Перегорнута остання сторінка книги. І як шкода, що – остання! Зібрання творів Світлани-Майї Залізняк “Птахокардія”. Книга водночас нова й не нова, адже в ній, крім нещодавно написаних, зібрано поезії різних років, які вже були опубліковані в попередніх семи збірках авторки. Чому я шкодую про те, що книга вже прочитана? Тому що завжди сумно, коли закінчується щось хороше. Виконуючи працю коректора, одержала незрівнянну насолоду від поринання в ці вірші. Не лише через їхній високий мистецький рівень, але й тому, що... дуже цікаво! Кожна поезія С.-М.Залізняк – нова сторінка “роману з продовженням” (саме так читаються всі її книги). Наступного вірша, розділу, збірки чекаєш, як нового витка сюжету: а що буде далі? Які ще проблеми, які глобальні питання буття схвилювали ліричну героїню? Через які нові захопливі образи поетка цього разу розкриє тему, що до неї звертається протягом усієї своєї творчості? Які найтонші нюанси почуттів викличе в читача як завжди вдало, скрупульозно підібране, істинно перлинне слово? Десятки поетів ХХ століття, починаючи від Бориса Пастернака й до нинішніх, заявляли, що одиницею виміру поета є не вірш, а книжка. Так, за словами Оксани Забужко, справжній поет пише не дискретними творами, а цілими гронами творів, розробляючи важливу для себе на даному етапі тему з різних кінців, як геологічний пласт, аж доки не вичерпає її до пустої породи. Сказане в повній мірі стосується творчості Світлани-Майї Залізняк. І якщо вимірювати її як поета книгами, то ця, остання (сподіваюся, не остання взагалі), посяде вершинне місце в творчості мисткині. Поезія С.-М.Залізняк ніколи не розчаровує. Навпаки: просвітлює, дає надію, радість і натхнення. Читаючи нові твори, бачу вірність авторки своєму, давно й мистецьки виробленому стилю й водночас спостерігаю певні світоглядні зміни... ні, не так: не просто зміни, а духовне зростання, нові поетичні кроки в сходженні до високої мети. А Світлана-Майя завжди ставить перед собою найвищу мету, завжди прагне досягти досконалості. Нас довго вчили, що ідеал недосяжний, але чи слід тому вірити? Тут кожне слово працьовито видобуте авторкою з-під пластів буденних фраз, викристалізуване в гарячому творчому тиглі й представлене в усій своїй красі та довершеності. А поєднання цих диво-слів у поезіях дарує нові думки; нові оригінальні погляди на, здавалось би, відомі й очевидні речі; нові, свіжі та щирі відчуття... Лірична героїня С.-М.Залізняк – щира, закохана в життя, безкомпромісна в питаннях людської моралі й порядності. Разом із тим поетка перебуває в злагоді з собою, як ствердила в попередній книзі (“У злагоді з собою” (“Полтавський літератор”, 2008)): знайшовши своє покликання, змірявши та вивіривши всі життєві принципи, ця ніжна та рішуча жінка більше не відступить з обраного шляху, який, як відомо і як видно з віршів, для поета ніколи не був, не буде й, очевидно, не повинен бути легким. Усе частіше авторка віршовно-подумки повертається в минуле, в дитинство, знаходячи там і натхнення, й сили для нової творчості, черпаючи з давніх джерел і просту людську мудрість, і глибинні філософські мотиви. Заглиблюючись у творчість С.-М.Залізняк у книгах та на відомих поетичних сайтах, я мала змогу ознайомитися з багатьма відгуками на її вірші інших поетів, професійних критиків, просто залюблених у поезію. На сторінці Фейсбуку постійний читач віршів Світлани-Майї, доцент кафедри філософії Українського католицького університету Богдан Завідняк написав: “Гарний у Вас поетичний стиль, настрої, музика тем, кольори. Вмієте дарувати радість а ля оранж! Зійшла на Ваші строфи благодать поета в ореолі золотистих ниток і наспівів Музи. Ви – для тиші. Ніколи ще не приїлися, тож так тримати! Висота не потребує лайків, а ніжного схвалення”. Ось іще кілька цитат:
• принцеса слова;
• таке могутнє слово – справжнісінька зброя!;
• яскраво проявляється національне “я”, мова справжньої українки — запашна, барвиста, потужна;
• слова – розсипи дорогоцінних скарбів!;
• дивовижно смачна мова;
• соковитість тексту;
• поважне звучне дивослово;
• не просто читаєш, а рахманно смакуєш, як найкоштовніший трунок – вишуканий, хмільний, духмяний;
• чаклунка ліричних хвиль нашого часу, часу високих думок;
• асоціативні ряди, паралелі, несподівані алегорії, відважні рими, сміливі асонанси і алітерації;
• Ви – дуже сильний поет, з хребтом, потужним інтелектом. Знаєте, чого хочете, і вмієте без сторонньої творчої опіки зреалізувати творчий задум. Тому, мабуть, немає сенсу навздогінці викрикувати захоплення. Рада, що відкрила Вас для себе. Ви так водите словом і образом: ніби здатні щомиті сісти за штурвал літака, підняти й посадити його без підготовки – бездоганно володієте всіма поетичними інструментами;
• серйозний підхід як до версифікації, так і до поезії.
Цілковито згоджуючись із цими думками, відзначаю, що дійсно найпершою характерною ознакою авторського стилю поетки назвала б саме її мову. Філігранно точний вибір слів, використання величезного барвистого багатства українських архаїзмів, історизмів, яскравих, соковитих діалектизмів, старослов’янізмів, органічних, суто по-українському витворених авторських неологізмів – це її. Титанічна праця над кожним словом, випрозорювання текстової поетичної тканини до повнозвучного дзвону без жодної фальшивої ноти в кожному рядку – це її. Ретельне, сумлінно-скрупульозне вкладання образів, експресій, настроїв у струнку побудову вірша – це теж сьогодні її. “Ваша божественна поезія “розмонтовується” на позачасові цитати-епіграфи навіть легше, ніж вірші тих, кого ми звикли називати видатними... Кажу як викладач літератури... Вашим пером водить сам Господь”, – так характеризує афористичність поезій Залізняк відома українська поетка й літературознавець Тетяна Яковенко. А Ірина Кримська так характеризує стосунки поетки зі словом: “Ще коли побачила Ваше фото, відчулося, що ця людина стоїть над (Ви ж розумієте, йдеться не про зверхність). І поезії такі ж. Подібне я відчуваю у Стуса й Бродського, у деяких поезіях Ліни Костенко, але сильно – в її поемах-романах, у Пастернака, Цвєтаєвої й Ахматової. Ви розшаровуєте на нові смисли вживані слова, даєте статус художнього й філософського активу найпростішим поняттям і явищам. На зразок того, як вчені прагнуть дійти глибше й глибше до загадок атома – а він демонструє невичерпність істини, так і Ви зі словом. Тобто, Ви живете в слові як в середовищі, творите ізсередини, коли для більшості слово – це як взяти горіх і лущити. Часто Ваші поезії – розщеплений атом з відповідною аналогією вибуху”.
С.-М.Залізняк є надзвичайно вимогливим до власної творчості митцем. Уважний поціновувач її поезії, перечитавши попередні збірки, зможе порівняти давніші вірші з їхніми новими варіантами – безумовно на користь оновлених. Авторка продовжує працю над написаним раніше до того моменту, поки вірш, не втративши первозданної експресії, набуде досконалої форми. Уникнення збігів приголосних – не лише в рядку, а й у міжрядковому просторі, позбування зайвих слів, дослідження навмисних та шкідливих повторів, вивіряння необхідного саме в цьому місці звукопису, досягнення філігранної гри слів, підбирання найточніших епітетів, робота з римами (в одному вірші – точні, в іншому – асонансні, в ідеалі – не банальні, не однотипні) – усе це є неодмінним атрибутом, органічною складовою процесу поетичної творчості Світлани-Майї. І все це призводить до незвичайної змістової та образної насиченості її текстів, до дивовижної пружності їхнього звучання. Читач може бути певним: у цих віршах немає випадкових слів і образів, кожнісіньке слово, вираз, метафору авторка обґрунтувала, вивірила на своєму внутрішньому поетичному камертоні. Тільки після цього вона готова “відпустити” текст – оприлюднити. Саме такої вимогливості до себе не вистачає нині багатьом письменникам...
Тематично-жанрові обрії “Птахокардії” широкі. Тут і філософські роздуми, й інтимні зізнання, й громадянські інвективи, й містичні видіння, і гумор, і для дітей... Не кажучи про цікаві, творчо самостійні переклади поезій авторів різних часів і народів. І це все разом – єдиний поетичний текст (навіть кілька прозових образків наприкінці книги написані все одно поетичною мовою!). А канва цього тексту веде читача до глибин і висот людського духу. Духу, який для Світлани-Майї первинний, як і має бути для кожного митця. Духу, який не вміє лукавити, брехати, байдужно мовчати. Духу, який іде на все заради Любові, Істини, Добра. Духу, який сам себе діагностує – Словом. А діагноз – птахокардія. Тобто прагнення польоту, волі. Тобто неможливість для поета не писати. Тобто – приреченість на творчість.

