Страхи забулись. Відважно ступаєш.
Ще кілька кроків і сьоме небо:
здається, бачиш, цілуєш, торкаєшся,
тобі так мало для щастя треба –
знайомий голос, бодай у слухавці,
«моя маленька», щоб далі рухатись.
«У тебе вийде, не падай духом», -
якась магічна прихована сила
в Його спокійну тональність вплетена.

Моє Натхнення так спить красиво,
шукаючи небо.
А небо у Нього всередині.

23/01/2013

Моє волосся ще трохи пахне
Його парфумами.
І якось дивно, що якось раптом
відчутно сумно.

Коли Він шумно чи зовсім тихо
на грудях дихає,
то в грудях тепло, з грудей нестримно
вселенське щастя злітає криком.
В очах туманно
чи просто димно.

Авто не видно. Він зник за рогом,
в моєму небі розтанув
птахом.
Коли Він їде від мене надовго,
у мене їде, здається, дах
і знак питання малює відповідь:
чекання варте, напевно, того,
щоб потім щастям
волосся пахло.

21. 07. 2012 р.

То буде, здається, осінь.
Не тому, що мені так добре,
а тому, що так Бог захоче.
Так-от, буде тепла осінь
і люди з відпусток вийдуть -
у відпустку піде сонце,
щоб пожити у Греції,
бо теж хоче бути модним.

На чиємусь балконі висітиме одяг,
на Його — досихатиме червень.
Він заварить собі традиційно чорний,
не надто солодкий.
Чай тамує несказаний відчай,
до якого доводить кава
чи кавовий запах...
Захитаються спогади жваво,
закиплять поміж планів на завтра.
Вже не світиться сенсор,
хоч вистрибує серце:
в смс-ках була правда...

Набере несміливе “як справи”,
набере “я сумую, здається”,
набере “забіжи завтра вранці”,
і згадавши про те, що пізно,
і згадавши, що вже не коханці,
жодних слів не відправить,
бо злякається того,
що вранці вона повернеться.
Надовго.

Небо впаде на дах сусідів,
напевно, воно ностальгічно-хворе,
якщо вже не здатне себе тримати.
У Нього те саме.
Здалося, що хтось є в кімнаті,
і вчулося тепле “дякую”.
Але ні.
Телевізор говорить.
Три красуні співають,
три неприродньо красиві шмати
вислизають із монітора
і тіло збуджують.
Просто вимкне ТБ.
Телевізор — ворог.

Він, здається, хотів як краще,
відпустив, бо суцільні проблеми,
відпустив, бо ненавидів рими!
І тепер розважається з тими,
що дарують фізичне щастя,
що так дико вдають оргазми,
що зникають без сліду туманом.
Між обманом старим і новими обманами
ще гортає її поетичну сторінку.
Не знаходить рядків про справжність,
і, здається, вона вже не пише...
Ні Йому, ні іншим.

Він, здається, такий дорослий,
а не знає, наскільки важко
за невинними жартами й масками,
наче скарб, зберігати правду.
Він не знає, що в ньому — радість,
Він не знає, що кожне завтра
загорялось думками про Нього
і холодне “вже досить” зірвалось стратою.
Тут ніколи не буде винних:
адже кожен багато втратив.

То буде, здається, осінь.
Сонце ще буде високо,
а спогади всохнуть.
Їй буде байдуже, скільки років,
промайнуло між ними.
Чи просто між ними.
Усміхнеться усьому світові,
і поїде шукати світло
в гори,
де свіже повітря і мало люду.
Нема нікого.
Розридається перед Богом,
розіпнеться в собі молитвами:
не наважилась вилити правду,
що могла би (і буде) чекати завжди,
що хотіла у Ньому, як в небі, жити.
А Він на балконі сушитиме одяг,
і зі спогадів щось палитиме.
Він заварить собі традиційно чорний.
Згадає про літо.
Забуде випити.

30. 06. 2012 р.

Направду не треба шукати сенс,
якщо людям добре в одному просторі
бути вічно й незмінно чи бути гостями.
Певно, треба заплющити очі на все,
все й без того занадто непросто.

