У нього немає лиця.
Є пес лабрадор, нетрі-схови.
– Почвара – людина оця... –
Пугукають злякані сови.
У нього немає очей:
Не вимисел-фейк – а жахіття.
Подружжя виходить з ночей,
І плине у згоді між віттям.

Дружина таки не втекла!
Вона пам`ятає всі риси.
А двері з вінцем об заклад
Побилися: «Бігтиме… риссю».

«Почвара» так любить ясу,
Розмови – про сонечко, хвилі...
Вряди-годи лист принесуть
Від тих, що жирують за милі.

У нього немає краси.
Є дім, невеличка парцела.
Жених на весіллі носив
У хусточці вбивчий міцелій.

Сміялися гості: «Цілуй!» –
Гірчили вуста. Нині й прісно,
Відлюднице, в далеч крокуй
Із мужем-нулем благовісно!

По зливі пригадує він,
Як пахнуть сосна і секвойя.
Для нього дзвіночок – то дзвін.
Обстежують пальці світ Гойї.

В бідахи не буде дітей.
Навіщо лякати малечу?
З ціпочком іде до курей,
Обходить на паколі глечик.

Так хочеться влітку полить
Остуди – на щоки і груди.
Скеміє, нестерпно болить
Обличчя – відтяте, забуте.

Катма для нового лекал.
Весільна світлина – в намисті.
Безликий – немовби корал –
Згрібає каштанове листя…

А я от залюблена лиш
У гарні обличчя і руки.
Із ким розрізатиму тиш? –
Тече на єдвабні прилуки…

Що – старості літепла яв?
Це – бганки, залисини, плями.
У кожного Час відібрав
Лице, що плекалось роками.

…Супружник іде в полини.
Обличчя близьке, молодече.
Визбирую скалки вини...
І дощ розливаю на плечі.


2012