1

Якби хтось десять весен тому сказав Вірі Марківні, що вона буде писати вірші, жінка пирснула б зухвалому оракулові прямісінько у вічі. Невже предтечею-продромом її теперішнього стану – постійної налаштованості на оцю меланхолійну писанину (Віра окидає поглядом дві жовті течки з віршами) було створення ще в семирічному віці у співавторстві з товаришкою Зосею віршика про доброго Айболитя? Ластата пишногруда Зося вираховує дебет-кредит у кулінарному коледжі, а вона звикає до мозоля на середульшому пальці правиці. Мати каже, що в усьому винні гени – її брат Федір писав вірші. Віра охоче цьому вірить. Та й хіба так важливо доконечно знати збудника хвороби? Кожному посвідка про його талант чи безталання вручається янголом-охоронцем у мить народження в ажуровому конвертику з написом «Лише тобі – від Творця». Та й що, власне, поетка має проти своєї, вже хронічної, «недуги»?
Хіба ж не приносять їй щемкої насолоди творчі муки-тортури?
Віра вже давно не запитує себе, чому такий звивистий гостинець зіткала для неї невсипна плетуха Мойра? Знає відповідь, точніше – відчуває її. Самодостатній тридцятилітній чорнявці захмарна парка щедро відміряла й житечних пригод, і почуттів, і розчарувань. Оці, останні, певно, і стали поштовхом до писанини. Кудись же мали виливатися емоції, які бушували в її просторому серці.
Дитиною вона чула від бібліотекарки:«Зірочко-Вірочко! Та тобі немає чого дати! Ти все перечитала». Підлітком поїдала вже короткозорими очима полички з фоліантами в районній бібліотеці. Читала прозу. Тепер спалахнула жага до вимережування віршів.
Останнім криком, «Dernier cri», як каже її ненаглядний любомудр Тарас, палаючого єства Віри стала збірка «Човен без весел». Пливти б подовше, оминаючи чорториї…
Віра дивиться за вікно, на верби, які надто рано розпустили смарагдові листочки, обмануті облесливим березневим сонцем. Повірили йому, а тепер зіщулилися від холоду, під стовбурами деінде сніг. А їй дехто закидає, що «почала писати пізно»... Хіба буває в нашому бутті щось аж занадто пізно, окрім спасіння вмирущого? Боже, як холодно вербам! – шкірою відчувши їхній стан, стенає плечима Віра. Абрикоси, сьорбнувши морозяного коктейлю, не зацвітуть.
Віра так любить абрикоси! У пору, коли її, смагляве дівчисько, предобра бабуся Домаха кликала Вірусею, вона половину літніх канікул проводила на розкладачці під старезним абрикосом, перечитуючи книги і спльовуючи кісточки вишень чи слив у споришець. Погойдувалося павутиння, напнуте між дощок захмеленого паркану. Ловило чутки, листя, росу… Сусідки ділили межі, майбутні червиві яблука, дрібнозерні горіхи, ревнували чи оплакували лайдакуватих чоловіків, мирили галасливих дітей, щедро намазували їм житні скиби варенням, смальцем, а собі – зів`ядаючі обличчя густою сметаною… Із базиліку виповзала ящірка-Ніч… Діти закочували в двори велосипеди, самокати, бабусі плавшудили до аптечок, мастили їхні коліна та лікті зеленкою… Зупинялися фуркала, човни, електрички, серця… І все влягалося-втихомирювалося. Але не в душі Віри.
Таки ж не розквітнуть абрикоси. Усі, кого торкнувся блакитними вустами кучерявець Мороз, не розцвітають.
Цікаво, якої думки був би Роман про її писанину? Обіцяв Віриній матері, колишній тещі, зайти в гості, благав випросити книгу для нього. Сам попрохати не наважується. Віра вже забуває запах його шкіри, лице. Щоправда, інколи силует першого чоловіка «вигулькне» то в юрмі на Хрещатику – хверцює в чорнильних фірмових джинсах, то у весняному сні... Любовна блискавиця пронизала її незаземлене єство в день Проводів Зими. Їхній Платонко так схожий на татка! І навіть почерк такий же – круглявий, як у Романа. Сьогодні він мріє стати конструктором, завтра – водієм, позавтра – художником-мариністом чи фотографом вулканів, гейзерів, прерій і ніколи – поетом.
Любий мій хлопчику, подумки звертається до нього Віра, якби хтось десять березнів тому напророкував мені, що писатиму вірші, – я розсміялася б тому дивакові прямісінько в його... правдиві прозорливі очі!
Віра Марківна поправляє строкату синову ковдру, яку власноруч, клаптик до клаптика, зметала і зшила торік, і йде до свого «робочого кабінету».
О першій годині ночі на кухні вони удвох: Віра опускається в крісло, а світлокоса Муза сідає на бильце оливкової канапи. Віра вкотре збирається запитати: чому ти вподобала саме ліве бильце? Але невтоленна гостя, поправляючи персиковий оксамит шлейфа, починає неквапно нашіптувати рядки – й чутка жінка в шоколадних вельветових капцях, як того вимагають правила письменницького етикету, не перебиває Музу на півслові, адже вона така емоційна та вередлива! У неї бувають дні, тижні, місяці мовчання. Віра це знає напевно.

2

Романові не спиться... То заважає гострий лікоть дружини Оксани, то голодний комар (і де б йому взятися в їхній комфортній оселі?) прагне виссати бодай крапелинку його чорнобильської кровиці. Третю ніч поспіль Романові сниться чорнявка Віра. І чому в маріння вона приходить юнкою, а не пишнотілою жінкою, яку по розлученні бачив лише декілька разів?
Відхиливши сизу машкару, яка відділяє їхні світи вже сім довженних весен, у тишу опочивальні входить легконога кохана дівчина. Вчора, під шум зливи, покликала до школи: Роман шарпав Віру за рукав коричневої форменої сукенки, а вона не звертала ніякісінької уваги на визнаного всіма однокласницями красеня.
– Отак воно й було... – драматично зітхає Роман.
Аж ота стріча в день Проводів Зими, через кілька місяців після повернення Романа зі строкової служби, докорінно змінила передбачуваний плин подій. Вони, уже взаємно закохані, не чекаючи, доки зійде іржавий сніг, блукали старим парком над Супоєм.
– По снігові дзвіночки ходили? – сміялись Романові товариші-однолітки. – То де ж квіточки? Поділіться!
– Ага... по них... – ніяковів Роман, завжди такий впевнений у собі.
Лишилися тільки щемливі спогади та син з очима кольору зимового неба.
Спасибі Богу, Віра не з тих істеричок, які не дозволяють колишнім чоловікам бачитися з дітьми. А тому щосуботи близько десятої ранку в своєму дворі на Романа чекає їхній одинак. Батько катає Платонка на мотоциклі, подеколи привозить погостювати до свого нового дому на околиці Києва. Прагматична Оксана вдає, що не проти його спілкування із сином. А що їй, власне, залишається? Має позашлюбну доньку Віту, та й домагалася узаконення їхніх непевних амурних стосунків рік із гаком після розлучення Романа з Вірою. З Вірочкою. З Вірусею...
Минулого тижня бачив колишню спесиву тещу в електричці – їхала з кошиками на базар до Києва, а він із товаришем – з риболовлі (таки ж тягне на рідний Супій поглянути!). Хвалилася: Віра книгу збирається видавати. Щедровитий брат, який мешкає в Чехії, вислав грошей на комод і норкову шубу, а вона – книгу... При ньому Віра нічого не писала, окрім рецептів та листів своїй тітці Харитині на хутір Травники.
Роман перевертається в заширокому двоспальному ліжку. Цікаво, чи спиться в оці хвилини Вірі? (З ким вона спить – цим Роман давно не переймається: так би мовити, не має морального права.) Кажуть, у людини з підвищеним артеріальним тиском перед очима літає якась мушва, а в нього, щоправда, у снах, – іще й метелики.
Метелики... Такою ж яскравою і шовкокрилою була його Вірочка. А він, бовдур, понівечив її крильця – зрадою. Жінки друзів, чув, за кілька днів-подарунків перелюб знехотя пробачають, а вона затялася: «Ні! Бридко… Геть!».
Розлучниця-Оксана таки домоглася свого – після нетривалого поневіряння в прокуреному гуртожитку Славутича Роман «законно» ніжиться в її ліжку під кремовим запиналом. Однак так і не звик вважати цей будинок і все що в ньому своїм.
– А комар залетів і сюди... під Ксенин ажуровий поліг... – шпарко шепоче Роман юній Вірі, а та простягає йому однокрилого метелика на вузькій теплій долоні.
Метелик силкується злетіти, бідасі вдається лише переповзти на Романову пришерхлу від морозу руку. Рука тремтить... губить свої обриси...
– Мені! Дайте метелика мені! – біжить по блакитному снігу босоногий Платонко. – Я йому приклею крильце... З шовку! Я читав: так робив лікар Айболить...
Романова рука знову вимальовується, кладе метелика в коробочку з-під кукурудзяних пластівців «Старт», які він завжди купує синові у вихідні, обіймає юну тендітну Віру. Вона мружиться, наче сіамська Оксанина кішка…
Роман розуміє, що це – лише сон, але воліє залишатися в ньому якомога довше. Пробудившись, він злякано масажує правицю, яку «відлежав» на широкому шлюбному ложі під кремовим запиналом, але мурашва повзає по ній, як по колоді. Кішка Дора в ліловому ошийнику з дзвіночком незворушно лежить на кокосовому килимку.
Відсьогодні Оксана, яка працює масажисткою в поліклініці МВС, матиме вередливого пацієнта ще й у себе під лівим боком. За її приписом, Роман протягом двадцяти днів, через день, прийматиме хвойні ванни, тричі на день питиме жовті пігулки й не сідатиме за кермо нового мотоцикла, а тому гулятиме з балакливим Платонком пішки.

