
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.14
12:25
Конгломерат відмороженого люду на болотах гордо іменують нацією.
Малоцінні персони ціни собі ніяк не складуть.
Злі генії добре вміють прикидатися добрими.
Мистецтво брехні, як і будь-яке мистецтво, має і таланти, і шанувальників.
Імідж благод
2025.10.14
10:55
Дерево рубав побіля річки чоловік.
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
2025.10.13
23:22
Чекаю відповідь… Конкретно:
Коли і хто пірне у Осінь?..
І щоб з розгону на портрети…
Але не всі, у кого досвід.
Ніяких видумок з майбутнім.
Минуле хай, вже начудили…
І кожен щоб очнувся в Грудні —
Бо саме Він додасть вам сили…
Коли і хто пірне у Осінь?..
І щоб з розгону на портрети…
Але не всі, у кого досвід.
Ніяких видумок з майбутнім.
Минуле хай, вже начудили…
І кожен щоб очнувся в Грудні —
Бо саме Він додасть вам сили…
2025.10.13
22:48
Три роки промайнуло, як жура
прийшла у дім, мов грім посеред ночі.
І обілляла осінь із відра
холодними жалями дні пророчі.
Сестричко, люба, не зійдеш з небес,
моя печаль — повітряна сирена.
На кладовищі дерев'яний хрест
прийшла у дім, мов грім посеред ночі.
І обілляла осінь із відра
холодними жалями дні пророчі.
Сестричко, люба, не зійдеш з небес,
моя печаль — повітряна сирена.
На кладовищі дерев'яний хрест
2025.10.13
22:32
Увечері завжди здається,
що часу катастрофічно
не вистачає, що земля
вислизає з-під ніг.
Залишилися лічені хвилини.
Увечері ти опиняєшся
над прірвою.
Над прірвою життя,
що часу катастрофічно
не вистачає, що земля
вислизає з-під ніг.
Залишилися лічені хвилини.
Увечері ти опиняєшся
над прірвою.
Над прірвою життя,
2025.10.13
20:33
Едемський сад. Пташки щебечуть.
Буяє все в саду навколо.
Підкрався непомітно вечір –
Вже чути соловейка соло.
Так гармонійно, безтурботно –
Здавалося б,чого бажати…
І ніби добре так достоту.
Буяє все в саду навколо.
Підкрався непомітно вечір –
Вже чути соловейка соло.
Так гармонійно, безтурботно –
Здавалося б,чого бажати…
І ніби добре так достоту.
2025.10.13
06:56
світанок помер і
день услід
мене вітає сам-один
місяць-оксамит
власну самотність осягну в цей день
що трохи більше аніж досить
щоби кинути все й кинутися геть
палай північний
день услід
мене вітає сам-один
місяць-оксамит
власну самотність осягну в цей день
що трохи більше аніж досить
щоби кинути все й кинутися геть
палай північний
2025.10.13
04:09
Привіт усім приятелям і приятелькам!
Ідея цього Альбому - озвучити деякі мої тексти в стилі із присмаком іспанських ритмів.
Я вибрав 10-ть з них і помістив в одному відео. Надіюсь, що вони принесуть естетичне задоволення...
Відео просте, лише для перес
Ідея цього Альбому - озвучити деякі мої тексти в стилі із присмаком іспанських ритмів.
Я вибрав 10-ть з них і помістив в одному відео. Надіюсь, що вони принесуть естетичне задоволення...
Відео просте, лише для перес
2025.10.12
22:29
Чи можна зробити
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
2025.10.12
19:37
А ось і стіл… дубовий стіл
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…
До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…
До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
2025.10.12
19:20
Усміхнися, осене сльотава,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.
Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.
Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
2025.10.12
14:52
Були часи, як за Прутом гармати гриміли,
Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
2025.10.12
12:11
…ти, власне, хто? Ти хто такий
І звідкіля ти об’явився?
Не поспішай… обом налий.
О вибач, я погарячився.
Не встиг підставити плеча…
Забув… загострені вимоги…
І як та спалена свіча…
А ще ті слухавки… тривоги.
І звідкіля ти об’явився?
Не поспішай… обом налий.
О вибач, я погарячився.
Не встиг підставити плеча…
Забув… загострені вимоги…
І як та спалена свіча…
А ще ті слухавки… тривоги.
