Відкрив... Відкрив, знову кляті очі... Знову цей світ осліпив мене... Потрібно підніматися, але я знову не виспався, знову не міг спати, це кляте безсоння. Все, все встаю, не потрібно кричати. Кожний день одне і теж, я навіть не думаю що робити, тіло робить само, ми уже не люди, ми машини, м виконуємо те що нам заклали в мозок: вчитися, щоб отримати престижну роботу, щоб купити квартиру, щоб купити квартиру, одружитися і жити щасливо. Я не кращий, також здобуваю освіту, щоб влаштуватися на роботу і так далі... О, Боже, ми перестали бути людьми, ми перестали думати не стереотипно. Я заздрю художникам і письменникам, музикантам – вони вільні, хоча вони також залежні у них також є свій сценарій, я заздрю божевільним.
Ну все зібрався, справді навіть без втручання мозку можна збиратися в університет. Ну все йду, сподіваюсь сьогодні працює ліфт.. Ти ба, дива не сталося, знову доведеться з восьмого поверху до низу чухрати, ноги мої ноги. Подорож від дому до університету для мене важка, кожний день одне і теж: п’яні пики, божевільні бабці, скажений кондуктор. На вулиці куди не глянь скрізь сміття, майже кожний тримає в зубах сигарету і розсіює цей отруйний дим, не думаючи про інших( куди поділася культур?), і найстрашніше, що з кожним роком вік, тих хто палить і п’є, все менше і менше, мені здається що скоро будуть народжуватися з сигаретою в зубах і пляшкою пива в руці...Цей світ прогнив... А ось і другий поверх, скоро я побачу консьєржа який замість привітних слів, скаже якусь бридоту вперемішку з матюками, але я вже звик... А ось і консьєрж, я готовий почути якусь бридоту, він уже відриває рота з нього лються російські матюки в вперемішку з українською мовою, наймелодійнішою мовою в світі, що ж ви робите?!
Я ненароком подивився на обличчя консьєржа і у мене перехватило подих, я застив і простояв, так мені показалось, хвилин п*ять , насправді ж декілька секунд. Те що я побачив було жахливо, замість ще одного матюка з рота консьєржа вилізав черв, у нього було безкінечно багато ніжок, його тіло виблискувало у світлі лампи, а слиз стікав по бороді, ас ніби зупинився, я бачив кожен рух його маленький волосатих ніжок, це було огидно.. Проте, я дійшов до дверей, і все зникло. Я швидко закрив двері, повернувся вітер кинув мені в лице сухе листя, небо застелялося похмурими хмарами, мабуть, буде дощ. Йти нікуди не хотілося, не хотілося щоб „ЦЕ” повторилося, проте потрібно йти, а то знову запізнюся.. На вулиці нікого не було, видохнув з полегшенням.. що це зі мною, невже я буду придавати значення, всяким дурницям?
Йду на зупинку вже набридлим шляхом, дивлюсь під-ноги. Не люблю дивитися в обличчя прихожим, хоча знову відмазки, боюся. Відчуваю запах гнилі, проте що не почуєш в моєму районі.
Все прийшов. Набираюсь сміливості, щоб поглянути на небагатьох людей які ждуть трамвая, ні не можу. Та що це зі мною? Невже у мене не вистачить сил, що б підняти голову??? О, Боже!!!! Не може цього бути!!!! Це все сон!!!! Я все ще сплю!!! Точно, я закрию очі, і розкрию у своїй кімнаті.... Ні, не вийшло те саме, я не витримав... Сів. На зупинці стояло троє людей, хоча ні це нелюди, це потвори, мені стало погано. Ближче всіх стояв „чоловік” у якого з рота висів півметровий язик покритий виразками, прищами і з дирками з яких висовували свої голови гусениці, над ними кружляли мухи. Він говорив по телефону, а замість слів з його губ вилітали бульбашки. Обабіч стояла дівчина, у неї була красива фігура, красиві груди, але обличчя!!!! Що з її обличчям?! Воно було все в зморшках, вони були скрізь. Поверх цих складок був накладений макіяж , який розплився по всьому обличчі, губи розповзлися в посмішці, очі дивляться в різні сторони, вони майже вилізли з орбіт. Волосся ніби солома, ніби його висушували роками. Третій стояв до мене спиною і я не бачив його обличчя. Я не вірив своїм очам, а чи це мої очі? Ні, ні це не правда!!!!!!! Що ж це таке???
Під’їхав трамвай. Потвори підходять до нього, ні я до нього не сяду, та й не можу я встати, ноги ніби з вати. Потрібно заспокоїтися все обдумати, закриваю очі, розслабляюся, не хочу нікого бачити... Не пам’ятаю скільки пройшло часу, я отямився від гуркоту трамвая. Вже стемніло, я піднявся з лави ніби п’яний і поплентався до трамвая. В трамваї було багато людей, і всі вони були потвори, вони були скрізь, від них пахло гниллю. Тікати, тікати з цього пекла!!! О, ні двері закрилися! Їх руки тягнуться до мене, з їх ротів виповзають черви, їхні язики волочаться по-полу, я більше не можу. Кричати, тікати, спасатися!!!! Будь ласка відкрийте двері, я більше тут не можу бути. Випустіть мене!!! О, ні воно взяло мене за плече, з рукава виповзало безліч павуків, вони бігають по мені, все більше я цього не витримаю!!! Знепритомнів....
.... опритомнівши я був зв’язаний, мене підвозили до будинку, я встиг прочитати, на табличці „Психіатрична лікарня”

... Я більше не заздрю божевільним...
... Я більше не виконую те що написано....
... Мені більше не потрібна освіта, робота і сім’я...
. Я майже не бачу потвор серед своїх однопалатників, тільки інколи до нас заходить потвора-медсестра і потвора-лікар...
...В той день я здійснив подорож до божевілля...