1

Якби хтось десять весен тому сказав Вірі Марківні, що вона буде писати вірші, жінка пирснула б зухвалому оракулові прямісінько у вічі. Невже предтечею-продромом її теперішнього стану – постійної налаштованості на оцю меланхолійну писанину (Віра окидає поглядом дві жовті течки з віршами) було створення ще в семирічному віці у співавторстві з товаришкою Зосею віршика про доброго Айболитя? Ластата пишногруда Зося вираховує дебет-кредит у кулінарному коледжі, а вона звикає до мозоля на середульшому пальці правиці. Мати каже, що в усьому винні гени – її брат Федір писав вірші. Віра охоче цьому вірить. Та й хіба так важливо доконечно знати збудника хвороби? Кожному посвідка про його талант чи безталання вручається янголом-охоронцем у мить народження в ажуровому конвертику з написом «Лише тобі – від Творця». Та й що, власне, поетка має проти своєї, вже хронічної, «недуги»?
Хіба ж не приносять їй щемкої насолоди творчі муки-тортури?
Віра вже давно не запитує себе, чому такий звивистий гостинець зіткала для неї невсипна плетуха Мойра? Знає відповідь, точніше – відчуває її. Самодостатній тридцятилітній чорнявці захмарна парка щедро відміряла й житечних пригод, і почуттів, і розчарувань. Оці, останні, певно, і стали поштовхом до писанини. Кудись же мали виливатися емоції, які бушували в її просторому серці.
Дитиною вона чула від бібліотекарки:«Зірочко-Вірочко! Та тобі немає чого дати! Ти все перечитала». Підлітком поїдала вже короткозорими очима полички з фоліантами в районній бібліотеці. Читала прозу. Тепер спалахнула жага до вимережування віршів.
Останнім криком, «Dernier cri», як каже її ненаглядний любомудр Тарас, палаючого єства Віри стала збірка «Човен без весел». Пливти б подовше, оминаючи чорториї…
Віра дивиться за вікно, на верби, які надто рано розпустили смарагдові листочки, обмануті облесливим березневим сонцем. Повірили йому, а тепер зіщулилися від холоду, під стовбурами деінде сніг. А їй дехто закидає, що «почала писати пізно»... Хіба буває в нашому бутті щось аж занадто пізно, окрім спасіння вмирущого? Боже, як холодно вербам! – шкірою відчувши їхній стан, стенає плечима Віра. Абрикоси, сьорбнувши морозяного коктейлю, не зацвітуть.
Віра так любить абрикоси! У пору, коли її, смагляве дівчисько, предобра бабуся Домаха кликала Вірусею, вона половину літніх канікул проводила на розкладачці під старезним абрикосом, перечитуючи книги і спльовуючи кісточки вишень чи слив у споришець. Погойдувалося павутиння, напнуте між дощок захмеленого паркану. Ловило чутки, листя, росу… Сусідки ділили межі, майбутні червиві яблука, дрібнозерні горіхи, ревнували чи оплакували лайдакуватих чоловіків, мирили галасливих дітей, щедро намазували їм житні скиби варенням, смальцем, а собі – зів`ядаючі обличчя густою сметаною… Із базиліку виповзала ящірка-Ніч… Діти закочували в двори велосипеди, самокати, бабусі плавшудили до аптечок, мастили їхні коліна та лікті зеленкою… Зупинялися фуркала, човни, електрички, серця… І все влягалося-втихомирювалося. Але не в душі Віри.
Таки ж не розквітнуть абрикоси. Усі, кого торкнувся блакитними вустами кучерявець Мороз, не розцвітають.
Цікаво, якої думки був би Роман про її писанину? Обіцяв Віриній матері, колишній тещі, зайти в гості, благав випросити книгу для нього. Сам попрохати не наважується. Віра вже забуває запах його шкіри, лице. Щоправда, інколи силует першого чоловіка «вигулькне» то в юрмі на Хрещатику – хверцює в чорнильних фірмових джинсах, то у весняному сні... Любовна блискавиця пронизала її незаземлене єство в день Проводів Зими. Їхній Платонко так схожий на татка! І навіть почерк такий же – круглявий, як у Романа. Сьогодні він мріє стати конструктором, завтра – водієм, позавтра – художником-мариністом чи фотографом вулканів, гейзерів, прерій і ніколи – поетом.
Любий мій хлопчику, подумки звертається до нього Віра, якби хтось десять березнів тому напророкував мені, що писатиму вірші, – я розсміялася б тому дивакові прямісінько в його... правдиві прозорливі очі!
Віра Марківна поправляє строкату синову ковдру, яку власноруч, клаптик до клаптика, зметала і зшила торік, і йде до свого «робочого кабінету».
О першій годині ночі на кухні вони удвох: Віра опускається в крісло, а світлокоса Муза сідає на бильце оливкової канапи. Віра вкотре збирається запитати: чому ти вподобала саме ліве бильце? Але невтоленна гостя, поправляючи персиковий оксамит шлейфа, починає неквапно нашіптувати рядки – й чутка жінка в шоколадних вельветових капцях, як того вимагають правила письменницького етикету, не перебиває Музу на півслові, адже вона така емоційна та вередлива! У неї бувають дні, тижні, місяці мовчання. Віра це знає напевно.

2

Романові не спиться... То заважає гострий лікоть дружини Оксани, то голодний комар (і де б йому взятися в їхній комфортній оселі?) прагне виссати бодай крапелинку його чорнобильської кровиці. Третю ніч поспіль Романові сниться чорнявка Віра. І чому в маріння вона приходить юнкою, а не пишнотілою жінкою, яку по розлученні бачив лише декілька разів?
Відхиливши сизу машкару, яка відділяє їхні світи вже сім довженних весен, у тишу опочивальні входить легконога кохана дівчина. Вчора, під шум зливи, покликала до школи: Роман шарпав Віру за рукав коричневої форменої сукенки, а вона не звертала ніякісінької уваги на визнаного всіма однокласницями красеня.
– Отак воно й було... – драматично зітхає Роман.
Аж ота стріча в день Проводів Зими, через кілька місяців після повернення Романа зі строкової служби, докорінно змінила передбачуваний плин подій. Вони, уже взаємно закохані, не чекаючи, доки зійде іржавий сніг, блукали старим парком над Супоєм.
– По снігові дзвіночки ходили? – сміялись Романові товариші-однолітки. – То де ж квіточки? Поділіться!
– Ага... по них... – ніяковів Роман, завжди такий впевнений у собі.
Лишилися тільки щемливі спогади та син з очима кольору зимового неба.
Спасибі Богу, Віра не з тих істеричок, які не дозволяють колишнім чоловікам бачитися з дітьми. А тому щосуботи близько десятої ранку в своєму дворі на Романа чекає їхній одинак. Батько катає Платонка на мотоциклі, подеколи привозить погостювати до свого нового дому на околиці Києва. Прагматична Оксана вдає, що не проти його спілкування із сином. А що їй, власне, залишається? Має позашлюбну доньку Віту, та й домагалася узаконення їхніх непевних амурних стосунків рік із гаком після розлучення Романа з Вірою. З Вірочкою. З Вірусею...
Минулого тижня бачив колишню спесиву тещу в електричці – їхала з кошиками на базар до Києва, а він із товаришем – з риболовлі (таки ж тягне на рідний Супій поглянути!). Хвалилася: Віра книгу збирається видавати. Щедровитий брат, який мешкає в Чехії, вислав грошей на комод і норкову шубу, а вона – книгу... При ньому Віра нічого не писала, окрім рецептів та листів своїй тітці Харитині на хутір Травники.
Роман перевертається в заширокому двоспальному ліжку. Цікаво, чи спиться в оці хвилини Вірі? (З ким вона спить – цим Роман давно не переймається: так би мовити, не має морального права.) Кажуть, у людини з підвищеним артеріальним тиском перед очима літає якась мушва, а в нього, щоправда, у снах, – іще й метелики.
Метелики... Такою ж яскравою і шовкокрилою була його Вірочка. А він, бовдур, понівечив її крильця – зрадою. Жінки друзів, чув, за кілька днів-подарунків перелюб знехотя пробачають, а вона затялася: «Ні! Бридко… Геть!».
Розлучниця-Оксана таки домоглася свого – після нетривалого поневіряння в прокуреному гуртожитку Славутича Роман «законно» ніжиться в її ліжку під кремовим запиналом. Однак так і не звик вважати цей будинок і все що в ньому своїм.
– А комар залетів і сюди... під Ксенин ажуровий поліг... – шпарко шепоче Роман юній Вірі, а та простягає йому однокрилого метелика на вузькій теплій долоні.
Метелик силкується злетіти, бідасі вдається лише переповзти на Романову пришерхлу від морозу руку. Рука тремтить... губить свої обриси...
– Мені! Дайте метелика мені! – біжить по блакитному снігу босоногий Платонко. – Я йому приклею крильце... З шовку! Я читав: так робив лікар Айболить...
Романова рука знову вимальовується, кладе метелика в коробочку з-під кукурудзяних пластівців «Старт», які він завжди купує синові у вихідні, обіймає юну тендітну Віру. Вона мружиться, наче сіамська Оксанина кішка…
Роман розуміє, що це – лише сон, але воліє залишатися в ньому якомога довше. Пробудившись, він злякано масажує правицю, яку «відлежав» на широкому шлюбному ложі під кремовим запиналом, але мурашва повзає по ній, як по колоді. Кішка Дора в ліловому ошийнику з дзвіночком незворушно лежить на кокосовому килимку.
Відсьогодні Оксана, яка працює масажисткою в поліклініці МВС, матиме вередливого пацієнта ще й у себе під лівим боком. За її приписом, Роман протягом двадцяти днів, через день, прийматиме хвойні ванни, тричі на день питиме жовті пігулки й не сідатиме за кермо нового мотоцикла, а тому гулятиме з балакливим Платонком пішки.

3

Цікаво, чому під маминою барвистою ковдрою так солодко спиться? Навіть перестали снитись оті жахіття, які нагадують американські трилери чи бойовики. І як мама Віра з таких мацюпусіньких клаптиків умудрилася зшити йому ковдру-мозаїку? У рудої Віти ковдра вишнева, набита синтепоном, польська. Сьогодні школярик може покачатися в ліжку подовше – захворів. У нього болить і свербить у горлі, сльозяться очі.
Мама каже, що це – алергія на тополиний пух, а він сам думає, що просто застудився, коли їздив із татком на мотоциклі в зоопарк. Малювати-не перемалювати побачене!
Маму так дратує татахкання того мотоцикла, як Платонка – те, що татко живе не з ним, а з отим рудим дівчиськом на Троєщині. Воно, нічим не схоже на його татка-блондина, підлесно кличе вітчима «папою»... Хлопцеві кортить пригорнутися до щоки, що пахне «Шипром», і, хоча він вважає себе майже дорослим, прошептати «мій таточку»... І де взялась ота нахабна худюча тітка Оксана з пірсингом під брильянт у ніздрі? Бабуся Клава каже, аби не вона, нав`язлива, як муха у Спасівку, татусь Роман і досі жив би з ними, аж до самої смерті!
Аж до смерті... Цікаво, чи він, Платонко, не помре від своєї хвороби? У їхньому класі нещодавно померла Тася, кажуть: Чорнобиль винен. У неї також боліло горло, а ще, здається, руки й ноги... Невже ж не можна знайти ліки й від «чорнобильської» хвороби, й від усіх інших? Він обов`язково вивчиться на лікаря! У татка хобі – мотоцикл, у рудої Віти – плетіння гачком, а в нього, лікаря, за хобі буде малювання! У мами Віри теж з`явилося хобі – вона пише вірші. Платонко ще мало що в них розуміє, але відчуває: вони дійсно гарні. Та й не можуть мамині вірші бути інакшими!
Бабуся Клава другий рік вмовляє її «узаконити стосунки» з ощадливим Тарасом Сергійовичем, навіть латає жовтогарячий дачний гамак, що не витримує ваги залицяльника – сіється… Мед із його пасіки Платонко залюбки їсть, гостювати з мамою на дачі в цього пузатого бороданя приємно, але ж він так не схожий на татка! Швидше, на бурого ведмедя. І мотоцикла не має – у нього «Опель-Кадет»... Та й професія не вельми чоловіча – перекладач із французької.
Хлопчина вже не знає, чи йому так сльозяться очі від тієї клятої алергії, чи від згадки про татка Романа. Завтра субота – їхній день. Татко телефонував увечері, прохав дозволу зайти до них. Мама, замішуючи тісто на м`ятні пряники, сказала: «Буде видно».
Платонко встає до вікна: вчора він поклав у бляшанку з водою десяток квасолин, а росточки не проклюнулися. Пух із тополі летить… летить... Мама каже, що горло в нього болітиме доти, доки летітиме оцей надокучливий пух.
Чи дозволить вона татусеві зайти в їхню квартиру? Хай тільки не дозволить! Тоді він поїде до татка сам! Тітка Оксана завжди така ввічливо-холодна, але татко приказує: «Ти її не бійся! Вона по вихідних добра-предобра. І торт он спекла з бузковими квіточками».
А що як написати таткові... вірша? Мама каже, що вірші для того й пишуться, аби схвилювати чиюсь душу, аби збудити спомини.
Він самотужки напише вірша й прочитає завтра таткові на вухо! Хай назавжди забуде, що живе в чужому будинку на Троєщині, а згадає, як хороше йому було з мамою, як він грався з малим Платонком! Ні, це не буде довгий вірш, один із тих, якими списує мама Віра стоси газетного паперу; вірш буде коротеньким, але він обов`язково схвилює татову душу!
Платонко, смокчучи пахучого цитринного льодяника, бере червоного фломастера, – він якось чув від мами, що письменство називається красним, – вириває аркуш із альбому для малювання. З чого ж почати?
Жодне зі слів, які долинають крізь густий тополиний пух, не вдовольняє чорнявого віршарика. Хлопчик замислено водить фломастером – і за десять хвилин на аркуші виростають червоні тополі, тече хвиляста червона ріка, з неї вигулькують червоні окаті риби, червоні довгошиї усміхнені черепахи, гуртик бокастих качечок…
А понад чудернацьким дитячим малевом в`ються три червоні ластівки, рій метеликів. Метелики чомусь більші за ластівок.
«Але так навіть краще, – думає Платонко, – для метеликів».


2003-2015

У павутинні Часу
Жінка в тісному годинниковому кіоску не може забути про Час.
Жовтогаряча синтетична ганчірка змітає пил, крихти канапок, невдоволення, окрушини щастя... Зусебіч стрілки водонепроникних, ударостійких, глибиномірних годинників.
Блиск. Лоск. Розсипи стразів. Цифри. Барви. Купюри. Ні черги, ні тиші.
Жінка зупиняється. Дивиться на захеканого лисуватого покупця... Замінює батарейку. Посміхається прибиральницям із підмітальною машиною.
Її власний годинник став позавчора. Принишк у новому зеленому портмоне «Мартіні».
Повз неї вчотирнадцяте за зміну проїздить-торохкоче фрезовий поїзд.
Маєш чек на покупку – сідай. Їдь повз каток, бутики, оптику, аптеку.
З вікон лементують дітлахи, огрядна бабуся притримує щокату дівчинку за крайчик вишневої сукні. Роботоподібний машиніст. Хол торгівельного центру. Лискуче рекламне авто. Метушіння флаєрників на вході. Запахи кави, парфумів, кориці, поту.
Напівопущені жалюзі-гільйотини. Фантики, оси, пелюстки на лаві.
Проміння секунд.
Зів`ядання.
Тік-так...
Цок...
Гав...гав...
Фур-р-р...
Млість.
Осінь.








2014

1

Лідочка прокидається рівно о шостій. Супружник Василь іще додивляється прозаїчні безбарвні сни. Квартира о цій порі видається Лідочці особливо затишною, а бузкові шпалери з пухкими янголятками з честю виконують своє декоративне призначення: опочивальня нагадує гніздечко.
Лідочка підходить до вікна... Травень. Білопінно цвітуть вишні. Ще вчора вони сором`язливо розкривали пелюстки, а сьогодні вибухнули терпкуватим цвітом.
На лавці курить звичайнісіньку «Приму» шатен Едик з першого поверху...
Лідочка стусає коротенькою ніжкою в сливового обарвлення пантофлі бульдога Кроноса, який знову простяг старанно вимиті нею лапи за межі строкатого килимка-ложа, й похапцем одягається.
– Тільки б устигнути! Цигарка горить близько п`яти хвилин...
Лідочка швиденько фарбує пухкенькі губки придбаною вчора в елітному салоні косметики помадою помаранчевого кольору і якомога тихіше зачиняє бронедвері.
Кронос ліниво повзе сходами...
– Швидше, вайло! – шепоче-сичить Лідочка, підштовхуючи пса.
Нарешті сходи першого поверху, за мить – вихід, а там – Едик!
Кронос, чи то відреагувавши на какофонію вулиці, чи то помітивши свого знайомця кота Голубчика, шалено шарпає повідець, і розпашіла Лідочка, наледве встигнувши кинути Едику «Привіт!», мчить за очманілим псом...
Вишні, розкидисті вишні, якими щільно обсаджено старий будинок, не встигають відсахнутися гнучким духмяним віттям, і новенька помаранчевого кольору помада офарблює пелюстки.
Нарешті пес зупиняється й жалібно заглядає в Лідоччині фіалкові очі. Голубчик сидить на розчахненій вербі. Усім трьом видно, як вродливець Едик заходить до обшарпаного під`їзду, грюкнувши половинкою дверей.
О шостій тридцять п`ять збентежена Лідочка починає варити борщ. Золотистий бульйон із курячого стегна вона завбачливо приготувала звечора.



2

«Знову цей триклятущий «Запорожець»... Позбутися б його, та кому ж він потрібен...» – дзумкотить комар у кучерявій чуприні Едика, віщуючи безрадісне пробудження.
Дружина Віра працює на кондитерській фабриці в нічну зміну, син Сашко прийшов з дискотеки далеко за північ. Цибатий танцюрист уві сні подеколи снує ногами...
– Ох, молодь! – зітхає Едик і чвалає на кухню. Ставить на плиту засмальцьований чайник, намацує на підвіконні пачку «Прими» з чотирма цигарками й виходить із квартири. В будинку існує усталений порядок – курити тільки на вулиці, аби не захаращувати недопалками обпавутинений під`їзд «сталінки».
Вохристий чотириповерховий будинок доживає свої останні десятиліття.
«І що б оце заробити яким робом купу грошей та й придбати... ну хоча б... червоні «Жигулі»! – пускаючи сизі кільця диму, які сьогодні нагадують йому спущені колеса зужитого «горбаня», думає Едик. – До нудоти набридло копирсатися в череві вимираючого ящера епохи соцреалізму! Були б гроші»...
Кільця-колеса тануть у настояному на вишневому цвіті повітрі, а з ними – і надія на чималі заробітки.
З липких тенет задуми нещасного власника «Запорожця» виводить з`ява балухатого бульдога Кроноса і його рудоволосої власниці Лідочки.
– Ну й біжи, дурепо... – значущо проголошує Едик. – Навіщо, питається, тримати отаке одоробло в оселі?! Це ж самого м`яса достобіса треба! Ич, із жиру бісяться... – чвиркає крізь булатні зуби Едик і йде пити каву.
Чайник настійливо нагадує про киплячий стан свого вмісту – чорним австрійським свистком...
Кава видається Едикові занадто гіркою, навіть із трьома ложечками лохвицького цукру і двома цукерками «Каракум». А випари з коричневої пузатої чашки з логотипом «Удачного дня!» виписують на тлі виплетених Вірою небесних фіранок:
по... ра... вга... раж...
по... ра... вга... раж...


3

Долоня Пробудження холодить чутливе Василеве чоло близько сьомої ранку. На цей непізній час теплі лагідні руки дружини уже встигають приготувати низькокалорійний сніданок. Нині з кухні – анішелесь. Певно, вже восьма.
– Вставай, лежню! – солодко потягується чолов`яга.
Василь виріс на березі Іржавця. Сільську звичайку прокидатися рано-вранці ще не вивітрили злі шквали мегаполіса.
В акваріумі метушаться голодні мечоносці, бульдог Кронос швендяє по квартирі, тицяючись мордою то в канапу, то в сірі Василеві капці.
– Неси вже... Годі гратися! – вдавано бурчить господар, узуває ліву пантофлю (зрадивши своїй примсі братися за ручку дверей тільки правицею, заходити до кабінету начальника тільки з правої ноги), відбирає у пса праву, чвалає до ванної кімнати...
– Тю... – з люстра в його заспані карі очі глипає повновиде ластате обличчя з рудою щетиною.
Поголившись і насипавши в зеленкувату воду акваріума дафній, Василь виходить на крихітний балкончик «сталінки».
Вишні цвітуть... Це ж, мабуть, і в Перепелівці, де доживають віку батьки... Скільки ґлею переїли ми з хлопцями в нашому садку! Сусідська гонорова Лідочка щипала порічки через дірку в огорожі... А що як податися в рідне село прямо зараз, без попередження? Лише сто двадцять кілометрів! Ось тільки Лідочки немає вдома. Перукарня, салон краси, подруги-балакухи... Куди ж подіти Кроноса? Занудьгує пес.
Василь у задумі стоїть біля кухонного вікна, попиваючи вже прохолодну каву. Відсуває мережану фіранку. Сусідський Сашко йде з хлібного магазину з батоном під пахвою.
Василь знехотя колошматить виделкою баклажанне соте, наспівуючи « Я рисую, я тебя рисую…», общипує гроно тепличних помідорів чері, хутенько складає необхідні речі до коричневої «студентської» валізи, намацує на поличці шафи рожевого пакетика з грошима, відкладеними Лідочкою на покуп італійської ковдри, кладе кілька купюр до кишені картатого, дещо затісного піджака...
– Здається, все... Тільки б устигнути! Автобус – за годину.
Присівши «на доріжку» й живосилом випхавши Кроноса за двері, збуджено-розмріяний Василь нервово натискає на чорного ґудзика дзвінка Едикової оселі.
– Не хвилюйтеся, дядю Васю! Кронос мене добре знає... – щебече Сашко. – Татко? Уже в гаражі. Лікує «Запорожця» – той знову чхає-кашляє. Ми ще й до нього в гараж сходимо! Правда, песику?
Кронос мружить аспідні очі.
...Імпозантний мужчина Василь Обруч прибігає на платформу автовокзалу за сім хвилин до відправлення автобуса й устигає придбати блакитного квитка, за яким до Перепелівки їдуть: він – у зручному смугастому кріслі й зібгана записка з написаним нашвидкуруч текстом «Не хвилюйся, люба! Буду завтра пополудні. Ніжно цілую. Твій Вася» – у шкарубкій кишені піджака. Близьке сусідство зі смаженим гарбузовим насінням і тими, котрі «не пахнуть», їй, бідолашній, явно не до вподоби.