Світлана Козаченко, філолог, педагог, письменник
м. Зіньків

Якщо говорити про духовні підвалини творчості Світлани-Майї Залізняк, то мова насамперед має вестися як навколо онтологічної вкоріненості традицій образності поетки загалом, так і локально: поетична дійсність авторки має свою природну і логічну опору – такий собі іманентний силовий первень, що дозволяє суто інстинктивно вивіреним архетипам щоразу збільшувати траєкторію діткнення до прихованих царин колективного підсвідомого (концепція Юнга), і змінювати трансперсональну спільність на вужчу, але емпірично глибшу – власну:

Я – окремо від світу, бо лиш в цьому вбачаю спасіння
Від облудливих суддів, лавин криводушних присяг.
(„Бути”)

Повз тіні веж...
Біг – щоб душі рости!
Мій променад – від себе і до себе.
(„Безлюддя”)

Авторці є що протиставити огульній, і часто руйнівній силі амбівалентності власного поетичного ядра, яке однак конденсує досвід і тяжіє до суто матеріального сприйняття реальності, а саме – сакральність: як елемент патріархальної традиції, як спосіб трансляції глибокої внутрішньої культури, і, звичайно, як особливо значимий релігійно-світоглядний чинник:

Зажди, я допишу... Лий на плащі!
Хоча закони всі – у длані Божій,
До алгоритмів „крап...крап...крап...”,
„чів-чів”...
Поет хоча б один додати зможе.
(„Алгоритм дощу”)

Спираючись на вже узвичаєні, усталені константи власних образних уявлень про світ, авторка створює химерні, але майже зримі універсалії світобуття, які суто номінативно є чутливими резонаторами ще неословленої дійсності, а феноменологічно – заперечують замкнуту на собі каузальність, натомість звертаючись до сутнього первородного досвіду, де „Я” – вільне і смислотворче.

Шукала гойні вірші між картин...
У дощ
вогненна брама
прочинилась…
Забаглося шугнути із хмарин
В колючий терен, де чаївся стилос,
І пригадати словеса всіх мов,
І загасити болем вогневицю...
Розпавшись
на веселчасті
арго,
Впокоююсь до ранку. Я – жар-птиця.
(„Талан”)
Психолого-поетична рефлексія авторки видає високу культурологічність, цивілізаційну наповненість і вимогливість до себе, прагнення сформувати своє власне поетичне реноме, віднайти власний вектор у темпораконтинуумі життя, збагнути свою життєву місію і водночас відмежувати тонку поетичну душу від сірого натовпу. Така позиція поетки повсякчас проглядає крізь її вірші:
Я – деміург, та долі не зміню………
………………..
(„Літо”)

На аркуші хмарні виточую з вен зрілу крів…
Праворуч – ридання, ліворуч – утішлива муза.
Розписано все наперед. За спекотою – грім.
Хтось катом прийшов,
я – поетом
……………………………………………..
(„Крізь серце”)

Бути – віршів чекати, палити галуззя і листя.
Бути – опріч юрми (і подеколи з нею...) іти.
Я продовжую бути. Обвиваю веселкою стилос,
Відмахнувшись від ста бутафорських запилених крил.
(„Бути”)

Картина поетичного світу Світлани-Майї Залізняк наповнена і одухотворена. Авторка подекуди виступає як візіонер, медіум, містифікатор, здатний не тільки відтворити до болю реальні, подекуди інфернальні і містичні картини минулого, пережиті її душею у попередніх реінкарнаціях, а й перенестися у майбутнє. Футуристичність її версифікаційного світобачення вражає своєю контробивательською сутністю, запереченням рутини і аморальності буднів:

Прожекти тануть , мов у каві – крига.
Для віршів денно виплітаю сіть…
А потяги…
а роги…
ризи…
дзиги…
(„Яріє Вчора, або в очікуванні…онуки”)

Авторці не характерна пресловута унісексуальність чи навіть гендерна нейтральність, її поезія – глибоко фемінна, подекуди аж настільки, що по суті є квінтесенцією фемінного гендерного стереотипу:

– Я жінка єсмь… – над прядивом торочу.
…………………………….
(„Яріє Вчора, або в очікуванні…онуки”)

В моїх очах – чар хутірських жінок.
(„Очі”)

Творчість Світлани інтенціональна: енергетичне поле, в центрі якого знаходиться авторське творче „Я”, потужне і інтелектуально цілісне, але й здатне на стрімкий рух од містики до богослужіння, од космогонічності аж до антропоморфності:

У мене – птахокардія.
Жодна пігулка не діє.
Птаха свободи просить.
А понад вербами – осінь…
(„Птахокардія”)

Авторка творить сучасний, пливкий і строкатий метамовний міф, цілком свідомо і продумано аберуючи і перекреслюючи семантичну сутність і значимість усталених у літературі поглядів на дійсність:

Знов не руда сусідська корівчина,
А слон Махмуд у літній сон плететься.
(„Екзотичний сон”)

Вражає діапазон поетично-філософського позиціонування авторки. Світлана-Майя Залізняк завжди обирає винятково актуальні, гострі, вічні у своїй невирішуваності теми: виховання дітей («Абрис»), вибір професії і вічне гамлетівське вагання «бути чи не бути» («Про кайф», «В бік човна»), право на любов, вибір між материнськими і жіночими переживаннями:

Любові недодати за життя
Боюсь пекельно! Зайця Юрі зшила...
Ти вбила ненароджене дитя.
Себе об камінь туги розкришила...
(„Мушля”)

Її креативні рушії мають за мету створити такий образ дійсності, де буде важливим не сам факт донесення певної лінгвосеміотичної парадигми до читача, а створення такого образу дійності, який би збігся з її власними ціннісними очікуваннями і сприймався як щось природне і самосвідоме:

Ні, не погорда. Не зневіра. Путь.
Біль. Антисептика.
Обробка вірша сріблом.
(„Вигадливість”)

Поетичні візії Залізняк на диво динамічні і подієві. У центрі мегалітичного поетовсесвіту – не бог, не деміург, а людина, з її переживаннями і вічним моральним вибором, автор наче збоку споглядає усе, як вправний наратор і водночас – співпереживач і співтворець ситуації. Поетичні твори Світлани-Майї подекуди є міні-п’єсами, на мізансцені яких розгортаються екзистенційно заглиблені і водночас експресивні трагедії («Голосили вишні», «Фініш», «Мушля»).
Перекладацький доробок Світлани-Майї Залізняк вражає передовсім своєю різноманітністю. Переклади Залізняк – це не банальна транслітерація творчого всесвіту митця, а співтворчість, дуалістичний і водночас монолітний симбіоз автора-мови-оригіналу і перекладача-української мови (з А.Ахматової, І.Буніна, Р.Тагора, С.Афлатуні, М.Матвєєвої, В.Друзя, Є.Більченко, О.Берггольц, Т.Селіванчик тощо). Перекладач тонко відчуває метафізику вірша, його семантико-поетичне поле, точними і сильними мазками реалізує якнайтонше буттєвий і креативний потенціал тексту як точки перетину суб'єктивного образу об'єктивної реальності, і того, що існує, як об’єктивна реальність.
Отже, концептуалізм, іманентна інтелектуальність, філософський розмах, барокова розмашистість авторського стилю і водночас морально-етична аскеза вивищують Світлану-Майю Залізняк та її поетичні шедеври над сірістю буднів провінційного містечка, переносять її у інший – яскравіший, кращий, вищий світ – світ її власної «планети мар», до якої радо торують метафоричний шлях її вдячні читачі.

2011
Сергій Осока, письменник, м. Полтава. Світлана Ілініч, поетеса, м. Вінниця.

Або
Читаючи Світлану-Майю Залізняк

Кожен автор створює свою релігію, навіть якщо не має того на меті. Свій концепт, система віри й сповідування прочитується й у «Птахокардії» Світлани-Майї Залізняк. І річ навіть не в тім, які фундаментальні цінності, про які вона пише так проникливо й багато (від - багатство), співпадають із задекларованими у світових релігіях. І не в тім, з якою релігією «товаришує» авторка. Адепти різних теософій знайдуть безліч доказів на користь своїх переконань, але жодного з них насправді вона, Залізняк, не тягне на свій бік.
І тим чудова поезія Залізняк, що всіма своїми, умовно кажучи, релігійними пориваннями вона не воліє ні піднести, ні заперечити котрусь із течій. Не зазирає запопадливо жодній в очі її найістиннішої істини. Але і не принижує факту побутування жодної із…
Найпереконливіша релігія – котра над релігіями. Не збоку! Над. Така є харизматична релігія харизматичного поета (нічого спільного з сучасними харизматичними течіями).

«Тече розлогами півсонне житіє…
Дай, Господи, стремління, хмар, сумир’я!
Немає берегів, пліт віри – є.
Бува спинюсь: де витік днів, де гирло?
......................................
…Вкажи правдиву заводь – між циган,
Правічний многотрудний Боже…»

(«Тече розлогами півсонне житіє», ст. 72).

Поетка природно вступає у діалог, повсякденну розмову із Всевишнім і не затуляється вуаллю обіцянок безумовного поклоніння, а заявляє про себе сміливими відвертими рядками:

«…Й шепчу до Богоматері, Христа:
«Згадайте про Вкраїну: тліє-гине».
Довкіл погляну – церква півпуста.
Олжа веде в ясир чужого сина».

(«В очікуванні розквіту», ст.73).

Прийшовши до Бога, стоячи у церкві чи під відкритим небом, жінка-поет декларує собі і Богу реальний стан речей – не солодкоголосо, єлейно й пошепки освідчується, а посвідчує драму віри, де віра власне знівельована.
Чому?
Бо «…Все продається. Яблуко і змій…»…

(«Стій на горі…», ст.34).