2025.10.11
22:57
Серед сльоз, серед крові й розрухи,
Де суцільне жахіття триває,
Відчуваю душі своїй рухи,
Бо її розтинає і крає.
Та молюсь не за тих, хто при владі.
Збагатіти, можливості, раді.
Не за тих, хто вдають, що хрещені
Та в поранених цуплять з кишені.
Де суцільне жахіття триває,
Відчуваю душі своїй рухи,
Бо її розтинає і крає.
Та молюсь не за тих, хто при владі.
Збагатіти, можливості, раді.
Не за тих, хто вдають, що хрещені
Та в поранених цуплять з кишені.
2025.10.11
22:10
Так не хочеться,
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
2025.10.11
20:45
Дешево Матвій Тебе купив
Тим, що кинув гроші на дорогу:
Грошей тих бо він не заробив,
А стягнув податком із народу!
Так чому ж не кинути було
Те, що зовсім не йому належить?..
Кажуть, що добро долає зло...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Тим, що кинув гроші на дорогу:
Грошей тих бо він не заробив,
А стягнув податком із народу!
Так чому ж не кинути було
Те, що зовсім не йому належить?..
Кажуть, що добро долає зло...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Світлана Майя Залізняк /
Рецензії
Реальність завжди антична
Або
«Птахокардія» сповідує й богів Олімпу
Люблю пересвідчуватися за допомогою творів сучасних авторів у їх упевненому незаперечному спадкуванні просторів світової літератури – від античності до сьогодення. Прикладом до цього твердження є присутність у просторі літератури Світлани-Майї Залізняк. Вона ширяє у літературному вимірі на відстані – від «до н.е.» і до «сьогодні, в цю мить». І чим далі в часі лежить фоліант, тим зухваліше вона здмухує пил зі старих як світ сюжетів, доводячи, що літературне слово, мистецький чин живе у своїм просторово-часовому континуумі, що немає в ньому вторинних сюжетів і образів, а є панівне поняття – ВІЧНЕ. І про пил, мабуть, тут зовсім недоречно. То швидше пил від неймовірних завихрень унаслідок ламання часових бар’єрів…
Особливо пристрасно Залізняк споживає античність. Ніби очі в очі з нею щодня перебуває у творчому польоті. Можна було б пожартувати, що ж летючи на Пегасі, інакше й не буває. І пожартуємо. Бо у нашої землячки – Пегас одомашнений і приручений. Не в сенсі стояння у стайні і сну лежачи, а в сенсі еміграції в українську літературу. І скільки б іронії вам не вчувалося в моєму коментареві до творів Залізняк, то захоплення - я бачу її верхи на Пегасі у наших степах, межи гір – Карпат і Криму, у наших полях, урамлених північними лісами і південними мегаполісами…
А мова рідна – золотавий лан,
Де кожний колос – ваговите слово.
Зміяться тлусті манівці блукань,
Розшукую Пегасову підкову. («Маківка», ст.425)
Ось так – у пошуку своєї-Пегасової підкови – з тим же Пегасом, довірливо тримаючи руку на гриві, йде (або мчить-летить) крізь контексти невичерпних літературно-мистецьких алюзій Світлана-Майя Залізняк.
На античному родючому грунті вдячно проростають живі українськими соками паростки Залізняківської поезії. Це може бути стеблина у сільському дворі, а може бути і потужний масив – хащі історії.
«Неміфічна історія» (ст.358) не лишить байдужим читача – чи він від поезії, чи він від газети. Авторка відразу розчулює всюдисущим лейтмотивом (українським? загальнолюдським?):
Не всіх Олен скупали в рай-барвінку,
Всім бовванів Май-лицар на коні.
Чуючи таку увертюру, впізнаєш мелодію тисяч доль, з українськими легко впізнаваними темами також:
Селяночка не знала Деїфоба.
Очіпок маскував синці на лобі.
Не надихнувся нею Оффенбах,
Лиш я співала: «Пахне хлібчик, ба-а».
У жодного класика немає тієї стражденної за пропискою Лемешівки, але вона тим часом є ускрізь, дивлячись нам у снах і наяву своїм незгасним ликом:
Всміхалася на квітному городі.
