Жила-була дівчинка. Хороша дівчинка, хоч за віком до неї зверталися черед "пані". І вона усім людям теж казала "пані", "пане". Бо любила світ, любила людей, і гадала, що світ чистий, а люди добрі. Наївна дівчинка. І все було б не так страшно, якби не написала дівчинка пару віршів. Потім зо два десятки. Потім зо дві сотні. І знову все було б не так страшно, якби не сказали дівчинці добрі люди (іноді вони таки добрі), що існує таке добре королівство, де люди показують одне одному свої вірші, свою прозу, все те гарне і світле, що вони вміють. Люди втішаються здобутками одне одного, можуть вказати на слабкі місця чи невеличкі недоліки, твору, звісно ж, щоб світ ставав ще кращим, а вірші цікавішими. Та у тому королівстві, крім доброго короля, з"явилася чогось претендентка на королеву. Почала вона вимагати корону, скіпетр, славу, владу. І знову все було б не так страшно, подумаєш, десь там король, десь там королева. Всі решта внизу, їм добре. Та претендентці мало було того, що вона була нагорі, вона почала вимагати, щоб інші раз по раз піднімали голови догори і вигукували "Слава королеві!" І збудувала "королева" високу вежу, і сіла там на троні, і сказала "Хто доскаче до мого віконця на своєму Пегасі, назву того поетом, якщо захочу". І людям захотілося почути добре слово з уст королеви, і стали стрибати бажаючі. Та мало кому вдавалося дострибнути, ще рідше після вдалого стрибка хотілося королеві назвати щасливців поетами.
А в дівчинки не було хорошого породистого Пегаса. У неї був такий собі Горбоконик. Як у всіх добрих і наївних. І їм було добре разом, вона купала його в лугових росах, розчісувала куценьку шерсть і читала свої вірші. Та одного разу сказав Горбоконик: "І що ти тут сидиш. А сплесни-но тричі в долоні". Дівчинка здивувалася, але послухалася друга. Зрештою, це таки цікаво, про таке навіть у казках писали. І став Горбоконик таким Пегасом, що ні в казці сказати, ні на Олімпі знайти. І запитав: "А ти хочеш стрибати до королевиного віконця?" Дівчинка не хотіла, бо яка їй різниця, назве її королева поетом, чи ні. Головне, що вона пише, людям деяким подобається. А слава – вона зрадлива. Але Горбоконик переконав її поїхати, хоч подивитися, що ж то за вежа така. Під"їхали вони, а там народу… ні, не багато, навпаки. Одиниці, сидять собі на траві, вірші одне одному читають, на королеву не зважають. Поки вона працює. Горбоконик запримітив високе дерево, що росло неподалік вежі і своїми вітами закривало один з її куполів, злегка розбігся і перестрибнув те дерево. І поїхали вони до річки, де дівчинка знову тричі сплеснула в долоні, і знову став Пегас простим Горбокоником. Дарма, що нема на ньому розкішних плюмажів, що на спині не попони з шовків єдвабних, адамашки пурпурової, блаватів і камки. Звичайною бакгазією витирає йому гриву дівчинка, і обоє вони щасливі від того. Бо їм добре у товаристві простих людей. А королева хай собі працює.

