Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Майя Залізняк /
Проза
Травнева інтерлюдія
1
Лідочка прокидається рівно о шостій. Супружник Василь іще додивляється прозаїчні безбарвні сни. Квартира о цій порі видається Лідочці особливо затишною, а бузкові шпалери з пухкими янголятками з честю виконують своє декоративне призначення: опочивальня нагадує гніздечко.
Лідочка підходить до вікна... Травень. Білопінно цвітуть вишні. Ще вчора вони сором`язливо розкривали пелюстки, а сьогодні вибухнули терпкуватим цвітом.
На лавці курить звичайнісіньку «Приму» шатен Едик з першого поверху...
Лідочка стусає коротенькою ніжкою в сливового обарвлення пантофлі бульдога Кроноса, який знову простяг старанно вимиті нею лапи за межі строкатого килимка-ложа, й похапцем одягається.
– Тільки б устигнути! Цигарка горить близько п`яти хвилин...
Лідочка швиденько фарбує пухкенькі губки придбаною вчора в елітному салоні косметики помадою помаранчевого кольору і якомога тихіше зачиняє бронедвері.
Кронос ліниво повзе сходами...
– Швидше, вайло! – шепоче-сичить Лідочка, підштовхуючи пса.
Нарешті сходи першого поверху, за мить – вихід, а там – Едик!
Кронос, чи то відреагувавши на какофонію вулиці, чи то помітивши свого знайомця кота Голубчика, шалено шарпає повідець, і розпашіла Лідочка, наледве встигнувши кинути Едику «Привіт!», мчить за очманілим псом...
Вишні, розкидисті вишні, якими щільно обсаджено старий будинок, не встигають відсахнутися гнучким духмяним віттям, і новенька помаранчевого кольору помада офарблює пелюстки.
Нарешті пес зупиняється й жалібно заглядає в Лідоччині фіалкові очі. Голубчик сидить на розчахненій вербі. Усім трьом видно, як вродливець Едик заходить до обшарпаного під`їзду, грюкнувши половинкою дверей.
О шостій тридцять п`ять збентежена Лідочка починає варити борщ. Золотистий бульйон із курячого стегна вона завбачливо приготувала звечора.
2
«Знову цей триклятущий «Запорожець»... Позбутися б його, та кому ж він потрібен...» – дзумкотить комар у кучерявій чуприні Едика, віщуючи безрадісне пробудження.
Дружина Віра працює на кондитерській фабриці в нічну зміну, син Сашко прийшов з дискотеки далеко за північ. Цибатий танцюрист уві сні подеколи снує ногами...
– Ох, молодь! – зітхає Едик і чвалає на кухню. Ставить на плиту засмальцьований чайник, намацує на підвіконні пачку «Прими» з чотирма цигарками й виходить із квартири. В будинку існує усталений порядок – курити тільки на вулиці, аби не захаращувати недопалками обпавутинений під`їзд «сталінки».
Вохристий чотириповерховий будинок доживає свої останні десятиліття.
«І що б оце заробити яким робом купу грошей та й придбати... ну хоча б... червоні «Жигулі»! – пускаючи сизі кільця диму, які сьогодні нагадують йому спущені колеса зужитого «горбаня», думає Едик. – До нудоти набридло копирсатися в череві вимираючого ящера епохи соцреалізму! Були б гроші»...
Кільця-колеса тануть у настояному на вишневому цвіті повітрі, а з ними – і надія на чималі заробітки.
З липких тенет задуми нещасного власника «Запорожця» виводить з`ява балухатого бульдога Кроноса і його рудоволосої власниці Лідочки.
– Ну й біжи, дурепо... – значущо проголошує Едик. – Навіщо, питається, тримати отаке одоробло в оселі?! Це ж самого м`яса достобіса треба! Ич, із жиру бісяться... – чвиркає крізь булатні зуби Едик і йде пити каву.
Чайник настійливо нагадує про киплячий стан свого вмісту – чорним австрійським свистком...
Кава видається Едикові занадто гіркою, навіть із трьома ложечками лохвицького цукру і двома цукерками «Каракум». А випари з коричневої пузатої чашки з логотипом «Удачного дня!» виписують на тлі виплетених Вірою небесних фіранок:
по... ра... вга... раж...
по... ра... вга... раж...
3
Долоня Пробудження холодить чутливе Василеве чоло близько сьомої ранку. На цей непізній час теплі лагідні руки дружини уже встигають приготувати низькокалорійний сніданок. Нині з кухні – анішелесь. Певно, вже восьма.
– Вставай, лежню! – солодко потягується чолов`яга.
Василь виріс на березі Іржавця. Сільську звичайку прокидатися рано-вранці ще не вивітрили злі шквали мегаполіса.
В акваріумі метушаться голодні мечоносці, бульдог Кронос швендяє по квартирі, тицяючись мордою то в канапу, то в сірі Василеві капці.
– Неси вже... Годі гратися! – вдавано бурчить господар, узуває ліву пантофлю (зрадивши своїй примсі братися за ручку дверей тільки правицею, заходити до кабінету начальника тільки з правої ноги), відбирає у пса праву, чвалає до ванної кімнати...
– Тю... – з люстра в його заспані карі очі глипає повновиде ластате обличчя з рудою щетиною.
Поголившись і насипавши в зеленкувату воду акваріума дафній, Василь виходить на крихітний балкончик «сталінки».
Вишні цвітуть... Це ж, мабуть, і в Перепелівці, де доживають віку батьки... Скільки ґлею переїли ми з хлопцями в нашому садку! Сусідська гонорова Лідочка щипала порічки через дірку в огорожі... А що як податися в рідне село прямо зараз, без попередження? Лише сто двадцять кілометрів! Ось тільки Лідочки немає вдома. Перукарня, салон краси, подруги-балакухи... Куди ж подіти Кроноса? Занудьгує пес.
Василь у задумі стоїть біля кухонного вікна, попиваючи вже прохолодну каву. Відсуває мережану фіранку. Сусідський Сашко йде з хлібного магазину з батоном під пахвою.
Василь знехотя колошматить виделкою баклажанне соте, наспівуючи « Я рисую, я тебя рисую…», общипує гроно тепличних помідорів чері, хутенько складає необхідні речі до коричневої «студентської» валізи, намацує на поличці шафи рожевого пакетика з грошима, відкладеними Лідочкою на покуп італійської ковдри, кладе кілька купюр до кишені картатого, дещо затісного піджака...
– Здається, все... Тільки б устигнути! Автобус – за годину.
Присівши «на доріжку» й живосилом випхавши Кроноса за двері, збуджено-розмріяний Василь нервово натискає на чорного ґудзика дзвінка Едикової оселі.
– Не хвилюйтеся, дядю Васю! Кронос мене добре знає... – щебече Сашко. – Татко? Уже в гаражі. Лікує «Запорожця» – той знову чхає-кашляє. Ми ще й до нього в гараж сходимо! Правда, песику?
Кронос мружить аспідні очі.
...Імпозантний мужчина Василь Обруч прибігає на платформу автовокзалу за сім хвилин до відправлення автобуса й устигає придбати блакитного квитка, за яким до Перепелівки їдуть: він – у зручному смугастому кріслі й зібгана записка з написаним нашвидкуруч текстом «Не хвилюйся, люба! Буду завтра пополудні. Ніжно цілую. Твій Вася» – у шкарубкій кишені піджака. Близьке сусідство зі смаженим гарбузовим насінням і тими, котрі «не пахнуть», їй, бідолашній, явно не до вподоби.
2002-2012
Полтава
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Травнева інтерлюдія
1
Лідочка прокидається рівно о шостій. Супружник Василь іще додивляється прозаїчні безбарвні сни. Квартира о цій порі видається Лідочці особливо затишною, а бузкові шпалери з пухкими янголятками з честю виконують своє декоративне призначення: опочивальня нагадує гніздечко.
Лідочка підходить до вікна... Травень. Білопінно цвітуть вишні. Ще вчора вони сором`язливо розкривали пелюстки, а сьогодні вибухнули терпкуватим цвітом.
На лавці курить звичайнісіньку «Приму» шатен Едик з першого поверху...
Лідочка стусає коротенькою ніжкою в сливового обарвлення пантофлі бульдога Кроноса, який знову простяг старанно вимиті нею лапи за межі строкатого килимка-ложа, й похапцем одягається.
– Тільки б устигнути! Цигарка горить близько п`яти хвилин...
Лідочка швиденько фарбує пухкенькі губки придбаною вчора в елітному салоні косметики помадою помаранчевого кольору і якомога тихіше зачиняє бронедвері.
Кронос ліниво повзе сходами...
– Швидше, вайло! – шепоче-сичить Лідочка, підштовхуючи пса.
Нарешті сходи першого поверху, за мить – вихід, а там – Едик!
Кронос, чи то відреагувавши на какофонію вулиці, чи то помітивши свого знайомця кота Голубчика, шалено шарпає повідець, і розпашіла Лідочка, наледве встигнувши кинути Едику «Привіт!», мчить за очманілим псом...
Вишні, розкидисті вишні, якими щільно обсаджено старий будинок, не встигають відсахнутися гнучким духмяним віттям, і новенька помаранчевого кольору помада офарблює пелюстки.
Нарешті пес зупиняється й жалібно заглядає в Лідоччині фіалкові очі. Голубчик сидить на розчахненій вербі. Усім трьом видно, як вродливець Едик заходить до обшарпаного під`їзду, грюкнувши половинкою дверей.
О шостій тридцять п`ять збентежена Лідочка починає варити борщ. Золотистий бульйон із курячого стегна вона завбачливо приготувала звечора.
2
«Знову цей триклятущий «Запорожець»... Позбутися б його, та кому ж він потрібен...» – дзумкотить комар у кучерявій чуприні Едика, віщуючи безрадісне пробудження.
Дружина Віра працює на кондитерській фабриці в нічну зміну, син Сашко прийшов з дискотеки далеко за північ. Цибатий танцюрист уві сні подеколи снує ногами...