Борвій у пазуху – листи про вроду…
Із пензлем не підходив муж Іван…
Оффенбахи не надихнулися її красою, не надихнулися й маляри. І неантична богиня української долі несла свій німб світло, бо і не знала про нього.
Струмочком сліз від припічка у сниво
Пливла Олена Довготерпелива…
Стотисячна доля гнулася і гнулася під лихом, а таки випрямлялася і світила чолом – аж сюди, до нас:
Леміш, лемішка, лемент… Смак побоїв.
Голодні взори кіз, корів, котів.
Античність як антураж дозволяє читати майже цинічно зведену суспільством до банальності і майже узвичаєну історію як окремішню.
Така моя історія житейська.
За морем ті буяни. Мо’, Егейським.
Для Залізняк властиво опиняти в горизонтах авторських бачень однаково рівновіддаленими і такі житейські історії, і пані Історію.
Мені дуже подобається «Апокрифічний вірш» (ст.67-68), який насправді зовсім не апокрифічний. Відлуння повторюваних і повторюваних незасвоєних уроків жахає до затуляння вух:
…Бряжчать медалі. Сунуть «бетеери»…
Сьогодні хлопчик – а за рік вояк.
Хто вже познайомився з поезією Залізняк, зрозуміє, що античність – як натура для зйомок – вибрана невипадково у творчому освоєнні актуальних у розумінні авторки тем. Такою часовою амплітудою її серце розчахується ледь не навпіл, аби випустити ріки болю, які її серцем протікають. За цими лаштунками античності авторка ніби затуляє дуже жіночні жести скрушності й розпачу («Я ж не зцілю графітом з олівця!»):
Бог Прометей, що плоть людську зліпив,
Митець був неабиякий, та схибив…
Бо:
…І проростали буйно крізь пирій
Кремезні homo – підлі, злющі, хтиві.
Скільки ж написано поем («І збіжжя струм живив рядки поем…») про те, що слід плекати, а чого уникати; вишиванка пані Історії вся чорним хрестиком, проте «Струмує крівця homo на вінки…». А причина проста, але від того не менш драматична:
Несуть хлоп’ятам не казки в дарунок –
Пістолі, танки, стріли, арбалет.
І вчиться син у батька дерти руно.
Зі скалки зла спалахує Афект.
Античні сюжети настільки обіграні у різних літературно-мистецьких жанрах, що навіть середньостатистичний читач легко рухається ниточками-алюзіями, що смикає кожен автор, котрий знову пише варіації на тему. Тому Світлана-Майя Залізняк не витрачає час на тлумачення й переказування першоджерела запозичення, а шубовстає у цю бурхливу ріку прямісінько з Дніпрового берега або з берега Супою чи Псла. Бо міфічні Зевс і Юнона живуть насправді у вас за стіною на п’ятому поверсі чи через дорогу на сільській околиці:
Кохав могутній Зевс Юнону,
По муках пестив білу грудь…
Таких мужів-землян – мільйони:
То «зіронько», то чорна лють. («Небесна любов», ст.371)
Учасники древніх сюжетів то в компанії, то лише одинокими персонажами оселилися в українській літературній географії з легкої руки Залізняк (ні, я не забула про інших авторів, які вподобали античність!) на правах співгромадян, таких собі переселенців. Тим поетеса позбавляє аналогії і алюзії їх первородної епатажності і пафосності, недоторканності. Реальність античним богам і героям виставляє нові умови виживання, класичні сюжети і драми опиняються під нашаруванням нових осмислень і втілень.
Ковзькі стежки штурмують піонери.
Зриваються і котяться в Алфею,
І плетениці майорять у млі…
Маленькі homo – це ж не дітки Реї.
Хоча – від рук дрібних – циклоп осліп. («З підніжжя», ст.53).
Античний контекст зустрічається у «Птахокардії», здається, частіше, ніж будь-які інші джерела алюзій. Можливо, наш час такий страшний і некомфортний, що від нього мусиш утікати. Але як би далеко не відбіг, сам від себе homo не втече. Бо він за собою несе таку руйнацію і біду, що й боги Олімпу зашпортуються у власних тогах, задкуючи в безчасся. Отож говорячи до нас суголосно з персонажами античності, поетеса лише демонструє незникненне дежавю для світу, який себе не хоче вберегти.