Відтак у своїй власній релігії, нікому не нав’язуваній і не щепленій силою, Світлана-Майя почувається вільною і самодостатньою. Там свої оздоби, ритуали, мікроклімат; ніхто не осмикує «не так стоїш», ніхто не ворушить гарячим струменем видиху-докору над вухом «не так кладеш хресне знамення».

«Кармінна свічка Зрілості горить.
У дар від Неба не мишасті шори –
Самодостатності п’янлива мить.
Янтарно липні загусали.
Сорок!
Я схожа на останню із черниць,
Що вирвалася з білого затвору».

(«Самодостатність», ст.152).

Оце і є відповідь – найправедніша релігія є самодостатність. Не хизування нею, а воля від шаблонів, штампів, непотрібних обмежень, необґрунтованих страхів… Якщо людина самодостатня й пережила власні одкровення Правди світобудови – вона не конче має ставати супроти Бога в гостру дискусію, на позиції заперечення, майстерно жонглюючи інструментами Поезії (якщо йдеться про Поета). Ні, Поет набуває компромісності й любові на кшталт Божої – до Людей і світу Людей, земного буття і всесвіту. Ось приклад такої Любові у вірші, присвяченому матері (матерям, людям, серед яких живе й спостерігає, а пізніше відтворює у Поезії світи):

«…Цей словодощ – на благо кропиви.
Епоха жалю. Пухирі – з тротилом.
Хтось підриває рай, а ти живи.
В молитві – сила».

(«А ти – живи», ст.208).

У поета так само є переконання, що Бог – це Все, це Любов. Але у самодостатнього Поета це переконання задеклароване строфами про перебування його самого в цій Любові, продукування й розмноження її у рядках, рівних по силі краси та емоційності молитвам, псалмам, пісням у традиції оздоблення віри.

«Повік мені (та й вам) не розгадати:
Коли, мов блискавка, зітне коса,
Душа злетить у пекло, в небеса?
Чи є у світі протисмертні лати?
А дощ вмовляє: «Спати… спати… спати».

Зажди, я допишу. Лий на плащі!
Хоча закони всі – у длані Божій.
До алгоритмів «крап… крап… крап», «чів-чів»
Поет хоча б один додати зможе».

(«Алгоритм дощу», ст.30).

Проникливий читач, звичайно, розуміє, що релігійність поета полягає не в частотності вживання ним у власних поезіях слів-ідентифікаторів – молитися, Бог, Христос… тощо. Релігійність Поета – це завжди самовідтворювана реальність, здатна існувати і занурювати в себе посередком власних резервів, засобів,елементів – метафор, смислів, алюзій, інтерпретацій тощо. Світ, який себе постійно новоутворює, живе, стверджує життя і затуляє від не-життя:

«Коли в душі – хуртеча-заметіль,
А в блістері ні грама трамадолу,
Минай аптеки й зони божевіль!
Вдихай не клей – мелісу, матіоли…

Якщо поснули ближні в бур’яні,
Готуй какао, з маслючків різото.
Перечекай кислотні зливи-дні.
Запалюй коминок чи свічки гнотик.

…Вітраж надій покраявся на друзки?
Ні, не піднось до вен зубате скло,
Не запетльовуй бісову мотузку –
Молися… І хай цілим буде лоб.

Не сподівайся, не поверне лилик
Із лабіринтів «ломок», стихне сміх.
Благай у Неба неламкучі крила…
Політ – найлюксусовіша з утіх!»

(«Тому, хто впорожні», ст.258).

Щойно я зацитувала текст однієї з поезій повністю. Адже просто «висмиками» із строф чи рядків Залізняк «релігійної» і «божественної» лексики доводити духовність її поезії – поверхово й не гідно таланту авторки. Відгук не передбачає цитування цілісними текстами, але така спокуса є, і сьогодні я їй піддаюся. Тільки в нерваному і неврізаному тексті очевидна висока і досконала релігія Поета. В ній, за бажання, можна знайти й традиційну релігію (релігії!), й ту, яка сповідується лише рядками «Птахокардії».

«Навіщо, Боже, сотворивши білий світ,
Поклав у сповиток аспідні русла?
Щоб сильні духом розтинали сіть
Пересторог – і проросли неплюскло?

Людинолюбно, з нижнього ребра
Принадну жінку виліпив, не з пилу.
Прабатечко Адам, що вік орав,
Талан твій маючи, створив би крила.

В пустелі буднів оксамитний блиск
Очей дитини примерхає, гасне.
Прагматик вчив шукати кайф і зиск.
Єдваб словес цінується всечасно.

Навіщо, Господи, зійшовши в напівсон
(невже і я, чутка, чогось – предтеча?),
Не вигоїв ураз душі, долонь,
А викликав нестримну словотечу?

Відтоді йду по стежечці новій.
Пульсує думка між буттям і смертю…
І що – для Неба – мій кривавий вірш:
Нектар п’янливий? Гіркувата жертва?»

(«Між буттям і смертю», ст.419).

Можна стверджувати, що своє творче кредо С.-М. Залізняк не в одній поезії заявляє супутньо із духовним кредо. І то природно. Адже поетична творчість – це надвисоке звучання людського сумління, совісті:

«Благаю в Тебе, Господи, тепла –
Жагуче серце жару не жаліло.
Довкола храмів торготить бедлам.
У мирі – чола… Мирні – знавісніли.

Я потребую шляху і долонь,
Які б несли свічу єства уперто
Під гайворонне ремство над чолом,
Повз шабаш відьом і тенета Смерті.

Хай шовковиться променистий дар,
Хай шарпають невір’я чорні шквали!
Тепла просила – огорнув пожар…
Мабуть, просила в Господа замало».

(«Благаю в тебе, Господи…», ст.446).

Бачте, я не оминула спокуси знову навести не цитату, а повний текст – настільки переконливою вірянкою є Залізняк. Та яку б сторінку не відкрив, ускрізь знайдеш докази її Віри! От на цьому ж розвороті бачимо поезію з назвою, яка напряму відсилає до релігії ВОЛІ, РАДОСТІ ЖИТТЯ, ТВОРЧОЇ ВІДВАГИ, «Псалом» (ст.446) - із резюме наприкінці, що вкотре, хоча й по-новому, декларує і творче, і духовне кредо:

«Хай буде дім – цитринна цитадель,
Захищена від смерчу, злив, оркану!
Я обійдуся без чужих ідей,
Побачу тло крізь призми і паркани».

І тут око віднаходить поруч ще у вірші «Прокид» (ст.447):

«Христос воскрес! Весна пливе розмаєм.
Повеселіли крез,бідак, лихвар.
Зерном вільготне поле засіваю.
Ген креше рогом бик Волосожар.

Плетуться ваговиті колосини,
Гойдаються над плюсклим кураєм…
Три животворчі сили ниві синій
Бог-сонцедар щораночку дає».

Скільки не шукай прикладів авторської релігії, їх віднаходиш на кожній сторінці. Так ніби Залізняк зайнята у постійному співавторстві з Богом у творенні завтрашнього дня, радості буття, сили жити.
Кожним віршем авторка закликає і вчить любити:

«…між агоній
Душа шукає ліки від…
В ряснім фелоні сходить Сонце… Цій іконі
Молився в полі мій невіруючий дід».

(«Поліалергія», ст.83).

Любов і віра купується не у церкві за свічку й граматку «За здравіє»/«За упокій», не кількістю поклонів, не ретельністю ритуалів. Отож авторка карається гріховною і суперечливою псевдо-вірою, яка панує сьогодні над вірою:

«Полтавські лілії. Турецький алтабас.
В черниці миловидної просфори
Купує мати. Вирлоокий пан
Ікони лобизає. Тиш прозора.

У білостінний древній гойний храм
Заходжу без браслеток і принуки.
Ясноволоса дівчинка в сльозах:
- Матусю, мамо… хочу вже на руки!

Свіча зігнулася – мов ятаган.
На канделябри опливають болі…
До ніздрів допливає фіміам,
Очищує від скверни. Яро, сполом
Людинолюбству оду піє дух.
Дзвіниця… міст… аеродром… яруги.
Іду повз дачі. – Не убий! – кричу.
Пузан – за три черешні – б’є злодюгу».

(«Благий порив», ст.228).

У поезіях Залізняк світ, який постає у Святому Письмі, набуває барв одомашненого напівказкового середовища і видається після поетичних рядків більш принадним і реальним, більш впізнаваним, ніж після переконливих красномовних настанов і проповідей священнослужителя:

«А ти преславний. Очі – мов сапфір.
Адаме, стишся! Прищепив би гілку…
Чи здалеку летиш? У тихий двір
Заходь навік. Самісінька в присілку.

Під сорок… Спека. Є держак від вил,
Кіт, слоїк меду, льох, бузок, дерева.
Є бочка дьогтю, пір’ячко – від крил.
Була Жар-птахою… Три літа – Єва.

Куди ти? Я ж мовчала! Йди у тінь!
Пригладив чуба. Погляд стік у очі.
Довкола зрубу кружеляє кінь…
Ти рвешся в пекло. Я дитинку хочу.

Нікого проти ночі не спинити.
Пливе жура-журавонька… Ми квити».

(«Єва.Три літа», ст.348).

