Осінь. Холодний вітер. Жовті дерева. Низьке, похмуре небо. Січе невеличкий дощ.
Ти йдеш одиноким парком, загортаючи листя, і розбризкуючи воду із калюж. О ні, я оглянувся, і парк був не безлюдний, а навіть навпаки. В парку було повно людей: діти їх батьки, бабусі, дідусі і всі раділи, кричали, плакали. Ти посміхнулася, сонечко виглянуло з-за хмаринок, промінчики скачуть по жовтих листочка, продовжують свої життя в калюжах, сліплять твої очі, ти прикриваєш їх рукою. Прямуєш до групки людей які махають руками і весело сміються. Ти смієшся з ними, але не так як вони, тебе щось мучить, ти ніби не з ними.
Порив вітру.
Листочок зірвався з дерева.
Листочок в тебе на руці.
Порив вітру.
Листочок летить в далечінь.
Ти біжиш за ним. Навкруги похмурий, безлюдний парк вітер грається з твоїм волоссям. Загортаєш листя ногами, розбризкуєш воду в калюжах, йдеш за листочком.
Листочок у його на руці.
Побачив тебе.
Посміхнувся.
Обняв.
„Ти мій кисень, я тобою дихаю.”
Вас оберігали місяць і зорі.