3

Цікаво, чому під маминою барвистою ковдрою так солодко спиться? Навіть перестали снитись оті жахіття, які нагадують американські трилери чи бойовики. І як мама Віра з таких мацюпусіньких клаптиків умудрилася зшити йому ковдру-мозаїку? У рудої Віти ковдра вишнева, набита синтепоном, польська. Сьогодні школярик може покачатися в ліжку подовше – захворів. У нього болить і свербить у горлі, сльозяться очі.
Мама каже, що це – алергія на тополиний пух, а він сам думає, що просто застудився, коли їздив із татком на мотоциклі в зоопарк. Малювати-не перемалювати побачене!
Маму так дратує татахкання того мотоцикла, як Платонка – те, що татко живе не з ним, а з отим рудим дівчиськом на Троєщині. Воно, нічим не схоже на його татка-блондина, підлесно кличе вітчима «папою»... Хлопцеві кортить пригорнутися до щоки, що пахне «Шипром», і, хоча він вважає себе майже дорослим, прошептати «мій таточку»... І де взялась ота нахабна худюча тітка Оксана з пірсингом під брильянт у ніздрі? Бабуся Клава каже, аби не вона, нав`язлива, як муха у Спасівку, татусь Роман і досі жив би з ними, аж до самої смерті!
Аж до смерті... Цікаво, чи він, Платонко, не помре від своєї хвороби? У їхньому класі нещодавно померла Тася, кажуть: Чорнобиль винен. У неї також боліло горло, а ще, здається, руки й ноги... Невже ж не можна знайти ліки й від «чорнобильської» хвороби, й від усіх інших? Він обов`язково вивчиться на лікаря! У татка хобі – мотоцикл, у рудої Віти – плетіння гачком, а в нього, лікаря, за хобі буде малювання! У мами Віри теж з`явилося хобі – вона пише вірші. Платонко ще мало що в них розуміє, але відчуває: вони дійсно гарні. Та й не можуть мамині вірші бути інакшими!
Бабуся Клава другий рік вмовляє її «узаконити стосунки» з ощадливим Тарасом Сергійовичем, навіть латає жовтогарячий дачний гамак, що не витримує ваги залицяльника – сіється… Мед із його пасіки Платонко залюбки їсть, гостювати з мамою на дачі в цього пузатого бороданя приємно, але ж він так не схожий на татка! Швидше, на бурого ведмедя. І мотоцикла не має – у нього «Опель-Кадет»... Та й професія не вельми чоловіча – перекладач із французької.
Хлопчина вже не знає, чи йому так сльозяться очі від тієї клятої алергії, чи від згадки про татка Романа. Завтра субота – їхній день. Татко телефонував увечері, прохав дозволу зайти до них. Мама, замішуючи тісто на м`ятні пряники, сказала: «Буде видно».
Платонко встає до вікна: вчора він поклав у бляшанку з водою десяток квасолин, а росточки не проклюнулися. Пух із тополі летить… летить... Мама каже, що горло в нього болітиме доти, доки летітиме оцей надокучливий пух.
Чи дозволить вона татусеві зайти в їхню квартиру? Хай тільки не дозволить! Тоді він поїде до татка сам! Тітка Оксана завжди така ввічливо-холодна, але татко приказує: «Ти її не бійся! Вона по вихідних добра-предобра. І торт он спекла з бузковими квіточками».
А що як написати таткові... вірша? Мама каже, що вірші для того й пишуться, аби схвилювати чиюсь душу, аби збудити спомини.
Він самотужки напише вірша й прочитає завтра таткові на вухо! Хай назавжди забуде, що живе в чужому будинку на Троєщині, а згадає, як хороше йому було з мамою, як він грався з малим Платонком! Ні, це не буде довгий вірш, один із тих, якими списує мама Віра стоси газетного паперу; вірш буде коротеньким, але він обов`язково схвилює татову душу!
Платонко, смокчучи пахучого цитринного льодяника, бере червоного фломастера, – він якось чув від мами, що письменство називається красним, – вириває аркуш із альбому для малювання. З чого ж почати?
Жодне зі слів, які долинають крізь густий тополиний пух, не вдовольняє чорнявого віршарика. Хлопчик замислено водить фломастером – і за десять хвилин на аркуші виростають червоні тополі, тече хвиляста червона ріка, з неї вигулькують червоні окаті риби, червоні довгошиї усміхнені черепахи, гуртик бокастих качечок…
А понад чудернацьким дитячим малевом в`ються три червоні ластівки, рій метеликів. Метелики чомусь більші за ластівок.
«Але так навіть краще, – думає Платонко, – для метеликів».


2003-2015