Поезія Залізняк кожним рядочком трепетно сповідується і Богові, і людям. У неї загострене почуття справедливості православної, саркастичний дотепний погляд богів античних, окриленість і відмова від реальності вірянки зі сходу…Все там можна віднайти. А головне – самого Бога і саму Людину, які вміють бачити, чути, донести до…, споглядати і дарувати:

«Благословляється… І хтось пішов за пруг,
Що відділяє ці сади від потойбіччя…» (ст.108).


Ірина Кримська-Лузанчук, місто Малин

2016

Або
Нове життя класичних афоризмів від Майї-Світлани Залізняк

Той, хто пізнав поезію «Птахокардії», мав змогу переконатися у одній із творчих, професійних чеснот Світлани-Майї Залізняк. Це винятково впевнена гра слів, словесна еквілібристика, сміливі й завжди успішні експерименти зі словом. Проявляється це різнобічно, в різних мовних пластах.
Зараз я б хотіла звернути увагу на приказки і фразеологізми у творах Залізняк. Не стала рахувати, скільки ж їх вжито достеменно. Мене ж не статистика цікавить. Для мене було достатньо побачити, що авторка має таку пристрасть – бо впало в око.
Тенденції вживання влучних зворотів різні: непорушність первісного вигляду відомого і вживаного вислову; поміщення його в несподіваний контекст; сміливий апгрейд.
Має поетеса й улюблені вислови, позаяк у різних варіаціях один і той же може траплятися в кількох творах, поглиблюючи зміст, у нього (вираз) закладений від початку. Скажімо, «манна небесна» експлуатується і в побутових розмовах, і в літературі. Здавалося б, доволі ризиковано вправлятися з обкатаним тисячі разів матеріалом. Проте Залізняк не з лякливих.
Ось перший варіант.
«Крізь решетину хмар тече Прозріння мед…
Мільйони райських бджіл впокоїлися вколо.
Чекає спраглий люд на манну – із небес.
А я стою осібно перед безкраїм полем…» («Крізь решетину хмар», ст.56).
Здавалося б, тут «манна небесна» фактично нечепана (наше поліське слівце – для уточнення). Однак виразне тире розводить окремо «манну» і «небеса», таким простим синтаксично-пунктуаційним прийомом підкресливши утрирувану ваду людства, його слабкість – чекати манни з небес, чогось готового – як нагороду за виснаження й терпіння. І ця нова модель сталого виразу допомагає впізнати вже в наступному рядку ще один вислів, ба швидше натяк на нього – «стою осібно перед безкраїм полем» (чуєте виклик автора: а один таки воїн у полі, а таки є ті, хто не чекає манни з неба…).
Звертаємося до ще одного прикладу з «манною».
«Я пронесу несхитно свій талан
Крізь манну й блискавиць убивчі леза». («Розрив шаблонів…», ст.232).
Знову вчувається прагнення торувати свій шлях без обіцянок і сподівання на дармові спокуси, на вигодовування готовою винагородою. Такому жебрацькому шматку у філософії Залізняк місця немає! Бо насправді прагне не милостині – хай навіть і від Бога самого, а краще Божого дару і торування ним шляхів земних і надземних.
І третій варіант – несподіваний і ще більш модифікований.
«Четвертий ранок ллє у Львові дощ…
Лиш пообіді – сонце й ложка манни». («Змова», ст. 324).
Манна небесна тут відпорційована авторкою до кількості однієї ложки. Помітна легка іронічна посмішка оповідачки, яка таким чином продемонструвала, що Божа милість – річ дозована, особливо, якщо йдеться про сподівання погоди в місті, яке славиться своєю хронічною і звичною похмурістю та негодою, де навіть «ложка» - це суттєва милість небес.
А четвертим прикладом з «манною» нехай стане мій улюблений, де зібралися разом промовисті віковічні символи, що прикрашають собою сотні і народних, і авторських висловів, а у Залізняк органічно опиняються в одному контексті:
«Діждалися зерна, каміння, манни» («У злагоді з собою», ст.236).
Це вже авторський винахід, новий афоризм.
Світлана-Майя Залізняк, сміливо заводячи вираз у свій твір, може знайти йому відразу кілька супутніх висловів. У неї є вірші, котрі містять по декілька й більше цих так званих крилатих фраз чи приказок, у нових почасти вдяганках.
Візьмімо «Пусті наперстки» (ст.38). Тільки погляньте: «Кіт облизня спіймав…»; «…Словеса кобіт Розгойдують мечі. Щити – мов дека» (тут ніби розведені у різні кутки рингу «щит»і «меч»); «Крихти з чужих столів – пухким зозулям»; «І зуб – за зуб. І над Дніпром - тризуб»; «Стомився друг лупати «сю скалу» (доцільне запозичення у Франка).
Прикладом такої насиченості і стиглості фразеологізмами може послужити й пролог вірша «Аркуш у сльозу» (ст.94). Читайте й насолоджуйтеся соковитістю короткого уривку!
«Усяк пожне бездій та вчинків урожай.
Відкину за межу каміння каяття,
Вкладу горіхи в лунки майбуття.
Дощі ущухли, збіг у вересень розмай.
Хай виколисує плоди садочок-рай».
Тут поруч із знайомими сполученнями (хоча й знову оздобленими авторською філософією) з’являються творчі відкриття в цій царині. Але творення авторських фразеологізмів – це інша цікава тема, яка заслуговує на окреме есе.
Повертаючись до вжитку крилатих висловів, наводжу кілька варіантів з дуже популярним числом сім. Семіркою густо засіяно у поезії Залізняк – разом із приказками, до яких та семірка «приписана», або із нео-приказками, авторськими. Погляньте лишень: «Сім раз відрізав – міряти не треба» («Тиш», ст.12); «Зробив добро – сім злив чекай подяки» («Містечкові», ст.11); «Йду згідно з алгоритмом: крок вперед, Назад сім кроків…» («Літо», ст.16); «А до тебе – сім гребель пройти» («Пам’яті бабусі Насті», ст.28).
Особливістю цих уривків є іще одне оригінальне явище, яке ви, безперечно, спостерегли – вміння сплітати в одному рядку, в одному вислові різні фразеологізми, різні приказки, різні звороти, наповнивши кожен з них також новим філософським змістом.
Залізняк неповторна й смілива у своєму азарті щепити відомі всім слова до своїх рядків або навпаки – своїми словами урівноважувати або розпалювати істину, закладену у вираз століття чи тисячоліття тому. Так народжуються незвично свіжі й загострені новим сенсом новоутворення, які заслуговують на вживання їх у такому несподіваному вигляді: «Гав ловила в барбарисі» («По азимуту», ст.19); «Тепер Макар теляток не пасе. Снують-гелгочуть журналісти, профі…» («Бог мовчить», ст.293); «Не варто слугувати вік омані! Клади пуд солі на яви жертовник…» («Пригадка», ст.450).
Мені імпонує, як Світлана-Майя Залізняк один вислів може з однаковою яскравістю і влучністю помістити в різні за настроєм і темою контексти, де знайома фраза грає своїми новими гранями: «Жнивую… прогріхи прощаю всім – Живим, померлим, тим, що в хатці скраю…» («Жнивую», ст.265) і «Псалми творець почув: є крайній дім» («Самодостатність», ст.152). Синоніми «хатка скраю»і «крайній дім»зовні співвіднесені до «моя хата скраю», але у «Птахокардії» стають ніби двома абсолютно новими, імплантованими до авторських текстів під власним ретельним і новаторським живописом.
Вміння доречно класти яскравими стьожками приказки й фразеологізми на тканину вірша, робить їх органічними авторській мові поетеси – ніби то власні творіння, а не давно знайомі словосполучення:
«За них віддасть і поле, й рибний став.
Він чоловік обстріляний, відчайний.
Він гори зверне – і посадить айви!
Чи хочу зламу карми – не спитав». («День літнього сонцестояння», ст.344).


