No judgment in the pockets of mistakes
From reaching high to expectation and above.
The raindrop falling in the glass of wine...
Another day, another chance for Love
In simple laughter, quiet lullaby
She to the child sings at night.
Just kiss her hair... as summer butterfly
Touches your hand so suddenly...
One glimpse... and, on the wind to fly.
All things will pass... and opening the door
Your hand is warm, no trembling or guessing.
No need to count, there isn't such a score -
Once in a while, becoming someone's blessing...

10 April, 2007

When pain is inside of you
Like water in a boat,
Don’t say there is no hope…
Just sing your song and you’ll see
The river flowing through a desert…

Лісовая ти, лісовая
Тепла осінь тебе гойдає
Над водою у верболозах
низько-низько.

Відтужив та уже неблизькою
Клен порожньо скрипнув колискою
Впустить-вгорне тебе в серцевину
тихо-тихо.

Дно озерне застленеє ласками
І волосся зеленими пасмами
І по плесі розписуєш пучками
рівно-рівно.

Лісовая ти, лісовая
Тож дерева тобі співають
За молитвою світлу пісню
плинно-плинно.

7 жовтня, 2007

Перестрочена посмішка і можливо
Забувається смак у ній простоти.
А повірити б знов в обережне диво
Не зізнавшись собі, що це просто ти

Опинилась на іншому боці... За гратами
Амплітуда стабільності на нулю.
І душею розтятою вкотре зіграти би
Половина на сході, решта в раю...

Там де в дикого лісу присмак ожини
На галявинах схована впояс трава...
І пірнаєш у синь – в руках порожнина
А ти виткана сміхом і зовсім жива.

Де чекає на збавлення хтось за рогом
І надія звичайна, що саме ти
Озирнувшись раптом повернеш з дороги
Не тобі вготованої самоти...

Бумерангом слова розтинали удрузки шиби.
З найніжнішого шовку огортає думками шаль.
Непокошені квіти і запах свіжого хліба.
Осінь... хмари на захід, захопивши свою печаль.

Снить в ранковім тумані одвічності павутина.
Тиша не німота... на долонях відбитки бажань.
Перелившись із себе в дощ протікати по згинах
Ненакреслених берегів... відмінна піскова грань.

Відпускалось органзою, то й ловити без зойку.
Теплим снігом латаття з прозорістю світу у нім.
Бірюзою на сонці крило голубої сойки,
Повертаючись у небеса бумерангом твоїм.

25 вересня, 2007

Музику голосу свого не загубити в місті,
Думки мов звуки фарбують душу в кольори.
І був би час лише зіграти гарно й чисто.
Не скреготом тіней. Хай краще тиша до пори.
Нота висока, лагідна, часом не та здається
І пауза, раптово обірвалася струна...
Не все вдається - рветься, сиплеться чи б’ється...
Бо музика жива - щаслива, легка чи сумна...
Та тільки б не спіткало, що життя наприкинці
Найвищим струмом на звук цей повернувшись:
“Я чую, чую” - відбилась насолода жахом у руці
На вічно. До жаданого смичка не дотягнувишись.

Січень, 2007

(Закінчення циклу)
Рівне плесо озерне яскраво палало світанком -
Схолодилося свіжістю із глибини. І на ньому рядки
Ледь хлюпочуть зігріті ще заспаним ранком,
І краплинами літер вкриваються перші листки.
Верби, коси зронивши у воду, розчесані вітром,
Витинають кружальця в золотистих обрисах хмар.
Проникає крізь шкіру й захлинає легені повітря,
Що правдивість нанизало гір й невимовний дар
Того променя вічного, що вливається в кожну жилку,
Крізь розкриті долоні розтікається в часу ріку...
І в мовчанні незміннім годинник прискорює стрілку
Поки сповнить всю чашу по-вінця солодко-гірку.
Загубились напевно в погожій Воскресній днині
Непрозоро-засмаглі зітхання тлумачень чужих...
І засвітиться тишею слід в терпеливій сходині.
Непривітний над озером вітер до полудня стих...
Тихе плесо озерне лагідним вмилось світанком,
Напоїлося щирістю із глибини. І на ньому рядки
Ледь хлюпочуть, зігріті пробудженим ранком.
І краплинами літер вкриваються перші листки.

Я дивилась на сад у барвистому цвіті
Опинитись хотілось в цьому дивному світі.
Де весна і де світло, де радість життя...
Де провини колишні забере небуття.
Я гойдалась на гойдалці й тихо всміхалась
Мріям лагідним, ніжним і все доторкалась
Того шкла, що здавалось неначе крижина
Не пускало. За сукню колючки ожини
Зачіпались щоразу, та стиглої ягоди смак
Все тремтів на губах незабутній ніяк.
Я хотіла в цей сад і в молитві просила
Щоб дозволила доля й туди пропустила.
І не знала, здається, що у дзеркалі бачу
Сад в якому й гойдаюсь і раптом неначе
Обернулась за себе, навколо весна...
Дощ раптовий посипав - цвіту повінь рясна.

Блукаючи в зажмуреній долині,
Крізь листя, яке ще не проросло,
На гладдю вишивáній скатертині
Побачилось лише безбарвне тло.
Гасилось світло, бо для когось краще -
Тоді не видно ні сумнівів ні вад.
Не спить дитина смішна та не ледаща,
Щоб не торкалась недозволених принад,
Мабуть не плакала б потому...
Але напівзабутими стежками
Так повертатись солодко додому.
Теплом залишаться між нами
Ці дні, коли одним лиш словом
Ти повернути радість вмів людині...
Крізь листя, яке ще не проросло,
Блукавшій у зажмуреній долині.

Так хочеться весни, тепла і насолоди,
Розтріпаного вітру вільного в гілках.
Рябеньке сонце незалежно від погоди
Щоб сміючúсь скакало легко по щоках.
І кожен ранок пробудився б щастям,
Скотившись віями до заспаних долонь.
Освячений цей день життя причастям...
Дощами теплими торкнеться моїх скронь.

