двоголовий орел твоє серце клює моя ненько
двоголовий орел прагне тіло твоє шматувать
тебе знає весь світ наш чорнобиль і думи шевченка
і не можна тобою як шматою* днесь торгувать

я собі не прощу навіть миті отого мовчання
бо рабом я не був і рабом я не буду… є світ
у стрию й за дніпром всім нам сходить та зіронька рання
і так є так було і так буде мільйони ще літ

і я – вільний як той хто тобою живе в станіславі
як той пращур сірка чи отой хлібороб із степів
не один козарлюга поліг у бою не за славу
а за волю твою і за сльози сестер матерів

двоголовий орел споглядає на твої терена
і полює скажений на дочок твоїх і синів
як не буде ТЕБЕ не залишиться місця й для мене
лиш шумітимуть верби й калина поміж ясенів…

я собі не прощу і сьогодні і завтра й потІм……..

*ганчіркою (діал..)

2014

мій дід лічив свої літа в окопі
і мама народилась по війні
розповідає інколи мені
коли вже пахло миром у європі
прийшли у села спокій …і весна…
аж раптом появився «визволитель»
чимало крові в ті часи пролито
згасала волі зіронька ясна
загнали нарід на роки в колгоспи
установили різні «норми» «гости»
а храми обладнали на склади…
і знову мир крихкий немов льодина
а мама нині плаче як дитина:
зійди і зглянься господи зійди

Іду до вас, несу найперше слово,
що визріло в поезію в мені,
коли ходив лелека по стерні,
у золото вдягалася діброва…

Іду до вас, щоб розділить по-братськи
із квітів роси, аромат полів,
мелодію, що зібрана зі слів
дощем травневим, що полив зненацька.

Іду до вас сьогодні, мов на сповідь,
несу свою журбу й любов у слові,
немов у перше, вкотре вже іду.

Нехай в дорозі біла сніговиця,
нехай вітри і грає громовиця –
безсилий зупинити цю ходу!
2016

у котре січень…сипле сніговиця
планетою крокує рік новий
і юні уже інколи «на ви»
і рідше вже чомусь дитинство сниться

то тільки ще початок ще початок
пів віку /для статиста/ лише пів
ще не затих в душі різдвяний спів
і сніг скрипить…а де ж мої санчата

бо є ще дух здійнятися на гору
знов пригадать: було ж недавно сорок
вернутися на мить в солодкі сни

енергії достатньо є сьогодні
і не лякають серце дні холодні
від січня зовсім близько до весни
24.01.16.

Воїнам- афганцям, борцям за волю присвячую

Я повернуся… Ти мене чекай…
Коли затихнуть запізнілі грози…
Поліг мій друг за весь наш рідний край,
В думках його я зрадити не можу.

Я повернуся, люба, підожди.
Як жовтий лист впаде на твої коси,
З твоїх долонь нап’юся ще води…
Чекай, як ти мене чекала досі.

Я повернуся… Тільки ти не плач.
Сльоза безцінна, золото – це камінь.
А ти за цю сльозу мене пробач,
За мить розлуки, що є поміж нами.

Я повернуся, сонце… Не згаса,
Не гасне віра в нашу перемогу.
Так часто сняться наші небеса
І три тополі ген окрай дороги.

Я повернуся…Вір, ти просто вір.
Бо віра є сильнішою від кулі.
Знов срібним місяченьком з-поміж зір
Листа відправлю, як колись з Кабулу.

Я повернуся, мила, пам’ятай,
Що тільки ти умієш так чекати.
Ніхто нас не здолає, ти це знай,
Бо ти умієш вірити й кохати!

Я повернуся, люба, підожди…

Я повернувся……
2015

незгасиме світло видноколу

перший промінь посила зоря

вже чимало літ йдемо по колу

господи пошли поводиря

2015

Антонич зміг колись на вишнях жити,
Умів на мить зробитися хрущем.
Поет умів і білі вина пити
Чи написать сонета під дощем.

Йому я щиро заздрю /гріх чи ні це/,
Читаючи його поезій том.
Краса –це тиша…- десь сказав би Ніцше –
Це вітер молодий, не вітролом.

…Там, поміж віттям, кисень просто в груди,
Геть близько до цнотливих ще красот.
Ніхто його раптово не розбудить,
А Муза прийде на хвилин сімсот.

Ніхто поету не порушить тишу,
Збере він першим із листків росу,
І неповторно сонця схід опише,
Із ниток срібних випустить красу.

…Поет на вишнях…Як йому я заздрю
І аплодую нині знов і знов.
Він словом грався, як дитя у пазли,
Півсловом змалювати вмів любов.

2015

я з тих низин де протіка свіча
на березі її моя колиска
свої тут перші ранки зустрічав
тут все знайоме дороге і близьке

тут вітерцем стрічає верболіз
і атом кисню розпинає груди
а розставання й зустрічі до сліз
було так вчора і так завтра буде

в моїм краю поетів не було
частіше виростали хлібороби
стікали піт і сіль їм на чоло
звучало слово воля ще в утробі

ось йду стежками срібної землі
запали в душу ріки та озера
весною тут курличуть журавлі
вже тут мій дім вже тут моя оселя

в цю землю я своїм корінням вріс
співають пісню латориці води
мукачеве серед найкращих міст
паланок – символ волі і свободи

тут перші свої кроки син зробив
здійняла доня вгору рученята
низини ці назавжди полюбив
на цій землі мене назвали татом

я з тих низин де латориця мчить…

…десь є слова що не зрівнянні в часі
десь вчинок є який здивує світ
десь хоч на мить відірвешся від маси
і тут /не десь/ зостанеться твій слід…

10.11.2015

Сміється місяць…У вікні
вже перший промінь.
А ти з’явилась, як у сні.
О! Теплий спомин.

Сміється місяць, як тоді
із нас сміється.
Коли ми юно-молоді
аж серце б’ється.

Сміється місяць, тільки він
про нас все знає.
О! Та зіркова небо-синь…
А ми кохаєм.

Сміється місяць, місяць-ріг
шукає пари.
І сипле зіроньці до ніг
любовні чари.

Сміється місяць, тільки він
таких нас бачив.
Нам нині море до колін.
Чого ж ти плачеш?

Сміється місяць і зоря
нам шле вітання.
Любов ніколи не згора,
як зірка рання.

Сміється місяць поміж віт
старого клена.
І розсипається у світ:
і д и д о м е н е…

Сміється місяць у вікно,
зоря сміється.
Умить зливаються в одно
два наших серця.

Сміється місяць, а на склі
через сторіччя
не стерлись лінії малі
твого обличчя.
2015

Забираю у серце сльозу,
Що упала з дитячого личка.
Воно в лютому чуло грозу,
Семирічне дитя невеличке.

Забираю у серце печаль
І візьму краплю горя на себе.
Материнські серця не мовчать,
Їхній стукіт відлунює в небо.

Доторкаюсь до серця слізьми
Матерів, що молились до неба.
Щоби крові не бачили ми,
Що молились за нас, не за себе.

Забираю у серце журбу,
Щоби біль матерів розділити.
А червона вода по Дніпру –
Кров людей на майдані пролито!

Лиш не вийму із серця свинець,
Бо мій друг і мій брат вже на небі…
Заслонив він від кулі мене,
Він ніколи не думав за себе.

11.
казатимуть не час… не час… не час
щоранку буде світ цей воскресати
і зірку зможе місяць колисати
і знову дасть митець свій майстер клас
закоханий він в жінку і у слово
все решта то щоденна суєта
ще є земелька рідна мов свята
що дасть водиці котикам вербовим
неначе зерна зрітимуть думки
сховаються під стріху ластівки
впаде роса на квіти у долині
воскресне день і розіллється світ
серед тонких серед правічних віт
зів’є гніздечко птаха на калині
12
зів’є гніздечко птаха на калині
і вигріють лелеки лелечат
народжені співать не промовчать
кру… кру… тужливе в небесах полине
земля людьми не золотом багата
одна вітчизна в кожного не дві
як гратиме у храмі вільно дзвін
дитячим сміхом звеселиться хата
ще бузьки приноситимуть малят
запахнуть липи до зелених свят
жінки на хліб замісять як і нині
і край межі знов задзвенить овес
десь жайвір відізветься із небес
і явір посміхнеться тополині
13.
і явір посміхнеться тополині
і віти обів’ють тоненький стан
лелека облетить широкий лан
високі гори і озера сині
а мисль митця пекуча наче мисль
гризуть думки його чутливу душу
він сушить квіти бузини і груші
настане ж осінь завтра не колись
як загоряться грона горобині
і випаливши глечика із глини
знов ляже сонце спатоньки …бо час
у березні втікає як у грудні
бо час подумать і про дні майбутні
тобі й мені …для тих що після нас
14.
тобі й мені і тим що після нас
прийдуть колись на цюю землю грішну
та вже снігів не лишиться торішніх
залишиться правічний «ОТЧЕ НАШ»
олексів камінь* спатиме в росі
а води чорноморські стануть чисті
і листопад насипле жовтим листом
гаї затихнуть після голосів
засяє в небі місяця озерце
проб’ється в потічок нове джерельце
розкриються йому земні долоні
порине серце в буйний вир пісень
і пробіжить землею знов час-день
на цій землі дітей народять доні
*Скала Довбуша;
15.
на цій землі дітей народять доні
і житимуть на цій землі сини
насипавши на скроні сивини
втікатимуть літа як дикі коні
іще нестимуть в ірій журавлята
свою журбу і материнський біль
і вимолять носивши у собі…
святитиметься хліб… вино… і мати
у пралісах вітри могтимуть спати
і не дозволять деревце зрубати
казатимуть не час… не час… не час
зів’є гніздечко птаха на калині
і явір посміхнеться тополині
тобі й мені і тим що після нас
2015

6.
свою журбу і материнський біль
бо матерів не може не боліти
коли в гнізді чи то делеко діти
в сумну годину чи у час весіль
хоч на стежки местиме хуртовина
у крим ми ще поїдемо по сіль
прилетимо птахами звідусіль
не литимуться сльози вже а вина
свою вину впізнаєм – не провину
не землю продаватимуть а глину
воскресне воля та що на гербі
за неї кровця лилася віками
десь грішні гріх впізнають між гріхами
і вимолять носивши у собі
7.
і вимолять носивши у собі
за гріх отих хто впав уже раптово
тут не доречне осуду і слово
одна з причин замислитись тобі
все ж мислячий не кине камінцем
у яблуню що вже багата плодом
ще віддадуть за чуйність нагороди
столітній дуб й маленьке джерельце
лишатиме літак на небі шов
за тих крізь кого час уже пройшов
знов вітер в полі сіятиме маки
зозулі спів розтане в небесах
і на житах світитиме роса
святитиметься хліб вино і мати
8.
святитиметься хліб вино і …мати
знайде дитині справжній чистотіл
обрусом з льону застеливши стіл
присипле чебрецем і листям м’яти
джмелі меди збиратимуть з кульбаб
всміхатиметься сонцю материнка
і стронцій не лякатиме сніжинки
домівкою для білок стане граб
у колір неба вишкіриться льон
потрапивши у рідний свій полон
в ліщині зяблик зможе захватитись
поцілувавши трави всіх долин
росу зібравши з молодих ялин
у пралісах вітри могтимуть спати
9.
у пралісах вітри могтимуть спати
накрившись віттям вікових смерек
закохані чекатимуть лелек
шукаючи барвіночок хрещатий
ще чаруватимуть то душі то серця
духмяно білі дзвоники конвалій
калина роздаватиме коралі
що осені глибокій до лиця
як визріє листочок на стеблі
віддаючи цілющий сік землі
берізоньки вбиратимуться в шати
бодай сльоза впаде із їхніх віт
сороки зацоркочуть на весь світ
і не дозволять деревце зрубати
10.
і не дозволять деревце зрубати
лиш побажавши сонця і дощу
щоб корінець пив воду досхочу
в обійми рідні гори зможуть взяти
вітри… які не раз приносять згубу
нестимуть зворам віковим життя
нестимуть людям і без вороття
вестимуть явориноньку до шлюбу
сніги зігріють на найвищім плаї
найменший потічок ізнов заграє
а промінець не згасне як не згас
навчившись говорити до ялинок
почуєш як проситимуть дитинно
казатимуть не час… не час… не час