Автор - Ірина Кримська-Лузанчук, місто Малин.
2016

Або
«Птахокардія» сповідує й богів Олімпу

Люблю пересвідчуватися за допомогою творів сучасних авторів у їх упевненому незаперечному спадкуванні просторів світової літератури – від античності до сьогодення. Прикладом до цього твердження є присутність у просторі літератури Світлани-Майї Залізняк. Вона ширяє у літературному вимірі на відстані – від «до н.е.» і до «сьогодні, в цю мить». І чим далі в часі лежить фоліант, тим зухваліше вона здмухує пил зі старих як світ сюжетів, доводячи, що літературне слово, мистецький чин живе у своїм просторово-часовому континуумі, що немає в ньому вторинних сюжетів і образів, а є панівне поняття – ВІЧНЕ. І про пил, мабуть, тут зовсім недоречно. То швидше пил від неймовірних завихрень унаслідок ламання часових бар’єрів…
Особливо пристрасно Залізняк споживає античність. Ніби очі в очі з нею щодня перебуває у творчому польоті. Можна було б пожартувати, що ж летючи на Пегасі, інакше й не буває. І пожартуємо. Бо у нашої землячки – Пегас одомашнений і приручений. Не в сенсі стояння у стайні і сну лежачи, а в сенсі еміграції в українську літературу. І скільки б іронії вам не вчувалося в моєму коментареві до творів Залізняк, то захоплення - я бачу її верхи на Пегасі у наших степах, межи гір – Карпат і Криму, у наших полях, урамлених північними лісами і південними мегаполісами…
А мова рідна – золотавий лан,
Де кожний колос – ваговите слово.
Зміяться тлусті манівці блукань,
Розшукую Пегасову підкову. («Маківка», ст.425)
Ось так – у пошуку своєї-Пегасової підкови – з тим же Пегасом, довірливо тримаючи руку на гриві, йде (або мчить-летить) крізь контексти невичерпних літературно-мистецьких алюзій Світлана-Майя Залізняк.
На античному родючому грунті вдячно проростають живі українськими соками паростки Залізняківської поезії. Це може бути стеблина у сільському дворі, а може бути і потужний масив – хащі історії.
«Неміфічна історія» (ст.358) не лишить байдужим читача – чи він від поезії, чи він від газети. Авторка відразу розчулює всюдисущим лейтмотивом (українським? загальнолюдським?):
Не всіх Олен скупали в рай-барвінку,
Всім бовванів Май-лицар на коні.
Чуючи таку увертюру, впізнаєш мелодію тисяч доль, з українськими легко впізнаваними темами також:
Селяночка не знала Деїфоба.
Очіпок маскував синці на лобі.
Не надихнувся нею Оффенбах,
Лиш я співала: «Пахне хлібчик, ба-а».
У жодного класика немає тієї стражденної за пропискою Лемешівки, але вона тим часом є ускрізь, дивлячись нам у снах і наяву своїм незгасним ликом:
Всміхалася на квітному городі.
Борвій у пазуху – листи про вроду…
Із пензлем не підходив муж Іван…
Оффенбахи не надихнулися її красою, не надихнулися й маляри. І неантична богиня української долі несла свій німб світло, бо і не знала про нього.
Струмочком сліз від припічка у сниво
Пливла Олена Довготерпелива…
Стотисячна доля гнулася і гнулася під лихом, а таки випрямлялася і світила чолом – аж сюди, до нас:
Леміш, лемішка, лемент… Смак побоїв.
Голодні взори кіз, корів, котів.
Античність як антураж дозволяє читати майже цинічно зведену суспільством до банальності і майже узвичаєну історію як окремішню.
Така моя історія житейська.
За морем ті буяни. Мо’, Егейським.
Для Залізняк властиво опиняти в горизонтах авторських бачень однаково рівновіддаленими і такі житейські історії, і пані Історію.
Мені дуже подобається «Апокрифічний вірш» (ст.67-68), який насправді зовсім не апокрифічний. Відлуння повторюваних і повторюваних незасвоєних уроків жахає до затуляння вух:
…Бряжчать медалі. Сунуть «бетеери»…
Сьогодні хлопчик – а за рік вояк.
Хто вже познайомився з поезією Залізняк, зрозуміє, що античність – як натура для зйомок – вибрана невипадково у творчому освоєнні актуальних у розумінні авторки тем. Такою часовою амплітудою її серце розчахується ледь не навпіл, аби випустити ріки болю, які її серцем протікають. За цими лаштунками античності авторка ніби затуляє дуже жіночні жести скрушності й розпачу («Я ж не зцілю графітом з олівця!»):
Бог Прометей, що плоть людську зліпив,
Митець був неабиякий, та схибив…
Бо:
…І проростали буйно крізь пирій
Кремезні homo – підлі, злющі, хтиві.
Скільки ж написано поем («І збіжжя струм живив рядки поем…») про те, що слід плекати, а чого уникати; вишиванка пані Історії вся чорним хрестиком, проте «Струмує крівця homo на вінки…». А причина проста, але від того не менш драматична:
Несуть хлоп’ятам не казки в дарунок –
Пістолі, танки, стріли, арбалет.
І вчиться син у батька дерти руно.
Зі скалки зла спалахує Афект.
Античні сюжети настільки обіграні у різних літературно-мистецьких жанрах, що навіть середньостатистичний читач легко рухається ниточками-алюзіями, що смикає кожен автор, котрий знову пише варіації на тему. Тому Світлана-Майя Залізняк не витрачає час на тлумачення й переказування першоджерела запозичення, а шубовстає у цю бурхливу ріку прямісінько з Дніпрового берега або з берега Супою чи Псла. Бо міфічні Зевс і Юнона живуть насправді у вас за стіною на п’ятому поверсі чи через дорогу на сільській околиці:
Кохав могутній Зевс Юнону,
По муках пестив білу грудь…
Таких мужів-землян – мільйони:
То «зіронько», то чорна лють. («Небесна любов», ст.371)
Учасники древніх сюжетів то в компанії, то лише одинокими персонажами оселилися в українській літературній географії з легкої руки Залізняк (ні, я не забула про інших авторів, які вподобали античність!) на правах співгромадян, таких собі переселенців. Тим поетеса позбавляє аналогії і алюзії їх первородної епатажності і пафосності, недоторканності. Реальність античним богам і героям виставляє нові умови виживання, класичні сюжети і драми опиняються під нашаруванням нових осмислень і втілень.
Ковзькі стежки штурмують піонери.
Зриваються і котяться в Алфею,
І плетениці майорять у млі…
Маленькі homo – це ж не дітки Реї.
Хоча – від рук дрібних – циклоп осліп. («З підніжжя», ст.53).
Античний контекст зустрічається у «Птахокардії», здається, частіше, ніж будь-які інші джерела алюзій. Можливо, наш час такий страшний і некомфортний, що від нього мусиш утікати. Але як би далеко не відбіг, сам від себе homo не втече. Бо він за собою несе таку руйнацію і біду, що й боги Олімпу зашпортуються у власних тогах, задкуючи в безчасся. Отож говорячи до нас суголосно з персонажами античності, поетеса лише демонструє незникненне дежавю для світу, який себе не хоче вберегти.
Є й теплі-мирні аналогії… «Сирена» (ст.65) дивиться веселими й добрими очима необділеної мудрістю жінки:
Житейське море дістає до вилиць,
Підморгує в сутемряві маяк…
Я моряка русявого зманила,
Пішов за мною від сімох друзяк.
Міф-реальність-міф допомагає тлумачити і перетирати на борошно житейську драму, підказує Залізняк. Але відповідальність за випечений з того борошна хліб лежить не лише на міфотворцях і вже точно не на античних героях… Та чи свідомі ми цього?
Повзе довга тінь від меча Мельпомени…
І спробуй-но вийти… на суд манекенів. («Актуальне», ст.35).