Є й теплі-мирні аналогії… «Сирена» (ст.65) дивиться веселими й добрими очима необділеної мудрістю жінки:
Житейське море дістає до вилиць,
Підморгує в сутемряві маяк…
Я моряка русявого зманила,
Пішов за мною від сімох друзяк.
Міф-реальність-міф допомагає тлумачити і перетирати на борошно житейську драму, підказує Залізняк. Але відповідальність за випечений з того борошна хліб лежить не лише на міфотворцях і вже точно не на античних героях… Та чи свідомі ми цього?
Повзе довга тінь від меча Мельпомени…
І спробуй-но вийти… на суд манекенів. («Актуальне», ст.35).
Ірина Кримська-Лузанчук
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Реальність завжди антична
Або
«Птахокардія» сповідує й богів Олімпу
Люблю пересвідчуватися за допомогою творів сучасних авторів у їх упевненому незаперечному спадкуванні просторів світової літератури – від античності до сьогодення. Прикладом до цього твердження є присутність у просторі літератури Світлани-Майї Залізняк. Вона ширяє у літературному вимірі на відстані – від «до н.е.» і до «сьогодні, в цю мить». І чим далі в часі лежить фоліант, тим зухваліше вона здмухує пил зі старих як світ сюжетів, доводячи, що літературне слово, мистецький чин живе у своїм просторово-часовому континуумі, що немає в ньому вторинних сюжетів і образів, а є панівне поняття – ВІЧНЕ. І про пил, мабуть, тут зовсім недоречно. То швидше пил від неймовірних завихрень унаслідок ламання часових бар’єрів…
Особливо пристрасно Залізняк споживає античність. Ніби очі в очі з нею щодня перебуває у творчому польоті. Можна було б пожартувати, що ж летючи на Пегасі, інакше й не буває. І пожартуємо. Бо у нашої землячки – Пегас одомашнений і приручений. Не в сенсі стояння у стайні і сну лежачи, а в сенсі еміграції в українську літературу. І скільки б іронії вам не вчувалося в моєму коментареві до творів Залізняк, то захоплення - я бачу її верхи на Пегасі у наших степах, межи гір – Карпат і Криму, у наших полях, урамлених північними лісами і південними мегаполісами…
А мова рідна – золотавий лан,
Де кожний колос – ваговите слово.
Зміяться тлусті манівці блукань,
Розшукую Пегасову підкову. («Маківка», ст.425)
Ось так – у пошуку своєї-Пегасової підкови – з тим же Пегасом, довірливо тримаючи руку на гриві, йде (або мчить-летить) крізь контексти невичерпних літературно-мистецьких алюзій Світлана-Майя Залізняк.
На античному родючому грунті вдячно проростають живі українськими соками паростки Залізняківської поезії. Це може бути стеблина у сільському дворі, а може бути і потужний масив – хащі історії.
«Неміфічна історія» (ст.358) не лишить байдужим читача – чи він від поезії, чи він від газети. Авторка відразу розчулює всюдисущим лейтмотивом (українським? загальнолюдським?):
Не всіх Олен скупали в рай-барвінку,
Всім бовванів Май-лицар на коні.
Чуючи таку увертюру, впізнаєш мелодію тисяч доль, з українськими легко впізнаваними темами також:
Селяночка не знала Деїфоба.
Очіпок маскував синці на лобі.
Не надихнувся нею Оффенбах,
Лиш я співала: «Пахне хлібчик, ба-а».
У жодного класика немає тієї стражденної за пропискою Лемешівки, але вона тим часом є ускрізь, дивлячись нам у снах і наяву своїм незгасним ликом:
Всміхалася на квітному городі.
Борвій у пазуху – листи про вроду…
Із пензлем не підходив муж Іван…
Оффенбахи не надихнулися її красою, не надихнулися й маляри. І неантична богиня української долі несла свій німб світло, бо і не знала про нього.
Струмочком сліз від припічка у сниво
Пливла Олена Довготерпелива…
Стотисячна доля гнулася і гнулася під лихом, а таки випрямлялася і світила чолом – аж сюди, до нас:
Леміш, лемішка, лемент… Смак побоїв.
Голодні взори кіз, корів, котів.
Античність як антураж дозволяє читати майже цинічно зведену суспільством до банальності і майже узвичаєну історію як окремішню.
Така моя історія житейська.
За морем ті буяни. Мо’, Егейським.