– Ох, молодь! – зітхає Едик і чвалає на кухню. Ставить на плиту засмальцьований чайник, намацує на підвіконні пачку «Прими» з чотирма цигарками й виходить із квартири. В будинку існує усталений порядок – курити тільки на вулиці, аби не захаращувати недопалками обпавутинений під`їзд «сталінки».
Вохристий чотириповерховий будинок доживає свої останні десятиліття.
«І що б оце заробити яким робом купу грошей та й придбати... ну хоча б... червоні «Жигулі»! – пускаючи сизі кільця диму, які сьогодні нагадують йому спущені колеса зужитого «горбаня», думає Едик. – До нудоти набридло копирсатися в череві вимираючого ящера епохи соцреалізму! Були б гроші»...
Кільця-колеса тануть у настояному на вишневому цвіті повітрі, а з ними – і надія на чималі заробітки.
З липких тенет задуми нещасного власника «Запорожця» виводить з`ява балухатого бульдога Кроноса і його рудоволосої власниці Лідочки.
– Ну й біжи, дурепо... – значущо проголошує Едик. – Навіщо, питається, тримати отаке одоробло в оселі?! Це ж самого м`яса достобіса треба! Ич, із жиру бісяться... – чвиркає крізь булатні зуби Едик і йде пити каву.
Чайник настійливо нагадує про киплячий стан свого вмісту – чорним австрійським свистком...
Кава видається Едикові занадто гіркою, навіть із трьома ложечками лохвицького цукру і двома цукерками «Каракум». А випари з коричневої пузатої чашки з логотипом «Удачного дня!» виписують на тлі виплетених Вірою небесних фіранок:
по... ра... вга... раж...
по... ра... вга... раж...
3
Долоня Пробудження холодить чутливе Василеве чоло близько сьомої ранку. На цей непізній час теплі лагідні руки дружини уже встигають приготувати низькокалорійний сніданок. Нині з кухні – анішелесь. Певно, вже восьма.
– Вставай, лежню! – солодко потягується чолов`яга.
Василь виріс на березі Іржавця. Сільську звичайку прокидатися рано-вранці ще не вивітрили злі шквали мегаполіса.
В акваріумі метушаться голодні мечоносці, бульдог Кронос швендяє по квартирі, тицяючись мордою то в канапу, то в сірі Василеві капці.
– Неси вже... Годі гратися! – вдавано бурчить господар, узуває ліву пантофлю (зрадивши своїй примсі братися за ручку дверей тільки правицею, заходити до кабінету начальника тільки з правої ноги), відбирає у пса праву, чвалає до ванної кімнати...
– Тю... – з люстра в його заспані карі очі глипає повновиде ластате обличчя з рудою щетиною.
Поголившись і насипавши в зеленкувату воду акваріума дафній, Василь виходить на крихітний балкончик «сталінки».
Вишні цвітуть... Це ж, мабуть, і в Перепелівці, де доживають віку батьки... Скільки ґлею переїли ми з хлопцями в нашому садку! Сусідська гонорова Лідочка щипала порічки через дірку в огорожі... А що як податися в рідне село прямо зараз, без попередження? Лише сто двадцять кілометрів! Ось тільки Лідочки немає вдома. Перукарня, салон краси, подруги-балакухи... Куди ж подіти Кроноса? Занудьгує пес.
Василь у задумі стоїть біля кухонного вікна, попиваючи вже прохолодну каву. Відсуває мережану фіранку. Сусідський Сашко йде з хлібного магазину з батоном під пахвою.
Василь знехотя колошматить виделкою баклажанне соте, наспівуючи « Я рисую, я тебя рисую…», общипує гроно тепличних помідорів чері, хутенько складає необхідні речі до коричневої «студентської» валізи, намацує на поличці шафи рожевого пакетика з грошима, відкладеними Лідочкою на покуп італійської ковдри, кладе кілька купюр до кишені картатого, дещо затісного піджака...
– Здається, все... Тільки б устигнути! Автобус – за годину.
Присівши «на доріжку» й живосилом випхавши Кроноса за двері, збуджено-розмріяний Василь нервово натискає на чорного ґудзика дзвінка Едикової оселі.
– Не хвилюйтеся, дядю Васю! Кронос мене добре знає... – щебече Сашко. – Татко? Уже в гаражі. Лікує «Запорожця» – той знову чхає-кашляє. Ми ще й до нього в гараж сходимо! Правда, песику?
Кронос мружить аспідні очі.
...Імпозантний мужчина Василь Обруч прибігає на платформу автовокзалу за сім хвилин до відправлення автобуса й устигає придбати блакитного квитка, за яким до Перепелівки їдуть: він – у зручному смугастому кріслі й зібгана записка з написаним нашвидкуруч текстом «Не хвилюйся, люба! Буду завтра пополудні. Ніжно цілую. Твій Вася» – у шкарубкій кишені піджака. Близьке сусідство зі смаженим гарбузовим насінням і тими, котрі «не пахнуть», їй, бідолашній, явно не до вподоби.
2002-2012
Полтава
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