Ірина Кримська-Лузанчук

«Птахокардія» - невиліковна
Продовжую читати поезію Світлани-Майї Залізняк

Досліджуючи мову поезії Залізняк, дивуєшся невичерпності ресурсу, яким володіє авторка. Її мова ніби розвивається в собі, нуртує і розшиює береги, стаючи ще більш повноводною і глибокою. Загадка криється насамперед у радісній безстрашності поетеси і впевненій грі всіма-всіма інструментами мови, мови як такої і мови поетичної. З їх (інструментів) допомогою вона винаходить все більше і більше скарбів, урізноманітнюючи визначення й означення для усіх досліджуваних тем, предметів і явищ.
Сьогодні зупинюся на прикладці, яка особливо яскраво демонструє здатність Залізняк до відкриттів усередині, здавалося б, давно досліджених словесних територій і маршрутів. Чому проявляється така пристасть і винахідливість у кліматі пикладки, можна досліджувати і крізь психологію творчості. Однак мене зараз більше приваблює естетична сторона предмета дослідження, цієї «експресії думок-вуглин» («Шал», ст. 454).
Варто зауважити, що тексти Залізняк демонструють одночасно обшир авторської мови і відверту манеру віртуозної економії мовного ресурсу. Щоб максимально точно поцілити образом, метафорою, визначенням читачеві в душу й думку, Світлана-Майя ліпить словесний снаряд так, щоб елегантно зекономивши місце в рядку, в строфі, підібрати таке слово, яке б розірвало на клоччя всі попередні тлумачення його посередком поезії, естетичного й смислового контексту: «І в’януло обличчя-ананас...» («Пилюга», ст. 42); «А на долівці – рядна-павичі...» («Ностальгія», ст. 16); «...Десь тут лелека Бере дітей – із рогу втіх-щедрот...» («Батерфляй», ст.43); «Ти не для мене рай-солярій зводив» («Оригамі», ст.325).
У авторки спостерігається пристрасть до «зв’язування» слів у пари не лише стосовно іменників. Така тенденція прослідковується в роботі і з дієсловами, і з прикметниками. Однак з іменниками побиті навіть її особисті рекорди. Але ж вона не прагла вразити читача кількістю цих «пошлюблених» у прикладку іменників, а звернути увагу причинно-наслідковими мотиваціями злиття слів у промовисті пари. Не здивуюся, якщо поетеса й сама не помітила інтенсивності прояву своєї пречудової звички продукування прикладок. Швидше за все, пари народжуються... на небесах, де ширяє невтомна пташка натхнення: «Стрімкіший лет – і ось пустеля-спека» («Батерфляй», ст.43); «Лети на конус-терикон» («Манівці», ст.31); «Пливе жура-журавонька» («Єва. Три літа», ст.348).
Манера Залізняк у складанні іменників до пари стає відтак її візитівкою-впізнаванням (серед поетів узагалі і серед інших власних творчих чеснот-візитівок). І самі слово-винаходи розсовують стіни контексту – прикладка виглядає ніби гральна карта (в сенсі здвоєного символа), котру можна розглядати, обертаючи і перекидаючи, розкриваючи. Кожний окремий іменник в мить занурення в нову смислову лунку разом з іншим іменником вигострює кінчик стріли, набуваючи атомарної точності потрапляння в центр образу. Ось! Саме це хотіла я сказати, ніби злегка усміхається здаля поезія. «Немов стріла, що лучник-Час пустив» («Крізь пил і пух», ст.244). Точність у досягненні мети посередком кожного слова! Не дати читачеві блукати сліпо у пошуках варіантів-сенсів, не дати йому відволіктися на манівці і раптом схибити в розумінні творчого задуму! Так авторка відповідально й щедро розставляє дорожні знаки на маршрутах сенсів, аби читач крок-у-крок прямував ними синхронно з авторкою, а не безнадійно відставав... Чи втрачає читач за таких умов оту бажану самостійність співавторства? Адже для поезії украй важливо, щоб читач лишався вільним птахом у просторі міжрядь.
Тут заспокою читача. Ніхто не відбирає у нього цю волю. Але за знаками-прикладками Залізняк завжди знайдеш саме її пташину окриленість слів. Парність крил/парність слів дає силу змаху й прискорення пірнання в глибини віршів: «Тебе розбуркає нічниця-Пам’ять» («Оглядини», ст.173); «Бредуть музики-тумани троїсті» («А ти живи», ст.208); «Ці душі-горлиці шукають пекло-рай» («Вольдемарові – пошепки», ст.268).
Виписуючи на окремий листок потрібний матеріал, зауважила, що рядки, які містять прикладки, надзвичайно рельєфні, опуклі, ніби камеї ручної роботи. Кожен авторський екземпляр народжується один раз саме в такому несподіваному і, як виявляється, найвдалішому виконанні. Слова, з яких виникає пара, без намагнічення і взаємопритягання, яким їх наділила авторка, ніколи б не змогли зустрітися в одній і тій же луночці для пророщування образу – такими вони окремо видаються непоєднуваними! «Хай совість-гуска душу не скубе» («Словопряд», ст.153); «Він – кат єства! Він – зведений курок З палким ім’ям-протуберанцем – Совість» («Без маски, ст.39»). Як бачимо, на визначення одного предмета (совісті) поетеса знаходить пари іменників, то поміщаючи «совість» у саму пару, то відводячи їй роль окремішнього словотлумачення.
У прикладках Залізняк може опинитися певний ведучий-іменник, який раз-пораз «парується» з новими словами-супутниками. Як правило, роль таких сильних лідерів у парі виконують архаїчні образи поезії й літератури. Без цих понять поезія ніяк обійтися не може, але вони так довго і часто експлуатуються авторами, що маліє епічна й глибинна суть їх, нівелюється невичерпна естетика засобу. Відтак слова стають вразливі й беззахисні перед банальністю. Залізняк вдається оперувати базовими поняттями, не засмальцьовуючи буденністю їх одяганки. Скажімо – вітер: «Захмелені вітриська-гендлярі...» («Ручай», ст.36); «І вітер-синоптик читає...» («Меланхолія», ст.84). Або – час: «Пап’є-маше вітрин. А час-лихвар...» («Ожеред», ст.41); «Час-вихор закружляв...» («В Яготині біля райсоюзу», ст.96). Раптом на одній сторінці два цікаві і неподібні випадки парування «правди» в присмачених сарказмом рядках: «Повію-правду брехунці колишуть» («Травнево-лапідарно», ст.290); «Обсіли мухи-правди і зумлять» («І зріють правди», ст.290).
Так само поетеса урізноманітнює простір одного слова, стиснутого рамками сірої звичайності. Наприклад, пирій: «Сіє сім’я пирій-лиходій» («Пам’яті бабусі Насті», ст.28); «Круг дворища дитинства – біль-пирій» («Початок», ст.50).
До кого б не були застосовані в поезії Залізняк слова-пари, вони гідно відіграють свою роль, підсилюючи емоційне або зорове сприйняття образу. Ось, каже винахідниця, цим боком, цією гранню, крізь шпаринку дефісу – погляньте! Для прикладу зібрала кілька зразків автоського почерку, коли в рамках застосування схожих форм, у вимушених обмеженнях сенсу (протічності, стиснутості у...) прокидається потрібний для тексту відтінок значення чогось вузького і рухливого або перебування-відчування вузького і рухливого: «Тече стежка-нитка... до зблиску рудого ножа» («Зла вилився ківш»,ст.87); «Тікають змійки-бганки із обличчя» («Самодостатність», ст.152); «...по руслах-венах – трав’яні чаї» («Не залишай», ст.388).
Так можна ще десятки-сотні зразків препарувати, проте без контексту вірша, звідки кожен зразок вийнято, втрачається повнота образу. Це ніби з полотна вирізати фрагмент і ліпити свою аплікацію. Гадаю, справжні гурмани Поезії, її вихованці захочуть пройтися самостійно кладочками Залізняківських дефісів. Тим паче, що прикладка – синтаксичне явище насамперед і відтак потребує оточення, оброслості тілом тексту. А виправданням такому висмикуванню прикладок на ниточці рядка може бути впевнена функціональність слів-пар навіть в розрідженій атмосфері контексту... майже безконтекстності. Річ у тім, що навіть обірваний зусібіч фагмент вірша у Залізняк набуває здатності жити окремим життям і нести в собі повноцінний цілісний художній і філософський заряд. Як то відчуваємо з лаконічними японськими поетичними формами. Є щось подібне і в прикладках нашої авторки: «І все очиститься, і буде сум-яса...» («Людмилі», ст.29); «Порадник-оповідач – телефон» («Листи», ст.49); «Щоденно коситься людва-трава» («Словопряд», ст.153); «Горять серця, ліси-екосистеми» («Дежавю», ст.466).
Зрештою, цей перевірений авторський засіб схожий на клавіші – можна видобувати звуки тільки з білих або тільки з чорних клавіш. Але як звучить мелодія під пальцями вправного піаніста, який говорить і білими, і чорними одночасно! І нехай у одного слова в парі субстантивна роль, однак саме його присутність, впевнена, задумана авторкою як визначальна.

