
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.09
22:26
Чи є сенс шукати дівчину
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,
2025.10.09
21:47
Той, хто по смерті захоче розшукать мене,
серед мурашок поспішних хай шукає
або ж серед кошлатих бджілок.
Змалку трудитись звик, як і вони,
тож залюбки до них прилину…
…Люблю пісні ще з повоєнної пори,
коли дівчата з хлопцями на колодках
козацький
серед мурашок поспішних хай шукає
або ж серед кошлатих бджілок.
Змалку трудитись звик, як і вони,
тож залюбки до них прилину…
…Люблю пісні ще з повоєнної пори,
коли дівчата з хлопцями на колодках
козацький
2025.10.09
20:59
Закричав болотяний бугай
І шаманка вдарила у бубон...
Я хотів інакше, але знай:
Що було – ніколи вже не буде.
Гай дубовий листям шелестить,
Кидає багаття в небо іскри...
Ти продовж оцю останню мить
І шаманка вдарила у бубон...
Я хотів інакше, але знай:
Що було – ніколи вже не буде.
Гай дубовий листям шелестить,
Кидає багаття в небо іскри...
Ти продовж оцю останню мить
2025.10.09
20:04
Хан не встигне іще й чхнути у Бахчисараї,
А козаки запорозькі уже про то знають.
Тож не встиг він ще подумать у похід рушати
На Угорщину – не прямо, а через Карпати,
Тобто через Україну – вже козаки взнали
І ту вістку королеві одразу й послали.
Нач
А козаки запорозькі уже про то знають.
Тож не встиг він ще подумать у похід рушати
На Угорщину – не прямо, а через Карпати,
Тобто через Україну – вже козаки взнали
І ту вістку королеві одразу й послали.
Нач
2025.10.09
15:56
КУЛЯ, ЯКА ПОЧИНАЄ ГРУ.
ДЕМОС РУСОС, ЯКИЙ не НЕ.
УЯВА ПОГОРБЛЕНА.
ПРИЗВОЛЯЩЕ дівчинки під назвою НАДІЯ.
У КИЄВІ усі КИЇ.
ТИ теж КИЙ, який ганяє КУЛЬКУ,
коли довкіл роздирливо зіпає:
ДЕМОС РУСОС, ЯКИЙ не НЕ.
УЯВА ПОГОРБЛЕНА.
ПРИЗВОЛЯЩЕ дівчинки під назвою НАДІЯ.
У КИЄВІ усі КИЇ.
ТИ теж КИЙ, який ганяє КУЛЬКУ,
коли довкіл роздирливо зіпає:
2025.10.09
13:39
Я шпарку заб’ю, через неї дощить
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
Заклею ці тріщини в дверях атож
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
Заклею ці тріщини в дверях атож
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
2025.10.09
12:49
Яскравими фарбами осінь
Забарвлює стихлі гаї
І міцно бере верболози
В холодні обійми свої.
Дощем затяжним умиває
Від пилу дороги пусті,
А потім тумани безкраї
Лаштує на кожній путі.
Забарвлює стихлі гаї
І міцно бере верболози
В холодні обійми свої.
Дощем затяжним умиває
Від пилу дороги пусті,
А потім тумани безкраї
Лаштує на кожній путі.
2025.10.09
12:18
Ти вмієш слухати мене роками поспіль.
Ти вмієш слухати мовчання навіть дужче.
Ми можем намовчатись разом вдосталь,
Допоки спілкуватимуться душі.
Юнацьких, ми позбавлені ілюзій,
І зайвої поспішності у рухах.
Ласуєм почуттям, неначе смузі
І обираєм
Ти вмієш слухати мовчання навіть дужче.
Ми можем намовчатись разом вдосталь,
Допоки спілкуватимуться душі.
Юнацьких, ми позбавлені ілюзій,
І зайвої поспішності у рухах.
Ласуєм почуттям, неначе смузі
І обираєм
2025.10.09
09:47
Сьогодні, 9 жовтня, йому могло би виповнитися 85 років. Але він пішов у захмар’я сорокарічним.
Можливо, такі яскраві особистості конче потрібні не лише тут…
До речі, одна з львівських вулиць носить його ім‘я.
Дві маленькі зелені фари
висвітлюють шл
Можливо, такі яскраві особистості конче потрібні не лише тут…
До речі, одна з львівських вулиць носить його ім‘я.
Дві маленькі зелені фари
висвітлюють шл
2025.10.08
22:17
Давно я не був
на залізничному вокзалі.
