Двері відчинилися легко, вітер ввірвався в середину і заніс з собою пухнасті сніжки і колючий мороз. Прикрившись рукою ступаю на біле полотно, яке хрустить під ногами. Вдихаю холодне повітря на повні груди, видихаючи з шумом гарячу пару. Лапаті сніжки падають на моє обличчя, вмираючи стають водою. Людей на вулиці немає, мабуть злякалися темноти і снігу. Ходять слухи що з настанням темряви страшні люди виходять на вулиці, а коли вони покриваються білою пеленою страшно хрустять і соплять за спиною. Та то нам ні до чого, навушники на вуха, і високий дух в них і нам все… нічого не страшно. Прямую веселою ходою до трамвая, підспівуючи разом з Середою.
Жовтий трамвай з шумом приближається до зупинки розсипаючи сніг з даху. Зупинившись він обсипав мене білосніжною пеленою. Обтрусившись, підняв голову, щоб зайти, але на моєму шляху виявилася посмішка кондуктора: « Ласкаво просимо в нашу гостину», взявши мене за руку завів до трамвая, «Влаштовуйтесь зручніше. Що вам: Чай, каву?». «Чай, без цукру», «хвилиночку».
Зникнув в кабіні водія, з якою лунали якісь дивні звуки розбитого посуду, рипіння і сопіння. Тим часом трамвай порушував нічну тишу, і розпорошував білизну серед чорноти ночі. Переді мною постала незграба постать кондуктора з підносом в руках, на якому парував чай. Я дістав з кармана 1:50 і дав йому: «НЕ потрібно, нам в радість мати такого гостя як ви, ось ваш час». Поклавши підноса мені на ноги, посміхнувся «Куди ви прямуєте, пане?»
«На контрактову площу»
«О як добре, ми туди ж само, ви туди в справах?»
«Там мене чекає дівчина»
«Ні, знайома, я з нею вперше сьогодні побачусь» «Перше побачення, як це мил…» він не договорив, тому що по колісниці пройшла судорога, декілька раз пирхнула і зупинилася. Кондуктор смішно підскочив, розвернувся на місці і побіг в кабіну водія. З якої лунала ненормативна лексика, потім з’явилося посміхнене обличчя «ти нікуди не виходь, зараз поїдемо», знову зникло в кабіні.
Мені ставало холодно, закутався в шарф. Стало якось темно, оглянувся навколо мені стало моторошно: стіни виявилися чорними, декілька вікон виявилися розбитими і туди залітав сніг, якого було ціла кучугура, в кінці вагона мига одна лампочка і страшно гуділа. До мене підступали тіні, вони хотіли мене задушити, вбити, забрати моє тіло. Не витримав побіг до дверей, випустіть мене звідси, гупаю замерзлими кулаками об двері. Я бив пустоту, там не було дверей. Біжу від проклятого візника. Загрібаю білизну ногами,падаю стаю сам білим. Стає не стерпимо холодно, та не це мене хвилює на годиннику без п’яти дев’ять, а ми домовилися на дев’ять, та я встигну вірю. Хтось підставляє підніжку, падаю обличчям в білу перину, засинаю і не хочу більше нікуди бігти. Чую дзвіночки… коло мене стояли собачки в упряжці, а в санях сидів бородатий дідусь, і простягав руку «Чому розлігся, давай в сані, запізнишся ж». Сані полетіли на контрактову, тіні залишилися без обіду, а я встиг. ВСТИГ. ВСЕ ДОБРЕ. Хепі енд.

2010