Мої черевики топчуть сірий асфальт. Вуха заткнуті навушниками, в них звучить пісня з «глибоким» змістом, і «жорстокою» музикою. Займаюся своєю улюбленою справою: ховаюся від світу в звуках музики. Тікаю від п’яниць, неприбраних вулиць, сучасної молоді з цигаркою в руці і дивних поглядів в мою сторону. А що ж ще мені залишається? Поглянути назад?
На мене біжить велика собака, вона приближалась швидко і ставала більшою, а я навпаки меншим. Не витримав і побіг. Чимчикував не розбираючи дороги. Відчував дихання цієї тварини, чув запах її подиху. Пробігав попід ногами людей, перебігав дорогу перед авто.
Чому я тікаю? Я ж людина, я розумніша за цю тваринку, зараз візьму палицю і прожину її. Ага, дзуськи, я не людина, а кішка. Чому я взагалі вирішила що була людиною, мабуть наснилось. А собака не відступає, а навпаки збирає всі сили і стрибає на мене. Я напружую ноги, і також відриваю ноги від землі в стрибку… мабуть, сил в мене не залишилося, чи пізно стрибнула. Та кому це цікаво, ніхто ж не буде розбиратися, а тільки бабусі будуть пересказувати одна одній, як собака розірвав кішку. Я відчуваю його зуби стають зі мою одним цілим, і вонюча слюна заміняє мою кров, яка забризкала морду і щасливі очі. Червона рідина-життя розлітається в різні сторони.
І ось я дивлюсь на розлючену тварину, яка шматує якусь ганчірку, чи ні кішку, зверху. Чомусь мені здається що та ганчірка, ні кішка, я. Ні! я ж ось тут зверху, я вільна птиця, а не якась брудна кішка.
«Я вільна птиця!».
Змахую крильми і лечу, геть.
Удар об лобове скло, скрегіт гальм. Звук двигуна, авто їде звідси залишаючи по собі бездушне тіло птаха на асфальті, розтерзану кішку і непритомну людину на сірому тротуарі.

2009