Останні простúрадла сірого, темного снігу,
Розтанувши викрадуть крижини вини...
Струмків відголосся не стримати бігу
Живою водою наповнять джерела вони.
І паростки-гілля вогні запалять зелені
Кору пробиваючи, зморожену до глибини.
Магнолії пупляхи цвітом іще незбагненні
Щойно достигають у теплих долонях весни.
Усі запитання і бруд зима забере з собою,
Залишивши теплі й такі неповторні дні...
М’якою з-під ніг вони проростають травою.
Світ тихої музики знову належить мені.

Розтопилися дроти замерзлих колись телефонів,
Розтеклись по асфальті поломані криги слів...
Під дощем залишилася лавка на далекім пероні
І розгорнута книга – тлумачником денних снів...
На сторінці відкрита де все вже здійснилось.
Решта - злиті чорнилом і не прочитати рядка.
Тільки шепіт незмінний – Тобі це не снилось...
І рядками наступними пишеться тепла ріка.

Life. Turning stairs in opposite directions.
Steps up are hidden in the clouds,
Only four visible - assuming to perfection...
But unfeigned souls avoiding blindness,
Are there for unpredictable connection
Instead… twelve down to kindness…
And yet another turn…

Цей вітер доторкнувся легко до чола
І так нестримно захотілося додому...
Туманом долу перекроєна імла
Що непомітно надбавила оскому.
Я зупинилась... Близькість цих воріт
Мене заполонила, мов відсутність руху
Накресленого та небаченого наперід.
Здавалося не було сил, забракло духу..
Та в захисті і затишку високої трави
Ледь чутно, тихо розквітають орхідеї.
Крізь мене проростає струменем живим
Кожна билинка - що присутністю своєю
Наповнити так здатна світ. Ці сутінки прозорі
Випила ніч... обличчя оросила прохолодою
Й на тлі своєму проявляє теплі зорі...
Життя правдивою відбившись насолодою.

Здавалося розігране, подолане, і не покрите тайнами
Все прощене, промовчане, словами сказане звичайними.
А решта - запорошені шляхи снігами часу високими і рівними.
Дні повернулись на свої круги думками, почуттями вірними...
Що залишилося незнайдене, невипите чи неосягнене?
Що загубило спокій Твій в байдужість не одягнене?
І мабуть зайві всі слова, коли відома відповідь...
Історія новітньо не нова, розказана навідворіть.
Ступити крок незмитий за поріг дорогами майбутніми.
Прикрити двері й закінчити біг, лишитись самобутніми.
Де нерозгадане й незміряне, хоч не покрите тайнами...
Відбуте і домовчане словами тихими, звичайними...

Мов по мінному полі ступати тихо.
Не дивитись у бік, щоб хтось в спину не дихав.
Моя посмішка – зрада, кожне слово – постріл
Закипає чи стигне... Не просте, не гостре...
Не навчитись щоб вчасно, продумано гарно,
Заплановано щиро, не дивно й не марно...
Запитати й забути в який бік від болю
Тоді жити й не жити, зіграти ролю.
Проминути слова, що дихали ствітлом.
Чи то сніг чи то попіл навіяло вітром.

Мов по мінному полі ступати тихо...
Замітає сліди. Ніхто в спину не дихав...

Cумно чомусь, лиш сумно
Біль ще слизить, та дарма.
Краплею так бездумно
Знов заморозить зима
Душі, що все шукають
В комусь своєї вини...
Хоч так насправді знають,
Що вже спізнились вони.
В залі цій дивно, облудно
Жили витягують без каяття.
Там де жорстокі підсудні
Та милостивий Суддя...
І так здавалось просто
У чистоті й доброті сердець
Втриматись від спокуси
Кинути з натовпу свій камінець...

Не запихай мене в шухляду своїх уявлень.
Я задихаюсь від пороху поміж чужих знимок
І мотлоху якогось - шнурівки, ножиці, конверти давні.
На ключ не замикай заржАвілий замок.
Ще картки недописаних листів тут віднайду,
Розірвані нервово на дрібні кусочки.
Насіння пересушене з минулорічного саду,
Назбирані ще літом гербарію листочки...
Не запихай в шухляду
В якій мене ніколи не було...

Незгаданий час повертає у тишу
Із птахом що вилетів не повернувшись.
Все що проминуло не вперше залишу
Чи просто піду... Тепер загорнувшись
В слова непочуті. Поставлені в рамки
Належні рядки від істин забутих.
Роздуло вітрами піщані замки
Нестійких конструкцій колись набутих.
Залиш суперечки чи докази зимні,
Чекаючи кроку у проміжку стислім
Де звуки як маятник ретроспективні
Набоями грому в небі повислім.
Та тишою музика поміж звуків,
І поміж думок почуття краплинні
Захоплять рікою невпинність рухів
У напрямку течії. Дні швидкоплинні.
Де на глибині лиш ковток потрібний
Для чистого вдоху. І вже не шкода...
Цей день проминув у чомусь подібний
На біль, що як поштовх крізь перешкоду.
Легенями крикнути щоб нечутно.
Мені ця сторінка вже знайома...
Зігріте й відпущене так відчутно
У проміжку стислім життя невагоме.

Січе в обличчя сніг,
Не затихає, не затихає.
Хоч не збиває з ніг,
Та все шмагає, все шмагає.
Чом подих замерза?
Здавалось ніжно, здавалось тепло.
І ледяна сльоза стікає тихо,
Бо так нестерпно
Січе в обличчя сніг…

Та змилувався наостанку
Притих до ранку.

Ця таїна висока і звичайна, ця істина, вона
Як відголосся дзвонів у мовчанні...
Накинута з душі спадає пелена.
Без оправдань й на долю нарікання,
Без зречення вини біля моста
Де на сходинці першій чи останній
Ступить у світло з тіні власного хреста.
Нечутний крок - крізь покаяння
В розмові з Богом тихій наодинці
Без зайвих слів із глибини зільє...
І на розбитій, розтрощеній сходинці
З любов’ю Ангел руку подає.