Узимку він промерзає
до самих глибин,
як серце печалі.
Вокзал став для мене
землею обітованою,
куди спрямовані мої мрії,
на залізничному вокзалі.
Узимку він промерзає
до самих глибин,
як серце печалі.
Вокзал став для мене
землею обітованою,
куди спрямовані мої мрії,
2025.10.08
16:12
Я сьогодні відкрив Америку!
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.
2025.10.08
16:12
Я сьогодні відкрив Америку!
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.
2025.10.08
15:15
Перед осінню ніби винною
Почуваюся без вини.
Розлітається павутиною
Перший зАзимок слюдяний.
І жовтневого дня короткого
Багровиння снує клубки.
Кривда в них примостилась котиком
Почуваюся без вини.
Розлітається павутиною
Перший зАзимок слюдяний.
І жовтневого дня короткого
Багровиння снує клубки.
Кривда в них примостилась котиком
2025.10.08
13:20
грудня 2025 року
Норвезький Нобелівський комітет
винесе рішення:
«нікому з глав держав
не присуджувати премію миру».
До такого рішення
потенційні члени комітету
прийшли заздалегідь,
ознайомившись з дослідженнями
міжнародної групи науковц
2025.10.08
11:12
Колись бункери були прихистком героїв, а нині по бункерах рятує шкуру якесь пуйло.
У майбутньому вивчення історії рашизму буде справою не політологів, а паразитологів.
Право сильного сильне, але не праве.
Малодушним завжди мало загублених душ.
2025.10.08
06:14
Зранку за вікнами осінь
Хлюпає нудно дощем, -
Плани зруйновано зовсім,
Душу охоплює щем.
Тільки корити не стану
Час дощовитий ніяк, -
Осінь - обманлива пані, -
Знати повинен усяк...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Хлюпає нудно дощем, -
Плани зруйновано зовсім,
Душу охоплює щем.
Тільки корити не стану
Час дощовитий ніяк, -
Осінь - обманлива пані, -
Знати повинен усяк...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Світлана Майя Залізняк /
Рецензії
Реальність завжди антична
Або
«Птахокардія» сповідує й богів Олімпу
Люблю пересвідчуватися за допомогою творів сучасних авторів у їх упевненому незаперечному спадкуванні просторів світової літератури – від античності до сьогодення. Прикладом до цього твердження є присутність у просторі літератури Світлани-Майї Залізняк. Вона ширяє у літературному вимірі на відстані – від «до н.е.» і до «сьогодні, в цю мить». І чим далі в часі лежить фоліант, тим зухваліше вона здмухує пил зі старих як світ сюжетів, доводячи, що літературне слово, мистецький чин живе у своїм просторово-часовому континуумі, що немає в ньому вторинних сюжетів і образів, а є панівне поняття – ВІЧНЕ. І про пил, мабуть, тут зовсім недоречно. То швидше пил від неймовірних завихрень унаслідок ламання часових бар’єрів…
Особливо пристрасно Залізняк споживає античність. Ніби очі в очі з нею щодня перебуває у творчому польоті. Можна було б пожартувати, що ж летючи на Пегасі, інакше й не буває. І пожартуємо. Бо у нашої землячки – Пегас одомашнений і приручений. Не в сенсі стояння у стайні і сну лежачи, а в сенсі еміграції в українську літературу. І скільки б іронії вам не вчувалося в моєму коментареві до творів Залізняк, то захоплення - я бачу її верхи на Пегасі у наших степах, межи гір – Карпат і Криму, у наших полях, урамлених північними лісами і південними мегаполісами…
А мова рідна – золотавий лан,
Де кожний колос – ваговите слово.
Зміяться тлусті манівці блукань,
Розшукую Пегасову підкову. («Маківка», ст.425)
Ось так – у пошуку своєї-Пегасової підкови – з тим же Пегасом, довірливо тримаючи руку на гриві, йде (або мчить-летить) крізь контексти невичерпних літературно-мистецьких алюзій Світлана-Майя Залізняк.
На античному родючому грунті вдячно проростають живі українськими соками паростки Залізняківської поезії. Це може бути стеблина у сільському дворі, а може бути і потужний масив – хащі історії.
«Неміфічна історія» (ст.358) не лишить байдужим читача – чи він від поезії, чи він від газети. Авторка відразу розчулює всюдисущим лейтмотивом (українським? загальнолюдським?):
Не всіх Олен скупали в рай-барвінку,
Всім бовванів Май-лицар на коні.
