Пам`яті хутора Залізняки, що на Миргородщині




У моєї прабабусі Марфи Залізняк немає могили. Принаймні, так стверджує мама Софія – жителька Яготина, віруюча «во єдиного Бога – Творця неба і землі».
Місце поховання нині є у Тузиків, Жучок, Трезорів, Барсиків, Кась… Оговтавшись від втрати молодшого «брата» чи «сестри» людини, дбайливці-господарі фантазійно, невтомимо облаштовують місцину, куди можна прийти «пустити сльозу» по вмовклій канарці чи пухнастому улюбленцеві, посипати різнобарвного сухого їдла-корму чи глазурованого чудернацького печива для тварин – у формі суниць, вишень, груш. Могили чотирилапих, двоногих, двокрилих, довгодзьобих, голосистих, безголосих друзів homo sapiens нині бовваніють на околицях мегаполісів і містечок поміж молодих липок, вельбучних дубів, серед глоду і терну. «Дав дуба» – маєш місцину. Пам`ятники, обеліски з написами «Вечно помним, скорбим». Дивоглядія.
У прабабусі Марфи могили немає. І не буде. Її землисте лице малюється мені у довжелезній вервиці жертв Голодомору. Вервиця хвилюється… міниться… піниться…
У серпні мариться чепурне обійстя: барвінок, любисток, буяння білих і рожевих мальв край тину, саж, хлів, грядки, колодязь. Повнява усміхнена вдовиця Марфа сварить Настину:«Ось я віжки знайду!». Донька бігає на досвітки до чорнобривого красеня Івана Залізняка, сина наймички-бідарки Кузьмихи. Марфа має землю, худобу, обходиться без наймитів: сини її роботящі, кмітливі. Гонорова Настина матір не слухає… У сімнадцять літ знайшлася донечка Люба, згодом «лелека із-за Миргорода» приніс розумника Олексія, допитливу кучеряву Софійку… У 29 літ моя бабуся з дрібними дітками провела коханого Івана на фронт, а стрічати не судилося. Пропав безвісти в жовтні 1941 – читаю на порталі «Меморіал». Вичерпно. Лапідарно.
А свободолюбива Марфа Залізняк померла ще до війни – чи в хаті панів Телевних, чи на стерні поля народного… Худа смаглява Настина в старій корсетці, крадучись у сутінках попід тинами, несла в пазусі для матері кусень сала, шмат хліба. Несла – і тремтіла-боялася, що душогуби виженуть її з білої хатини в обрамленні слив та вишень і лишаться її діти сиротами. Страх. Ним єдиним пояснювалося «неспасіння» Марфи Залізняк від мученицького сконання.
Підросла Софійка – і катує матір докорами:«Де ж могила бабусі – твоєї мами? Чому не допомогла найріднішій людині?».
Німотні страхи чорними круками ширяли над Залізняками. Перелітали із села в село… Страхи не мали гніздів`я – та множилися, харчувалися. Збивалися у зграї, клювали очі, серця… Від хати до хати їздили уповноважені: грабували живих. Моя мама боялась і ненавиділа їх – наділених владою відбирати, невблаганних, пихатих, смурних. Щоб я не бігала в яр, у Супоївці мене лякали «дідурякою». Мама в дитинстві боялася статечного «уповноваженого з району» Яроцького, котрий описував усе, що було в господі, якщо сім`я не виконала плану здачі сільгосппродуктів. Чи лишиться щось їстівне для дітей удовиці – його не цікавило.
Я виросла на розповідях про те, що було. «Ходила» з мамою сім кілометрів у Клюшниківську школу, вночі «їхала» з нею на підводі в Миргород – на торжище – і рахувала зорі. Вони яскріли, падали. Шлях ширився, розпросторювався… Я – Залізняк.
Маю власного крука. Нарекла його Страх Втрати Матері. Софія Залізняк зітхає, молиться. Каже, що час відпустити крука, не годувати горіховим та житнім зерном, бо всі ж помирають. Розсудлива мама каже, що не боїться смерті! Я їй не вірю. По молитві пульс і крок пришвидшуються. Мій розгодований крук не хоче на волю. Він живиться з долонь. Нині не голодно. І тепло – від думок про покійних і живих.
У турботливої бабуні Анастасії є могила за Худолієвою Левадою в Яготині, в предоброї тітоньки Люби – на Бачиївщині, у схожого на римського патриція дядечка Олексія – в Дарниці на Лісному, в мого батька Івана – в Лемешівці. У Марфи Залізняк немає могили!
Її стражденна вільготна душа блукає чагарниками поміж слив і вишень, що сплелись у ковтуни над розвалищами печей, із яких злетіли горлиці й півні, колодязів, тинів, льохів, клунь. Марфа ходить від глинища до призьби, від колиски до діжі… Марфа блукає… Марфа рве калину – на зиму.
Іноді неприкаяна Марфа стукає гілкою шовковиці в шибу до Наталки – єдиної мешканки хутірця Залізняки.
«Драстуйте… Побалакати б…» – шерхоче на ґанку. Їй тоскно. Їй голодно.
Наталка слухає радіо. Наталка читає листи. Вона живе на хуторі з чоловіком. «Якщо поїду в Сенчу – питиме. А тут – під контролем… Тут безлюдно» – сміється у пришерхлу долоню. П`ять кілометрів безлюддя.
«А я вірші Світлани чула по радіо… Правнучки твоєї!» – згадує Наталка, розчісуючи рідке волосся гребінцем із бука... Марфа мовчить. Марфа не знає, що таке вірші.
«Як почула Прокопиха, що в Мелашки катавасія… Піди лою попроси в Афанасія… – спроквола, кахикнувши, мовить Марфа. – Це мій зять Іван таке вигадував. Він – безвісти… Я…» – зітхає Марфа й іде з двору жоржинами. «До зливи приходила…» – видихає Наталка й осіняє світлицю хресним знаменням.
Колись хутірець Залізняки втратить свою Наталку. Вірю, що всі його уродженці та їхні «залізні» нащадки до третього коліна відчують цю втрату: комусь насниться бокатий горщик пісплених нею слив – на картатій цераті хиткого стола літньої кухні, комусь м`ятні «канфети» з її долоні, комусь теплий хліб, – те, чим почастувала веселоока Берегиня у зеленому хвартусі в бузкових гадючках.
Вічна пам`ять тобі, хуторе. Ти ще існуєш на мапі України.








7 листопада 2011