Беззахисність дитини врятуєш усміхом,
У щирості зірок затамувавши спрагу.
У хмару три сходини cтупивши поспіхом,
Не думаєш, чи вистачить відваги.
Пізно чекати зречення що наступило планово
Іще при вдосі перед словом першим.
Вуста, словами спечені, тиша загоїть, заново
Думки накресливши і непомітно стерши.
Знайомими обіймами спокій огорне солодко,
Улюблений - до болю звичний…
Ціною задовільною… буде затишшя кОротко,
Як завжди нетривке й нажаль не вічне…
Теплом наповниться з долонь розімкнених
Життя маленьке, як приймати доведеться...
Що не розплутати доріг шовково зітканих,
У переплетенні думок лише здається.

2 Січня.07

Нестигле сонце освітило крони голі,
Шепоче по кутках відлуння тиші.
Годинник нарізає час. Стираються поволі
Дивного сну відбитки. Не залИшив
Тіні ліхтар, що згас зненацька під стіною.
Йому навечір знов світити. Ще недавно
Дощові дні тужили й плакали, та не за мною...
Колишаться в калюжах плавно
Дерев портрети з обрамленням багетним
В ахроматично-вицвілих відтінках.
І тільки вітер клаптиком газетним
Тихо танцює танго на сходИнках.

Розшарований вечір на кількість хвилин...
Просипається в зошит з позначкою “вчора”.
Намалює пастелі поміж ліхтарів і вітрин.
Нетривкими штрихами розмитої штори
Небо падає снігом, та тане за мить до землі.
А на ранок про нього ніхто вже не взнає.
Майже приспана ніч у срібно-холодній імлі
Наче диво притихле по сходах додолу ступає.

В час заборонений всеж маски правили.
Приваблювали казкою,
Розмитими залишились деталями.
Згасли емоції, в велюрі
Пурпуровім шкали сплавили,
В них душу зміряли лінійкою горизонталями.

Слова занурені ув осуд, наперед вже прощений.
З Богом прихована розмова, вкрита тайною.
Земна природа в сутність непомітно врощена,
Сум зашкарлуплий згублено думкою крайньою.

У коридори спокою вхід-вихід не прогавилось,
Світ поза ними розімкнувся
Звично-новИми ритмами.
Штучні клейноти в золото не вплавились.
Життя без маски посміхається...
Шепоче Грудень дитячими молитвами.

Вона танцювала у задзеркаллі
Натхненно і чисто в любові лекалі.
У вирі шаленім іскор вогню
Вона танцювала, її ж не виню.
Бо осторонь я мовчки стояла
Без звуку, дивилась - Вона танцювала,
Згорала дощенту, вкривалася ледом,
Заплющивши очі гречаного меду.
Втрачала, втрачала нестриманим бігом
Шукала розради, зігрілася снігом...
В дощах, босоного, змивши біду,
По дзеркалі збитім за нею іду.

Знову шарпнулось серце немудре
Сколихнулося любо хвилею.
Журавлі, що колись відлетіли
Повернулися ніби з вирію.
Осінь тепло вгорнулася в зиму
Заколишеться, знову стишеться.
Тільки в відчаю сітку незриму
Не повернеться, тут залишиться.
І слова всі чужі і свої
Постираються, перекришаться.
На зазніженім шовку сувої
Чистим відбитком перепишуться.

На містку присяду, на краєчку
Над безоднею, десь у просторі.
Квітка вітру, вітру північного
Начарує знов мови прОстої.
Вже притишила, приголубила
І гойдає, місток колишеться.
І розхитує, розганяється,
Бо у вітрі цім вільно дишеться.
І сніжинки що вглиб зсипаються
Так притягують, не простежаться.
І бажання, що не збуваються
Лиш бентежаться, лиш бентежаться.
У лілею душа заквітчана
Голосами десь озивається,
Не розгублена, та обвінчана
Дзвоном тихим сосен не приспаних.
Вітру вишнього лиш пригублено
З нитки срібної хмари виткані
Лиш пригублено, недолюблено.
Снігом-килимом скелі вистлані.
Чисто, легко у вітрі дишеться
Міст гойдається, і хитається
Заколишеться, заколишеться.
..........................

Сніг притрусив пухнатий
Сосни, ялини – спати.
Сипле легкий, лапатий
Довго весни чекати...
Але іскриться веселка
У віях моїх засніжених,
І намалюю янгеликів
На кучугурах розніжених.
Струшу із рукавиці
Смутку згрубілу сіль.
Більше не повертатись би
У остогидлий біль...
Більше не напиватись би
Чаю - гіркого розпачу.
Тільки зустріти щирої
Ласки теплої досхочу.
І у садку зимовому
Черешня казковими вітами.
Сипле з небес сніжинками
Пелюстками, білими квітами.

Десь у темних лісах-борах заблудилася,
І забувши правдиву стежку, оступилася.
Та на голос ледь чутний з мороку повернулася,
І теплом таким рідним, ласкою огорнулася.
На шнурковім містку над прірвою зупинилася,
І дощем стікаючи туга розтопилася.
У душі ані леду немає ні згарища,
Тільки в літо-осінь давню загорнута
До любові живої ще й досі пригорнута.
І сріблястим крилом від снігу прикритая
І у душу ніжну Твою оповитая.
Як не сиплеться, не пересипається
І у сереце дверцята не закриваються.
Лиш місток в снігопаді ховається
Ступлю крок і гойдається, і хитається.
Не питаюсь поради в вітрів, не вагаюся.
І на стежку правдиву зійду, сподіваюся.

Cлова несказані дзвенять в душі
Серце у пам’ять не присипляється
Вечір вплітається у недописані вірші
Листи з архівів вкотре повертаються.
Ледь чутний ніжний запах хвої
Примерзлі, не гірчать калини ягоди
Наснились несподівано долоні Твої.
З-під снігу яблука – чарівні спогади.

Мені не пишеться сьогодні
Хоч у душі, здається, море слів.
І набираю номер телефонний
З графи довіри чи швидкої допомоги
Відповідав щось голос монотонний
Тепер лише гудок крізь милі ці лунає
Мені не пишеться сьогодні.
Чому? Для чого я не знаю?
Та знову номер набираю.

У наболілу підсвідомість
Відбились клаптики фраз і слів.
В гарячці набирають шифри й комбінації.
Прості, закручені, немудрі, завчені і невідомі.
І як преркладач на мову незнайому,
По черзі видають у світ
Всі неймовірні варіації.
Перевантаження у полі інформації.

Мене розхитуєш на гойдалці у піднебесся.
Бехмарні зустрічі в невидимих вітрах.
Колись, мабуть, назавжди повернешся
У погляд, по загублених стежках.
Шляхи розвели в невідомість
Попалені давно мости.
Чомусь приходять знову в підсвідомість
Твої незакодовані листи.
Та я мовчу, і в тім мовчанні
Очі так боляче розплющились наскрізь,
Стали прозорими у цім коханні.
Тож бачиш душу, та немає сліз...

Пройшовши всі загублені стежки
Я в тиші повертаюся додому
І шлях мені встеляють пелюстки
Входжу в алею знайому й невідому
І срібне ангела торкнулося крило
Твоєю теплою і рідною рукою
Відкрилася небачена краса
Від долі подарована Тобою.

Напророчено чи наврочено
Заколочено, заморочено
Переспівано, перемовчано
Перекраяно, перестрочено
Пересипано, перескочено
І причиною неосяжною
Стане доля знов недосяжною...

Сьогодні стало тепло й добре
Щось відпустило чи втекло
Перекотило, перелило,
Не відболіло ще, та відлягло.
Сьогодні просто так напевно
Можна потішитися сонцю
Без оправдання і пояснень
Чого вглянуло до віконця.
У всьому мабуть своя доля
І пізнається щось нове...
Мені потрібна просто воля
Душа в неволі не живе....

Cумом огорнуті рядки
А серце щастя хоче,
Не спить і мріє собі щось
Хвилюється, тріпоче.
Хай лагіді присняться сни,
Кохання хай наврочать.
Щоб ранок починався знов з весни
Хай долю напророчать.
Ці теплі і солодкі мої мрії
Нехай у час нічний
Тебе зігріють.

Тиша повна навкруги
Вже заснули всі сади
Відспівалися пісні
І спокійні й голосні
Бо пора не рання
Спать пішло кохання.
Добре що Світланка є
Втішить серденько моє.

Прости мені несказані слова
Ті що були в очах коли вуста мовчали.
Гарячі сльози й тихі сни
Що в них життя з тобою проживали.

Прости мені, бо вже давно простила доля,
Простила зраду й неправдиву гру.
Скалічені серця не відчувають болю
Ні свого ні чужого на біду.

Простила доля, бо вина - самотність,
Що щільно замикала душу на засов.
Самотністю ж покарана була за легковажність,
За те що злегковажила твою й свю любов.

Прости, бо терпко й солодко мені
Укотре повертатися до міста де немає дому,
Лиш мрії про минуле та казки про небуття
Які, нажаль, не зрозумілі вже нікому

Прости й чекай мене у дивовижнім місті,
Можливо, ти також ще повертаєшся туди.
Ти ж недалеко – Ти лише за океаном
За океаном мрій і памяті, і темної води...

Зійду на забуту стежку
Запущеного саду.
Пахучі високі трави
Некошені перейду.

Занурити б босі ноги
Вхолодну воду ріки
А потім розплести коси
Й Купальським вінком попливти.

Хай зорі в високому небі
Всміхнуться – байдуже їм,
Що моє життя не стло
Й ніколи не стане твоїм.

Та ні,повернутись можна
До того садка і ріки.
От тільки у течію долі
Нажаль не ввійти... не ввійти

Позашиваю порозривані мережки
На віттях у берези порозвішую сережки
Хочу забути всяке лихо...
І знову тихо на місячні вернутись стежки...
Не повертаюсь більше у війну.
І ладна йти далеко за Тобою.
Лише з добром, без бою.
Не відрікалась ні від Бога ні від світла.
Я просто втішилася, що сьогодні
Після листопадових холодів
Ти мене вогником тепла свого зустрів
І обійняв і так зігрів.
І думала надовго, назавжди
Не сподівалася біди...

Напевно було б легше жити
Якби назавтра стати іншим кимось
Прокинутися зранку і обличчя вмити
У дзеркало на себе подивитись поглядом чиїмось.
Своє ім’я забути, придумати якесь.
Дивитися кудись у бік від себе.
Прийняти щось і загубитись десь.
Назавтра просто стати такою як треба...

Нехай навчить хтось як саказати
Щоб слово вигадкою не здавалось.
І розповів би як намалювати
Щоб кольори всі передались.
Бо я таки не вмію...
І пробувала вже мовчати
Старалась вже не малювати
Лише до крові губи покусались
І фарби всі порозливались...

Вона так не хотіла в цю любов
Впиралася, ховалася, змагалася.
Він влив у серце всю гарячу кров
Відкрилася, віддалася, призналася.
Він не повірив їй чи не почув
Накрилася, згубилася, зламалася.
Він думав що Вона іде, здавалося що Він.
Розбилося, розмилося, зім’ялося.
Хай свій для кожного задзвонить щастя дзвін
Подумалось, почулось, побажалося.
Та з чим залишились Вона і Він
Змовчалося, змовчалося, змовчалося.

Липо-липонько не поспішай,
Трішки-трішечки не засинай.
Заквітчай мене своїм цвітом
Заколиш мене шелестом-вітром.

Липо-липонько ще зачекай,
Хай заварить бабуся чай.
Сік малиновий в слоїку на віконці
В ньому бавиться захід сонця.

Тихо-легко впала роса.
Було щастя і була краса...
Пахло сонцем, медом і цвітом
Мого дитинства останнє літо.

А тоді закрутила життя заметіль
Дарувала кохання, з ним смуток і біль.
Щось відбулось, а щось забулось
Все ж я знову сюди повернулась.
..............
Лиш порожня хата
Й криниця розбита...
І давно вже зрубана липа.

Я знову бачу цей чарівний сад
У ньому вчора лиш була з Тобою
Мені Ти подавав солодкий виноград
І я брала його безпечною, щасливою рукою.
Та опинився за високим парканом цей сад
І паркану я малювала візерунки.
Поклич мене з собою в листопад, чи снігопад
В чарівні вірші чи малюнки.
Чи в танець пелюстків весняних білосніжний
У танець Твій, у танець ніжний.

В словах моїх не холод і не байдужість.
Лиш намагання встояти у чомусь
Бо вже потоком зносить з ніг.
Здається й пролісок вже засипає сніг.
Я тішилась промінчиком Твоїм
І як дитина бавилась у нім.
Переверталась в річку чи у вітер
Для Тебе розквітали квіти.
Та звідкись сумніви прокрались
Думки і почуття заплутались, перемішались.
В тумані десь сховались стежки
Листям зім’ятим місячні осипались сережки.
Не знаю як колись жила без Тебе
Та якщо ще хоч трохи любиш Ти
Візьми мене за руку, прошу, й з цієї виведи біди.
В тепло своє, у свою душу приведи...
Мене назад у радість приведи...

Розтягнене до краю
Душі моєї полотно
Недавно непомітно тріснуло.
Тепер здається зовсім розірвалось.
Дірою, порожниною зосталось.
Де ще недавно наповнений був світ любов’ю.
Тепер неначе плаче кров’ю.
Розірване намисто зібрати б по коралику
На нитку на шовкову.
І сонцю тішітися знову.
Здавалося що зможу і зумію
Та пальці лиш чомусь німіють.
Чи замерзають, бо сонце вже не гріє...

Дивитися під ноги – бачити бруківку,
Часом іще зімяте листя мрій без віри.
Калюжі сліз пролитих і на них бензину плівку.
Дивитись в небо - кажуть жити так не можна.
Помилишся і боляче впадеш колись.
І вже нераз зашпорталась, чоло, коліна розбивала.
Ставало серце, сльози і бідкання,
Та тільки не почути нарікання...
Що погляд був спрямований у вись.
Про небо спогадом бруківку прикриваю,
Відблиск Веселки у калюжах розглядаю.
І підіймаю голову - така вже непокора.
Лише здається, що куди подивлюсь те й побачу.
Хоч падаю, але все менше плачу.
Дивитись собі в душу - Богом дану
До світла проведе, врятує від обману...

Заплутані слова,
Відповіді не нові.
Тремтячі пальці
Радки нервові.
Хвилини мовчання
А може вічність
Вечір чекання.
Любов як збічність.
Не почута, не побачена
Не розпізнана, не заплачена
І не прийнята, з серця вийнята
Даром рідкісним подарована
Заклеймована і розтрачена
Не почута і не побачена…

І переповнена душа словами
Призннями, обіймами, сльозами.
Коханням, і теплом, і болем,
Чарівним небом і безмежним полем
Й здається радістю вже що болить...
І щастям невимовним що терпить...
Кому потрібно це???
Мовчить...

Місяця промінь крейдЯними вистеляє стежками
Волося наплітає дивними мережками.
І теплим сумом огортає плечі
І думка повертається із забуття, із втечі...
Ця миготлива стежка завела в знайомий сад
Ще літо тут, десь заблудився листопад.
Трава давним-давно не кошена
Сорочка по коліна вже орошена.
Несподівалась тут напевно опинитись
Ніби на зустріч я запрошена
З своім минулим, зі всіма що жили.
Я чую пісню тиху і далеку
І Тато вже води налили.
Бабуся посміхається, так рідно і знайомо.
Я млію від тепла мойого дому...
І пахнуть свіжі паляниці.
Та я не йду до всіх...
Лише стою коло криниці.
І огортає спокоєм і болем
Що десь на світі це чудове місце є
Де назавжди залишилось життя моє...
Колись повернусь в трави ці орошені
І в дім ввійду до пам’яті запрошена...
Та в цей передранковий час
У дім теперішній свій повертаюсь.
І з тугою у серці прокидаюсь.

Я знову в гойдалці гойдаюсь
Твого почуття.
І не боюсь і не лякаюсь.
Любов чи ні, розмова чи звичайна.
Від щастя завмираю як з Тобою зустрічаюсь.
І Ти це знаєш, й знаю я.
Знову на гойдалці гойдаюсь.
І вкотре падати не хочеться.
Але заплющую вже очі і лечу...
Чи вниз, чи вверх - не знаю...
І не дбаю.

Почути музику чийогось світу
У дотику до потаємних струн.
Мелодію душі почути
Прихованим відбитком рун.
Зіграти на струні і смуток й радість
Розлуку й сміх, любов.
Під музику цю танцювати в зорепаді
І у щоденність повертатись знов.
Почути музику і доторкнутись
Своєї невідомої струни.
Теплом і щастям огорнутись,
Навідатись у кольорові сни...

У цьому місті ліхтарі не дивляться у небо,
Милуються в слідах ранкового дощу.
І так здається, що вони закохані у себе.
Під дзвони часу в місто-казку память відпущу.
Тут подих наш у вітер обернувся
Що вільно обтікає постави камениць,
Залишились веселі кроки на бруківці
І мрії доторкнулись засвітлених зінниць.
Кохання першого прозорі акварелі
Опали листям золотим у затишку алей.
Тут в світлі ліхтарів залишимось назавжди
У цьому місті, що століттями закохане в людей...

Покрило землю листям-листопадом.
Колючим потовкло й соленим градом.
Снігом засипало ялинки по вершки.
Гудів лиш вітер, затихли всі пташки.
Та десь під пухом сніговим
З’явився пролісок життям новим.
Йому не холодно й не темно
І, мабуть, завіває сніговій даремно.
Природи диво звичайне і просте
Живою ніжністю навесну проросте.

Я повертаюсь знов до моря,
Де шум прибою і туман просвічують вогні.
Б’ється об камінь хвиля,
Шепоче щось, розповідає сни мені
Про те, що Ти щойно проходив,
Дивився в даль, і очі що сумні.
І я ступаю обережно у,
Ще не змиті хвилею, сліди Твої.
І манить літом море,
Де сонце, теплий пісок і неба де блакить.
У Твої сни так хочу повернутись, нехай на мить...

Не відрікаюсь і не каюсь...
Душа не холодом залита тільки болем
Всього що довелося пережити.
І ноги зрізані стернею,
Й часом здається, що не перейти цим полем.
Туди не допускаю, бо й сама не сходжу.
Бо грубий ланц на дверях і завіси заржавіли,
І ключ загублений, і не знаходжу...
Зійшла сходиники три...
Вже досить. До світла повертаюсь...
Від світла ж я не відрікаюсь...
І не каюсь...

Крізь світ проникає музика
І я в ній лише живу
Струною звучить постійною
І дотиком наяву.
Тепла огортає пухом
І кожним звуком і рухом
Сумною нотою кожною...
Я тихо і ніжно люблю...
Чому звучить тривожною?
Крізь всі признання і сльози
Хтось знов навіває морози...
Та в своїй душі самоти
Невже ще досі не чуєш,
Що моя музика - Ти?

Сьогодні таки задощило...
Задощило смутком.
Скотився струмком по обличчі
Й стиснувся жмутком.
Кудись би сховати, віддати
Забути десь чи загубити...
Та нікуди. Твоїм смутком облило.
Стою під дощем безсила...

Осипалось барвисте листя.
Та дихає ще сонячним теплом.
Крізь літо промені лилися.
І закрутив в легеньку пам’ять вітер
Як листя було молоде й зелене
Й здавалось завжди буде жити
На гілці вишні, яблуні чи клену.
Весною зодягалось в квіти
Плоди чи то гніздечко влітку пригортало.
Й таким чарівним кольоровим стало...
Зірвало вітром і опало листопадом
Ще трохи і просиплеться крізь трави
Зима накриє снігом й градом.
І перельється у життя, що буде…
Листя… Люди…

Моє життя, що знимки кольорові,
В різноманітних відтінках любові
У світлотінях смутку, що не описати.
Подумати, згадати, промовчати.
І різні погляди і перспективи.
Часом зіб'ється фокус в об'єктиву.
В шухляду десь найдальшу
Заховались негативи.
У світі і без сліз моїх достатньо болю.
Лише в до щенту згореному місті
Сміються знову діти.
І матері навчилися радіти,
Бо хтось обпаленою вже рукою
На згорищі посіяв знову квіти...
Я це життя не можу не любити...

Холодне світло місячне
Пролилось крізь фіранку.
Вкрило подушку і моє обличчя
В гафтовані мережки.
І ніч така глибока, далеко ще до ранку
Ступаю в місячні м’які, пухнасті стежки.
У світлі місяця з'являється видіння
І стежка розчиняється у сновидінні.
Веде до схилу десь доріжка,
Де коло моря на піску
Сліди дитячі залишили ніжки.
Спускаюсь схилом тим у спокої і тиші.
Нечутні кроки, стежка сліду не залишить.
Послухаю ще вітру шепіт й хвилі,
Й по стежці повернусь десь за далекі милі.
У тиші, спокої й гармонії душі
Зустріну ранок.
Мою щоку зігріло сонце. Світанок.

Маленький парашутик від кульбабки
Принесений осіннім лагідним і теплим вітром
Так випадково зачепився за рукав
Й долоню ніжно так поцілував.
Я приглядаюсь – ох яка краса
Прозора, світла і проста.
Всі кольори здається в ній відбились.
І подих свій тамую,
Не дихаю і обертом йде світ.
Й давно вже втратилось тяжіння
Від щастя – головокружіння.

Здається чую кроки - обертаюсь
Це вітер закрутив осіннє листя.
Здається чую дотик – притуляюсь
Теплом від свічки вогника розлився.
І відчуваю подих – рочиняюсь
У просторі. І відкриваю двері,
Приходжу в світ Твій.
І світлом ліхтаря очей торкаюсь,
І залишаюсь.

Тебе душею відчуваю,
Здається знаю кожен рух.
Неначе ти в мені
Якась маленька жаринка.
І з хвилювання плутаються всі слова
Боюсь що цю загублю хвилинку.
І не боротись більше з цим
Здається що не бути без Тебе.
Чи доля це, чи більше щось
Напевно назви немає й не треба...

Розтягнене до краю
Душі моєї полотно
Десь непомітно тріснуло.
Тепер загоюється і ще болить воно.
Та це нічого, ще живе.
І зараз хочу просто бути.
І не богинею, і не святою.
Без зірок з неба і без бою
Лише звичайною, живою.
Я просто хочу бути собою
Я просто хочу бути з Тобою.

Іду зоопарком твоїм.
То лев виглядає зубастий
То тисяча з чимось кролів
На плечі стараються впасти
І осінь відходить у тінь
І хочеться знову сміятись
І я притуляюсь до слів
Щоб холодом не обірватись.
Ти лиш залишайся зі мною
Не думай про світ навколо
Забудь всі слова зимові,
Шо впали у наше коло.
Колись обіцяв затулити
Мене від холодних снігів.
Тож сніг сьогодні повіяв
Ти ніби мене зігрів.
Сьогодні тепла твого хочеться
Обіцяного на зиму.
Ти лиш не відходь будь-ласка
В далеку стіну незриму.

Сьогодні я отримала від тебе лист.
Як завжди знаєш коли він потрібний.
Ти, я і кава, і розмови – так було колись.
Без тебе часом дні такі подібні.
Я притуляю до обличчя ці листки
Теплом твоїм і пам’яттю зігріті.
Перегортаються cлова й думки
Твого життя далекого й близького миті.
Питання як я – так як всі
Мабуть, вірніше - так як осінь.
Дерева більше не стоять в красі.
І сонце світить скоса.
Зима вже скоро. Кажеш, зиму я люблю?
Зима холодна й біла.
Засипле чистим снігом осінь цю.
Щоб тихо й не боліло.
Забудеться шаленство й пустота
Всі неправдиві речі.
Теплом зігріє й повернеться простота
З надуманості втеча.
Сьогодні я отримала від тебе лист
Всі попередні зберігаю в скринці.
Чекати довго, рік мабуть
Щоб ти і я, і кава наодинці.

До моря кажуть ще далеко.
Попереду, мабуть, зима. Як знати
Коли замерзне ця ріка.
Мені б вже зовсім не хотілось замерзати.
І вниз спадаю водоспадом
І знову чую що живу
В польоті вільного падіння.
Але ж ріка розіб’є в скелю градом.
Я розчинилась в цій ріці і я не я
Слова не мої й пісня не моя.
Тож випаровуюсь і повертаюсь в вітер
І вже немає значення у який бік летіти
Коли навколо хмари, листя й квіти.
Хай вітер слабший моря чи ріки
Лиш вільний – не для нього береги.
Підносить птицю в вир багатокрилий
Кружля осіннім листям – бавиться в траві,
А як захоче то й морський погладить берег милий...
Десь лев за гратами в приморськім зоопарку
Зажурений – від глядачів запарка.
Розчешу й поцілую його гривоньку кудлату,
І віями побавлюся лапатими,
Тай у сади майну осінні.
Вітер не втримати за гратами.

Вже річка перелилася в ріку.
Кудись пливу і відчуваю волю,
Десь далі трави залишились і луги,
Але, здається, більше не боюся болю.
Та ця ріка – високі береги
То з силою бурхливо обтікає камінь,
То несподівано заходить в вир,
А то спокійно бавиться зірками.
Вітер хвилює шепотом води,
Що десь по-переду напевно море.
Чи близько чи далеко ще туди,
Хоч бачать зорі, та їм байдуже завжди.
Чи збавлення, чи горе,
Яке воно?
В чекані тім передчуття і втома.
Та ця ріка несе мене, несе
І біль солодка досі незнайома.
Що зустріч з морем принесе?
Його бурхливі й темні води,
Чи тихі хвилі, обіймаючи пісок,
Мене поглинуть.
Море річку манить,
Передчуття лякає і дурманить.

Я загубилась вже здається в цих словах
Мені без тебе справді важко
Душа зривається кудись летить
Неначе ще любові просить
Та слів звичайних –Я Тебе Люблю
Тобі чомусь уже не досить.
Лиш я, напевно, не поет
Щоб розповісти тобі душу
Простив, здається, зрозумів
Тепер мовчання.
Чи також мовчати мушу?
Ти дарував мені тепло
Ти розкохав мене віршами
Тоді насправді все цвіло
Світ кольоровим став
Й здавалось ще гарнішим небо
І біль мій зовсім не в тобі
Цей біль лише без тебе.
Та ніби кажеш пізно вже
В твою любов я запізнилась
Лиш на один спізнилась вірш
Чи слово на одне спізнилась
Любов загоїть і простить
Любов притулить і забуде
Любов живе і просить мить
Одну лиш мить тепла і зрозуміння
Щоб не приречена була Любов
На довге холоду терпіння

Я попливу сьогодні річкою, відпущу все
Нехай ця річка поміж травами мене несе
Спокійна течія огорне ласкою хай берег цей
Я попливу сьогодні річкою у даль ночей
І перелиюсь в течію тої ріки
Щоб краплею твоєї торкнутися руки

Мене не бачив ти й не знаєш хто я й де
Чим цей звичайний день й куди мене веде
Лише душею доторкнувся до душі
І дотик цей не спить уже вночі
І дні в його чеканні проминають
Теплом незримим в серце проникають
Неначе випадкове слово
А здається бачиш
Й без слів, без погляду
Душею знаєш що кохаєш
І пристрасть ця без краю і без меж...
Я теж...

Я так хочу забути
Усі ці розмови
І забути слова всі
І забути відмови
Доторкнутись до рук твоїх
Знову тихенько
І зігріту любов’ю
Біль забути легенько

Тож знову Вересень,
Переді мною сад.
Напевно що “садок”,
Бо дуже вже маленький.
Щойно лиш буркнув десь далекий грім
Що він насправді не близенько.
Хоч Вересень,
Та листя ще згрібати не пора.
Троянда спалахами вкралась.
Жоржина пурпурово зацвіла
І яблука п’янким вином налились.
Був клаптик непритуленої, дивної землі
Своїм коханням нам його вдалось зігріти
І вчора знову здалося мені,
Що бачила як у садку
Високе небо цілувало квіти.
Тож знову осінь, та вона нераз
Закутувала в шаль багряну
Нашу затишну оселю.
Чи золота пора
Чи інший у природи час
Переді мною сад, він різний,
Але не пустеля.

Вересень 2006

Приходять люди в мій відкритий дім
На день, на час, чи на життя залишаться у нім
Хтось скаже слово що підніме до вершин.
Хтось вдарить громом і опустить до глибин.
Та у житті на все, мабуть, своя причина,
І недарма заходить в дім людина.
І цей промінчик освітив коханням дім,
І не розвіявся, теплом залишиться у нім.
А за тепло від серця щирого лиш нагорода.
Вини немає – винна непогода :)

З наворотними зіллями
За гучними весіллями
Затаврована осудом
І прикладена посудом
Оповита фіранками
І нічийними ранками
З мусульманськими бранками
І налякана змовами
Несвоїми розмовами
Дивно стихла краса.
Та у теплому спокої
Дня чи ночі глибокої
Крапля дощику скотиться
По листку озолотиться

Чекання
Невидима для погляду
Втікає мить чекання,
Мов сяйво місячне
Розчиниться у сновидінні.
Обудиться із безнадійністю зітхання
У ліхтаря нетлінному горінні.
Зовсім нечутно ніч проходить
У зайнятості недіяння...
До ранку розпинався телефон
Неоднозначністю мовчання

Напливала тінь, догорав камін.
Сплелись імена чарівних потіх.
Ніби дім порожній, ніби й не один.
Свище вітер тихо. Чи зрадливий сміх?

Перший снігопад - сипнуло роками.
Відблиск від вогню освітив стіну,
І на ній пейзаж – полотно без рами,
Раптом нагадав дівчину-весну.

Нащо ж я красу на стіні розп’яв?
Та вона ж жива - я її кохав.
І цілюще пив з джерела тепло,
І з очей сумних ранок малював.

Встромлена у мозок думка - гостра спиця,
Що забути хоче те що не відбулось,
Образів нанизала цілу вереницю.
Скамяніли жили, серце захлинулось.

Доторкнулась посмішка до його щоки,
Повернула враз память з дрімоти.
- “Вибач що збудила, та здалось мені,
Що ти замерзав у вечірнім сні.”

Розлилася кров лавою по жилах.
У раптове з’явлення вірити не міг.
Відтворила казку в зоряних вітрилах
Та що поцілунком розтопила сніг.

Що у ній таке він і сам не знає.
Весело сміється – очі у журбі.
Та його життя – все що пам’ятає,
Поглядом єдиним присвоїла собі.

Дивна ця зима - прощення і дар.
Тихо у кутку тінь незлобна спить.
Падають сніжинки мовчки просто в жар.
Вітер вщух у комині і камін горить.

Вже заблудившись у чужих світах, ходою тихою я повертаюся додому.
Повз паркову алею у багряних килимах
Проходжу і звертаю десь на вуличку знайому.
Будинок рідний, і нестертий мармур ще під кроком.
Направо, другий поверх, вікна в вітражах.
В кімнаті простір й затишок, а за вікном осінній сад.
Мій погляд опинився ненароком
В квітково-золотистій заметілі.
Де через вінця чаша вже перелилась
Коханням у єдинім тілі.
І доля в вічному з’єднала поцілунку.
Тобі не випити душі моєї трунку...

Та напис тут під цим чудовим полотном
Чомусь не можу прочитати...

Ось сонце блиснуло, вже ранок, годі спати.
Пробудження. Інша кімната, інший час.
Хоч за вікном осінній сад й троянди не перестають палати...
З розбитих шкелець поскладала вітражі.
І погляд у улюблене зображення втікає.
Реаліі давно вже вплавились у міражі,
Чи навпаки. Не знаю.
Та тільки я все таж, здається.
І цього разу напис прочитаю

...Та десь перед світанком давня осінь повернеться
У той незримий і чарівний сад
Де подих поцілунком перельється...

Зібралась малювати дівчина Весну
Яскраві фарби й полотно купила.
Питалася поради у людей,
Щоб всім разом й зокрема догодила.
Той голоси почулись звідусіль
Хтось каже – “Заяскраві кольори”
Підтримує ще інший – “Так занадто блище”.
Тому підходить ще мазок до низу,
А тут обурюються – “А чому не вище”.
Старалась, малювала дівчина Весну
Як глянула на полотно – чомусь там яма.
Де квітку написала запашну –
Велика чорна пляма.
Зітхнула дівчина, тоді наново
Білим грунтом полотно покрила.
Фарби і пензлі тай намалювала
Веселі, райдужні вітрила.
Нехай затертий цей сюжет
Й нехитре її вміння,
Та ще б змогти на полотні створити
Єдиний промінь, той що відрізнить
У темноті смарагди від каміння.

Чи ти колись вчилась літати?
Та ні, це не складно – витрати малі
У чисте світло свій промінь вплітати...
І просто навчитись ходити по грішній Землі

Забути надумані пристрасті дивних історій
Позбутись жагучої заздрості й марних теорій
Навчийся брутальної щирості - що була до нас
Не треба шукати зрілості в чепурності фраз

Бо тут ми лише існуємо в єдиному дні
Між “будемо” й “були” мандруємо неначе у сні
Не треба тужити, плакати це вже не для нас
Відбулись уроки ніжності – стирає їх час

Де ті хто судили чи зранили – зникли в юрбі
І ти присягала не раз уже на вірність собі

Тепер притулись до дерева, втопись в пелюстках
Хай світ затанцює чарами в колишніх казках
Немає іншої вищості ніж та що з-за хмар
І стишити душу до дзвінкості - безмежності дар

Не треба цуратись віри в чарівні світи
Зневіреним як знедоленим туди не ввійти
Не бійся тебе не обпалить холодний оскал
І не заполонить фальш нещирих похвал
Бо ти ж сама собі палиця – сама й п’єдестал

Коли здається все валиться - силу собі залиши
На випадок якби хтось виршив вчепити шнур до ноги
Й прибити ржавими цвяхами - тут добре, чого хотіти
Тоді треба сильно шарпнути щоб знову змогти взлетіти

А покищо тихо-тихесенько на пальчики підіймись
І так собі ніжно-легесенько від тягару відірвись...

Шшшш.....
Чуєш як грає музика єдина – твоя
Квітуча, барвиста й радісна - зминілась Земля
Яке все чудове навколо – та ні, ти не спиш
Чому я так посміхаюсь? – бо ти вже летиш

Дивуєшся – швидко навчилася?
Хм... Здається мені
Що ти вже не раз літала, хочаб у вісні

Ти з тих хто уміли жити у злетах чи ні
Тепер ти навчилась ходити по грішній Землі