Чуючи таку увертюру, впізнаєш мелодію тисяч доль, з українськими легко впізнаваними темами також:
Селяночка не знала Деїфоба.
Очіпок маскував синці на лобі.
Не надихнувся нею Оффенбах,
Лиш я співала: «Пахне хлібчик, ба-а».
У жодного класика немає тієї стражденної за пропискою Лемешівки, але вона тим часом є ускрізь, дивлячись нам у снах і наяву своїм незгасним ликом:
Всміхалася на квітному городі.
Борвій у пазуху – листи про вроду…
Із пензлем не підходив муж Іван…
Оффенбахи не надихнулися її красою, не надихнулися й маляри. І неантична богиня української долі несла свій німб світло, бо і не знала про нього.
Струмочком сліз від припічка у сниво
Пливла Олена Довготерпелива…
Стотисячна доля гнулася і гнулася під лихом, а таки випрямлялася і світила чолом – аж сюди, до нас:
Леміш, лемішка, лемент… Смак побоїв.
Голодні взори кіз, корів, котів.
Античність як антураж дозволяє читати майже цинічно зведену суспільством до банальності і майже узвичаєну історію як окремішню.
Така моя історія житейська.
За морем ті буяни. Мо’, Егейським.
Для Залізняк властиво опиняти в горизонтах авторських бачень однаково рівновіддаленими і такі житейські історії, і пані Історію.
Мені дуже подобається «Апокрифічний вірш» (ст.67-68), який насправді зовсім не апокрифічний. Відлуння повторюваних і повторюваних незасвоєних уроків жахає до затуляння вух:
…Бряжчать медалі. Сунуть «бетеери»…
Сьогодні хлопчик – а за рік вояк.
Хто вже познайомився з поезією Залізняк, зрозуміє, що античність – як натура для зйомок – вибрана невипадково у творчому освоєнні актуальних у розумінні авторки тем. Такою часовою амплітудою її серце розчахується ледь не навпіл, аби випустити ріки болю, які її серцем протікають. За цими лаштунками античності авторка ніби затуляє дуже жіночні жести скрушності й розпачу («Я ж не зцілю графітом з олівця!»):
Бог Прометей, що плоть людську зліпив,
Митець був неабиякий, та схибив…
Бо:
…І проростали буйно крізь пирій
Кремезні homo – підлі, злющі, хтиві.
Скільки ж написано поем («І збіжжя струм живив рядки поем…») про те, що слід плекати, а чого уникати; вишиванка пані Історії вся чорним хрестиком, проте «Струмує крівця homo на вінки…». А причина проста, але від того не менш драматична:
Несуть хлоп’ятам не казки в дарунок –
Пістолі, танки, стріли, арбалет.
І вчиться син у батька дерти руно.
Зі скалки зла спалахує Афект.
Античні сюжети настільки обіграні у різних літературно-мистецьких жанрах, що навіть середньостатистичний читач легко рухається ниточками-алюзіями, що смикає кожен автор, котрий знову пише варіації на тему. Тому Світлана-Майя Залізняк не витрачає час на тлумачення й переказування першоджерела запозичення, а шубовстає у цю бурхливу ріку прямісінько з Дніпрового берега або з берега Супою чи Псла. Бо міфічні Зевс і Юнона живуть насправді у вас за стіною на п’ятому поверсі чи через дорогу на сільській околиці:
Кохав могутній Зевс Юнону,
По муках пестив білу грудь…
Таких мужів-землян – мільйони:
То «зіронько», то чорна лють. («Небесна любов», ст.371)
Учасники древніх сюжетів то в компанії, то лише одинокими персонажами оселилися в українській літературній географії з легкої руки Залізняк (ні, я не забула про інших авторів, які вподобали античність!) на правах співгромадян, таких собі переселенців. Тим поетеса позбавляє аналогії і алюзії їх первородної епатажності і пафосності, недоторканності. Реальність античним богам і героям виставляє нові умови виживання, класичні сюжети і драми опиняються під нашаруванням нових осмислень і втілень.
Ковзькі стежки штурмують піонери.
Зриваються і котяться в Алфею,
І плетениці майорять у млі…
Маленькі homo – це ж не дітки Реї.
Хоча – від рук дрібних – циклоп осліп. («З підніжжя», ст.53).