2002-2012
Полтава

Моя матуся Софія годує пташок в Яготині. Їй 74 роки. Вчора мені розказувала так веселенько:
– У мене, доцю, нова посада! Я тепер... завідувачка пташиною їдальнею… Була в молодості завідуючою дитсадком на станції Сенчі, завклубом у Яготині, а тепер знайшла роботу ось таку… Мені жаль синичок, їм голодно. Насиплю крупи та крихіт на стола під виноградом отам, ти ж знаєш, де… та й дивлюся, як вони, бідні, клюють… Бо кіт нападає, куштряє, та за крила тягне… Такий товстий, кілограмів з п`ять… А ще пташок хочеться… Ото таке… Така робота. Мороз, а я чергую на вулиці. В шубі, в шапці-трубі, що ти виплела. Та дякую тобі…
– Так ти попроси Марію, хай повісить годівничку на гілку, та високо! У дворі ж є ще дерева! На яблуні повісьте. Що ж ти годуєш пташок низенько – на столі, де кіт хапає за крила? Хіба ж так підгодовують взимку пташок? Кого ти, мамо, годуєш: кота чи пташок? – сміюся я, спантеличено.
– Та ні… Синички всі при мені цілі… Такого ще не було. Не їв… То я думаю, що таке може бути, як я не дивитимуся! – відповідає матуся. –
Ото я таке казала? То я думала, що кіт їх без мене хвататиме за крила… То я уявляла, що таке буде. На яблуні є годівничка! Ото таке… Стара я, Світланко… Думаю одне, а кажу… Пташки цілі.
Син мій чує розмову, мовчить, пише магістерську роботу…
Кладу мобільний телефон на поличку…
Син сміється:
– То моя бабуся живе по вулиці Добролюбова – і така добра до пташок… чи кота? Підгодовує синиць, щоб рудий кіт Марії ловив їх прямо на столі? Так любить синичок? Уявляю ті крила… Ой, бабусенька… Справді добра… А до кого? Напиши про це!
Ось написала.


2012

Пам`яті хутора Залізняки, що на Миргородщині




У моєї прабабусі Марфи Залізняк немає могили. Принаймні, так стверджує мама Софія – жителька Яготина, віруюча «во єдиного Бога – Творця неба і землі».
Місце поховання нині є у Тузиків, Жучок, Трезорів, Барсиків, Кась… Оговтавшись від втрати молодшого «брата» чи «сестри» людини, дбайливці-господарі фантазійно, невтомимо облаштовують місцину, куди можна прийти «пустити сльозу» по вмовклій канарці чи пухнастому улюбленцеві, посипати різнобарвного сухого їдла-корму чи глазурованого чудернацького печива для тварин – у формі суниць, вишень, груш. Могили чотирилапих, двоногих, двокрилих, довгодзьобих, голосистих, безголосих друзів homo sapiens нині бовваніють на околицях мегаполісів і містечок поміж молодих липок, вельбучних дубів, серед глоду і терну. «Дав дуба» – маєш місцину. Пам`ятники, обеліски з написами «Вечно помним, скорбим». Дивоглядія.
У прабабусі Марфи могили немає. І не буде. Її землисте лице малюється мені у довжелезній вервиці жертв Голодомору. Вервиця хвилюється… міниться… піниться…
У серпні мариться чепурне обійстя: барвінок, любисток, буяння білих і рожевих мальв край тину, саж, хлів, грядки, колодязь. Повнява усміхнена вдовиця Марфа сварить Настину:«Ось я віжки знайду!». Донька бігає на досвітки до чорнобривого красеня Івана Залізняка, сина наймички-бідарки Кузьмихи. Марфа має землю, худобу, обходиться без наймитів: сини її роботящі, кмітливі. Гонорова Настина матір не слухає… У сімнадцять літ знайшлася донечка Люба, згодом «лелека із-за Миргорода» приніс розумника Олексія, допитливу кучеряву Софійку… У 29 літ моя бабуся з дрібними дітками провела коханого Івана на фронт, а стрічати не судилося. Пропав безвісти в жовтні 1941 – читаю на порталі «Меморіал». Вичерпно. Лапідарно.
А свободолюбива Марфа Залізняк померла ще до війни – чи в хаті панів Телевних, чи на стерні поля народного… Худа смаглява Настина в старій корсетці, крадучись у сутінках попід тинами, несла в пазусі для матері кусень сала, шмат хліба. Несла – і тремтіла-боялася, що душогуби виженуть її з білої хатини в обрамленні слив та вишень і лишаться її діти сиротами. Страх. Ним єдиним пояснювалося «неспасіння» Марфи Залізняк від мученицького сконання.
Підросла Софійка – і катує матір докорами:«Де ж могила бабусі – твоєї мами? Чому не допомогла найріднішій людині?».
Німотні страхи чорними круками ширяли над Залізняками. Перелітали із села в село… Страхи не мали гніздів`я – та множилися, харчувалися. Збивалися у зграї, клювали очі, серця… Від хати до хати їздили уповноважені: грабували живих. Моя мама боялась і ненавиділа їх – наділених владою відбирати, невблаганних, пихатих, смурних. Щоб я не бігала в яр, у Супоївці мене лякали «дідурякою». Мама в дитинстві боялася статечного «уповноваженого з району» Яроцького, котрий описував усе, що було в господі, якщо сім`я не виконала плану здачі сільгосппродуктів. Чи лишиться щось їстівне для дітей удовиці – його не цікавило.
Я виросла на розповідях про те, що було. «Ходила» з мамою сім кілометрів у Клюшниківську школу, вночі «їхала» з нею на підводі в Миргород – на торжище – і рахувала зорі. Вони яскріли, падали. Шлях ширився, розпросторювався… Я – Залізняк.
Маю власного крука. Нарекла його Страх Втрати Матері. Софія Залізняк зітхає, молиться. Каже, що час відпустити крука, не годувати горіховим та житнім зерном, бо всі ж помирають. Розсудлива мама каже, що не боїться смерті! Я їй не вірю. По молитві пульс і крок пришвидшуються. Мій розгодований крук не хоче на волю. Він живиться з долонь. Нині не голодно. І тепло – від думок про покійних і живих.
У турботливої бабуні Анастасії є могила за Худолієвою Левадою в Яготині, в предоброї тітоньки Люби – на Бачиївщині, у схожого на римського патриція дядечка Олексія – в Дарниці на Лісному, в мого батька Івана – в Лемешівці. У Марфи Залізняк немає могили!
Її стражденна вільготна душа блукає чагарниками поміж слив і вишень, що сплелись у ковтуни над розвалищами печей, із яких злетіли горлиці й півні, колодязів, тинів, льохів, клунь. Марфа ходить від глинища до призьби, від колиски до діжі… Марфа блукає… Марфа рве калину – на зиму.
Іноді неприкаяна Марфа стукає гілкою шовковиці в шибу до Наталки – єдиної мешканки хутірця Залізняки.
«Драстуйте… Побалакати б…» – шерхоче на ґанку. Їй тоскно. Їй голодно.
Наталка слухає радіо. Наталка читає листи. Вона живе на хуторі з чоловіком. «Якщо поїду в Сенчу – питиме. А тут – під контролем… Тут безлюдно» – сміється у пришерхлу долоню. П`ять кілометрів безлюддя.
«А я вірші Світлани чула по радіо… Правнучки твоєї!» – згадує Наталка, розчісуючи рідке волосся гребінцем із бука... Марфа мовчить. Марфа не знає, що таке вірші.
«Як почула Прокопиха, що в Мелашки катавасія… Піди лою попроси в Афанасія… – спроквола, кахикнувши, мовить Марфа. – Це мій зять Іван таке вигадував. Він – безвісти… Я…» – зітхає Марфа й іде з двору жоржинами. «До зливи приходила…» – видихає Наталка й осіняє світлицю хресним знаменням.
Колись хутірець Залізняки втратить свою Наталку. Вірю, що всі його уродженці та їхні «залізні» нащадки до третього коліна відчують цю втрату: комусь насниться бокатий горщик пісплених нею слив – на картатій цераті хиткого стола літньої кухні, комусь м`ятні «канфети» з її долоні, комусь теплий хліб, – те, чим почастувала веселоока Берегиня у зеленому хвартусі в бузкових гадючках.
Вічна пам`ять тобі, хуторе. Ти ще існуєш на мапі України.








7 листопада 2011

Каролінка дуже любить своїх бабусь. Її почуття до стареньких особливе, схоже на жаль. Іноді до нього домішується щире зачудування: і як їм – зморщеним, як яблучка навесні – вдається залишатися жвавими, життєлюбними?
Бабуся Клава полюбляє ходити до церкви. Кожен її приїзд додає в книгозбірню Каролінчиних батьків дорогу їх серцю, але ще малоцікаву для дівчинки книгу. Майстерно вдаючи зацікавленість, Каролінка гортає «Закон Божий», «Поради тим, хто йде до церкви», аби потішити бабусю.
Бабуся Галя до церкви не вхожа. Вона, пенсіонерка, ще й досі працює в приватному магазині. На таткову пораду – відпочити – вона відповідає, що зачахне без роботи. Каролінка добре пам'ятає, як гинула-чахла екзотична камелія в полив'яному горщечку, а тому боїться, щоби цього лиха не сталося ще й з бабусею Галею.
Обидві бабусі знаходять по кільканадцять притичин-заковик, які стають на заваді їхньому приїздові до внучки. Навесні бабуся Клава виправдовувалася у коротенькому листі до дочки: «У мене ж піст... Не хочу завдавати вам клопоту...». Зріденька вона приїздить зі своєю ластатенькою внучкою Інгою. Та весь час, коли не спить, тримається за край бабусиної спідниці, неначе боїться у свої чотири рочки упасти на долівку або загубитися в двокімнатній квартирі. Каролінці вже набридло відвойовувати у опецькуватої Інги свою бабусю...
Бабуся Галя, яка мешкає за сто кілометрів від Полтави у власному будиночку разом із сім'єю молодшої дочки, мотивує свої неприїзди тим, що Хазяїн дає вихідний день лише двічі на місяць.
А вдома ж справи накопичуються! Каролінка не раз силкувалася уявити оту величезну копицю справ, але її дитяча уява, хоч ти плач, не вимальовує злощасну копицю... Сіно, складене в стіг, вона бачила. І не раз...
Каролінка – розумна слухняна дівчинка. Вона майже не ображається на тлустого Хазяїна магазину, на піст, на двох двоюрідних братиків і одну сестричку-капризулю, але ж так скучає за бабусями, що... попрохала у Діда Мороза в дарунок ще одну, власну бабусю! Нехай у тієї чудової люблячої бабусі буде за онуку тільки вона, Каролінка: рудоволосе, кирпатеньке дівча, мрійливе і лагідне... Так характеризує своїм подругам донечку мама Рита.
І що б ви думали? Її дивочне бажання, її примху-забаганку Дідусь Мороз таки ж почув і – виконав! Під розлогою сосною, на верхів'я якої Каролінчин татко насилив червону п'ятикутну зірку, дівчинка знайшла між солодощами від Діда Мороза ще й чималу ляльку з торбинкою у руці, з блискучими кульчиками — як у бабусі Клави і разком намиста – як у бабусі Галі.
– Бабуся! Моя Бабуся! – закружеляла Каролінка по кімнаті. Іграшки на ялинці погойдувалися, цукерки вихвалялися перед яблучками своїм чудовим смаком та кольоровими обгортками...
Через два дні, коли тремка радість від одержання жаданого дарунку почала пригасати, Каролінка, а їй саме на Новий рік виповнилося шість рочків, почала здогадуватися, що Дід Мороз – це тільки споконвічна дитяча вигадка-фантазія, запитала у мами:« А в якому саме магазині ти придбала Бабусю?.. А чи не було там ще й Дідуся – з вудкою та цуциком?».
– Ні, не бачила я в магазині Дідуся, Каролінко... – стомлено проказала мама Рита, вимикаючи світло в дитячій кімнаті. – Напередодні новорічних свят, вночі, я змайструвала оцю чудову ляльку. Поглянь, доню: оці сережки забула бабуся Клава, коли гостювала у нас. Я вже придбала їй красиві срібні кульчики з бурштином, поклала на поличку – і не знайду...
Зачувши ці слова Каролінчиної мами, лялька Бабуся ще міцніше притисла до грудей бокату картату торбинку, в якій між ліщиновими горішками і блискучими фантиками зачаїлися нові сережки з бурштином... Перспектива – мати за друга іграшкового Дідуся (та ще й з цуциком!) – її, ляльку Бабусю, анітрішечки не влаштовувала!
– Нам удвох буде тісно-тіснісінько і на журнальному столику, і на канапі, і у кріслі перед телевізором! – шпарко шепотіла балаклива Бабуся у сон розшарілої Каролінки. – До того ж я знаю безліч казочок – і про дідусів, і про звірят... Давай-но, онучко, я розповім тобі казочку про Кудлоньку. Слухай уважно, ця казочка довга-предовга... як жовтий шарф, котрим обмотують шию сусідському Сашкові…
Прокинувшись, Каролінка хотіла відразу ж переповісти мамі Риті чудову, з безліччю примовок та пісень казку про Кудлоньку, яку їй нашіптувала вночі лялька Бабуся, але не змогла пригадати її... Дівчинка сердито поглянула у витрішкуваті очі ляльки і... заховала Бабусю у шафу. Ти – не бабуся. Ти – звичайнісінька іграшка! – лаконічно пояснила вона ляльці. Восени я піду до школи. А школярки ляльками не граються.
– Граються! Ще й як граються! – не вгавала лялька Бабуся. Вона так галасувала, що навіть я – сусідка Каролінки, почула той лемент. Але ж, якби вона мовчала – я б ніколи не дізналася, що дівчинка Каролінка дуже скучає за своїми бабусями...

2003