Вже заблудившись у чужих світах, ходою тихою я повертаюся додому.
Повз паркову алею у багряних килимах
Проходжу і звертаю десь на вуличку знайому.
Будинок рідний, і нестертий мармур ще під кроком.
Направо, другий поверх, вікна в вітражах.
В кімнаті простір й затишок, а за вікном осінній сад.
Мій погляд опинився ненароком
В квітково-золотистій заметілі.
Де через вінця чаша вже перелилась
Коханням у єдинім тілі.
І доля в вічному з’єднала поцілунку.
Тобі не випити душі моєї трунку...

Та напис тут під цим чудовим полотном
Чомусь не можу прочитати...

Ось сонце блиснуло, вже ранок, годі спати.
Пробудження. Інша кімната, інший час.
Хоч за вікном осінній сад й троянди не перестають палати...
З розбитих шкелець поскладала вітражі.
І погляд у улюблене зображення втікає.
Реаліі давно вже вплавились у міражі,
Чи навпаки. Не знаю.
Та тільки я все таж, здається.
І цього разу напис прочитаю

...Та десь перед світанком давня осінь повернеться
У той незримий і чарівний сад
Де подих поцілунком перельється...