Античний контекст зустрічається у «Птахокардії», здається, частіше, ніж будь-які інші джерела алюзій. Можливо, наш час такий страшний і некомфортний, що від нього мусиш утікати. Але як би далеко не відбіг, сам від себе homo не втече. Бо він за собою несе таку руйнацію і біду, що й боги Олімпу зашпортуються у власних тогах, задкуючи в безчасся. Отож говорячи до нас суголосно з персонажами античності, поетеса лише демонструє незникненне дежавю для світу, який себе не хоче вберегти.
Є й теплі-мирні аналогії… «Сирена» (ст.65) дивиться веселими й добрими очима необділеної мудрістю жінки:
Житейське море дістає до вилиць,
Підморгує в сутемряві маяк…
Я моряка русявого зманила,
Пішов за мною від сімох друзяк.
Міф-реальність-міф допомагає тлумачити і перетирати на борошно житейську драму, підказує Залізняк. Але відповідальність за випечений з того борошна хліб лежить не лише на міфотворцях і вже точно не на античних героях… Та чи свідомі ми цього?
Повзе довга тінь від меча Мельпомени…
І спробуй-но вийти… на суд манекенів. («Актуальне», ст.35).
Ірина Кримська-Лузанчук
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Реальність завжди антична
Або
«Птахокардія» сповідує й богів Олімпу
Люблю пересвідчуватися за допомогою творів сучасних авторів у їх упевненому незаперечному спадкуванні просторів світової літератури – від античності до сьогодення. Прикладом до цього твердження є присутність у просторі літератури Світлани-Майї Залізняк. Вона ширяє у літературному вимірі на відстані – від «до н.е.» і до «сьогодні, в цю мить». І чим далі в часі лежить фоліант, тим зухваліше вона здмухує пил зі старих як світ сюжетів, доводячи, що літературне слово, мистецький чин живе у своїм просторово-часовому континуумі, що немає в ньому вторинних сюжетів і образів, а є панівне поняття – ВІЧНЕ. І про пил, мабуть, тут зовсім недоречно. То швидше пил від неймовірних завихрень унаслідок ламання часових бар’єрів…
Особливо пристрасно Залізняк споживає античність. Ніби очі в очі з нею щодня перебуває у творчому польоті. Можна було б пожартувати, що ж летючи на Пегасі, інакше й не буває. І пожартуємо. Бо у нашої землячки – Пегас одомашнений і приручений. Не в сенсі стояння у стайні і сну лежачи, а в сенсі еміграції в українську літературу. І скільки б іронії вам не вчувалося в моєму коментареві до творів Залізняк, то захоплення - я бачу її верхи на Пегасі у наших степах, межи гір – Карпат і Криму, у наших полях, урамлених північними лісами і південними мегаполісами…
А мова рідна – золотавий лан,
Де кожний колос – ваговите слово.
Зміяться тлусті манівці блукань,
Розшукую Пегасову підкову. («Маківка», ст.425)
Ось так – у пошуку своєї-Пегасової підкови – з тим же Пегасом, довірливо тримаючи руку на гриві, йде (або мчить-летить) крізь контексти невичерпних літературно-мистецьких алюзій Світлана-Майя Залізняк.
На античному родючому грунті вдячно проростають живі українськими соками паростки Залізняківської поезії. Це може бути стеблина у сільському дворі, а може бути і потужний масив – хащі історії.
«Неміфічна історія» (ст.358) не лишить байдужим читача – чи він від поезії, чи він від газети. Авторка відразу розчулює всюдисущим лейтмотивом (українським? загальнолюдським?):
Не всіх Олен скупали в рай-барвінку,
Всім бовванів Май-лицар на коні.
Чуючи таку увертюру, впізнаєш мелодію тисяч доль, з українськими легко впізнаваними темами також:
Селяночка не знала Деїфоба.
Очіпок маскував синці на лобі.
Не надихнувся нею Оффенбах,
Лиш я співала: «Пахне хлібчик, ба-а».
У жодного класика немає тієї стражденної за пропискою Лемешівки, але вона тим часом є ускрізь, дивлячись нам у снах і наяву своїм незгасним ликом:
Всміхалася на квітному городі.
Борвій у пазуху – листи про вроду…
Із пензлем не підходив муж Іван…
Оффенбахи не надихнулися її красою, не надихнулися й маляри. І неантична богиня української долі несла свій німб світло, бо і не знала про нього.
Струмочком сліз від припічка у сниво
Пливла Олена Довготерпелива…
Стотисячна доля гнулася і гнулася під лихом, а таки випрямлялася і світила чолом – аж сюди, до нас:
Леміш, лемішка, лемент… Смак побоїв.
Голодні взори кіз, корів, котів.