Для Залізняк властиво опиняти в горизонтах авторських бачень однаково рівновіддаленими і такі житейські історії, і пані Історію.
Мені дуже подобається «Апокрифічний вірш» (ст.67-68), який насправді зовсім не апокрифічний. Відлуння повторюваних і повторюваних незасвоєних уроків жахає до затуляння вух:
…Бряжчать медалі. Сунуть «бетеери»…
Сьогодні хлопчик – а за рік вояк.
Хто вже познайомився з поезією Залізняк, зрозуміє, що античність – як натура для зйомок – вибрана невипадково у творчому освоєнні актуальних у розумінні авторки тем. Такою часовою амплітудою її серце розчахується ледь не навпіл, аби випустити ріки болю, які її серцем протікають. За цими лаштунками античності авторка ніби затуляє дуже жіночні жести скрушності й розпачу («Я ж не зцілю графітом з олівця!»):
Бог Прометей, що плоть людську зліпив,
Митець був неабиякий, та схибив…
Бо:
…І проростали буйно крізь пирій
Кремезні homo – підлі, злющі, хтиві.
Скільки ж написано поем («І збіжжя струм живив рядки поем…») про те, що слід плекати, а чого уникати; вишиванка пані Історії вся чорним хрестиком, проте «Струмує крівця homo на вінки…». А причина проста, але від того не менш драматична:
Несуть хлоп’ятам не казки в дарунок –
Пістолі, танки, стріли, арбалет.
І вчиться син у батька дерти руно.
Зі скалки зла спалахує Афект.
Античні сюжети настільки обіграні у різних літературно-мистецьких жанрах, що навіть середньостатистичний читач легко рухається ниточками-алюзіями, що смикає кожен автор, котрий знову пише варіації на тему. Тому Світлана-Майя Залізняк не витрачає час на тлумачення й переказування першоджерела запозичення, а шубовстає у цю бурхливу ріку прямісінько з Дніпрового берега або з берега Супою чи Псла. Бо міфічні Зевс і Юнона живуть насправді у вас за стіною на п’ятому поверсі чи через дорогу на сільській околиці:
Кохав могутній Зевс Юнону,
По муках пестив білу грудь…
Таких мужів-землян – мільйони:
То «зіронько», то чорна лють. («Небесна любов», ст.371)
Учасники древніх сюжетів то в компанії, то лише одинокими персонажами оселилися в українській літературній географії з легкої руки Залізняк (ні, я не забула про інших авторів, які вподобали античність!) на правах співгромадян, таких собі переселенців. Тим поетеса позбавляє аналогії і алюзії їх первородної епатажності і пафосності, недоторканності. Реальність античним богам і героям виставляє нові умови виживання, класичні сюжети і драми опиняються під нашаруванням нових осмислень і втілень.
Ковзькі стежки штурмують піонери.
Зриваються і котяться в Алфею,
І плетениці майорять у млі…
Маленькі homo – це ж не дітки Реї.
Хоча – від рук дрібних – циклоп осліп. («З підніжжя», ст.53).
Античний контекст зустрічається у «Птахокардії», здається, частіше, ніж будь-які інші джерела алюзій. Можливо, наш час такий страшний і некомфортний, що від нього мусиш утікати. Але як би далеко не відбіг, сам від себе homo не втече. Бо він за собою несе таку руйнацію і біду, що й боги Олімпу зашпортуються у власних тогах, задкуючи в безчасся. Отож говорячи до нас суголосно з персонажами античності, поетеса лише демонструє незникненне дежавю для світу, який себе не хоче вберегти.
Є й теплі-мирні аналогії… «Сирена» (ст.65) дивиться веселими й добрими очима необділеної мудрістю жінки:
Житейське море дістає до вилиць,
Підморгує в сутемряві маяк…
Я моряка русявого зманила,
Пішов за мною від сімох друзяк.
Міф-реальність-міф допомагає тлумачити і перетирати на борошно житейську драму, підказує Залізняк. Але відповідальність за випечений з того борошна хліб лежить не лише на міфотворцях і вже точно не на античних героях… Та чи свідомі ми цього?
Повзе довга тінь від меча Мельпомени…
І спробуй-но вийти… на суд манекенів. («Актуальне», ст.35).
Ірина Кримська-Лузанчук
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію