Напливала тінь, догорав камін.
Сплелись імена чарівних потіх.
Ніби дім порожній, ніби й не один.
Свище вітер тихо. Чи зрадливий сміх?

Перший снігопад - сипнуло роками.
Відблиск від вогню освітив стіну,
І на ній пейзаж – полотно без рами,
Раптом нагадав дівчину-весну.

Нащо ж я красу на стіні розп’яв?
Та вона ж жива - я її кохав.
І цілюще пив з джерела тепло,
І з очей сумних ранок малював.

Встромлена у мозок думка - гостра спиця,
Що забути хоче те що не відбулось,
Образів нанизала цілу вереницю.
Скамяніли жили, серце захлинулось.

Доторкнулась посмішка до його щоки,
Повернула враз память з дрімоти.
- “Вибач що збудила, та здалось мені,
Що ти замерзав у вечірнім сні.”

Розлилася кров лавою по жилах.
У раптове з’явлення вірити не міг.
Відтворила казку в зоряних вітрилах
Та що поцілунком розтопила сніг.

Що у ній таке він і сам не знає.
Весело сміється – очі у журбі.
Та його життя – все що пам’ятає,
Поглядом єдиним присвоїла собі.

Дивна ця зима - прощення і дар.
Тихо у кутку тінь незлобна спить.
Падають сніжинки мовчки просто в жар.
Вітер вщух у комині і камін горить.