Ірина Кримська-Лузанчук
2016

Симптом перший

Коли натрапляєш на Поезію Світлани-Майї Залізняк, розумієш, що в твоєму світі вона (її Поезія) оселяється на постійно. Бо так тобі хочеться. Бо там є чим живитися з кожного пірнання в неї.
І як оминути банальне «у кожного свої смаки»? Бо смаки смаками, а проте якщо ви хочете знатися на Поезії як явищі, хочете відчувати (із середини) процес творення світів і всесвітів, хочете по-бачити українську літературу, то вам таки не оминути Залізняк, котра ловить «росу в шовкові ятері». («Самодостатність», ст.152).
Так тішуся, що її вірші ще ніде не втиснули в шкільні програми й хрестоматії, так тішуся, що її ще не взяли «в оборот» і не стандартизували. Так тривожуся – візьмуть?..
Попри початок у вірша «Самотужки»))) – «З’явився в маї невтомимий імпресаріо…», (ст.498) – їй не зичу сповнити це власного авторства яснобачення (хоча йдеться про травень) і лягати примітивно потлумаченою в стосах макулатури. (То шкідливо для Поезії, ми ж бо переконалися в шкідливості на відомих іменах, так?).
«…Минаймо тих ласкавців, що завзято свищуть.
В горішнє сяйво йти нелегко – самотужки.
Зате не покусають ні песці, ні заздрі служки». (Там, ст.498).
Та, гадаю, і не вдасться: «Не полечу! Я – пташка бунтівлива. Від голоду хай згине потороча…». («Про критикана», ст.459). Бо Світлана-Майя випадає з рамців.
Якщо ви маєте у себе книжку поета Залізняк, то маєте приємний клопіт у будь-яку мить відкривати її як скриньку з секретами і ключами, що відмикають двері… Двері до всього-всього, з чим кожен жив-живе-житиме, але бачив до того лише в шпаринку. Після Залізняк кожен має вільний доступ. До себе – насамперед.
Перебільшую? Ні. Тим паче, що це мої відчуття і враження – такий наслідок читання її поезій…)))
Намагаюся систематично знайомитися з авторами в сучасній українській поезії. А їх є – о! – таки є. І попри песимізм деяких знаменитих смію заперечити: у нас є і література, у нас є і поезія!
Однак у поезії є ще й Поезія. А в Поезії є Залізняк.
В моїх наступних публікаціях про авторку ви не знайдете жодних аналогій із іншими авторами-поетами. Вмію і люблю насолоджуватися читанням, словом одного автора й не потребую порівнянь його з кимось, аби виокремити досягнення чи… недосягнення кожного. Це нікому не робить честі. Тим паче, що мої есе – данина богу вражень, а не богу літературної критики…
А Світлана-Майя зі своїми багатошаровими, багатосторінковими обріями, повірте, здатна фокусувати увагу саме на своєму слові: «Не смикаю з чужих поцвілих скирт. Свій лан буяє…». («Жнивую», ст.265). Вона настільки самодостатня, що в читанні її Поезії знаходиш все, що здатна дати Поезія як акт творення, естетичної насолоди, смислових мандрівок, емоційних гойдалок…
І схоже, впізнаю її кредо:
«Діждися кетягів! Не варто зеленцем
Розлогий відчай в тиші смакувати…» («Повернення», ст.389).
Вона зріла й самодостатня була вже відпочатку. Це ознака винятковості і геніальності.
Але що перше привабило мене в Залізняк? Натрапивши на її вірші в «Поетичних майстернях», а потім і в інших джерелах, була приголомшена двома речами – вона пише постійно і вона пише однаково якісно. Хоча визначення «якісно» стосовно Поезії звучить дещо образливо, штучно й примітивно, однак «гатунок» її поетичних дітей – винятковий. Відтак, виявивши в українському світі авторку, яка стільки пише і не «халтурить», не впадає в само-тиражування, не перетворюється на ремісника, я знайшла підказку щодо неї: «…нудьга в полон майстерниць не бере». («Крізь дим», ст.202).
Маю право на багато схвальних сторінок про Поезію Світлани-Майї, бо прочитала її дітища на сайті «Поетичні майстерні» і в щойно виданій книзі «Птахокардія», яка по-пташиному втрапили до моїх рук. Вони, її вірші, йдуть до рук – справді як птахи. Тобто – до налаштованих рук. І як діти – з невеличким уточнення – як діти-індиго. Отож – не до всіх рук.
Маю право на повноту озвучення вражень, бо вірші авторки – величезний простір чесності, сумління («…крізь два цідилка словеса ціджу…», («Трієра», ст.432); безмежний світ естетичної, емоційної і філософської насолоди. Там знаходиш і постійно відтворюєш себе, хоча ти просто читач і просто добровільний блукалець у її текстах. Але ці вірші – втілення-перевтілення, переодягання-ролі, примірювання на себе, вдивляння у дзеркало праведності:
«Стовпи. Трамплін.
Де ж вільнокрило стати?
«Ти зірочка моя…» - шептала мати.
Безпутні віри не йняли, блудили,
Пливли під скелями – Харибди, Сцилли…». («Жорства», ст.463).
Праведності. …Не скажу – істини, бо то пафосно й претензійно. А скажу саме праведності – бо в її рядках немає штучних прикрас, однак є неймовірно багата колекція деталей і нюансів; немає пафосу, котрий так відштовхує, однак є увесь спектр інтонацій та емоцій, які, проте, тріпочуть довкруж міцної щогли її човна на високій хвилі, на її не по-жіночому залізному залізняківському хребті…
Не знаю і не дізнаюся, як відчуває написання-творення сама авторка. Як читач – відчуваю результат, плід, вершення. І якщо авторка віддала у світ – людям – свої творіння, то я маю право говорити, що відчуваю, всиновлюючи її вірші як читач.
А моє всиновлення виявляє себе в тому, що я закохана в залізняківські складені менший-в-більший, як матрьошки, контексти текстів. Опиняючись читаним знову, її вірш так само наново тче контекст, творить контекст для себе і читача туди затягує. Тобто не вірш опиняється у контексті читацького сприйняття, не вірш опиняється у зовнішніх впливах, а він сам моделює контекст і створює зовнішнє тло. В хорошому сенсі, Залізняк населяє собою навколопоетичний і поетичний простір. Ще один парадокс? Але тут є розгадка теж. За цією ознакою впізнається справжній творець, від творінь якого йде відлік, резонанс, ріст.
Мене хвилює неймовірна розкомплексованість, розкутість текстів Майї-Світлани, де слова, фрази і рядки, притягнувши одну асоціацію, ведуть цілу компанію нових. І тоді вже по-читацькому стаєш співавтором, стоячи по цей бік овиду-вірша і захоплено й здивовано споглядаючи смислові й кодові космоси на тому краю-горизонті його. (Тому цілком можливе написання нового словника за авторськими поетичними тлумаченнями Залізняк).
Дивина ще й в тому, що це асоціативне багатство родиться з абсолютної конкретики! Слова, вжиті нею в конкретному тексті, мають віртуозно уточнений сенс. Слово у її вірші – точне, має свою ноту, барву впізнавання його, вихоплену із багатющої веселкової купелі значень. Знову парадокс. Але від нього (поетичного слова) вже в першу ж мить читання прагнуть навсібіч пагони й пухнуть бруньки розвитку нових значень.
А знаєте чому? Залізняк настільки свобідна, смілива, розкута, що навколо кожної лексеми гуляє справжній (степовий! гірський! морський! космічний!) простір. Хоча на дотик лексема до лексеми притулена у тексті щільно, як хрестик до хрестика у вишиванці, хоча горизонталь рядків міцно – основа! – вповита-пророщена вертикаллю утоку, який довершує цілісність-органічність-пластичність-потік-нескінчимість усього полотна тексту і підтексту… Ані вузлика, ані латки, ані уривчастості! Проте у цьому полотні дихає вітер творчості, який і надуває в нього все нові барви, пахощі…
«…А я малюю абриси пером тонким» («Аркуш у сльозу», ст.94) – тонкі інструменти і душа Майї Світлани, і винятковий власний стиль, і натренований камертон…
Це моє есе – поки що вступ, абрис моїх дослідів тексту Залізняк. Поки що перший тон-аромат у віялі виняткових пахощів Поезії. Хто хоче в мандрівку – рушаймо. Але спочатку маєте «підхопити» «Птахокардію» (пташине пір’ячко тут в есе подекуди розсипане), щоб «слабнути» разом зі мною.
Наступні есе матимуть ракурсне спрямування, тематичні рамки – умовні рамки, звичайно. Але в них я почуватимуся вже не гостею, а мешканкою. До зустрічі у новій розмові про Поезію Світлани-Майї!

Ірина Кримська
https://www.facebook.com/krymskaaluzancuk?fref=photo

Добірне слово – як добре зерно, воно западає в душу, вістує, що дотикаєшся до справжнього мистецтва, – таке перше враження від книги, яку зараз тримаємо в руках. Птахокардія – це трепіт окриленої Музою душі, голос серця-«потяти», образ якого не раз подибуємо на сторінках збірки. Пригадується сковородинівське: «Уже сады расцвЂли и соловьев навели…// Душа моя процвЂла и радостей навела» (пісня 10 збірки «Сад божественних пісень»). Піднесена душа поетки Світлани Залізняк, звісно, не тільки соловейком щебече, але висока й чиста нота – для неї найголовніша, бо це означає наближення до істини Буття, до законів Вічності. Тому й птахокардія – прозора алюзія з «тахікардією» (прискореним серцебиттям), що серце-пташа (читай – талант письменника) постійно перебуває «на вістрі» (цю тезу увиразнює епіграф із С. Афлатуні): у руйнівному вирі проблем сучасності, зоні випробувань двозначностями суспільної моралі, історії тощо, і водночас уперто прагне зберегти скарб небуденного, дух нетлінного, ідеального, гармонійного, довершеного – проникливість і любов, натхнення, обдарування, слово. У цілому «Птахокардія» як книга – це виразно модерністичний текст, створений, за означенням Ф. Ніцше, «кров’ю серця» («Так казав Заратустра», глава «Про читання і писання»); він розгортає та обстоює ідею, інтелектуально глибокий, формально витончений, майстерний, відкритий і до традиції, і до новаторства.
Композиційно збірка складається з восьми розділів: «Алгоритм дощу», «Молочай», «Голос», «Затока безсоння», «Кропив`яний мішок», «Колискова синові», «Сонце в небі. Сонце у зеніті», «Червоні метелики», кожен із яких презентує свій окремий мотив.
Про дощ написані цілі книги. Здається, як ще можна проінтерпретувати цей ліричний образ, а у Світлани Залізняк він набуває своєї свіжості, вдягнувшись у шати інтелектуальної та естетичної авторефлексії – пошуку власного шляху в житті та творчості:

…До алгоритмів «крап...крап...крап», «чів-чів»
Поет хоча б один додати зможе.

Лірична героїня письменниці структурує свою формулу прекрасного, і основний її компонент – етичний: «Не музі послуговую – Любові». У складному, об’ємному, багатопроблемному коловороті думок та уявлень, яким, власне, і є перший розділ книги, усе ж домінують родинне тепло та затишок, в обійми яких потрапляє читач. Серцем охоплює мисткиня пейзажі батьківщини, міста і села рідного краю, стежки й дороги, якими вело колись і зве за собою нині життя. Із великим душевним щемом говорить про родину з її не надто райдужною біографією, котра щільно зрослася з гіркою історією народу: посічена війнами і нестатками, освячена втратами й безконечною працею… Описує найближчих друзів, мовить про шанованих земляків, які залишили свій незабутній слід на її долі.
Людина – це головне у текстах Світлани Залізняк: поетка потребує людського виру, вміє бачити й дослухатися ближнього, наділена відчуттям екзистенції, – передає чужий біль і свій власний у слово, пише про суєтність, про спустошення, виродження душі. Її вірші – багатопланові й різнотемні, насичені життям: читаєш – і долучаєшся до соціуму, заангажовуєшся дійсністю з її проблемами, і завдяки таланту авторки – це не буденно, сумно чи обтяжливо, не сіро-мінорно: в образних реаліях завжди присутнє світло, яке перемагає, і любов, яка жадає злиття з усім різноманітним єством макрокосму, тому – переживаєш катарсис, підносишся, навертаєшся до своєї високої суті. Таким чином, «алгоритм дощу» проявляється і як пошук «оригінального ритму» (читай – голосу, стилю), і як очищення словом.
Другий розділ книги – про світ душі жінки: тут пристрасті доповнюються премудростями, кохання – розставанням, фігурують радості і тривоги, мовиться про подружнє життя, чоловіка, сина – й про «колишнього милого», «чужого ласкавця», обігрується життя-заласся з багатьма його принадами, солодкими компромісами й …неминучими втратами. «Молочай» – злісний бур`ян і декоративне диво, трунок і бальзам, яскрава поваба для метелика, але смертельна загроза для гусениці. «Лишаю молочай на мрій стерні...», – це про любов, яка може бути й святою, й гріховною, і водночас про остережливе серце, з яким лірична героїня навчилася звіряти своє життя на шляху до злагоди з собою:

