вони таки справді виплатили 77 мільйонів виграшів.
Отакі собі, з розмахом, справи чиняться, так би мовити, серед білого дня!
Часом в Америці треба оберігатися навіть друзів (можливо, через те тут не люблять розповідати багато про себе - мало хто навіть скаже ким працює, не те що скільки заробляє). Друзі часом просто по наївності можуть вдіяти вам чергову неприємність Наприклад, таку.
В Америці дуже багато різних товарів - полиці магазинів вломлюються від виробів з усього світу. Отож продати тут щось - не дуже легко. Тому деякі фірми наймають (якщо дозволите використати дуже влучне в даній ситуації російське слово, від "Коробушка") осіб, що ходять по хатах і пропонують щось купити - "коробейників". Фірми спеціально навчають їх, проводять семінари, особливу увагу звертаючи на уміння підійти до людини, знання її психології. "Коробейники" на тому мають підробіток, але "жертві" багато хто з них навіть не дає часу на роздуми - вперті продавці намагаються не вийти з хати, поки не заберуть гроші. А повернути річ назад (як це можливо в кожному магазині Америки протягом довгого періоду, часом більше року) в даному випадку уже не можна. Мовляв, бачили очі, що купували... Добре, якщо це буде тільки якась непотрібна губна помада на кілька доларів. Тоді шкода тільки затраченого часу (вас умовлятимуть цілий вечір чи день - поки ви щось не купите або не виставите непроханого гостя за двері). Але можна втратити і час, і добрі гроші. А приходять такі "посланці" від ваших друзів, у яких "коробейники " зуміли видурити ваші телефони.
Якщо про "коробейників" або пропонувальників страшенно вигідного і неважкого бізнесу стало чути у ваших околицях - будьте певні: вони до вас прийдуть. І не лякайтесь - то може бути САМЕ ДЛЯ ВАС цікаво, але просто будьте готові до їхнього стилю роботи, задавайте всі потрібні вам питання (і не кажіть "так", доки не одержите відповідей), а також не будьте занадто піддатливі, - пам"ятайте, що тренування у цих осіб хай не таке стійко-глибоке (увібране з кров"ю матері), як у циганів, але надбане з допомогою усіх досягнень сучасної науки про людську психіку.
Чи ви чули про водяний пилосос? Мабуть, що так - дуже потужна штука, очевидно - працює добре, приваблива. Але дуже дорога - біля півтори тисячі доларів (на запевнення "коробейників"). Чи може таке статися, що ви раптом його купите - можливо, замість якоїсь дуже потрібної речі (за такі гроші в Америці [на час, коли писалася ця стаття - Т.Г.] можна купити непоганий вживаний автомобіль)? Не поспішайте сказати "ні", бо в житті ніколи не можна зарікатися.
До нас зателефонувала знайома, що ставилася до нас приязно і кілька разів допомагала порадами. Попросилася зайти увечорі ненадовго, бо їй нібито треба просто "зазначитися" в чиїйсь квартирі для бізнесу, у якому вона працює. Звичайно, що ми їй те дозволили, відклавши всі свої непогайні плани на цей вечір. Знайома прийшла із великою коробкою (їй допоміг чоловік) і взялася все те розпаковувати. На наші протести лише сказала, що так їй треба для відчиту. А далі - пішла майстерна агітація, і словесна, і наглядна, і яка тільки хочете. Знайома пилососила наші килими і подушки, вилазила на пилосос із ногами і стрибала на ньому, аби доказати, яку міцну і безцінну річ ми матимемо щастя придбати, кілька разів повторювала, як вона сама залишила вдома водяний пилосос після першого ж приходу "агітаторів". Бо, мовляв, для однієї жінки важлива нова шуба на її плечах, а для іншої (тут знайома багатозначно замовкала) - щастя і здоров"я сім"ї. Вона показувала різні книги і буклети про успіхи товару і його матірної фірми, але з рук всієї тієї "літератури" не випускала і не давала часу на те, щоб заглянути до її англомовного тексту. Я все це для себе відмічала, але, вірте чи не вірте, до 12-ої вечора, запаморочена нескінченною балаканиною, вже й сама починала вважати, що кращої і потрібнішої речі, як водяний пилосос, на світі не існує. Він же вбиває кліща (якого, правда, ні ви, ні я, а можливо, й ніхто інший ніколи не бачив з мікроскопом чи без), який живе на тілі кожної людини і миттєво передає її болячки на всю сім"ю; він знищує пилюку 200- процентно ще до її народження і розносить по квартирі пахощі моря і соснового бору. Це ж тільки погана дружина може не придбати такої речі для родини! і т д, і т п. Власне, наполеглива знайома вже стала дзвонити до своєї фірми, що річ продано (на той час ми ще не мали ні машини, - а це річ першої необхідності в Америці, якщо ви живете не у великому с і т і, а у звичайному собі містечку на широких просторах країни;- ні багатьох інших справді важливих речей). Щастя лише, що грошей удома ми не тримали, а кредитної картки ще не мали (правда, знайома виявляла навіть готовність позичити нам гроші і закласти їх у покупку). Але зрештою всі ці рекламні стрибки й пританцьовування набридли моєму власному чоловікові, тверезе мислення якого, на щастя, не піддалося методам найсучасніших психологічних впливів. Тому він ввічливо відпровадив уже опівнічних гостей. Не погодився також дати списку товаришів, про які просила розчарована невдачею "коробейниця" (на кожному проданому пилососі вона має заробити кілька сотень доларів).
Таким чином, "коробейники" всяких типів крадуть немало часу у зайнятих людей, ми чули тому приклади. Тих, що після 4-ох годин багатослівних умовлянь все ж відмовляються від покупки, вони ничтоже сумняшеся починають звинувачувати за даремно згаяний на них (!) час. Тож якщо хтось проситься прийти до вас із не дуже зрозумілою метою, краще зразу її вияснити, бо недаремно сказано, що непроханий гість - гірше татарина.
Проте, це зовсім не означає, що автоматично треба відвертатися від усього нового й незрозумілого. Адже саме тій обставині, що люди не боялися експериментувати, світ зобов"язаний найвидатнішими винаходами. Цією розповіддю тільки хотілося б допомогти людям "не винаходити велосипед", повчитися не на своїх власних, таких болючих, а на чужих помилках.
Але може чергова пропозиція буде якраз цікавою для вас? Лише добре б не забувати, що багато що в Америці пов"язане з ризиком. Тому якщо вас запросила на зустріч зайома знайомого, добре все провірте аніж сідати в машину до вперше побачених вами людей. Перед тим, як їхати кудись у нове місце, залиште дружині чи друзям телефон, координати людини, до якої чи з якою ви відправляєтесь. Власне, ніколи не зашкодить добре помислити перед тим, як діяти...
Але, можливо, пропозиція на якійсь із зустрічей здасться вам цікавою. Петра привезли в будиничок полячки Ївги, де вже зібралися й інші люди. Всі знали тільки, що мова йтиме про якийсь "бізнес". З"явився представник компанії, і почав розповідати. Дві третини своєї неофіційної лекції він присвятив знову-таки психологічній настройці публіки, інше - приблизній суті справи: групи компаній пробують знайти покупця напряму, без посередництва постачальників і магазинів. Компаніям дешевше оплатити пряму пересилку товарів до замовника, для якого товари теж будуть коштувати дешевше, бо вони не обкладені різними податками. Кожен замовник може стати агентом по пошуку нових покупців зручної системи закупок (не треба їхати до магазину, достатньо вибрати товар по каталогу і його доставлять прямо додому з можливістю повернення або обміну на інший протягом року). Чим більше покупців знаходить агент, тим дешевше йому коштують його закупи, пізніше він починає отримувати платню, а при більших успіхах - оплачені мандрівки по окремих країнах.
Але щоби стати агентом, треба перш за все замовити товарів на певну суму грошей і починати організовувати інших потенційних заказників. Щомісяця компанії проводять семінари (англійською мовою), щотижня - зустрічі.
Петра зачарували райдужні перспективи, і він підключився. Перш замовив собі всю інформаційну літературу (то обов"язкова вимога), і, звичайно, заплатив за це. Пізніше повинен був, аби засвідчувати своє активне членство, замовляти знову і знову товари. І виявив, що як би йому не розповідали, що ці товари вийдуть дешевшими, для нього це не так. Адже Петро, як і кожен новий імігрант, старався економити на кожному центові. А тому в магазинах завжди купляв те, що у розпродажі або по купонах за знижкою. І ніяка фірма йому не забезпечить дешевизни, яку він організовував собі сам, жертвуючи часом або і деякими бажаннями, купляючи в і без того дешевих магазинах те, що за знижками. Хоча деякі, маючи в своїй натурі добрі комерційні й організаторські жилки, досягають успіхів у цій роботі. Але той, кому це не дуже до душі, лише втратить пізніше на своїй спробі. Бо успіх у всякій справі вимагає великої або повної віддачі.Тому, мабуть, перше чим взятися, треба добре подумати, чи це саме той шлях, у якому вам буде цікаво, у якому ви досягнете добрих фінансових чи моральних (що кому потрібно) результатів.
На таких само майстерників можна потрапити і шукаючи роботи. Їхні оголошення в газетах виділяються неконкретністю. Там добре не пояснюється, яка саме праця пропонується, зате звучать обіцянки високих заробітків і не вимагаються ніякі знання чи спеціальна підготовка.
