1

Лідочка прокидається рівно о шостій. Супружник Василь іще додивляється прозаїчні безбарвні сни. Квартира о цій порі видається Лідочці особливо затишною, а бузкові шпалери з пухкими янголятками з честю виконують своє декоративне призначення: опочивальня нагадує гніздечко.
Лідочка підходить до вікна... Травень. Білопінно цвітуть вишні. Ще вчора вони сором`язливо розкривали пелюстки, а сьогодні вибухнули терпкуватим цвітом.
На лавці курить звичайнісіньку «Приму» шатен Едик з першого поверху...
Лідочка стусає коротенькою ніжкою в сливового обарвлення пантофлі бульдога Кроноса, який знову простяг старанно вимиті нею лапи за межі строкатого килимка-ложа, й похапцем одягається.
– Тільки б устигнути! Цигарка горить близько п`яти хвилин...
Лідочка швиденько фарбує пухкенькі губки придбаною вчора в елітному салоні косметики помадою помаранчевого кольору і якомога тихіше зачиняє бронедвері.
Кронос ліниво повзе сходами...
– Швидше, вайло! – шепоче-сичить Лідочка, підштовхуючи пса.
Нарешті сходи першого поверху, за мить – вихід, а там – Едик!
Кронос, чи то відреагувавши на какофонію вулиці, чи то помітивши свого знайомця кота Голубчика, шалено шарпає повідець, і розпашіла Лідочка, наледве встигнувши кинути Едику «Привіт!», мчить за очманілим псом...
Вишні, розкидисті вишні, якими щільно обсаджено старий будинок, не встигають відсахнутися гнучким духмяним віттям, і новенька помаранчевого кольору помада офарблює пелюстки.
Нарешті пес зупиняється й жалібно заглядає в Лідоччині фіалкові очі. Голубчик сидить на розчахненій вербі. Усім трьом видно, як вродливець Едик заходить до обшарпаного під`їзду, грюкнувши половинкою дверей.
О шостій тридцять п`ять збентежена Лідочка починає варити борщ. Золотистий бульйон із курячого стегна вона завбачливо приготувала звечора.



2

«Знову цей триклятущий «Запорожець»... Позбутися б його, та кому ж він потрібен...» – дзумкотить комар у кучерявій чуприні Едика, віщуючи безрадісне пробудження.
Дружина Віра працює на кондитерській фабриці в нічну зміну, син Сашко прийшов з дискотеки далеко за північ. Цибатий танцюрист уві сні подеколи снує ногами...
– Ох, молодь! – зітхає Едик і чвалає на кухню. Ставить на плиту засмальцьований чайник, намацує на підвіконні пачку «Прими» з чотирма цигарками й виходить із квартири. В будинку існує усталений порядок – курити тільки на вулиці, аби не захаращувати недопалками обпавутинений під`їзд «сталінки».
Вохристий чотириповерховий будинок доживає свої останні десятиліття.
«І що б оце заробити яким робом купу грошей та й придбати... ну хоча б... червоні «Жигулі»! – пускаючи сизі кільця диму, які сьогодні нагадують йому спущені колеса зужитого «горбаня», думає Едик. – До нудоти набридло копирсатися в череві вимираючого ящера епохи соцреалізму! Були б гроші»...
Кільця-колеса тануть у настояному на вишневому цвіті повітрі, а з ними – і надія на чималі заробітки.
З липких тенет задуми нещасного власника «Запорожця» виводить з`ява балухатого бульдога Кроноса і його рудоволосої власниці Лідочки.
– Ну й біжи, дурепо... – значущо проголошує Едик. – Навіщо, питається, тримати отаке одоробло в оселі?! Це ж самого м`яса достобіса треба! Ич, із жиру бісяться... – чвиркає крізь булатні зуби Едик і йде пити каву.
Чайник настійливо нагадує про киплячий стан свого вмісту – чорним австрійським свистком...
Кава видається Едикові занадто гіркою, навіть із трьома ложечками лохвицького цукру і двома цукерками «Каракум». А випари з коричневої пузатої чашки з логотипом «Удачного дня!» виписують на тлі виплетених Вірою небесних фіранок:
по... ра... вга... раж...
по... ра... вга... раж...


3

Долоня Пробудження холодить чутливе Василеве чоло близько сьомої ранку. На цей непізній час теплі лагідні руки дружини уже встигають приготувати низькокалорійний сніданок. Нині з кухні – анішелесь. Певно, вже восьма.
– Вставай, лежню! – солодко потягується чолов`яга.
Василь виріс на березі Іржавця. Сільську звичайку прокидатися рано-вранці ще не вивітрили злі шквали мегаполіса.
В акваріумі метушаться голодні мечоносці, бульдог Кронос швендяє по квартирі, тицяючись мордою то в канапу, то в сірі Василеві капці.
– Неси вже... Годі гратися! – вдавано бурчить господар, узуває ліву пантофлю (зрадивши своїй примсі братися за ручку дверей тільки правицею, заходити до кабінету начальника тільки з правої ноги), відбирає у пса праву, чвалає до ванної кімнати...
– Тю... – з люстра в його заспані карі очі глипає повновиде ластате обличчя з рудою щетиною.
Поголившись і насипавши в зеленкувату воду акваріума дафній, Василь виходить на крихітний балкончик «сталінки».
Вишні цвітуть... Це ж, мабуть, і в Перепелівці, де доживають віку батьки... Скільки ґлею переїли ми з хлопцями в нашому садку! Сусідська гонорова Лідочка щипала порічки через дірку в огорожі... А що як податися в рідне село прямо зараз, без попередження? Лише сто двадцять кілометрів! Ось тільки Лідочки немає вдома. Перукарня, салон краси, подруги-балакухи... Куди ж подіти Кроноса? Занудьгує пес.
Василь у задумі стоїть біля кухонного вікна, попиваючи вже прохолодну каву. Відсуває мережану фіранку. Сусідський Сашко йде з хлібного магазину з батоном під пахвою.
Василь знехотя колошматить виделкою баклажанне соте, наспівуючи « Я рисую, я тебя рисую…», общипує гроно тепличних помідорів чері, хутенько складає необхідні речі до коричневої «студентської» валізи, намацує на поличці шафи рожевого пакетика з грошима, відкладеними Лідочкою на покуп італійської ковдри, кладе кілька купюр до кишені картатого, дещо затісного піджака...
– Здається, все... Тільки б устигнути! Автобус – за годину.
Присівши «на доріжку» й живосилом випхавши Кроноса за двері, збуджено-розмріяний Василь нервово натискає на чорного ґудзика дзвінка Едикової оселі.
– Не хвилюйтеся, дядю Васю! Кронос мене добре знає... – щебече Сашко. – Татко? Уже в гаражі. Лікує «Запорожця» – той знову чхає-кашляє. Ми ще й до нього в гараж сходимо! Правда, песику?
Кронос мружить аспідні очі.
...Імпозантний мужчина Василь Обруч прибігає на платформу автовокзалу за сім хвилин до відправлення автобуса й устигає придбати блакитного квитка, за яким до Перепелівки їдуть: він – у зручному смугастому кріслі й зібгана записка з написаним нашвидкуруч текстом «Не хвилюйся, люба! Буду завтра пополудні. Ніжно цілую. Твій Вася» – у шкарубкій кишені піджака. Близьке сусідство зі смаженим гарбузовим насінням і тими, котрі «не пахнуть», їй, бідолашній, явно не до вподоби.



2002-2012
Полтава