2015

1.
на цій землі дітей народять доні
продовжуючи свій і предків рід
там можна річку перейти у брід
де все знайоме наче на долоні
ось тут відкриєш серце рідній пісні
коли рядок торкнеться до душі
вона не знає що таке гроші
пісні мов люди і водночас різні
життя не любить іспитів екстерном
відібрані у землю кинеш зерна
з надією з любов’ю без вини
час не стояв й не стане на припоні
і знову на землі народять доні
і житимуть на цій землі сини
2.
і житимуть на цій землі сини
вперед ітимуть берегом надії
втікатимуть роки як воронії
на пів-путі не спиняться вони
хтось на свій лад змінити схоче світ
та шлях до світла все ж таки крізь терен
подбай щоб берег твій зостався зелен
між зеленню все ж забуяє цвіт
і бігтимуть між берегами води
бо світ цей твій ти часточка народу
і корінь роду аж із давнини
а час спинити і тобі не вдасться
свої сліди залишив він на щастя
насипавши на скроні сивини
3.
насипавши на скроні сивини
покотиться вітрець услід за часом
ступивши на стежину до парнасу
збагни що час не має множини
наступна мить – дорожча за минулу
непросто там світитиметься світ
де плід дозріє замінивши цвіт
господар на землі ти – не прибулець
ти син її і сином відлети
а це маленька часточка мети
зостанься вільним і в її полоні
і як було іще до наших днів
побачиш що в найдовшім сні
втікатимуть літа як дикі коні
4.
втікатимуть літа як дикі коні
крізь чорноземи… і чумацький шлях
покаже як дійти до коваля
що викує об рученьки червоні
бо ж знає як кується щастя мить
чому у душу западає скерцо
що зігріває і тривожить серце
як слід лишить що часові не змить
не слід бездушних – мудрого сліди
дасть джерельце чистенької води
говерла зможе небо підпирати
народиться для світу другий ліст
коли пожовклий яворовий лист
іще нестимуть в ірій журавлята
5.
іще нестимуть в ірій журавлята
мої печалі і твої жалі
одне життя живемо на землі
навчімося із нею розмовляти
травинку запитати: що болить
і як їй не зів’януть – зеленіти
вона прийшла з епохи неоліту
бо воскресала поміж лихоліть
ще зронить пір’я біло-біла птаха
летітиме до сонця і без страху
і шлях її – безмежна кількість миль
як в першім віці так колись в тридцятім
вона нестиме на своїх крильцятах
свою журбу і материнський біль

Вінок сонетів
1.
ми стоїмо на березі любові
і рук твоїх торкається рука
мелодію нам виграє ріка
і ми до несподіванок готові

час поверта назад на триста літ
та ні зо п’ять разів по триста
коли була вода у ріках чиста
не був таким холодним ще цей світ

а ми такі безпечні і наївні
(не мож судьбу купити на гуртівні)
про долю кожен мріяв нею снив

десь вчився і любити і страждати
як не потрапить в ревнощів лещата
ось наші кроки наче хтось спинив

2.

ось наші кроки наче хтось спинив
і береги освячені й омиті
такі короткі неповторні миті
за знайдену любов а не з вини

вертає час то ми про це молили
і мріяли про це ми в унісон
десь поцілунок мов дитячий сон
перед рікою ми здаємося малими

ще кожна хвиля щось шепоче хвилі
дивлюсь як вперше у зіниці милі
і добре знаю що не завинив

збігає знову ж та вода цілюща
і як нам зберегти її… тому що
з весни стежина стелиться до жнив
3.
з весни стежина стелиться до жнив
як мрії що несуть за океани
як в юності з любові наче п’яним
хтось зверху нам про зустріч подзвонив

і як тут на шляху не оступитись
коли найгарячіша в жилах кров
за мріями не бігти стрімголов
при виборі такім не помилитись

ось ти завжди красива й молода
переплетуться доля і … вода
а будні нам неначе дні святкові

і нам сміються зорі як блавати
ми ще вчимося світ розпізнавати
серця ж порозумілись на півслові


4.
серця ж порозумілись на півслові
ми перейшли уже чимало рік
але на цій нам зустріч хтось прорік
як відцвітали котики вербові

зректись не можна почуття такого
від погляду аж серденько щемить
спинися мите та бодай на мить
ні! більш не закохаюся ні в кого

нехай нам світить зірка світанкова
ми свого щастя віднайшли підкову
прийшли на берег щоби порадіти

змалюємо його в художнім стилі
є відчуття що ми уже стокрилі
та ми як ті малі маленькі діти



5.
та ми як ті малі маленькі діти
і що нам ті епохи і віки
вже знову ми на березі ріки
прийшла пора кохати і радіти

ось берег наш і наші небеса
і ми долаєм вже безмежні милі
ще кожна хвиля щось шепоче хвилі
надія наче зірка не згаса

надію перемножено на віру
немов уперше видихаю: в і р ю
а хвилі нас у даль у даль зовуть

ріка життя як океан в безмежжі
немов переплелась в однобережжя
проходять люди нас не пізнають


6.
проходять люди нас не пізнають
від наших кроків ожива каміння
ніхто не бачив ще його коріння
тепло воно вбирає а не лють

десь на ріці вже безліч є мостів
а нам одного нині забагато
хоч ми як люди мов птахи крилаті –
любові крила крила не прості

десь нас нема і нам не червоніти
хай луснуть усі заздрісники світу
земля благословляє нашу путь

та люди ми і десь між берегами
лунають хвиль низькі й високі гами
а десь вітрище і дощі десь ллють

7.
а десь вітрище і дощі десь ллють
та берег наш барвисто кольоровий
настояні на часові й на слові
надія й віра нам привіти шлють

вони переплелись навіки вмить
нехай хода ще наша не змужніла
та вже стежина вибілено біла
на ній слідів до тебе не розмить

ось літечко з весною вже «на ви»
і ми удвох нам день зійшов новий
його з тепла і пісні перелито

п’янить бузковий неповторний квіт
неначе вперше за мільйони літ
на наших берегах квітує літо

8.
на наших берегах квітує літо
уже серця на відстані руки
не роз’єднати їх через віки
ми хочем заховатися від світу

впіймати б ту одну єдину мить
щоб не уздріло нас те злеє око
знайдемо тінь під ясенем високим
удвох страждати легше… а любить

високі почуття поміж людьми є
вода всіх рік його вже не розмиє
благословила кроки зірка рання

завдячуємо їй за це щодня
очей твоїх не помічаю дна
і крізь віки іде до нас світання

9.
і крізь віки іде до нас світання
не думи час обходить а думки
водиці збігло вдосталь за роки
до нас іде сподіване кохання

що нам зійшло із першою зорею
засяяло у першім з наших слів
і кожен з нас його як вмів зігрів
та й оспівати спробував хореєм

спішили ми страждати і любить
якби тоді нам мудрості? якби
ми б зрозуміли – доля невблаганна

чому ж зіниці світять як вогні
не відпускає як живий магніт
твоїх очей глибокість океанна



10.
твоїх очей глибокість океанна
притягує і через сотні днів
і там вже на самому дні
є таїна як всесвіт невпізнанна

перепливає зустріч у життя
мов хвиля що зливається у хвилю
з тобою я дороги всі осилю
назад уже не буде вороття

на берег наш прийшли ми не даремно
бо він такий один на суші земній
як голос неповторний в голосах

і ніжний він і теплий і високий
а день благословляє наші кроки
і ясність наче зірка не згаса


11.
і ясність наче зірка не згаса
і зелен ясен легінь гоноровий
сховати хоче таїну любові
кохання ave1 лине в небесах

воно розпочинається з води
як нас благословляють у дорогу
так легше переносяться тривоги
і не страшний далекий шлях ходи

на ньому ще до наших берегів
дрібненькі сльози молодих снігів
невдачі стартів оплески завершень

з поміж дівчат побачив (не дружин)
під небесами тисячі стежин
омріяні в час успіхів і звершень

1 будь здоровий (з латині);



12.
омріяні в час успіхів і звершень
ці зустрічі і кроки ясени
десь кожен ними дихав ними снив
і кожне найсолодше як найперше

і є ще мить як день отой новий
ми прагнули його не відпускати
і вкотре ми прийшли щоби зібрати
ті чисті роси з першої трави

вернулися з віддалених планет
у високосний рік зродивсь сонет
і той рядок про осінь нашу першу

бо й через сотні літ в душі весна
знов береги що поєднали нас
сьогодні нам радіють як уперше



13.
сьогодні нам радіють як уперше
роса каміння води в берегах
у нас сьогодні безліч переваг
ми разом – це одна з найперших

і єдність вже дощами не розмить
нехай ще запитання в кожнім слові
(ні! забагато не бува любові)
переплелись серця і руки вмить

а хвилі все у даль біжать регочуть
і вже пів світа під покровом ночі
і ти вся неповторність і краса

вже не згорять слова оці високі
земля благословляє наші кроки
той берег наш і наші небеса


14.
той берег наш і наші небеса
ранкові роси ясени і трави
і наше щастя в надміцній оправі
надія квітне в наших голосах

через століття грози і вітри
стежину не сховають зі слідами
зернина кожна борг віддасть плодами
поллється ясність світла десь згори

мільйонний раз не йду – лечу до тебе
цілує сонце ліс гаї і небо
твоє волосся і уста медові

пливе між берегами наша путь
спиняємось щоби усе збагнуть
ми стоїмо на березі любові


15.

ми стоїмо на березі любові
ось наші кроки наче хтось спинив
з весни стежина стелиться до жнив
серця порозумілись на півслові

та ми як ті малі маленькі діти
проходять люди нас не пізнають
а десь вітрище і дощі десь лють
на наших берегах квітує літо

і крізь віки іде до нас світання
твоїх очей глибокість океанна
і ясність наче зірка не згаса

омріяні в час успіхів і звершень
сьогодні нам радіють як уперше
той берег наш і наші небеса
1.12.2014 – 30.01.2015р.р.

Пам’яті полеглих


згорає сніг –
сльоза…
і гусне кров
горить асфальт
серця
мов на долоні
згорає день
згорає біль
гради
по людях б’ють
канони*
і б’ють гради
ще б’ють гради
зима
біжать у степ
червоно-сині коні…
згорає віск
та не згора
сльоза
згорає віск
і плаче
плаче свічка…
полеглим
вічний мир…
убитим
пам’ять
вічна…

26.01.2015.

*гармати (діал);

(На основі реальних подій)

Прийшла в село зі сходу похоронка,
Неначе в душі вцілила свинцем.
Йому лиш двадцять, двадцять лиш сегорку*,
Лежить в труні не був ще під вінцем.
Найменший він із трьох синів в родині.
В його селі лиш двісті десять хат.
І знову тишу об’явили нині,
Черговий «гумконвой» направив кат.
На триста душ ота чорнезна звістка…
Тут старожили бабця й два дядьки,
Вони іще служили в польськім війську,
Їх чола, як поорані грядки…
…Малі й великі стали на коліна –
Поліг на сході їхній захисник.
І навіть кущ червоної калини
Схилив пожовклі віти і принишк.
І бабусі молились за онука,
Діди стояли, як старі діди,
А юні говорили: путлєр – с..а:
Посіяв стільки горя і біди.
І плакали жінки – сільські мадонни,
А з ними молоденькі матері.
Згорали ув гірких сльозах прокльони
І гасли свічі, гасли без вітрів.
Хтось вигукнув герої не вмирають
І мати затулила гріб крильми.
Її кровинку в землю загрібають.
О! Людоньки, та ж будьте вже людьми…
…Зі снігом звістку принесла сорока…
В хустину мати схлипнула тихцем:
…Став старший батьком… то не похоронка…
Сльозина покотилася лицем.