Валя поїхала на інтерв’ю до фірми, що пропонувала оплачене навчання на посаду керівника офісу і саму ж цю посаду зразу ж після навчання. В реальність обіцянки Валі не дуже вірилося, тому вона була спостережливою. Відмітила, що в газеті запрошувалося 19-20 осіб, а люди до офісу йдуть і йдуть. «Можливо, вибирають кращих», - подумала. Але мимовільно відмітила лайливі слова, що несолідно прозвучали десь в глибині офісу.
Інтерв’ю з нею і ще однією претенденткою проводив якийсь бравий молодик. Майже ні про що не питав і сказав, що компанія повідомить тих, хто їм підходить, про друге інтерв»ю цього ж вечора. Інтригувало, чи зателефонують. Обізвались.
Приїхавши на друге, назване орієнтаційним інтерв’ю, Валя побачила, що набір і далі продовжується. Новобранці, в основному молодь, все прибувають і чекають на перше інтерв’ю.
Почалось «орієнтаційне» навчання. Перед ним усіх попросили скласти список усіх знайомих.
У центр кімнати вийшла модно вдягнена молода жінка. Валя звернула увагу, що перстень вчителька має навіть на пальці ноги. Жінка почала шумно хвалити свою компанію і показувати свою радість, що вона колись у 18 років вибрала собі цей шлях. Сказала, що компанія продає парфуми. Якщо хто хотів задати яке питання, вчителька зразу втрачала ентузіазм і просила довіряти системі тренування, а далі, мовляв, усе взнаєте. Вона розповідала, яким має бути керівник офісу, як важливо завжди мати добрий настрій, демонструвала свою бадьорість. Запровадила перевірку настрою присутніх. Через кожних п’ять хвилин назначені нею особи гукали до аудиторії і всі присутні мали зриватися з місця й радісно кричати, чи стрибати, махати руками – одним словом, виявляти свій хороший настрій. Всі новобранці, звичайно, старалися. Адже їм сказали, що сьогодні знову відбиратимуть тих людей, котрі залишаться вчитися на керівників. Результати мали сказати в кінці заняття.
Вчителька далі хвалила свою фірму. Розповіла, як дбають її боси, щоби кожен працівник мав нову машину і заощаджені гроші. Показала відеозапис відпочинку її співробітників в курортних місцях у дорогих готелях. Валя звернула увагу, що працівники фірми так само кричать – «виявляють добрий настрій» у потрібних і непотрібних місцях.
До конкретного навчання все ще не доходило. Валя почула, що парфуми – це товар, необхідний кожному, кожен має хоча б флакончик духів або одеколону. Цікавою видалась їй лише інформація про те, що дорогі духи, якими покупців бризкають для проби в магазині і ті, які ті ж покупці пізніше купують – дві різні, як кажуть речі. Пробні духи мають високу концентрацію, тож їхній запах тримається годинами й сутками. Парфуми в продажі– набагато більше розбавлені водою...
Аж під кінець дня нарешті навчителі приблизились до мети. У ігровій формі вони запропонували провести конкурс. Сказали, що це буде таке перше випробування для майбутніх керівників. Вони запропонували усім увечері, коли повернуться додому, продати своїм знайомим і родичам духів фірми. І таким чином той, хто продасть наприклад, дві пляшки, виграє собі 5 доларів, хто чотири – 10, а хто найбільше – і взагалі гарну суму. Уміло маніпулюючи ситуацією, «вчителі» питалися присутньої молоді, хто скільки зможе продати. Та обіцяла нереально багато. Коли черга дійшла до Валі, вона сказала, що може якось би й продала 3 штучки, а найскоріше – одну. Почувши голос здорового глузду, керівники не розгубилися. Вони спитали, скільки Валя заробляла на останній роботі, і зазначивши, що її платня була досить високою, сказали, що вона поки що може не брати участі в змаганнях. Бо для неї, мовляв, можливий виграш – невелика сума і вона буде розхолоджувати учасників.
Валя не суперечила. Більше на «навчання» вона не поїхала. Бо зрозуміла нарешті його суть – саме таким чином організатори продавали свої одеколони. Тобто вони набирали людей не для того, щоб дати їм роботу, а щоб обманом примусити їх продати знайомим, родичам чи купити ради можливого виграшу самим хоча б пляшечку-дві духів. Купіть, мовляв, а далі вже собі як хочете.
Ось такого виду ошуканство і кража часу.
Тож перед кожною новою, не дуже ще зрозумілою спробою чи дією ніколи не завадить остерігатись - будь то Америка чи Європа - ошуканців з будь- якого континенту, що у всі часи і віки чигають на нашу з вами довірливість і необережність.

*"Коробейники" - продавці, що носили в ящичку (корoбці) за плечима з місця на місце свої товари, розкладаючи і вихваляючи їх потім перед людьми.