Просто запах Його перманентно важливий,
і, здається, дурниці — яке у нас небо.
Виникає єдина потреба — жити,
і затьмарює інші людські потреби.
Я воліла би жити у цих митях.

І, чомусь, неважливо — Він падає з криком
чи цілує спокійно, говорить щось тихо...
Я ж не збираюся красти Його у світу,
Мені ж достатньо... А врешті Він знає.
Він мене надихає.
Надихає вже тим, що Він поруч дихає...

Кажуть, щасливі не мають на вірші часу,
я, мабуть, абсолютно інша — неправильна:
замість того, щоб просто віддатись справам
я складаю зі слів Його запах.
Просто щастя й натхнення літають разом.
Зі звичайного в сьоме впала. Небо.
Я заснула в Його трохи п'яних хмарах,
І прокинулась з тим,
що на щастя є в кожного право...

29/ 06/ 2012 р.

Мої літгерої
втомились блукати між римами,
і торкатися кроками голих думок.
Мої літгерої помруть в один день.
Все ок.
Я збиратиму щастя… у віршах.
Я навіть житиму ними.
Все, здається, як було до того:
прокидаюсь сама,
засинаючи з ним.
Так, все добре.
Ні, не сталось нічого.
Хоч всередині мене
чергова могила,
І квіти не ті приносять.
Досить.
На вихід всі мрії.
За руки.
По двоє.
Хай нас люди
вважають чужими.
А зрештою, байдуже,
сталось то сталося…
Просто мої літгерої
втомилися жити між римами.
Мої літгерої, здається, вкурили,
що їх не існує в реальності.

26. 06. 2012 р.

Я також не знала,
що ти типу, письменник,
архітектор людських душ,
більше того, я навіть очей не бачила,
що вже казати про зачіску…
І коли ти, купаючись в оплесках публіки,
будував свої плани на завтра,
мені, як завжди було гаряче,
я складала із жовтих кубиків
звичний вислів «спочатку почати».

А якось прокинувшись вранці,
власний біль загубила за плитами
надзвичайно спокійного голосу,
що доносився із будильника.
Обіцяла, що буду сильною,
обіцяла, що кину палити,
замість крові томатним соусом
розфарбую душевні стіни,
щоб їх більше ніхто не витер.
Трохи суму і трохи відчаю
притягнуло до серця магнітом.

Просто теплі на дотик рядки,
просто вдало підібрані рими.
Не спиняйся лише на них,
і вогню не дозволь стати димом,
Роздавай інтерв’ю про важке і важливе,
і пиши про майбутнє зі смаком минулого,
адже кинув поетам виклик.
Трохи боязно й надто дико
визнавати, що я щаслива
від твоїх поетичних криків:
замість кави й голландського сиру
хочу курку з інжиром і сливами.

11. 03. 2012 р.

Три чверті звуків виходять назовні,
Бо їм некомфортно зовсім
Жити у плеєрі, мов у конвеєрі,
Де я штампую із них емоції.
Радію митям, видушую сльози.
Моє відверто щасливе літо
Почала осінь дощем і вітром.
Подвійне сьоме.
Моє росте. До тебе.
Тут щось не те,
Писала ж про інше.
Мабуть, я досі
Малюю в пам’яті щастя схему
зі твого раю і почуттів.
Я сьогодні ще не в житті.
Я ще досі в авто.
Напівтвоєму.


08.06.2012 р.

Я змінила заставку
із твого фото
на гори.
Всоте
за ніч говорю,
що завтра вранці
(сьогодні вранці)
все буде добре,
ти спатимеш далі,
а я прокинусь.
З кимось.

Я змінила усі рингтони,
завантажила тонни
року
і розбила свій відчай
звуком.
Навіть більше.
А твої трохи
дикі руки
залишили
сліди на шиї
і спалахують щоки
від слова “хочу”.
О другій ночі.

Я три сотні
чужих повідомлень
єдиним махом
знищила,
щоб твоїх не лишилось.
Ти боявся глибше,
я боялась страху
і з'їдала тебе очима
і, здається, щиро,
зізналась.
Я зламалась.
На третій тиждень.
Тих днів замало,
щоб стати ближче
і просто спати.

Я змінила обличчя
на маску.
Ти просто звичка?
Ти згубна звичка!
І хоч не личить,
пишу розбірливо,
хоч неправильно граматично
останній меседж
без зайвих вичиток
таким, як відчула:
не йди, будь ласка.
Ножем у спину.
Пірни трохи глибше.
До біса рими.
Я хочу щастя.

06.06.2012р.
1.27

Небо, люди і вкотре небо:
сміливе синє, спокійне сіре.
Маленька мрія — на мить до тебе,
бо щось пульсує життям між ребер.
Не вірю людям.
Тобі я, здається, вірю.

Люди, небо і щось між ними.
Буває, бачу, як Бог сміється.
І те, що люди назвали серцем
живе сьогодні від слова до слова,
дзвінків замало.
Потрібне диво і душ розмова.
Мабуть, про щастя
Або про зливу.

Люди, небо і знову люди.
Небо вічне, а мрію розбили.
Нікотинові краплі живуть у грудях,
шкідлива звичка, відсутність сили.
Рим, здається, вже більше не буде,
а слова залишились.

25.05.2012р.

Ковтаючи запах буденності,
я ніяк не назву його смородом,
бо робота рятує від голоду,
бо робота лікує від відчаю.
І, мабуть, то занадто магічно,
бо слова ці не мають логіки,
але все ж я кажу їх впевнено.

Я не плачу, що хтось мене викинув,
я замкнусь нагорі з мольбертом,
трохи гола і трохи відверта
обведу чорним кольором груди
і якщо малювати буду,
то, напевно, я буду жити.

Не кажу, що це все божевілля.
Божевілля – м’яке на дотик,
божевілля – на смак солодке.
Та хіба я щось чула про солод?
Я помішую каву з сіллю,
допиваючи свій наркотик.
Я сьогодні зламалась всоте.

Дістаю із кишені мобільник:
я змінила рингтон на тишу
і тому вже ніхто не дзвонить,
і тому вже ніхто не пише.
Знаєш, зраджуй мене повільно,
щоби встигла робити записи.

Я ковтаю як смерть твій запах
та ніяк не назву тебе ворогом.

01.05.2012р.

Завжди боляче бачити сльози:
хай то плаче людина, собака чи осінь.
Не кажи, що в мені мало сили.
Знаєш, дощ треба пити дозами,
лиш тоді він стає красивим.

Завжди сумно ліричні сюжети
пропустити повз себе без болю.
Без бою
опустити на спогад погляд
і просити у Бога повірити в Бога.

Завжди тепло твої сильні плечі
цілувати до самих ліктів
і ковтати, мов свіже повітря,
твій такий особливий запах…
І спадати краплиною з даху.

Я живу у тобі так довго -
хоч між нами завжди дощило,
і хоч часто було не щиро,
та на сварки мій час вже витік.
Я не вмію тебе не любити.

Завжди холодно. Кожен ранок
розбиває промінням свободу,
опускаю на світло жалюзі.
Чи люблю тебе просто з жалості?
Так, напевно,
бо без тебе себе дуже шкода.

І дивитись одна не хочу,
як обвітрене небо схлипує.
Не кажи, що то просто злива.
Ти подумай про нас:
кожен день наш – то просто випадок.
Твій нещасний. І мій щасливий.

16. 04. 2012р.

Різко зменшилась кількість ілюзій
і на битому склі не лишилося крові.
На розритих гектарах свободи
так хотілось посіяти друзів,
а посіяла мрії знову,
і приреченість власну визнала.
Вчора вранці вхопила соду,
вчора випрала всю білизну,
і навчилася прати совість.

Терпелива моя довіра
із красивого рівного кола
перелилась у форму трапеції.
І тепер відчуваю як гостро
кожен кут проникає у шкіру:
він без жодних пояснень оголює
і складає всі нерви в депресію.

Насуваються дикі стіни,
хоч на вигляд спокійно-зелені,
і уперше не хочеться плакати.
Всі плакати стулили пельки,
їм набридло зі мною балакати.
Задихаюсь у двох квадратах,
хоч казали, просторо й вільно.

П’яні сни розгулялись кімнатою,
лиш будильник лишився тверезим:
нагадав про закінчення каторг.
Різко зменшилась кількість весен.


01. 04. 2012р.

Вже не дивно, що знову ображено
репетую і ямб репетирую,
а твоєю пустою квартирою
ходить той, хто помер в сорок першому.
І якби я була обережною,
то ніколи б тебе не впустила,
бо не мрію про теплий будинок
і не прагну змінити прізвище.

Вже не гидко губною помадою
лікувати обвітрену душу
і чекати, що вранці завтра
замість мене всю кавову гущу
розгадає чиясь коханка,
і щоденна банальна втрата
розірве її втомлений шлунок.

Чи віддала б за твій поцілунок
півжиття або трохи більше?
Не віддала би жодної крихти,
не спалила би жодного вірша.
Я могла б утекти далеко
і щоночі від власного схлипу
розбивати обвисле небо,
акцентуючи погляд на груди.
Не йду нікуди, я змерзла. Тихо.

Все ще холодно в руки, в носа,
і на серці не та погода.
Кажеш, підла, німа і горда?
Просто я не біжу за модою
і не хочу вдягати усміх,
аби кожен пустий перехожий
роздирав мене на ілюзії.

Вже не дивно, що знову порожньо.
Не бажай мені вірних друзів:
розберися у слові «вірність»
і не слухай моєї музики.


10.03.2012р.

Твого тіла безмежна в’язниця
відпустила і більше не сниться
недоплакане право на щастя.
Помічаю, що інші бояться
торкнутись.
Та коли мені страшно до болю
я думками усе ще з тобою,
не спиняю потоки емоцій.
Просто з нами усе так не просто
й так просто.
Просто я малювала роками
наших мрій дивовижний орнамент,
проектуючи все на майбутнє.
А твоя несолоджена сутінь
зруйнувала
вже утеплений щастям будинок
і мене – половину людини,
що тулилась до тебе ночами.
Може, добре, що ми промовчали
важливе.
Може, правильно бути чужими,
і кохатись хіба-що очима,
поїдати ті губи навпроти.
На єдиний омріяний дотик
чекати.
Зачекалася. Певно, старію,
і тобі, наче втіленню мрії
довіряю, та більше не вірю.
На світанку я ще зажеврію
свічею.

Не твоєю.
І вже нічиєю.

26.02.2012р.

Про закоханість хто завгодно
може краще, ніж я, сказати.
Попри те, що ви всі голодні,
я по горло коханням сита
і давно не молюсь на щастя:
мої ідоли вщент розбиті,
їм зустріти весну не вдасться,
бо не звикли до змін погодніх.

Просто гидко стає від того,
що на тебе кидають погляд
і з'їдають, мов свіжий йогурт.
Все навколо — суцільне порно,
всі навколо — круті герої:
як не дивно, та попри сором,
стало модним носити роги -
тричі скручені і потворні!

Про кохання кричать газети,
про закоханих кожен ролик,
всюди тіло і голі ноги,
і шкода, що душі так мало,
і шкода, що моя планета
не римується більше з болем:
бо якщо я собі дозволю
хвилюватись і щось писати,
то не здамся тоді без бою,
сумувати почну.
За тобою.


14.02.2012р.

Кажеш, виросла з Браяна Адамса
і ридання в подушку в минулому?
Не минулося, просто сховалося,
“Please, forgive me” сьогодні розчулило,
“Here I Am” і ти знову зламалася,
Що давно відболіло, вернулося,
І коханням запахло на вулиці:
Все у тій же сумній траєкторії,
Все по тому ж звичайному колу...
Зачитавшись дурними прикметами,
і закутавшись в шарф фіолетовий,
намотала шляхи довжелезні.
Ти згадала присвійні прикметники,
бо давно вже собі не належиш:
хтось побачив тебе без косметики.

12.02.2012р.

Якщо прокинувшись уранці,
на відстані трьох сантиметрів
я зловлю твоє дихання,
то вже не захочу померти:
я житиму.

Якщо раптом улітку
під зоряним небом мінливим
ти захочеш бодай на мить
зробити мене щасливою,
я житиму.