Античність як антураж дозволяє читати майже цинічно зведену суспільством до банальності і майже узвичаєну історію як окремішню.
Така моя історія житейська.
За морем ті буяни. Мо’, Егейським.
Для Залізняк властиво опиняти в горизонтах авторських бачень однаково рівновіддаленими і такі житейські історії, і пані Історію.
Мені дуже подобається «Апокрифічний вірш» (ст.67-68), який насправді зовсім не апокрифічний. Відлуння повторюваних і повторюваних незасвоєних уроків жахає до затуляння вух:
…Бряжчать медалі. Сунуть «бетеери»…
Сьогодні хлопчик – а за рік вояк.
Хто вже познайомився з поезією Залізняк, зрозуміє, що античність – як натура для зйомок – вибрана невипадково у творчому освоєнні актуальних у розумінні авторки тем. Такою часовою амплітудою її серце розчахується ледь не навпіл, аби випустити ріки болю, які її серцем протікають. За цими лаштунками античності авторка ніби затуляє дуже жіночні жести скрушності й розпачу («Я ж не зцілю графітом з олівця!»):
Бог Прометей, що плоть людську зліпив,
Митець був неабиякий, та схибив…
Бо:
…І проростали буйно крізь пирій
Кремезні homo – підлі, злющі, хтиві.
Скільки ж написано поем («І збіжжя струм живив рядки поем…») про те, що слід плекати, а чого уникати; вишиванка пані Історії вся чорним хрестиком, проте «Струмує крівця homo на вінки…». А причина проста, але від того не менш драматична:
Несуть хлоп’ятам не казки в дарунок –
Пістолі, танки, стріли, арбалет.
І вчиться син у батька дерти руно.
Зі скалки зла спалахує Афект.
Античні сюжети настільки обіграні у різних літературно-мистецьких жанрах, що навіть середньостатистичний читач легко рухається ниточками-алюзіями, що смикає кожен автор, котрий знову пише варіації на тему. Тому Світлана-Майя Залізняк не витрачає час на тлумачення й переказування першоджерела запозичення, а шубовстає у цю бурхливу ріку прямісінько з Дніпрового берега або з берега Супою чи Псла. Бо міфічні Зевс і Юнона живуть насправді у вас за стіною на п’ятому поверсі чи через дорогу на сільській околиці:
Кохав могутній Зевс Юнону,
По муках пестив білу грудь…
Таких мужів-землян – мільйони:
То «зіронько», то чорна лють. («Небесна любов», ст.371)
Учасники древніх сюжетів то в компанії, то лише одинокими персонажами оселилися в українській літературній географії з легкої руки Залізняк (ні, я не забула про інших авторів, які вподобали античність!) на правах співгромадян, таких собі переселенців. Тим поетеса позбавляє аналогії і алюзії їх первородної епатажності і пафосності, недоторканності. Реальність античним богам і героям виставляє нові умови виживання, класичні сюжети і драми опиняються під нашаруванням нових осмислень і втілень.
Ковзькі стежки штурмують піонери.
Зриваються і котяться в Алфею,
І плетениці майорять у млі…
Маленькі homo – це ж не дітки Реї.
Хоча – від рук дрібних – циклоп осліп. («З підніжжя», ст.53).
Античний контекст зустрічається у «Птахокардії», здається, частіше, ніж будь-які інші джерела алюзій. Можливо, наш час такий страшний і некомфортний, що від нього мусиш утікати. Але як би далеко не відбіг, сам від себе homo не втече. Бо він за собою несе таку руйнацію і біду, що й боги Олімпу зашпортуються у власних тогах, задкуючи в безчасся. Отож говорячи до нас суголосно з персонажами античності, поетеса лише демонструє незникненне дежавю для світу, який себе не хоче вберегти.
Є й теплі-мирні аналогії… «Сирена» (ст.65) дивиться веселими й добрими очима необділеної мудрістю жінки:
Житейське море дістає до вилиць,
Підморгує в сутемряві маяк…
Я моряка русявого зманила,
Пішов за мною від сімох друзяк.
Міф-реальність-міф допомагає тлумачити і перетирати на борошно житейську драму, підказує Залізняк. Але відповідальність за випечений з того борошна хліб лежить не лише на міфотворцях і вже точно не на античних героях… Та чи свідомі ми цього?
Повзе довга тінь від меча Мельпомени…
І спробуй-но вийти… на суд манекенів. («Актуальне», ст.35).
Ірина Кримська-Лузанчук
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію