Двері відчинилися легко, вітер ввірвався в середину і заніс з собою пухнасті сніжки і колючий мороз. Прикрившись рукою ступаю на біле полотно, яке хрустить під ногами. Вдихаю холодне повітря на повні груди, видихаючи з шумом гарячу пару. Лапаті сніжки падають на моє обличчя, вмираючи стають водою. Людей на вулиці немає, мабуть злякалися темноти і снігу. Ходять слухи що з настанням темряви страшні люди виходять на вулиці, а коли вони покриваються білою пеленою страшно хрустять і соплять за спиною. Та то нам ні до чого, навушники на вуха, і високий дух в них і нам все… нічого не страшно. Прямую веселою ходою до трамвая, підспівуючи разом з Середою.
Жовтий трамвай з шумом приближається до зупинки розсипаючи сніг з даху. Зупинившись він обсипав мене білосніжною пеленою. Обтрусившись, підняв голову, щоб зайти, але на моєму шляху виявилася посмішка кондуктора: « Ласкаво просимо в нашу гостину», взявши мене за руку завів до трамвая, «Влаштовуйтесь зручніше. Що вам: Чай, каву?». «Чай, без цукру», «хвилиночку».
Зникнув в кабіні водія, з якою лунали якісь дивні звуки розбитого посуду, рипіння і сопіння. Тим часом трамвай порушував нічну тишу, і розпорошував білизну серед чорноти ночі. Переді мною постала незграба постать кондуктора з підносом в руках, на якому парував чай. Я дістав з кармана 1:50 і дав йому: «НЕ потрібно, нам в радість мати такого гостя як ви, ось ваш час». Поклавши підноса мені на ноги, посміхнувся «Куди ви прямуєте, пане?»
«На контрактову площу»
«О як добре, ми туди ж само, ви туди в справах?»
«Там мене чекає дівчина»
«Ні, знайома, я з нею вперше сьогодні побачусь» «Перше побачення, як це мил…» він не договорив, тому що по колісниці пройшла судорога, декілька раз пирхнула і зупинилася. Кондуктор смішно підскочив, розвернувся на місці і побіг в кабіну водія. З якої лунала ненормативна лексика, потім з’явилося посміхнене обличчя «ти нікуди не виходь, зараз поїдемо», знову зникло в кабіні.
Мені ставало холодно, закутався в шарф. Стало якось темно, оглянувся навколо мені стало моторошно: стіни виявилися чорними, декілька вікон виявилися розбитими і туди залітав сніг, якого було ціла кучугура, в кінці вагона мига одна лампочка і страшно гуділа. До мене підступали тіні, вони хотіли мене задушити, вбити, забрати моє тіло. Не витримав побіг до дверей, випустіть мене звідси, гупаю замерзлими кулаками об двері. Я бив пустоту, там не було дверей. Біжу від проклятого візника. Загрібаю білизну ногами,падаю стаю сам білим. Стає не стерпимо холодно, та не це мене хвилює на годиннику без п’яти дев’ять, а ми домовилися на дев’ять, та я встигну вірю. Хтось підставляє підніжку, падаю обличчям в білу перину, засинаю і не хочу більше нікуди бігти. Чую дзвіночки… коло мене стояли собачки в упряжці, а в санях сидів бородатий дідусь, і простягав руку «Чому розлігся, давай в сані, запізнишся ж». Сані полетіли на контрактову, тіні залишилися без обіду, а я встиг. ВСТИГ. ВСЕ ДОБРЕ. Хепі енд.

2010

Мої черевики топчуть сірий асфальт. Вуха заткнуті навушниками, в них звучить пісня з «глибоким» змістом, і «жорстокою» музикою. Займаюся своєю улюбленою справою: ховаюся від світу в звуках музики. Тікаю від п’яниць, неприбраних вулиць, сучасної молоді з цигаркою в руці і дивних поглядів в мою сторону. А що ж ще мені залишається? Поглянути назад?
На мене біжить велика собака, вона приближалась швидко і ставала більшою, а я навпаки меншим. Не витримав і побіг. Чимчикував не розбираючи дороги. Відчував дихання цієї тварини, чув запах її подиху. Пробігав попід ногами людей, перебігав дорогу перед авто.
Чому я тікаю? Я ж людина, я розумніша за цю тваринку, зараз візьму палицю і прожину її. Ага, дзуськи, я не людина, а кішка. Чому я взагалі вирішила що була людиною, мабуть наснилось. А собака не відступає, а навпаки збирає всі сили і стрибає на мене. Я напружую ноги, і також відриваю ноги від землі в стрибку… мабуть, сил в мене не залишилося, чи пізно стрибнула. Та кому це цікаво, ніхто ж не буде розбиратися, а тільки бабусі будуть пересказувати одна одній, як собака розірвав кішку. Я відчуваю його зуби стають зі мою одним цілим, і вонюча слюна заміняє мою кров, яка забризкала морду і щасливі очі. Червона рідина-життя розлітається в різні сторони.
І ось я дивлюсь на розлючену тварину, яка шматує якусь ганчірку, чи ні кішку, зверху. Чомусь мені здається що та ганчірка, ні кішка, я. Ні! я ж ось тут зверху, я вільна птиця, а не якась брудна кішка.
«Я вільна птиця!».
Змахую крильми і лечу, геть.
Удар об лобове скло, скрегіт гальм. Звук двигуна, авто їде звідси залишаючи по собі бездушне тіло птаха на асфальті, розтерзану кішку і непритомну людину на сірому тротуарі.

2009

Вібрує телефон. „Давай зустрінемось”. Читаю там. Вибігаю із квартири. Мчу до своєї долі. Оминаю людей, машини, будинки, дворики, збиваю з ніг дітей, „старушок”( так, так цих оспіваних в мерських законопроектах „старушок”).
У вухах нестерпно свище вітер, розвиваю над звукову швидкість, тепер я не помічаю людей, машин, будинків, двориків, дітей, мусорних бачків, гопників, бомжів, наркоманів, мажорів, президентів, депутатів, поп-зірок, лярвів...
Але що це? Дивна думка в мене в голові, я її ще не можу зрозуміти, але вона є. Вона робить мене важчим я зупиняюся. Я ще не розумію цю думку, але вона вже вбиває і гнітить мене. Я переходжу на шаг, я більше не біжу, вона пече в моїй голові і м’язах. Зупиняюся. Я побачив цю думку повністю. „Вона ж не сказала де ми зустрічаємось”...
скрегіт гальм...
глухий удар...
крики людей...
знову удар...
кров на асфальті...
звук сирени...
Він більше не побачить її, а вона не отримає: „Я згодний, а де ми зустрінемось?”...

Осінь. Холодний вітер. Жовті дерева. Низьке, похмуре небо. Січе невеличкий дощ.
Ти йдеш одиноким парком, загортаючи листя, і розбризкуючи воду із калюж. О ні, я оглянувся, і парк був не безлюдний, а навіть навпаки. В парку було повно людей: діти їх батьки, бабусі, дідусі і всі раділи, кричали, плакали. Ти посміхнулася, сонечко виглянуло з-за хмаринок, промінчики скачуть по жовтих листочка, продовжують свої життя в калюжах, сліплять твої очі, ти прикриваєш їх рукою. Прямуєш до групки людей які махають руками і весело сміються. Ти смієшся з ними, але не так як вони, тебе щось мучить, ти ніби не з ними.
Порив вітру.
Листочок зірвався з дерева.
Листочок в тебе на руці.
Порив вітру.
Листочок летить в далечінь.
Ти біжиш за ним. Навкруги похмурий, безлюдний парк вітер грається з твоїм волоссям. Загортаєш листя ногами, розбризкуєш воду в калюжах, йдеш за листочком.
Листочок у його на руці.
Побачив тебе.
Посміхнувся.
Обняв.
„Ти мій кисень, я тобою дихаю.”
Вас оберігали місяць і зорі.

Відкрив... Відкрив, знову кляті очі... Знову цей світ осліпив мене... Потрібно підніматися, але я знову не виспався, знову не міг спати, це кляте безсоння. Все, все встаю, не потрібно кричати. Кожний день одне і теж, я навіть не думаю що робити, тіло робить само, ми уже не люди, ми машини, м виконуємо те що нам заклали в мозок: вчитися, щоб отримати престижну роботу, щоб купити квартиру, щоб купити квартиру, одружитися і жити щасливо. Я не кращий, також здобуваю освіту, щоб влаштуватися на роботу і так далі... О, Боже, ми перестали бути людьми, ми перестали думати не стереотипно. Я заздрю художникам і письменникам, музикантам – вони вільні, хоча вони також залежні у них також є свій сценарій, я заздрю божевільним.
Ну все зібрався, справді навіть без втручання мозку можна збиратися в університет. Ну все йду, сподіваюсь сьогодні працює ліфт.. Ти ба, дива не сталося, знову доведеться з восьмого поверху до низу чухрати, ноги мої ноги. Подорож від дому до університету для мене важка, кожний день одне і теж: п’яні пики, божевільні бабці, скажений кондуктор. На вулиці куди не глянь скрізь сміття, майже кожний тримає в зубах сигарету і розсіює цей отруйний дим, не думаючи про інших( куди поділася культур?), і найстрашніше, що з кожним роком вік, тих хто палить і п’є, все менше і менше, мені здається що скоро будуть народжуватися з сигаретою в зубах і пляшкою пива в руці...Цей світ прогнив... А ось і другий поверх, скоро я побачу консьєржа який замість привітних слів, скаже якусь бридоту вперемішку з матюками, але я вже звик... А ось і консьєрж, я готовий почути якусь бридоту, він уже відриває рота з нього лються російські матюки в вперемішку з українською мовою, наймелодійнішою мовою в світі, що ж ви робите?!
Я ненароком подивився на обличчя консьєржа і у мене перехватило подих, я застив і простояв, так мені показалось, хвилин п*ять , насправді ж декілька секунд. Те що я побачив було жахливо, замість ще одного матюка з рота консьєржа вилізав черв, у нього було безкінечно багато ніжок, його тіло виблискувало у світлі лампи, а слиз стікав по бороді, ас ніби зупинився, я бачив кожен рух його маленький волосатих ніжок, це було огидно.. Проте, я дійшов до дверей, і все зникло. Я швидко закрив двері, повернувся вітер кинув мені в лице сухе листя, небо застелялося похмурими хмарами, мабуть, буде дощ. Йти нікуди не хотілося, не хотілося щоб „ЦЕ” повторилося, проте потрібно йти, а то знову запізнюся.. На вулиці нікого не було, видохнув з полегшенням.. що це зі мною, невже я буду придавати значення, всяким дурницям?
Йду на зупинку вже набридлим шляхом, дивлюсь під-ноги. Не люблю дивитися в обличчя прихожим, хоча знову відмазки, боюся. Відчуваю запах гнилі, проте що не почуєш в моєму районі.
Все прийшов. Набираюсь сміливості, щоб поглянути на небагатьох людей які ждуть трамвая, ні не можу. Та що це зі мною? Невже у мене не вистачить сил, що б підняти голову??? О, Боже!!!! Не може цього бути!!!! Це все сон!!!! Я все ще сплю!!! Точно, я закрию очі, і розкрию у своїй кімнаті.... Ні, не вийшло те саме, я не витримав... Сів. На зупинці стояло троє людей, хоча ні це нелюди, це потвори, мені стало погано. Ближче всіх стояв „чоловік” у якого з рота висів півметровий язик покритий виразками, прищами і з дирками з яких висовували свої голови гусениці, над ними кружляли мухи. Він говорив по телефону, а замість слів з його губ вилітали бульбашки. Обабіч стояла дівчина, у неї була красива фігура, красиві груди, але обличчя!!!! Що з її обличчям?! Воно було все в зморшках, вони були скрізь. Поверх цих складок був накладений макіяж , який розплився по всьому обличчі, губи розповзлися в посмішці, очі дивляться в різні сторони, вони майже вилізли з орбіт. Волосся ніби солома, ніби його висушували роками. Третій стояв до мене спиною і я не бачив його обличчя. Я не вірив своїм очам, а чи це мої очі? Ні, ні це не правда!!!!!!! Що ж це таке???
Під’їхав трамвай. Потвори підходять до нього, ні я до нього не сяду, та й не можу я встати, ноги ніби з вати. Потрібно заспокоїтися все обдумати, закриваю очі, розслабляюся, не хочу нікого бачити... Не пам’ятаю скільки пройшло часу, я отямився від гуркоту трамвая. Вже стемніло, я піднявся з лави ніби п’яний і поплентався до трамвая. В трамваї було багато людей, і всі вони були потвори, вони були скрізь, від них пахло гниллю. Тікати, тікати з цього пекла!!! О, ні двері закрилися! Їх руки тягнуться до мене, з їх ротів виповзають черви, їхні язики волочаться по-полу, я більше не можу. Кричати, тікати, спасатися!!!! Будь ласка відкрийте двері, я більше тут не можу бути. Випустіть мене!!! О, ні воно взяло мене за плече, з рукава виповзало безліч павуків, вони бігають по мені, все більше я цього не витримаю!!! Знепритомнів....
.... опритомнівши я був зв’язаний, мене підвозили до будинку, я встиг прочитати, на табличці „Психіатрична лікарня”

... Я більше не заздрю божевільним...
... Я більше не виконую те що написано....
... Мені більше не потрібна освіта, робота і сім’я...
. Я майже не бачу потвор серед своїх однопалатників, тільки інколи до нас заходить потвора-медсестра і потвора-лікар...
...В той день я здійснив подорож до божевілля...