*Цього року (діал.);
Грудень, 2014

Мирославу Дочинцю, письменникові, авторові вічного «Вічника», лауреату Державної премії імені Т.Г. Шевченка, почесному громадянинові м. Мукачева на ювілей

У місті японських вишень,
Високих, старезних тополь.
Письменник романи пише,
Сплітає сюжети із доль.

Крокує, як інші, бруківкою,
То слухає річки потік.
А стати не просто зіркою,
Дід Ворон йому «прорік».

І молиться часто Всевишньому,
«Уміє знаходити» храм.
Для нього звичайного грішного
Життя – це не просто гра.

П’є мудрість з криниці предка,
Мов роси на Срібній землі.
І сходять на білих грядках
Високі слова і малі.

Сам вітер «приносить пошту»
Із штемпелем : До запитання…
В столиці він частим гостем
Приймає найвищі вітання.

Бо слово для нього найвище,
Щось більше, як зміст життя.
Письменник романи пише
Про вічність і про буття.

Це все не заради премій –
За покликом серця й душі.
ЛЮДИНА – це вічна тема,
Як гори… і як спориші.

«Письмо» – титанічна праця
А праця – то ще і талант.
Мукачівський наш Горацій,
Сократ і, як батько – Кант.

Хай сто літ пошле Всевишній!
У щасті дожити аж… до,
До «НОБЕЛЯ» в місті вишень,
Сплітаючи книги із доль!

ХАЙ ЦОКАЄ НЕВПИННО ВАШ «ДЗИГАР»
ТЕТЯНІ РИБАР, ПОЕТЕСІ, ХУДОЖНИЦІ, З ПОВАГЮ І ЛЮБОВ’Ю НА ЮВІЛЕЙ
(За творами поетеси)
Хай цокає невпинно Ваш дзиґар
Від серпня до снігів і аж до літа.
І, навіть, коли сніг впаде із хмар,
Не відцвітуть на ниві Ваші квіти.

Залишаться вони на полотні
І грітимуть в морози Вашу душу.
«Знеболені сніги» впадуть до ніг
І знову кров прибуде «мідним грушам».

А «світлотіні…» стануть маяком
Для читача, що інколи без настрою.
В поезії у Вашій мало ком –
Не всі творці уміють бути гострими.

Поезія «не йде» – Ви за мольберт,
Умієте «омитися молитвою».
Весна дарує ніжний свій концерт,
Бо є душа, що виголена бритвою.

Якщо і гаснуть в «мареві літа»,
Але не згасне Ваше тепле літо.
Творіть, малюйте в радості до ста,
Стає прекрасне вічним в цьому світі!

Знов сиплеться «…пісок, вода і сіль»,
А вище них є заповідь… і правда.
«У часі затамовується біль»,
Вже поруч той , хто має бути завжди!

Тримає Вас Господь і Ви йдете,
І « колють п’яти золотії стерні».
Є в серці незабутнє і святе
І є прекрасне , мов черешня в червні.

І ще раз слово про життя дзиґар,
(Ми – рисочки малі на циферблаті).
А Ваша праця і господній дар
Дарують людям вислови крилаті.

Хай «Вічністю запропонована любов»
Тримає Вас із силою Всевишнього,
Бо хоче жінка те, що хоче Бог:
«Горіти у любові» свого ближнього.

Я не зайшов у вашу хату…
Зовсім не хочу воювати,
У мене є братів багато.
Мене не називайте братом!
2014

І днесь трива епоха Кобзаря,
Бо ж генії народжені для світу.
Його коріння десь від неоліту,
Тому і слово світить, як зоря.

Художник більше він, а чи поет.
У вічнім слові вся його великість.
Ідуть за обрій менші і великі,
Шукать Вкраїну десь поміж планет.

Тарас її шукав й на Кос-Аралі,
Лиш муштра в нагороду – не медалі,
Не зрікся слова! Слово – молоде!

У котре обійшов столиці світу
Із невмирущим словом Заповіту,
Іде Кобзар, до Ужгорода йде!

6.03.2014.

Тарасе, батьку, і твої сини
Загинули за волю України.
Щоб вільно нам шуміли ясени,
Щоб небесам сміялася калина.

Вони любили воленьку і світ,
Перемололи всіх смертельні жорна.
Ридає кобза, чути плач трембіт,
Бо води по Дніпрі багряно-чорні.

Як прихилить хоч часточку небес,
Щоб під хрестом не в’янули косиці?!
Сьогодні я запитую Тебе,
Вдивляючись у їхні юні лиця.

Безстрашні, наче Гонта й Залізняк,
Як дідо твій, твій прадід знаменитий.
…Вербицький, Гурик, Дідич, Нігоян…
Ніхто з них не хотів у рабстві жити.

У котре я запитую Тебе:
Чи збудуться твої слова пророчі?
Куди ж майдан нас завтра поведе?
Чи дзвін церковний вдарить серед ночі?

Лунав на барикадах твій «Кавказ»,
Вже є мета і шлях наш – незворотній.
Майдан – у серце, як дороговказ,
Бо дивиться на нас «Небесна сотня».

І зашумлять нам вільно ясени,
І «Ще не вмерла…» в небеса полине.
Тарасе, батьку і Твої сини
Загинули за волю України!
7 . 03. 2014

ВОЛОДИМИРОВІ ІВАСЮКУ ПРИСВЯЧУЮ

I.
І «Рута» квітне в парі з «Водограєм»,
Що ти залишив людям назавжди
Не юним, але зовсім молодим
Сплатив свій борг перед правічним краєм,
Де досі небеса, мов твої очі,
Такі блакитні і такі живі.
І стрибунець виспівує в траві
Мелодію, яку ти напророчив,
І ті мотиви, що загусли в серці,
А не зійшли баладою чи скерцо.
(Раптово твій обірвано політ).
А ті, що проросли – то гріють душі,
Ти людяності кодекс не порушив.
І піснею твоєю грає світ.

II.
І піснею твоєю грає світ,
Веселка воду п’є над небокраєм…
Але чому? Чому лиш тридцять літ?..
І під хрестом тобі свіча палає…
Від нелюдів то помста чи розплата,
Як рутою розквіт поміж сердець?
Раптовий і безглуздий той кінець,
Що руки-крила заломила мати.
Любов і горе – в серці нероздільні.
Ридатимуть трембіти сильно-сильно –
Осиротів увесь батьківський світ.
Та не спинити звуки водограю,
Ще квітне рута у карпатськім краї,
Шукають нині той чарівний цвіт.

III.
Шукають нині той чарівний цвіт
На цій землі, що славив ти усюди.
(Вже тридцять мідяків проїв приблуда).
Якби ти міг, ти б обійняв весь світ.
І землю рідну, гори і Чере́мош
Заклав у душу десь на саме дно.
Бездушники «розбили в ній вікно»,
Безбожникам чомусь усе мож’…
Завжди черпав ти од землі любов,
Під музику живого падолисту,
Немов Дністер, ти розливався чисто.
У береги вертався знов і знов.
Родилась пісня ніжна і безкрая
В Карпатах синіх і у ріднім краї.

IV.
В Карпатах синіх і у ріднім краї
Хто в силі обійти таких очей?
І мати знову недоспить ночей.
Бо любить син, бо син уже кохає…
З тих пір летять по світу ніжні звуки,
Бо мав іще із юності мету:
«Крило стає крилом лиш на льоту»*.
Чотирирічним скрипку взяв у руки.
Коли буяв знов на землі розмай,
Заграв на своїх струнах водограй,
Збирало всіх вже на гостину літо.
І неповторні лилися мотиви,
У праці відчував себе щасливим,
Творив для друзів, для усього світу.


*Ці слова любив повторювати ВОЛОДЯ;

V.
Творив для друзів, для усього світу,
А як же ти любив своїх дівчат?!
І був для них вже більше, аніж брат, –
Їм дарував мелодії, мов квіти.
Співав Оксані* першу колискову,
Для рідних ще нічого час не стер.
Щасливим був, що мав ти двох сестер,
У мандри вирушали ви казкові.
Було кохання перше незрадливе.
Вона, немов весна, така красива.
Стекло із гір чимало вже води…
(Зловмисники чомусь калькують Юду.)
Згас соловейко, – скажуть добрі люди,
Що всіх залишив раптом, назавжди.


*Сестра композитора;

VI.
І всіх залишив раптом, назавжди,
Чере́мош, Буковину, Львів з дощами,
Мелодії, що лилися світами.
(Спинися, мите, просто підожди).
Ти був, немов пророк серед людей,
Що свій талант освячував у праці.
«Єдіний» був кордон іще для націй
І скажуть люди: ніжний наш Орфей,
Що квітку віднайшов у синіх горах,
Розносив вітер квіт її у звори.
В Карпатах бачив сотні різних див.
Де милувався заходом і сходом,
Душею став великого народу.
Не юним, але зовсім молодим.

VII.
Не юним, але зовсім молодим
Знайшов пісням стежину у майбутнє,
У праці ти не був ніколи трутнем,
В липневу спеку чи у холоди.
Зловмисників твій непокоїв успіх,
Про неповторність говорив весь світ.
Минуло лише двадцять ясних літ.
Є зваженість у діях, а не поспіх.
Коли вже зазвучало: ІВАСЮК,
І комом був ще твій вкраїнський звук
Й твої пісні – твої духовні діти.
Мелодії стежками з краю в край –
«Перстені…», «Рута…», «Пісня…», «Водограй»*
І міг би батько успіхам радіти.


*Пісні Володимира Івасюка;
VIII.
І міг би батько успіхам радіти,
Бо ти для нього був не просто син,
Але раптово канув в неба синь.
І буде довго серце ще боліти.
Він знав твої всі помисли і дії,
Розгледів вчасно у тобі талант.
І творчий визрівав у нього план,
Підтримувала все свіча надії.
Повторював ім’я, немов молитву.
Ти став із блискавицями на битву,
Не шкодував ніколи серця й рук.
Все вірив він – в тобі вже щось іскриться,
Не міг до смерті з небуттям змириться.
Це сам Творець вже вибрав: ІВАСЮК.

IX.
Це сам Творець вже вибрав: ІВАСЮК,
І ти завжди тягнувся лиш до сонця.
Навчатися пішов на «піснетворця»,
Був потяг і до пісні, й до наук.
Ой не солодким видався той час,
Хоч визнаним вже був і дипломантом.
Усе шипіли недруги: аматор,
Але і досі «пісня поміж нас».
Мелодіям своїм давав ти крила,
А пісня, як любов, – велика сила.
Тебе Орфеєм ніжно нині звуть.
В самій душі ти засівав зернини,
В рядок збирав їх у якусь хвилину
І десь із серця виростав вже звук.

Х.
І десь із серця виростав вже звук,
А скільки незавершених мотивів.
У горах ними грають літні зливи,
І в чорнім лісі плаче чорний бук.
Як ноти недописаних пісень,
Застиглих поміж ліній на папері,
Затих твій голос… Не відкриєш двері
І не промовиш: здрастуй, новий день!
Все не для слави, просто для людей,
А люди скажуть: ніжний наш Орфей.
Та в чому гріх, у чім твоя провина?
Чи запитати це у вітру зворів,
Чи в снігу, що посиплеться на гори.
Хто Моцарт український з Буковини?