Якщо ти за вітром
від мене кудись полетиш,
я зостанусь духовно бідною,
із серцем пустим
я житиму.

Якщо ти справді
забудеш мене, як сон
тихенько підеш,
не кинувши “я чужий”,
оплачу радість,
за те, що ти в мені жив
і житиму.

15.01.2012р.

Ні, не можна займатись коханням!
Зайнятися можна від нього,
Спалахнути вогнем життєдайним,
Загорітися тут і негайно.
Обпікаючи мокрі руки,
Руйнувати невидимі стіни,
А під ранок зігрітись спогадом:
Теплó не тоді, коли тéпло в обіймах.
Теплó — коли тéпло від думки.


11.01.2012р.

Псевдозима цьогоріч не дала нам снігу,
натомість насипала льоду в душі
руками розбитими.
І так приречено
я усоте шукаю тобі заміну:
когось, хто любитиме дужче,
когось, хто любитиме.

Не лякають ні змерзлі пальці, ні совість,
що мовчить, коли чує тишу,
думками обмежена.
Я збираю тебе по слову,
і ховаю глибоко в спогад,
шукаючи того,
хто тебе любитиме більше,
і торкатиметься обережно.

Триста тисяч людей навколо,
близько сотні здаються справжніми.
Я не бачила їх ніколи,
й не побачу, мабуть, нікого,
бо вони вже усі заражені
меркантильністю власних соло.
Не осуджую їх. Я ображена
лиш на себе, бо наче Бога
тебе ношу в серці.

Замітає пусті дороги
хоч дрібним, але все таки снігом,
і малює на вікнах вічність.
Дочекалися люди погоди,
а земля дочекалась Бога.
Трохи пізно, та все ж приємно,
бо на вулиці восьме січня.
І нехай я чекатиму вічно,
але знаю, що недаремно:
ти відчуєш колись щось більше,
щось відчуєш колись.
До мене.

08.01.2012р.

Осіннім.
Справжнім осіннім дощем полився
Двадцять перший,
За минулі, чомусь, сумніший.
Ні, не гірший, в жодному разі не гірший!
Просто тепло на вулиці й холодно в віршах.

Осіннє.
Направду осіннє небо,
розлилося страху звуком.
Блакитними крихтами всипало сірість.
Чи вірю я в щастя?
А, знаєш, уперто вірю,
Бо якось вранці його відпустила руку.

Осінні.
Останні осінні салюти,
Втомили від міста, автівок, шаленого люду.
Чи буду я в тебе?
Я вічно у тебе буду.
І твердо знаю, що в мене тебе не буде.

Осіннім.
Самотнім осіннім ранком,
Сплелись в польоті
Дві пари очей байдужих.
В беззвуччі, в якомусь німому жарті
Очі мовчки раділи всю зиму погоді.
Просто холод на вулиці й тепло у душах.

05.12.2011р.

У нього своє життя.
Не таке, як в мене — пусте і без сенсу,
Без самозречень і частих депресій,
Без агресії, в сенсі процесу,
та водночас без віри у сили небесні.

У нього свої читачі.
Його досліджують, як щось кримінальне,
Не заїжджене ще, не банальне.
У його живому журналі
Справді живо і люди реальні,
Що не бачили ночі вночі.

Ми сьогодні зійшлись на межі.
Тільки погляди стали розмовами.
В мене вибір тепер — злі гадюки чи добрі вужі.
Ми обоє вдягнулись в червоне:
Я у блузку, а він в маску сорому.

Я на нього молилася вік!
Я за нього і вбити була готова.
Я за нього не ділом, чомусь, тільки словом,
Я за нього хотіла, за нього,
Перед сном шепотіла “то мій чоловік”...

Ну, змирилась давно, що не мій!
І продовжую вперто кохати думками.
Замовчи, моє серце, осліпни, знімій!
Бо інакше одну з твоїх камер
Просто вирву і вкину до кави.

У нього своє життя.
В нього мрії про ніжність і дотик,
Алергії немає на злий мандарин.
В нього сміх — то багатство, а правда — то розкіш,
А я зовсім бідна - у мене багатством був він.

01.12.2011р.