Задурно не даються тихі бухти.
Гризоти вплетені в щоденності канат,
Щоб так, наївна, розривала пута –
Як паростки тополь розкришують асфальт,
Щоб не чорнилом вірш писала – кров`ю,
Пройшовши дві заслони з дерези,
Щоб у Місхору гамі-велемов`ї
Не забувала присмаку вини й сльози…
(«Здогад»)

У цьому розділі, як і в попередньому, поетка вдається до алегорії, послуговується міфологічною та фольклорною образністю, малює яскраві й розлогі чуттєві картини. Своїм тонким еротизмом у відтворенні цілісного світу природи й людини Світлана Залізняк наближається до класиків жанру, як-от Олександр Олесь, Микола Вінграновський… Інтимний мотив у її творчості – один із найулюбленіших та найбагатших, саме його мисткиня вважає основним джерелом поезії:

Знов наречу Ілюзію - Любов.
Геть застороги! Лет – на чорні брови,
На вигин вуст... Улесливі розмови,
Шафранний погляд... Руки.
Ніч.
Альков.
Шепчу собі. Буденність – річ тривкіша.
("Ради вірша")

Про віршування як чи не єдино можливий спосіб існування вичитуємо з наступного розділу-циклу «Птахокардії» – «Голос»:

Шукала гойні вірші між картин...
У дощ вогненна брама прочинилась…
Забаглося шугнути із хмарин
В колючий терен, де чаївся стилос,
Щоб запалало всіх словес тавро,
Щоб загасити болем вогневицю...
Розпавшись на веселчасті арго,
Впокоююсь до ранку. Я – жар-птиця.
(«Талан»)

Одначе тепер лірична героїня повсякчас відчуває вагітність словом, з її серця скапує кров: «це ж – пологи!», з долонь – «струмують рими в джерело камени», а в ночі безсонні – «пульсує думка між буттям і смертю»… Біль, але й жереб – бути митцем, народжувати поезію.
Світлана Залізняк у кращих традиціях класиків розмислює про природу й типологію вірша, загадки таланту, свободу й залежність майстра пера, про його піднесеність і самоту, зв’язок зі своїм часом. «Саморозп’яття», «самоспалення» – так нарікає вона момент творчості, маючи на увазі й те, що цей голос («посил») людини до людей – вистражданий, а тому очищувальний, благосний. Звідси – висока відповідальність перед мовою, любов, плекання, праця, пієтет – усе те, чому багатьом радимо повчитися в літераторки. Розцінюючи талант віршника як дар Божий, мисткиня офірує своє життя Духові, силкується бачити сутність речей, прагне довершеності у великому та малому, влагоджує, гармонізує світ через слово-перл. Вона вигранює «маківку» власного стилю («Не хочу шал гасити прілим просом»), прямує несходимим шляхом до вершин майстерності («До неї вік ітимеш манівцями…»), «гоноблячи» в душі справжність, тримаючись за реалії життя (хоч і «мрійлива»!), не слави собі шукаючи, а виповнення «чаші мови», поклоніння її величі, диву, ясі. Адже той, кому явлено «глас вогненний», мимоволі стає його рупором, резонатором.
Наступний розділ книги – «Затока Безсоння». Вірші-просвітлення з виразним філософським підтекстом сусідять тут із глибоким психологічним самовгляданням, тонке переживання гостроти думки, вибухового прозріння, власне, процесу доторку до Вічного доповнюється аналізом «мнемонічного» – першопричин-імпульсів, навіяних споминами, явлених снами – візіями оживленого минулого.

Кантабіле

Молюском пірнаю у тишу – індигову, плинну...
Там жорна зірок мушлю тіла на порох зітруть...
Зісподу єства білосніжна чутлива перлина
У просторінь злине, розкришиться. Вперто, мов ртуть,
Збереться в пульсуючу серед монад цятку-душу.
Її обхоплю міріадом клітин…
Стихне рух.
Розверзнуться жерла... Тонути у сяєві мушу –
І спрагло надіятись: лет до зірок повторю, –

це осяйне заглиблення в симфонізм усесвіту, закони гармонії цілого. А поряд – «подразники» внутрішнього бачення, «каталізатори» зору: опівнічні лети в прірву, падіння, чорні й червоні потяги, брами, двері, змії, відьми, «гості» з потойбіччя, страхітливі русалчині снива… «Це сни – на дощ, на зливу», – мовить свідомість, але десь у глибині душі героїні-поетки коріниться страх: не зрадити слово, не допустити «стигми на губах», не зганьбити свого Дару сервілізмом, продажністю. І це також «муки творчості» (поряд із пошуком власного голосу), майстерно закцентовані авторкою; перевірка митця на справжність, на спроможність отримати перепустку в край «Вічного Літа», на гору Поетів (Олімп? а чи Голгофу? – мимоволі зринає смутне питання).
Наступні невеликі розділи збірки – «Кропив’яний мішок» і «Колискова синові» – цікаво розглянути паралельно і взаємно зіставити. Обидва вони передбачають конкретного адресата: колег-митців і дитину, а отже, містять зважене й цілеспрямоване висловлювання літераторки; засновані на алегорії й рослинно-тваринній образності, орнаментальні, подібні ритмічно, виразно пафосні. Однак саме вістря пафосу й акцентує відмінності: «наївний писака» живе у світі ілюзій, див рукотворних, принад зримих, і це його межа; маля ж лише «стартує» з казки, вчиться одухотворювати видиме і через пізнання його піднесеної суті йти до вічного та нетлінного, докопуватися суті речей, шукати істину. Таким чином, сатира «Кропив`яного мішка» жалить дорослих і недолугих, а ніжні міфопоетизми колисанок, і присипляючи, додають мудрості малюкові.
Світлана Залізняк – «княгиня» (за висловом Д. Шупти) не тільки в оригінальній творчості, але й у перекладацтві, що засвідчує сьомий розділ «Птахокардії» – «Сонце в небі. Сонце у зеніті». Шляхетне ставлення до автентичного тексту, максимальна точність у відтворенні ритмоладу, сюжету, настрою, підтекстів і водночас – колорит українського мовосвіту, фрагменти власного духовного досвіду – ось координати її професіоналізму. «Перекладач гідний автора» (В. Кузан), – так абсолютно справедливо оцінено здобутки полтавської мисткині на цім нелегкім поприщі. Анна Ахматова не тільки прекрасна в її україномовній версії, а й органічна, жива, цілком сучасна. Сухбат Афлатуні, Ольга Берггольц, Євгенія Більченко, Вадим Друзь, Марина Матвєєва, Аліна Остафійчук, Тетяна Селіванчик, Ірина Субботіна, Олег Чабан, Іван Бунін – усі представлені в збірці автори – через переклади і переспіви набувають ще одного культурологічного виміру, зовсім не втрачаючи, як нам бачиться, своєї самтотожності.
Нарешті «Проза» Світлани Залізняк – це той терен, який нам, читачам, ще належить відкрити. Запропоновані в книзі тексти «Травнева інтерлюдія», «Бабуся», «Поховані амбіції, або береженого й Бог береже» та «Червоні метелики» – виразно ліричні й розгортають більше виднокола душі героїв, аніж пригоди й перипетії. Відчутний за ними перст поета: у жанровому вимірі – замальовка чи образок, композиція – триптих або фрагмент, улюблені образні «тріади» письменниці – «три пелюстки», «три пір`їни», «три грона», «три орлиці» і т. ін. – доповнені тут «трикутником» любові, крім того, метафоричність, навіть ритмічність тощо. А проте – такий у наші дні окрас епічного, коли джерелом історії стає душа людини, а не зовнішній рух подій.
Книга «Птахокардія» – цілісне й ваговите художнє явище. Це свого роду підсумковий зріз чи, може, навіть звіт авторки перед тими, хто з року в рік пильно стежить за її творчістю, бачить зміни й зростання від збірки до збірки, увиразнення мотивів, образності, віршової й мовленнєвої техніки. Так само це і яскрава репрезентація таланту, мистецького набутку, самої непересічної постаті літераторки з Полтави – для тих, хто шанує високу поезію і обов`язково надалі ще залюбиться в слово Світлани-Майї.
…Література відкрита для багатьох, але потрапляють у її обійми й назавжди вписуються в історію все ж таки ті, хто почувається тут як у храмі: не герострати слова, не апологети писаризму, не модні сьогодні «асенізатори», а працівники-культуртрегери, садівники, мрійники. Вони у своїй піднесеній святості стоять на сторожі гуманності, тримають цей світ у цілісності, скеровують покоління до соціальної й особистісної притомності, привчають до елементарного й непорушного – краси, яка у всьому довкола: в природі, людині, мові.
Світлану Залізняк бачимо поміж обраних: конкретно-чуттєва палітра, естетичність, інтенціональність її творів відповідають високим законам художності, ідеї та меті мистецтва. І «птахокардія» тут – утішний діагноз, із яким можна і треба жити, творити, вимагати від себе ще більшого – хоч «за грудиною сорок» і «градус» нестримно росте. Поет – не має віку, не має тіла, подеколи навіть забуваєш, що він звичайна людина, чоловік або жінка: бо він – текст, сплетіння та глибина смислів, слово, початок, безмежжя, вічність…


Галина Білик, старший викладач кафедри української літератури ПНПУ імені В.Г.Короленка,
відповідальний редактор альманаху «Рідний край»