XI.
Ти – Моцарт український з Буковини,
Збирав навколо себе голоси:
Левко, Назар, Софія і Василь –
Пісенний шар вкраїнської родини.
Із Сопота твоя розлилась пісня –
Майбутній медик зріс у пісняра.
Рясна й гаряча була ця пора.
Зловмисникам чомусь ставало тісно.
Ти музикою жив уже щоднини.
Мелодії, мов листя тополине,
Все світом розлітались знов і знов.
Для « Рути…», «Водограю…» чи для «Пісні…»
Вишукував стежки безмежно чисті,
Черпав мотиви в молодих дібров.

XII.
Черпав мотиви в молодих дібров.
Мелодії в карпатських водограїв,
Де їхня вся краса здавалась раєм,
Там рути квіт і там цвіла любов.
Світились очі, сяяла душа,
Коли нова народжувалась пісня.
Та кожна мить, на жаль, стає колишня.
Миттєвість не оціниш у грошах.
Запалювались часто серця струни,
І голос, як оте безцінне руно,
Розносив тільки радість і любов.
Долав уперто труднощі й печалі
І вирушав із піснею у далі,
Але чому ти смерть не поборов?

XIII.
Але чому ти смерть не поборов…
Як сили набирав пшеничний колос,
Вилунював між грозами твій голос,
Став ближчим ти для степу, для дібров,
Для кожної ріки… У ріднім краї
Не згаснути мелодіям повік.
Ти мав у серці те, що не вмирає,
Але рокам-пісням спинився лік.
Боги не захистили Прометея…
Вкрав чорний птах зірниці у Орфея.
Та не згорить, як Фенікс, кураїна!
В твоєму серці народилась рута,
Ніхто не схоче нот печальних чути,
Бо ж світ збіднів, не тільки Україна.

XIV.
Бо ж світ збіднів, не тільки Україна,
А ти – її коріння, її син.
Геть молодим подався в неба синь,
Зосталась пісня – туга журавлина.
І вічний той обірваний мотив,
Тих вічних недописаних мелодій,
Що грають між потоками сьогодні,
Шумлять колоссям золотистих нив.
І б’ють у скелю все джерела чисті,
Калина світить вогняним намистом,
Життя крокує далі рідним краєм.
Мільйони свіч у травні на каштанах
Нагадують: живе народна шана
І «Рута…» квітне в парі з «Водограєм…»!

XV.
І «Рута» квітне в парі з «Водограєм»,
І піснею твоєю грає світ.
Шукають нині той червоний цвіт
В Карпатах синіх і у ріднім краї.
Творив для друзів, для усього світу,
І всіх залишив раптом, назавжди
Не юним але зовсім молодим,
А міг би батько успіхам радіти.
Бо сам Творець вже вибрав: ІВАСЮК
І десь із серця виростає звук,
Ти – Моцарт український з Буковини.
Черпав мотиви в молодих дібров,
Але чому ти смерть не поборов?
Бо ж світ збіднів, не тільки Україна.

2011

Ранок…Київ…Небеса багряні
І тривожно в храмі вдарив дзвін.
В мить не стало брата на майдані,
Тільки в травні одружився він.

Як сказати мамі і коханій,
Що на мить здригнулася земля.
Його батько вижив у Афгані,
Спить під серцем в милої маля.

Він поліг за нього і за мене
І за тебе він загинув теж.
У душі не мав нічого злого,
Як нема в сльози печалі меж.

Двадцять років… Майже ще дитина…
Двадцять років…Він мені, як син.
Два смертельних постріли у спину!
...Збережи всіх, Боженьку, спаси!

Біль у серці, наче в ньому рана.
Як же крикнуть: с н а й п е р е, НЕ СМІЙ!
…Мого брата вбито на майдані,
Він мені не рідний, але – мій!

2014

Ігорю Михайловичу БІЛИКУ
на перше 50-річчя

Крізь серце проходять мелодії
І ріками ллються у світ,
Що дні зігрівають холоднії
І аж розвивається цвіт.

Учитель завжди живе учнями.
Маестро ти вже і Орфей.
Чарують мелодії звуками
Щоденно і на ювілей.

Хай квітнуть мелодії веснами!
О! Ця неповторная мить!
Бо пісня під зорями ясними
До інших планет полетить.

І там розіллються вже звуки ці
У два чи у три голоси.
Хай кожен із задумів збудеться!
З води тобі, друже, з роси!

2014

А скрипці звук пече у пружні груди,
Трембіта бачить з поміж хмар озон.
Чому такі дешеві стали люди?
Не пісня з приймачів луна – «музон».

І душить кашель Лесину сопілку,
Їсть дримбу дим, неначе той черв’як.
Мого колегу прийняли у спілку,
Але у ній він жайвір-одинак.

Шиплять йому:твоє не популярне,
Хоч живеться з самого джерела.
Від матів стіни чорні у кав’ярнях,
По горло у шансоні …voila*.

Жебрак-скрипаль, як песик під порогом,
Його «Гуцулка…» нині не в ціні.
Сльозу зронив музика одноногий,
Вона торкнулась до душі й мені.

*Ось (із французької);

Тетяні Рибар
Добридень, Тетяно, добридень у вашім саду,
Вже пахнуть черешні, лунає поезія літа.
Диктує Всевишній… І шле вам найперш гаразду.
Вам зичу я щиро, щоб серцем лише молодіти.

Цей райський куточок у тихому краї землі,
Мовчить огорожа замішана з різних матерій.
Порушують тишу лише онучата малі,
Як подих рядочки лягають на білім папері.

І тягнуться пальці зірвати черешню одну –
Між листом зеленим росинку солодку, загуслу.
Добридень, Тетяно, добридень у вашім саду,
Вже літом запахло, у небі хмаринки, як мушлі.

Цей райський куточок чекає сьогодні дощу,
Та падають строфи з небес, замість крапель вологих.
Зачерпнути поезії можете тут досхочу,
Щоб світом рознести, щоб аж находилися ноги!
М. Мукачево. 2013

Сонет
Краю мій, що на краю планети.
Та не видно – де в планети край.
Я про тебе вимолю сонета,
Ти – мій світ і мій безмежний рай.

Ще твої не виголили гори
І пульсує ще по жилах кров,
Але щось не так, як бУло вчора.
Тешуть ялиці для корогов.

Все ж життя, як рухи по спіралі:
Оберти… кульбіти… далі… далі…
Але де ж той, де ж той диво грай?

Вріс у тебе серцем і корінням,
Для людей залишиться насіння.
Знає Бог – де у планети край.
2013

Десятки літ б’є дзвін : ХТО ЗАВИНИВ ?...
Сльозу спинити геть немає сили.
Сьогодні, в день закінчення війни,
Цвіте бузок на дідовій могилі.

Косила дочок, падали сини
І вижити – надія лиш на Бога…
Сьогодні - день закінчення війни.
Коли ж настане Свято Перемоги?...

Травень 2012

Я пишУ, хоч серце каже: пИшу
І диктує вкотре свій мотив.
Знов зумів я упіймати тишу,
Ні гроша за це не заплатив.

Я пишу, чомусь все ближче – пИшу.
Суті цей не змінює значок.
Бо і так і так біліють вишні,
Так чи так все світить світлячок.

Я пишу, пишу і просто пИшу…
(Ніби півні чубляться слова.)
Йовнотанка листячко колише,
Закрутилась трішки голова.

Я пишу, але сьогодні – пИшу,
Цензор тут поріже пів-строфи.
Навіть як рядок без коми лишу,
Процензурить: то катастрофИ.

6 травня 2012

Не ріжте мене по жилах,
Допоки не згусла кров.
Не можу всім бути милим,
Та вірю, що є любов.

Не ріжте мене на смуги,
Душа мов карпатський птах.
Так важко втрачати друга
Із зорями ув очах.

Не ріжте мене… Бо зуби
Ледь стерлися об горіх.
Дружині гарячі губи
Цілую, бо це не гріх.

Не ріжте мене … Сьогодні
У серці зачато вірш.
Складу мов дитя долоні,
За вас помолюсь до зір.

За вас помолюся просто,
Золою скроплю поріг.
Ми всі на землі цій – гості,
Що з різних прийшли доріг.

По різних розійдемось… Сила
Притягує знов ізнов.
Не ріжте мене по жилах,
Візьміть
всю
мою
любов.

24 січня 2012

Світлій пам’яті
Назарія Яремчука

Зойкнули гори високі,
Мов дитя, заридав Черемош.
Подався у вирій їх сокіл,
Спинити політ цей не мож.

Обірвалися струни від серця –
Замовчав з Буковини співець.
Та пісня не зможе померти,
Торкнувшись мільйонів сердець.

І час не посміє вже стерти
ІМ’Я ,що народ записав.
Співець його канув в безсмертя,
Душа піднялась в небеса .

1995

Вчора були чуби ще густими,
А сьогодні на скронях туман.
Ми – ровесники, друже, брати – ми,
Ти – поет, а я просто Богдан.

І йдемо ми своїми стежками
Через кручі, ліси і яри.
І приходимо завжди до мами,
Де вогонь незгасимий горить.

Повертатися легше зі світу,
Бо цей шлях є коротшим в рази.
На калині не буде вже цвіту,
То всміхнуться зі стін образи.

І зійдуться знов наші дороги –
Обертається ж мати-земля.
Миті радості, миті тривоги
Кануть в небо, як крик журавля.

Давай завтра зустрінемось, друже,
До чортів всі проблеми й жалі.
Так зустрітися хочеться дуже,
Й пригадати: Ми… були… малі…

Ми – ровесники, друже, брати – ми,
Нас на світ привели матері…
І для нас вони будуть святими –
Все життя вони наш оберіг!

Вчора були чуби ще густими…

2011

Людині і поету ІГОРЕВІ ПАВЛЮКУ


Поет не ділить час на три часи,
Весну кохає десь в зеніті літа.
В свій час він спрагу словом погасив,
Прийшов до себе, бо прийшов для світу.

Він громом вдарить у січневий день,
Поет не ділить люд на «тих» і «этих».
Черпа мотиви для своїх пісень,
В Галактиці живе його планета.

Свій хліб пече він у своїй печі,
Поет не ріже слово на окрайця.
Ходили його краєм палачі,
Нажаль, із «білих», зовсім не з нанайців.

Горить поет, палає, наче гніт,
Бо живеться з народної криниці.
Коли лелека вирушить в політ
Він молиться у батьковій світлиці

І має ще поет своїх богів,
Надію, Віру і Любові силу.
Але не зрікся,в битві й поготів,
Єдинородного для всіх Марії Сина.

Травень 2011

Коханій

Ваша Величносте, Мила,
Що здавна продовжує рід.
І звідки береться сила?
Без вас би розсипався світ.

Ваша Величносте. Світку,
А сила у ніжності десь…
Із поля ранкового квіти
Вам завтра і після, і днесь.

Ваша Величносте, Пісне,
Що чує найменше дитя.
Вклонитись ніколи не пізно
За щастя любити життя!

Ваша Величносте, Доле,
Хто щастя в долонях трима.
Без вас на життєвому полі
Холодна гуляла б зима.

Ваша Величносте, ЖІНКО!
Два сонця з-під ниточок брів.
І голос що лине дзвінко.
Бажаю вам ясних днів!

2011

Світлій пам’яті ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА

А ця свіча нехай зігріє душу,
Ще молоду, всього лиш тридцять літ.
І біля свічки хлібчик наш насушний,
І перших квітів, пролісочків цвіт.

Ще квітка-рута мерзне в Чорногорі,
А спів її по світу, наче дзвін.
«Вічная пам’ять…» українським хором.
Лунає нині із усіх сторін.

І досі в струни б’є старий ЧерЕмош,
І чути від Карпат аж до Сан-Ремо.
Бо неповторні є на земській суші

І «Водограй» і «Рута…», «Два перстені»…
Знов дні вже молоді, вже дні весняні,
А ця свіча нехай зігріє душу.

Березень 2011

Розігрілась зима,
Розсміялась на вранішнім сонці.
А воно вже горі *, а воно уже вище Говерли.
Там, де грішних нема,
Там , де вітер в гуцульській сторонці,
Де правічні смереки верховіттями небо підперли…

Розігрілась зима –
Має силу зоря вже опівдні.
У воловім сліду горобець геть розхлюпав водицю.
Курить люльку димар,
І за першість змагаються півні.
Місяць лютий в лісах білогриву ховає лошицю.

Ось і Стрітення ** знов
(треба чистити яблуню кислу).
Скрипнув десь журавель, зимував він у рідній сторонці.
На річках згуслу кров
Розбавляють молекули кисню.
Розігрілась зима, розсміялась на вранішнім сонці…


Лютий 2011



* високо (діал.)

** релігійне свято 15 лютого

Лиш буде степ, Дніпро і, кущ калини,
Храм між дубАми на святій горі.
Як журавлиний ключ у небо злине,
Вона засяє з променем зорі.

Лиш буде степ, Дніпро і яворина,
Як беде обертатися Земля.
То мати в муках ще народить сина,
Їм стануть світлом небо і зола.

І буде степ, Дніпро і мати з сином,
Колиска заскрипить, як в перший раз.
Мов з попелу постане Україна,
Проб’є у дзвін Тарасова гора.

Почують степ, Дніпро і небо синє
Той голос, що про вічність сповіща.
І оживе найтонша кураїна,
Во ім’я Духа, Сина і Отця.

І буде степ, Дніпро і кураїна,
Бо як нетлінні попіл і вода.
Є невмируща доля України
І безупинні серце і хода!

Лютий 2011

Знов несу до сповіді косиці *,
І поставлю під хрестом свічу.
Щоб душа – ця білокрила птиця
У цей день погрілась досхочу.

Знов несу до сповіді… Морози…
(Сонце вгору – холод по землі).
Намагаюсь зупинити сльози,
Мов гірко-солоні кристалі.

Знов несу до сповіді… Сьогодні…
Вам не часто за життя носив.
Плаче свічка на сніги холодні,
Вітерець розносить голоси.

Знов несу до сповіді… Під дубом
Вже нові з’явилися хрести.
Біль стає клубком, аж цілим клубом,
Видихаю: Господи, прости…

Вдарив дзвін у згорбленій дзвіниці,
А сльоза згоріла, мов печаль.
На морозі квітнуть дві косиці
І дитинно схлипує свіча.

Січень - лютий 2011

* квіти (діал.)

Помолимось за душі убієнних,
Страшним голодомором в чорний час.
Всіх разом пом’янімо й поіменно,
Щоби цей жах не доторкнувся нас.

Помолимось за душі убієнних,
За знищене найменше немовля.
Пів-світу годували чорноземи,
А трупами вкривалася земля.

А люду було вбито незчисленно,
Йшла по Вкраїні «красная» коса…
Помолимось за душі убієнних,
Щоб легше їм було на н е б е с а х.

Листопад 2010

МОЄ СЕЛО ВІДІРВАНЕ ВІД СВІТУ,

ДРУГУ ДОБУ БЕЗ СВІТЛА І ВОДИ.

СТАРЕНЬКІ ЛЮДИ І МАЛЕНЬКІ ДІТИ

ВСЮ НІЧ БЛАГАЛИ « ГОСПОДИ, ЗІЙДИ…»

8.07. 2010р.

Мамо, Ваші зірниці
світять мені все життя,
Мамо, рідна світлиця
Сниться мені і не раз.

Й руки, ніжнії крила,
Бачу в достиглих житах,
Мамо, жіночко сива,
Чарівна без жодних прикрас.

Мамо, ваше серденько
Душу мені зігріва,
Мамо, рідная ненько,
Мамо моя молода!

Світлій пам’яті Володимира Івасюка

Тридцять друга весна забуяє без тебе,
І Черемош заграє на хвилях без мір.
А мелодія та доторкнеться до неба,
Щоб тобі було чути мелодію гір.

Бо й від них ти черпав творчі сили і віру,
І у росах купав новий день, мов дитя.
І за все ти віддячував працею щиро,
За любов в одну мить розплатився життям.

Знов заплаче дощем над Личаковом небо,
І на руті безсмертній розпуститься цвіт.
…Тридцять друга весна забуяє без тебе,
Не на мить , а на вічність прийшов ти на світ.

4 березня 2010 р.

Вкотре березень йде,
щоби знов відродити весну.
Але рана пече,
досі біль не стихає.
Ніби вчора ходив,
жив, творив і … заснув.
Догорає сльоза
і свіча під хрестом догорає…

1.03.2010 р.

Снігопад, снігопад,
Білий пух в твоїх косах.
Незабутній наш сад
Є у пам’яті досі.

Незабутні всі дні
Коли вишні біліли.
А сніжинки малі
В твоїх косах все грілись.

А сніжинки, мов цвіт,
Все літали, літали.
Ми одні на весь світ
Поміж вишень гуляли.

Ми одні у саду
В січні, мов серед квітня.
То не вишні цвітуть,
То любов наша квітне.

Нас манив снігопад,
Покружляти у танці.
Йшли чужими у сад,
Повертались коханці.

«…Що світ виорює з долоні» Василь Кузан

Нехай роки летять, мов коні,
Чи риссю чи то підтюпцем.
Він світ виорює з долоні,
Як майський мед густим слівцем.

А слово – меч, вогонь солодкий,
То – недругам, а це – жінкам.
У творчий світ сміливі кроки
Він робить всупереч рокам.

Ні! Не співаю йому оду,
Це в'язень всіх чарівних Муз
З ним спілкуватись – насолода.
Митець, людина , батько, муж.

Рясніє поле кузанОве,
Зерно відібране в душі.
Світи виорює він словом,
Переплітає у віршІ.

Я вмер, народе…
Часточка твоя,
Мов той листок від першого морозу.
Відчуло серце – я , то вже не я
І на душі вмить закипіли сльози.

Я вмер, народе,
Як торішній сніг,
Що збіг із гір і випитий землею.
Іду по ній , не відчуваю ніг,
А в голові єдине : ф а р и с е ї…

(Із циклу "Сливчукізми на ПМ")

Пан шановний Чорногуз
Має свій гарем із Муз.
Перша добре знає ноти,
Друга зустріча з роботи.
Третя першої не гірша –
Розуміється на віршах.

Ледь встига мотать на вус
Пан шановний Чорногуз.

2010р.

Ровесникам, що загинули в Афганістані
Присвячую

Гірко плаче мати,
Батько зажурився.
Пішов син в солдати,
Живим не лишився.
Воював далеко
У чужій країні.
Раз вістку лелека
Привіз в Україну.
В ній всього три слова:
„Впав героєм син .”
Шлях до серця крові
Свинець перекрив.
І в саму неділю
Сина привезли.
Піднімись, Андрію?
Наймолодший ти.
З цинку домовина,
Маленьке віконце.
Більше ти вже, сину,
Не побачиш сонце.
Не одні ще весни
Мав ти зустрічати.
Синочку, воскресни !
І зомліла мати...
На його могилу
Несуть квіти люди.
Нехай тобі, сину,
Земля пухом буде...
Росте на могилі
Дубок зелененький.
Скільки їх скосила
Війна молоденьких?!
За що їх скосила
Війна молоденьких!?

1990 р.

І тут, і там на всіх майданах світу
Народ хотів змінити влади суть.
Була надія: можна все змінити,
Та знов вступили ми у каламуть.

Народ повірив : прийдуть патріоти
І сила честі стане вище всіх.
Полився бруд чорніший від болота,
На горе людям, недругам насміх.

І тут, і там була одна надія,
Бо досить крові, вистачить брехні…
Мабуть, для нас ще не родивсь месія
Чи Прометей , що спалахне в вогні.

Бо досить крові нам за триста років
І вистачить нам гАньби чи ганьбИ.
Чому ж не ціним рідних нам пророків
Ще при житті, а також між Людьми?!

І тут, і там в усіх людей Європи,
Що вчаться в нас , як написать Закон*…
Ледь-ледь вперед зробили зо два кроки
І три назад зробили в унісон.

І тут, і там за межами Вкраїни
В єдинім герці билися серця…
Та ставлять гроші правду на коліна,
Свободі в серце забивають цвях.

* мається на увазі Конституція Пилипа Орлика


2008 р. вересень

(Із циклу "Сливчукізми на ПМ"

На мою ПМ – сторінку
Вчора зазирнула жінка.
Мабуть в тебе тут коханка,
Що не спиш не раз до ранку?
Та не вмію я брехати,
Мусів «логіна» назвати.
А пароль сама розкрила
Коментарі «удалила»…

Тепер в мене КРУ подвійне :
Є « домашнє» й « редакційне».

2010р.

Знов у синіх горах
Едельвейси квітнуть,
Загорілась з ватри
Пісня вівчарів.
Сумно світять зорі,
Наче плачуть квіти.
Непоправна втрата
Серед піснярів.

Обірвалось раптом
Молоде ще серце,
Охололи струни
І мовчать уста.
Зранку було свято,
А опівдні смеркло.
І співає сумно
Вже земля свята.

На дітей чекають
Мамині світлиці,
В’яжуть перевесла –
Йдуть свати у двір.
Дух його вітає
Вже стрункі ялиці.
А душа піднялась
З піснею до зір.

Бо вона, мов зірка,
З віком не погасне.
Джерелом заб’ється,
Заспіва мов птах.
Прикро нині й гірко –
Відійшов завчасно.
Пісня зостається
У людських серцях.

2008 р.

Ти будь поетом навіть сто разів,
Поетом будь разів зо триста.
І як би ти високо не злетів,
Подумай : Чи душа у тебе чиста?

Ти будь поетом посеред творців,
А не творцем посеред віршомазів.
Якщо хоч раз купився за гроші,
То ти себе самого просто зрадив.

Хвали себе і підноси до зір,
Не слухаючи , що сказали люди.
Нема ціни у творчості і мір,
Так було вчора і так завтра буде.

Так буде…Й ти поетом будь,
Поетом будь разів зо триста…
У цих словах одна єдина суть –
Душа творця повинна бути чиста!

Як в морських просторах риба,
На «ПМ» Тетяна Рибар.

2010р.

В пана Ігоря Павлюка
На вірші легка рука.

2010р.

З ичу

Р адості
І …(наснаги)
Здоров’я
Добра
Віри
Оптимізму
Миру

П’янке вино у келихах іскриться
І як метелик, свічечка тремтить.
Кружляє білий танець сніговиця,
Ніч новорічна – неповторна мить.

П’янке вино у келихах і свічка,
А за вікном все сніг і сніг, і сніг...
Щоби ця ніч вся перейшла у вічність,
Сьогодні забажалося мені.

П’янке вино і чисте, мов сльозина,
П’янке вино і чисте, мов сльоза.
Кажу тобі спасибі знов за сина,
І щоб щаслива дочка в нас росла.

П’янке вино у келихах, кохана,
Його ми мовчки вип’ємо за нас.
І без вина від щастя я вже п’яний.
Прекрасна мить! Лиш зупинися, час.

ЛЮБОВІ

ВСІМ

МИРУ

ДОБРА

ШАНУЙМОСЯ, Д Р У З І!!!

ТИСЯЧАМ ПОЛЕГЛИХ У АФГАНІСТАНІ ПРИСВЯЧЕНО

Афган приснився…
Бачу сніг багряний,
До губ підношу – липне, мов пісок.
Сповзає бинт. Засохла кров на рані
І голос старшини: «Держись, сынок…»

Ще бачу снігурі. І сніг той самий
В долоню набираю – пропіка.
Тамую спрагу словом… Наче п’яний
Не можу зрозуміти: де ж рука?

«Держись, сынок, вертушка на рассвете
За нами обязательно придет» -
Вбиває страх наш ротний Пересвєтов.
Ми – ще живі, ще не загинув взвод.

Ми – ще живі…
І висота за нами,
І біль, що пропікає до кісток.
Чим я тепер писатиму до мами?
Накрив правицю проклятий пісок.

Чим я тепер? Пішли в атаку духи…
За що ж правицю не зберіг Аллах.
Ти так високо, Господи, послухай,
Бере висотку шураві у снах.

Сповзає бинт… Давно рубці на ранах…
Надворі грудень, та шумить гроза.
По тих, що залишилися у Афгані
Б’є дзвін і ллється Господа сльоза.

2009р.
Грудень
В день тридцятиріччя початку війни

Ніколи він не бив себе у груди,
"Я - патріот!" - на весь світ не кричав.
Усе життя присвячував лиш людям,
Хоч завжди це не кожен помічав.

Ішов і не звертав із пів-дороги,
І була перед ним одна мета -
Вкрвїна рідна із єдиним Богом,
Мов батько й мати навікИ - свята !

Ніяк не міг змиритись із свавіллям,
Права людини завжди захищав.
Не будував до піднебесся вілли,
Не раз харчів ГУЛАГських скуштував.

За правду йшов, за правду і загинув,
Не побоявсь систем і перешкод.
Він був і є Вкраїни вірним сином,
Не все сказав про нього ще народ.

А смерть прийшла підступно і невчасно,
У тихий вечір, в розквіті весни.
Зоря його і по житті не згасне,
У русі був й лишився назавжди!

1999 р.

Ти дитино, пам'ятай,
Ходить світом Миколай.
Як зійде на землю вечір,
Він приходить до малечі.

Всім слухняним подарунки,
У мішку несе пакунки.
Прутик неслухові лишить,
А комусь листа напише.

Якщо був весь рік зразковим,
Будеш мати санки нові.
Завжди слухав маму й тата,
В подарунок - ціле свято.

Якщо неслух ти щоднини,
Не надійся на гостинець.
Знайдеш прутик чи ціпок,
Не забудеш цей урок.

Лиш молитву почитай,
Щоб почув і Миколай.
Бо зійде на землю вечір,
І Він прийде до малечі.

2009р.

P.S. Всім маленьким... СОНЕЧКАМ, СЛИВОЧКАМ, ЗАЙЧИКАМ,
КВІТОЧКАМ, БІЛОЧКАМ, ВЕРХОВИНОЧКАМ,
ПАТАРОЧКАМ, СОНЯЧНИКАМ, МИШИНЯТКАМ... щоб були здорові,
веселі, слухняні... присвячено.

Над горами летять журавлі,
Голос-спів їхній чути із неба.
- Як живеш ти тепер, шураві?
Чи болять досі рани у тебе?

- Рани всі загоїлись давно,
Лиш рубці залишились на серці.
І наповнивши келих вином,
Забуваю про подихи смерті.

Бачиш інколи «Духів» у сні…
– Маєш звістку сьогодні від друга.
Що тебе врятував на війні,
Родом він із села, що над Бугом.

Воювали ви на чужині,
Від Кабулу і до Кандагару.
Не було там трави на землі,
Без вогню все на сонці згорало.

В небесах не птахи-журавлі –
Юні хлопці , котрим вже не встати.
Називали вас там «шураві».
Там ніхто не хотів помирати.

Ви спочиньте, поспіть, журавлі,
Нехай сняться вам трави у росах.
Як живеш ти тепер, шураві,
Що з війни повертаєшся досі.

Пам’яті невинно знищених

Ген від Збруча і до тихого Дону
Зморено голодом було мільйони.
Тих, що зростили центнери хлібів,
Тисячі вбито за п’ять колосків.

Все забирали, найменшу хлібину,
Крихти зі столу, сухий бурячок.
В селах мерці, мов снопи попід тином,
І їли дорослі своїх діточок…

Їм не співали в останню годину,
Не було кому скласти кості в труну.
Вкраїнське село у смертельній облозі,
Що другий вкраїнець завчасно заснув.

Дай їм всім, Господи, царство небесне,
Геноциду зазнав український народ.
І в пам’ять про них Україна воскресне,
Щоб душам убитих світити з висот.

Пелюстками
Маминої вишні
Вкрили гори
Кучері
Свої

Коли мене малого першокласника
Бабуся в школу вперше привела.
Я був таким, як всі мої ровесники,
Лише за руку мама не вела.


В заморські землі доленька закинула,
Подалась ти не з легкого життя…
Немов лелека з вирію прилинула,
І я вже не малесеньке дитя.


Тепла твого і ласки все хотілося,
Я цього дня чекав, немов Різдва.
Найбільше із бажань для мене збулося,
Весною теж трапляються дива.


Зриваю у саду усі конвалії,
З бабусею ідемо на вокзал.
Бо мама повернулася з Італії,
І котиться від радості сльоза.

Весна 2007р.

«ГІРКА РЕАЛЬНІСТЬ НАША, МОВ ПОЛИН.
КОВТОК СВОБОДИ НАМ ЗАТЬМАРИВ ОЧІ.
ЧИ ГІРКОТУ РОЗМИЄ ЧАСУ ПЛИН?..
А ДОЩ ЗМИВАЄ ДНІ, ЗМИВАЄ НОЧІ…»



Чисту воду геть випито вчора,
Білий сніг – зовсім сірий давно
І щоденно крадуть метр моря,
А їм байдуже, їм все одно.

І розкидані діти світами,
Без моралі знов крутять кіно.
Дитинча виростає без мами,
А їм байдуже, їм все одно.

У колисках не сплять немовлята,
Від проблем не рятує вино.
Пів життя брат ненавидить брата,
А їм байдуже. Їм все одно.

А Мамаєві діти живі ще !
Ще не всіх засмоктало багно!
Як не ми? Хто світ зробить добрішим?!
Чи нам байдуже ? Чи все одно?!

Взяв орел мову матері в кліщі,
(У Європу відкрито вікно.)
Наші діти від їхніх мудріші,
А їм байдуже ,їм все одно.

Листопад 2009р.

Моя богине,
тобі за сина
цілую очі,
сказати хочу
тобі спасибі.
Нехай спасе Бог,
нехай рятує
вас щогодини:
тебе і сина
і нашу дочку,
мов чудо-квітку,
що у садочку.
Моя богине,
моя любове,
простих три слова
знову шепочу
вдень й серед ночі,
бо я кохаю,
земний мій раю,
тебе кохаю!

Живу в дивнім світі твоїх ясно-щирих очей,
Купаюсь у їх океанах глибоких.
П’ю чари, мов мед, із живої душі,
Теплом твого серця себе зігріваю.

Радію усмішці твоїй, мов ранковій зорі,
Сумую, як смуток тебе доторкнеться.
Тепло віддаю, щоби не відчула зими,
Торкаючись рук – ніжних крил твоїх білих.

Злітаю закоханий у небеса,
Дарую всі квіти, що є на землі.
Торкаючись уст твоїх – диво-вогню,
Живу в дивнім світі твоїх ясно-щирих очей.

Холодна осінь
На відстані долоні,
Як тінь вечірня.

Туман ранковий
Аж ген , до піднебесся.
Говерлу гріє.

Світанком пахне.
Знов криничний журавель
Співає пісню.

(найперший вірш)

СВІТЛІЙ ПАМ'ЯТІ ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА

На Личакові стояла стара мати,
Батько похилився у журбі.
Скільки міг би ти ще написати,
Та лежиш давно в сирій землі.

На Личакові стояла стара мати,
Батько задивився вдалину.
Мав ти, СИНУ з нами зустрічати
Тридцять першу сонячну весну...

І не раз підпалено могилу.
А навколо – квіти і весна.
Не помер. Кати тебе убили!
Бо любов – провина і вина...

...Із тих пір пройшло часу немало,
Знов шумить рікою «Водограй».
Знов „Червона рута” зазвучала
І пісні лунають на весь край.












© Богдан Сливчук, 1989 р. м. Івано-Франківськ (Станіслав)

Поцілуй мене, осене, ще,
Я чекаю на бабине літо.
Після нього холодним дощем
Сиві гори знов буде полито.

Хай цілунок твій буде терпким,
Ще на Спаса* меди освятили.
Журавлиним шнурочком тонким
Смутком душу мою оповила.

Поцілуй мене, осене, ще…
Ще і ще доторкнися устами.
І , десь там, хай залишиться щем,
В ірій хай полетить журавлями.

Без законів і без теорем
Все ж до віри надію додала.
Осінь теплим рясненьким дощем,
Мов коханка мене цілувала.

Жовтень 2009 р.


* Релігійне свято.

Мандруємо у пошуках світами
Чи в праці заробляємо на хліб.
І подумки вони завжди є з нами,
Єдино-рідні на усій Землі.

Колишемо своє дитя в колисці,
Радіємо, як зробить перший крок.
Вони завжди від нас чекають вістей,-
Правдивих, а не вигадок зірок.

І, навіть, у чеканні свого щастя,
Заплутуємось часто між людьми.
Вони для нас воліли б з неба впасти,
До серця приголубитись крильми.

Ми часто не знаходимо години,
Прийти і доторкнутися до рук.
А там десь сяє посмішка єдина,
Якій радіє син, а їх онук.

І моляться вони за наше щастя,
Щоб було все і так, як у людей.
Щоб гріла нас любов, як сонце ясне,
Щоб лихо не торкалося дітей.

В житті у нас не все виходить гладко
І мчать вони на кожен плач і біль.
Це янголи земні, це янголятка,
Котрі на нас чекають звідусіль.

Йдемо стежками вже у зрілім віці,
Ведем свою дитину під вінець.
І лиш вони на цьому світі вічні,
Ці янголи, що мають сто сердець.

Ці янголи,що нас за все прощають
І в старості, і десь ще на зорі.
Життя дарують і оберігають,
Це янголи земні, це – М а т е р і.

Грудень 2008 р.

Поговоримо, батьку, тепер наодинці,
Вам, мабуть, тут ні тепло, ні зимно зовсім.
А онуки малі ще чекають гостинців,
Бо завжди чогось приносили усім.

Поговоримо, батьку…Ніхто не почує,
Тут усі безпробудно і тихо вже сплять.
Другий рік ми без Вас, як умієм веснуєм.
І без Вас другий рік дні летять, дні летять.

Поговоримо, батьку, бо є що спитати.
А тоді я уперше спізнився до Вас.
І душа, чомусь, нині не хоче мовчати,
І пропали кудись всі питальні слова.

Поговоримо, батьку… І часу є вдосталь.
А зима по Покрові* прийде до нас рання.
І снігів Вам під дубом нападає доста**,
Як тоді , коли я запізнився востаннє…

…Знову осінь надворі, як кажуть по літі,
Журавлі подалися в далекую путь.
Поговоримо, батьку… Під дубом столітнім
Я не плачу, це сльози самі все течуть.

Вересень 2007р; вересень 2009р.




* Релігійне свято 14 жовтня.
** Багато (діал.).

Тиша. Вечір надворі,
Сонечко сховалося.
Цілу днину дітворі
Ніжно посміхалося.

Заснули зайчики,
Заснули білочки,
І ти наш котику,
Засни, засни.
Заснули квіточки,
Заснули діточки.
І ти малесенький,
Засни, засни.

Тиша. Вечір надворі,
Зіроньки з’явилися.
Спать лягайте, всі малі,
Вже за день стомилися.

Заснули зайчики....

Тиша. Вечір надворі
Ходить попід вікнами.
Вийшов місяць угорі,
Наче сріблом витканий.

Заснули зайчики...

Тиша. Вечір надворі
Ледь у вікна стукає.
Час лягати дітворі,
Казку, діти, слухайте.

Заснули зайчики…

Під вікном посадив кущ калини,
І розсипав дві жмені землі.
Що привіз молодим з України,
Коли були ще діти малі.

Рідний краю, ти дуже далеко,
Нас тепер розділя океан.
Знову звістку приносять лелеки:
Передав зі СтриЯ брат Іван.


У Торонто мете хуртовина,
Снігу також радіють малі.
А коли розцвітає калина,
То летить білий цвіт до землі.


Він зробив тут сопілку для сина,
Щоб журбу погасити в піснях.
А онучку назвали Ярина.
Їй бабусине дали ім’я.

Можна щастя світами шукати,
Тільки рідна земля є одна!
Де поховані батько і мати,
Де душа, мов криниця без дна.

ЩИРО ВІТАЮ ВСІХ, ХТО ПРАЦЮЄ В ОСВІТІ ,З НАСТУПАЮЧИМ СВЯТОМ!!! ПРИЙДЕ ЧАС ВАШУ ПРАЦЮ ОЦІНЯТЬ ДОСТОЙНО.ЛЮБОВІ ,
ЗДОРОВ'Я, ТЕРПІННЯ , УДАЧІ ВСІМ.

Знайома стежка кличе знову в школу
Тут вчитель залишив своє тепло.
Дрібнесенькі значки на біле поле
Він щиро сіяв , щоб добро зійшло.

Навчав писати найтепліше слово,
Частину серця віддавав серцям.
Во ім’я інших з іменем любові
Творив невпинно свій науки храм...

Відквітли весни, ліг туман на скроні,
Десятки літ минули, наче мить.
Не мож роки утримать на припоні,
І він вже на уроки не спішить.

Та завтра знов прийде у свою школу –
Тут правнук став недавно школярем.
А він, стрункий, мов явір окрай поля
На п’єдестал зійде із букварем.

Підніметься , усміхнений в граніті
І пам’ятником стане за життя.
Бо другим світлом є у всьому світі,
Бо вивів в люди не одне дитя!

Підніметься, щоби завжди світити.
Нащадкам обрій – скромний Прометей...
Шкільний дзвінок завжди буде дзвонити,
І кликати до класу , до дітей!

Журавлі курли, курли до небокраю,
Догорає літо, догора.
Кущ калини запалав у гаї,
Вже не гріє ранішня зоря.

Журавлі курли, курли тоненьким шнурком,
Одинак лелека на стерні.
Роздає вже перші поцілунки
Рання осінь і тобі й мені.

На полях росте пшениця,
Із джерельця б’є водиця.
Сонце гріє місяць світить,
Бджілка мед збирає з квітів.


Дощик ллється із хмаринки,
Сніг пухнастий сипле взимку.
Пташка в’є гніздо на гілці,
А дупло потрібно білці.


Зайчик любить кущ густенький,
На пеньках ростуть опеньки.
Потічок біжить до річки,
На горбах шумлять смерічки.


У норі живе лисичка,
Гусеня скубе травичку.
Сови люблять полювати,
А ведмеді довго спати.


Жабеня живе в болоті
З крокодилом з бегемотом.
А зозуля все кує
І гніздо чомусь не в’є.


Як покропить дощ лісок
Йде мурашка під грибок.
Риба любить чисту воду
Все це – часточка природи.

Загиблим на неоголошеній війні в Афганістані
Олегові Барановському, Михайлові Виздину,
Сергієві Мурунову, Вікторові Пендякові,
Іванові Явору, Василеві Яцишину і сотням інших
земляків п р и с в я ч е н о

Парне чи не парне, чи чорне чи біле…
Двадцять, лише двадцять доля присудила.
Дев’ять грам свинцевих не перебирали,
Хлопці молоденькі нізащо вмирали.
Нізащо вмирали у пісках гарячих,
Хтось лишивсь безногим, хтось зовсім незрячим.
Маятник управо, маятник уліво,
Не єдина мати за ніч посивіла.

Не єдина мати проливала сльози,
Що два роки сина бачити не зможе.
Забирали сильних , молодих красивих,
А війну трикляту не оголосили.
Не оголосили. Сказали : Так треба…
І « чорні тюльпани» полосили небо.
Маятник управо, маятник уліво,
Хлопці молоденькі всі жити хотіли.

Хлопці молоденькі на війні мужніли,
За що йшли в те пекло , не всі розуміли.
Снилися ночами в небі журавлята,
Дівчина кохана – чорні оченята.
Чорні оченята і уста медові,
Пролилось багато гарячої крові.
Маятник уліво, маятник управо,
Маятник спинявся, - серце обривалось.

Маятник спинявся, обривалось серце,
Там пісок гарячий, там пекуче сонце.
Падали як мухи хлопці молоденькі,
Кожного чекали і батько і ненька.
І батько і ненька і рідна домівка.
В синьому береті прострелена дірка
Маятник, управо, маятник уліво.
Мить за миттю збігла , хоч і не хотіла.

Не прийшов сусід у школу,
Мабуть зубик заболів.
Карамельками учора,
Поділитись не хотів.

Хоч його я не просила,
Догадатись міг і сам
Він, усе ж таки – мужчина,
З’їв за день аж триста грам.

Та нема що дивуватись
Справжніх мало є мужчин.
Можуть бантика зірвати,
У футбол пограти ним.

А сусіду ще чимало
Їсти каші з молоком.
Щоб не стати Дон Жуаном,
Стати справжнім козаком.

Не роблю проблем із цього,
Тут є відповідь одна.
Здогадалися ? У нього –
Зуба мудрості нема.

Переді мною Ваш портрет,
Вірніше копія у прозі.
Але прозаїк - не поет,
Клітини залишив порожні.

Змішаю фарби, зроблю тон,
І в мить яснішим стане образ.
Заграє осінь в унісон,
Бо Ви поезія – не проза.

Переді мною Ваш портрет,
Така зваблива таємничість.
Легка хода, ось-ось і злет,
Ви - Жінка, в цьому вся величність!

Тонкий жіночий силует.
Лаура Ви чи Беатріче?!
Переді мною Ваш портрет
І на розгадку треба вічність.

Крапельками дощу
Стукає ніч у хату.
День вже цього не чув,
На піч умостився спати.

Місяця гострий ріг
Промінь кинув крізь шибку.
Спати піду на стіг –
Там сонце ранішнє видко*.

Літній короткий дощ
Боявся іти, з д а є т ь с я.

Бруківка широких площ
Краплинок дощу нап’ється.

Така ця коротка ніч…
І дощ цей такий миттєвий…
І місяць вже ліг на піч,
Знайшовши сузір’ям Лева.

* видко - видно (діал.)

Світлій пам’яті ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА


Росте і плаче квітка молода,
На цвинтарі, у древнім місті Лева.
Чи то на дворі осінь золота
Чи то миттєва літня злива.

Росте і плаче квітка, хоч весна,
Ридає й квітне в лютії морози.
Коли на дворі сніг – живе вона,
Але спинити сліз гірких не може.

Росте і плаче квітка з того дня,
Коли каштани ясно засвітились.
Коли святая матінка-земля
Невинне тіло назавжди накрила.

Росте і плаче квітка кожен день
І не одну весну вже ллються сльози.
Нема співця серед живих людей.
Хто пісню покохав , його забуть не зможе.

Нам не забути водограю спів
І неповторну мить, як рута квітне.
Хто любить пісню, той віднайде слів,
Щоб квітку, хоч на мить, зігріти.

Хто рідніший в світі є від мами ?
В кого серце із-за нас болить?
І чому так рідко і так мало
Дякуємо їй за це, скажіть?

Чиє серце найтепліше в світі ?
Чиї руки завжди – наче крила?
А для кого діти – милі квіти ?
Незабути б, що під серцем нас носила!

Хто чекає нас з доріг далеких
І у світ із слізьми відправля ?
Хто руками мов крильми лелека,
До грудей підносить немовля ?

Хто завжди ночей не досипає
І пильнує, щоб не змерзли ніжки ?
А кому ми просто забуваєм
В день весняний принести підсніжник ?

Хто є найпрекрасніший на світі
І чарівний, як сама весна ?
І від кого друге сонце світить ?
Світить на яву, а не у снах.

І у кого осінь не питає ,
А в волосся срібло запліта ?...
І чому ми просто забуваєм ,
Що вона для нас, немов свята?

Ти – моя любов,
Я твій – поцілунок.
Ти – мій дивний світ,
Доля й порятунок.

Щастя ти моє,
Квітка,що не в’яне.
Сонечко яснЕ,
Ніжне і кохане.

Ти – моя зоря,
Вічна і єдина.
Та, що не згора
В піднебессі синім.

Ти – весняний цвіт,
Спокій і тривога.
Я – в тобі політ,
Ти – в мені дорога.

Цілуймо руки матерям,
Коли збираємось в дорогу.
Як помандруєм за моря,
Щоб не було в душі тривоги.

Цілуймо руки дорогі,
Щоби ніколи не старіли.
Як сніг літає надворі,
Цілуймо руки їхні милі.

Цілуймо очі матерям
За кожну ніч, що недоспали.
Серця цілуймо, які нам
Людське життя подарували.

Даруймо квіти матерям,
Коли вертаємось додому.
Цілуймо руки, щоби нам
Не було боляче потому.

1995 р.

Шукаю ранішню росу,
Щоб губи трішки намочити.
І прагну викинути сум
І душу ледь розвеселити...

Сьогодні на душі печаль –
Нікому це не зрозуміти.
Вона ще з вечора удаль
Вже захотіла полетіти.

Вона ще з вечора мені
Сказала : Скоро вже морози.
А я подумав : Стан її
Не просто передать і в прозі...

1994 р.

В осені попрошусь на гостину,
Якщо сум торкнеться до душі.
Закохаюсь, мов поет в калину,
І нехай регочуть ся мужі.

В осені попрошуся у пісню,
Щоби стать хоча б одним рядком.
Нам на цій землі стає затісно, -
В горлі щось збирається клубком.

В осені попрошуся в польоти,
Щоб на мить зробитись журавлем.
Як побачу жінку у скорботі,
Лиш змахну з небес, щоб згаснув щем.

В осені попрошусь стати птахом,
Щоб додому швидше повертать.
В небеса піднімуся без страху
І без крил попробую літать.

І піду із осінню у танець,
Як закружить знову листопад.
І зберу букета, мов коханець,
І прийду у наш осінній сад.

В осені попрошуся до тебе,
Щоб не розставатись ні на мить.
А для щастя не багато треба:
Лише жить, кохати і творить!

2008 р.

Осінь тихо нашіптує вірша,
То багряним, то жовтим листком.
І , можливо, слова не найгірші
Ляжуть знов на папері рядком.

Проминув листопадович жовтень,
Тридцять восьмий кружля листопАд.
Розбиваються яблука жовті,
Завітала вже осінь у сад.

Проминув листопадович жовтень,
Треба кожен рядок записать.
Щоб не був не записаним жоден,
Довга ніч і не хочеться спать.

І минеться погода найгірша.
(Не чекаю ніколи зими…)
Пробивається слово крізь тишу,
Як метелик, тріпоче крильми…

2005 р.

Осене, на хвильку зупинись,
Хай ще землю поголубить літо.
Як тобі не шкода, подивись –
Коси в мами сріблом оповиті.

Осене, спинися, зачекай,
Не лети услід за журавлями.
Сивого туману не лишай,
Хай ще молодою буде мама.

Осене, спинися, ще не йди,
Десь літає полем павутина.
Вже верба схилилась до води,
Мамині літа у вирій линуть.

Осене, спинися хоч на мить,
Ще калина ледь забагряніла.
... А душа моя уже щемить –
вчора осінь в вирій полетіла.

1994 р.

І той перон , і ми на нім,
І той вагон , і ми у ньому.
Ти посміхаєшся мені
Я не віддам тебе нікому.

П- в:

Ми одні у купе , всю дорогу одні
Провідник нам забув нагадати зупинку.
Ми одні у купе, всю дорогу одні.
І у пошуках щастя мчимо безупинно.

І те купе, і поїзд мчить
І місяць зорі знов розсипав.
Вже світ увесь напевно спить,
А нам безсоння хтось насипав.

П-в.

І була ніч, неначе мить.
Чи навіть ще коротша миті.
І варто жить, і варто жить.
Тебе кохати і любити.

П-в.

ІВАНОВІ ГРИЦОВКАНИЧУ ...і всім, хто вижив присвячено...


Багато весен повертаюся з війни,
Ні, я – живий, я просто ліг поспати.
Мій однокласник уже має двох синів,
Мені судилося в чужій землі лежати.

Приспів:

Чи за гріх, спитайте в Бога, чи провину
Я не чую крик весняний журавлів.
Кожен п’ятий під Шиндандом з нас загинув,
До наказу залишалось дев’ять днів.

Мені не страшно, бо я тут лежу не сам :
Нас п’ятеро і кожен ще безвусий.
Іван, Борис, Микола, знов Іван –
Ніхто з нас не дожив до літ Ісуса.

Приспів.

Тут нам не треба ні багатства, ні добра,
В єдину мить ми стали всі братами.
Іван з Полтави і Микола з-під Дніпра,
Борис, Іван і я , єдиний в мами.

Приспів:
Чи за гріх спитайте в Бога, чи провину...

2001 р.

А щастя було поряд,
Знаходилось так близько,
Що інколи торкались до нього, лиш на мить.
Та невблаганна доля
Притримала усмішку,
В душі похолодало, немов серед зими.

Приспів:
Знов зорі падають з небес,
Знов зорі падають,
Я не чекаю вже тебе,
Лиш просто згадую.
Пташину щастя у руках
Своїх не втримали,
Воно не згасло, лиш , мов птах,
У вирій злинуло.

А щастя було поряд,
Але розлуки вітер
Поніс його й розвіяв у полі до зорі.
Тепер воно – лиш спогад
І про чарівні квіти,
Про зустрічі короткі, про незабутні дні.

Приспів.

А щастя було поряд.
Для нього мало треба,
То мить, яку не можна вже виміряти в часі.
Знайдуть його край поля
Чи поміж зір у небі,
Але не будуть знати, що воно було нашим.

Приспів:
Знов зорі падають з небес...

Іще місяць зорі не лічив,
Із-за гір не викотився зовсім.
За смереку, мабуть, зачепивсь
І вона не відпустила досі.

І самі сумують зірочки,
А пастух небесний десь гуляє.
Смерекові тішить колючки,
Серед зір коханця ще немає.

Чи не заблукав вже місяць-ріг
Десь межи красотами Говерли.
Може він відмовитись не зміг
Нині від гуцульської вечері?..

2002 р.

Бачу очі твої
у людськім океані очей,
Чую голос
у ніжній мелодії звуків.
А у тиші
безсонних і довгих ночей
Все шукаю твої
ніжні й лагідні руки .

1992р.

В старому студентському зошиті
Знайшов недописаний вірш.
„Мене вже покинути мусиш ти,
Обом буде легше, повір...”

Покинути, значить розстатися,
Назавжди отак розійтись.
Захочеш, мені будеш братом ти,
То доля така , посміхнись.

Кохаєш і , можна побратися,
Вогонь у душі – посміхайся .
Піти треба й не оглядатися,
А очі благають - лишайся.

Покинуть, коли щось затримує?
І ноги не хочуть іти.
І усмішка робиться силою,
Мов хочеться сльозам текти.

І як тут піти – не оглянутись,
Залишити й братом не бути?
Чи з першим вже сні розтанути,
Щоб кануло все, щоб забутись...

Як спогад з холодної осені, -
У пам’яті й досі мотив:
„Мене вже покинути мусиш ти...”
Не вигадав і не змінив.

Вчора муза прийшла серед ночі
(Сон міцніший з відкритим вікном).
Трохи дивна. І образ жіночий,
Запитала: чи маю вино.
Пригубила наповнений келих,
Я спитав чи надовго в наш край .
Знов зробила ковток „Ізабелли”
І промовила: Сам відгадай...
Посміхнулась потому дитинно,
Блиснув місяць по чистому склі.
Ти хропеш ? – запитала дружина
Й лампа досі горить на столі.
- Не повіриш ,прийшла серед ночі,
запитала чи маю вино?
Трохи дивна і образ жіночий,
Наче фея в старому кіно…
Вітерець вже погойдував липу,
Реготав місяць – ріг крізь вікно.
А на небі Бог зорі розсипав.
Так шкода , що це було лиш сном.

Літній день розіллявся, як море,
В чистім небі летять голуби.
Ластів’ята виспівують хором .
Закохайся у це, полюби.

І п’янить ароматами липа,
Зупини цюю мить, не згуби.
Вчора з червнем знов здибався липень,
Попід небом, мов льон, голубим.

...Мить. Ще мить і за обрій
Ляже сонце, щоб трішки спочить.
Літній день, що купався у морі,
Знов настане, як хвильку поспить.

І буде світитися світ,
І будуть родитися діти.
І срібло березових віт
Серця людські зможе зігріти.

І буде ранкова роса
Блистіти від променів сонця.
І це все не просто краса.
А хтось запитає: Чи сон це?

І будуть ще ночі без сну,
Коли тебе хтось покохає.
І лютий зустріне весну,
Ту мить, коли все оживає.

Кружлятиме ще листопад
І осінь настане завчасно.
Онук посадИть новий сад
В житті кожна мить є прекрасна.

І в травні кружлятиме цвіт,
Весь білий, мов сніг серед січня.
І буде світитися світ,
І буде так, буде так вічно.

І буде світитися світ,
І будуть всміхатися люди.
І завтра, і тисячі літ
Так буде, так буде, так буде!

Збирався син в далеку чужину,
Збирався син... Так випало на долю.
Промовив батько заповідь одну
І наказав не забувать ніколи...

Ти знаєш, сину, що би я хотів?..
Ніколи не забудь, що ти – людина.
І крик у ріднім небі журавлів,
І дивоцвіт, яким цвіте калина.

А ще, моя дитино, пам’ятай,
Що тут тебе чекають батько й мати.
А Україна – є твій рідний край,
Про це потрібно завжди пам’ятати.

Не забувай вітатися з людьми,
Не бійся праці, праця – людська слава.
І вірних друзів у житті знайди,
І якнайбільше, щоб не було мало.

Не забувай вклонятися землі,
І не втрачай ніколи віру в Бога.
Стежину пам’ятай, яку малі
Твої маленькі протоптали ноги.

І ще одне, мій сину, не забудь,
Що навіть птах в своє гніздо вертає.
У цих словах одна-єдина суть –
Ніхто свій рідний дім не забуває.

У цих словах одна-єдина суть...
І ти колись повернешся додому.
Та слів мої простих лиш не забудь,
Щоби не було соромно потому.

Пройшли літа. Вернувся син з доріг,
Торкнувся знову рідного порога.
Слова прості він у душі зберіг
Й промовив тихо вже до сина свого.

Ти знаєш, сину, щоби я хотів?...

Дві крапельки дощу
У перший день весни.
Тебе я завжди жду,
Зима минула вчора.
Мій плач ніхто не чув ,
Минули довгі сни .
Уже зимові сни
Вода несе у море.

Дві крапельки дощу
Бив вітер батогом,
Костенко чи Драчу
Мо’ не даєш ти спати,
Простий собі Сливчук
Схилився над столом,
З тобою провесну,
Задумав вірш писати.

Дві крапельки дощу...
Вже й вітер спать пішов.
Чи подих твій він чув,
До мене по дорозі?
„Краплини дві дощу...”
В чернетці віднайшов,
Три слова про весну
Написані у прозі.

Кохати до безтями,
Творити від душі.
Всі кольори, всі гами
Пізнати у житті.

Пізнати по краплинах,
По часточках малих.
Не впасти б на коліна
І в помислах самих.

Благословляти маму
І цінувати хліб .
І щоби жодна пляма
Не зачорнила рід.

Радіти кожній днині
І заходу зорі .
І є ще Україна,
І є ще оберіг.

І з Богом – у дорогу,
З любов’ю – до землі.
Кохати до знемоги
І не спинять політ.

Подарую цвіт весни дружині,
Літо без вагань віддам батькам.
Сніговицю розділю із сином,
Осені нікому не віддам.

Радістю поділюся із другом,
Горя не позичу й ворогам.
Час, як лине журавлина туга
Й за алмазні гори не віддам.

Поділю хлібину між братами,
На окрайця немічному дам.
Але їй у слід за журавлями,
В вирій полетіти я не дам.

Щоб була вона завжди зі мною,
І п’янила серце кожну мить.
В снігопад, чи ранньою весною,
Все душа за осінню щемить.

Я вип'ю тебе натще серце,
Додна тебе вип'ю сьогодні.
Потім зацілую до смерті
І пальці зігрію холодні.

Я вип'ю тебе на світанні,
Я вип'ю тебе і згорю.
Втопившись у хвилях кохання,
Побачивши ранню зорю.

Всю вип'ю тебе , до краплини,
Щоб ти не дісталась нікому.
І птахом у небо злину,
Коли лиш відчую втому.

2009р.

Село моє у сльозах потонуло.
Нажаль, реальність нині- не колач.
Життя комусь учора легшим було.
Це сповідь, мій читачу, а не плач.

Вже маємо все те, чого хотіли:
Свободу, незалежнність - по книжках.
Своя сорочка ближча все до тіла.
Забулися лиш істини слова.

Є "енний" Президент і з ним Прем'єри.
(Немає тут політики - слова).
Посохли ріки і гниють озера.
І пішки йду до рідного села.

А дід старий, що здобував свободу,
Живе, як жив - за мізерні гроШі.
Душа його болить і за природу,
Й за все, що назбиралось на душі.

2009 р.

Просто так не можна
Розійтись з тобою.
Подаруй на згадку
Ти свою усмішку,
Щоби душу гріло
Сонце день і ніч.
Щоб хвилина кожна
Сяяла любов'ю.
Запали на згадку
Неповторну свічку,
Щоби ми ще грілись
через сто сторіч.
І нехай морози
Чи гучні громи.
Будем знову разом
В неповторні миті -
Я і Ти.

2005 р.

Лиш не сип мені в душу вітру
І на рану не лий дощу.
Я сльозину із рути витру,
Бо давно її пісні не чув.

Не спали береги у річки,
Не спиняй до криниці кров.
Нехай гріє могилу свічка,
Ще Бен Ладена світ не зборов.

І нехай необтесана рима,
Проза наче вода, рідка.
В Україні немає Риму,
Мабуть доля її така.

Не для миру розчеплено атом
І озон вже роздвоїв небо.
Молоком годували Пилата.
Боже! Скільки людині треба.

Щоб цвіли береги у річки,
До криниці щоб біг струмок.
В листопаді заплаче свічка,
В небесах стане бвльше зірок.

І не стане солодшою кава,
Навіть золотом заплати.
Тільки б совість дзеркальною стала,
Просто душу не гріє бурштин.

А прозаїк напише поскриптум,
Може Сталін встане на прощу?..
Лиш не сип мені в душу вітру,
Лиш на рану не сип прошу.

2009 р.