– Мамо, купи мені гравітаційні чоботи.
– Що за дурня, які такі гравітаційні чоботи. Я купила тобі минулого року твої гади, і ми домовлялися, що тої кирзи тобі вистачить на два роки. Так що дай мені спокій зі своїми забаганками.
– Та в них не ходять. В них висять. І гади – то не кирза, ти ж знаєш.
– В чоботях висять? Ти п"яна? Ану дихни.
– Та не п"яна я, один раз пива більше випила, і тепер кожного разу "дихни". А ти що, не чула про такі чоботи? То ж нові технології, якими ти так цікавишся. Чи тільки вдаєш, що шукаєш відомості про технічні новинки до ночі, а сама знову сидиш на своєму тупому сайті?
– Ти забула, хто тут старша? То я тобі нагадаю. Жартую, а що, справді є такі чоботи? І їх можна купити? А для чого вони?
– Ну ти й відстій, мамусю. Не гнівайся, але про це давно всі знають. Я ж вже на кухні все сама роблю, щоб ти мала час на свої бредові ідеї, он і борщ варила сама, а ти про чоботи не знаєш.
– Ну страшне велике досягнення. Я в твої роки давно сама борщ варила, і корона з голови не падала. Колись свекруха дякую тобі скаже, і мені теж, що навчила елементарних навичок поведінки на кухні.
– Скаже. Так як тобі сказала. Зварила борщ і пиріг спекла смачніший, ніж у неї, і стала ворогом номер один.
– Ну не всі ж такі. Твоя подякує, вона буде з мого покоління. Мала б я сина, теж би подякувала, поївши невістчиного борщу. І за пиріг би подякувала, і за вареники. І за млинці можу хоч зараз подякувати, тобі. Зісмажиш, поки я тут ще трошки риму поправлю?
– Біжу, моя солоденька. З твоїми віршами. Як було добре, коли ти їх не писала.
– Скінчилася твоя халява, донечко. Всі твої Барбі давно сплять. Звикай до дорослого життя. Як ти підеш жити на знімну квартиру, коли не вмієш швидко готувати нормальну людську їжу, а не тільки гарячі канапки. Тренуйся, поки я жива. То що там за чоботи такі мудрі?
– Та то такі чоботи, в яких людина може висіти вниз головою, щоб розтягувати хребет і зменшувати небажаний тиск на міжхребцеві диски. А ще зменшується тиск на внутрішні органи, з метою покращення їх функціональності.
– Так, мудрьоні штучки-дрючки вимітаєм і говоримо нормальною мовою. Я не Лариска твоя і не Вітька, перед якими ти свою інтелектуальну перевагу демонструєш, я зрозумію, так що можеш не вижучуватися. Для чого тобі ті чоботи?
– Ну ти вже не відстій, ти справжній ацтой, мам. Я ж пояснюю, хребет розправляти. Висиш вниз головою, а воно тобі всередині все поправляється.
– Ну тепер пішла розмова двох особливих інтелектуалів. Чого тебе постійно з однієї крайності в іншу кидає? То ти наче з парламентської трибуни віщаєш, то ведеш пропагандистські бесіди серед даунітосів.
– Ну я звикла так, просто декому треба показати, який він дурак, а іншим – що вони не такі вже дибіли. Тренуюся мати справу з різними суспільними верствами населення.
– Так, політолог, харош агітувати, шуруй на кухню, бо я голодна. І чаю з лимоном і без цукру. Зараз я подивлюся, що то за чоботи, а то дам обіцянку, потім не злізеш. Я вже купилася на гаджет. Звичайний телефон, тільки за тупо великі гроші. За два місяці на третину дешевше купили би.

Заходжу в інтернет, шукаю інфу про гравітаційні чоботи. Діти наші таки далеко далі пішли від нас, ніж ми свого часу. О, знайшла. І що тут такого гравітаційного в тих чоботах? На вигляд таке саме, як ролики, ну майже. О, ще ролики купила, викинь-гріш. Так збиралася їздити, на два дні вистачило. Добре, що мене цікавість взяла, як то на ковзанах кататися, бо мені в дитинстві не купили. Сестра троюрідна впала і зламала руку, то про ніякі ковзани для мене ніякої мови бути не могло. До чого тут вона, хто їй винен, що вона така граційна, чого я мала конче падати і ламати руки-ноги. Зрештою, на вулиці теж можна ноги ламати, скільки моїх однокласників ламалися. То що, цілу зиму сидіти в хаті і до школи не йти? До школи гнали, а ковзани не купили. Особливості радянського виховання. То хоч зараз я знаю, що то таке, кататися на ковзанах. Файно, хоч і по подвір"ю. Уявила себе на нашій вулиці на роликах, смішно стало. Діти і я. Хоча в парку таки стала на колеса, "на спор" я багато чого можу, на що при нормальній пам"яті не зважилася б чи не схотіла би зробити. І вниз головою по стелі пройтися. А що, от візьму і куплю ті чоботиська, і буду вигравати всі заклади, поб"юсь об заклад, пройдуся, і сто зелених в кишені. Бізнес на рівному місці. А я все життя переконувала себе, що я не бізнес-орієнтована особистість.

Здається, з новим бізнесом накладочка виходить. Не можна в тих чоботях по стелі лазити, в них можна тільки висіти. Остапе Бендер, гаси сигарету, далеко мені ще до тебе. А висіти для чого? Точно, хребет розправляється і кров краще до голови прибуває. І ото все? І за цю дурню я маю викинути з власної кишені майже тисячу гривень? Щоб отримати достроковий крововилив у мозок, не чекаючи старості і інсульту? Хороші чоботи, нічого не скажеш. Я ж не Шварценегер, той хай собі висить вниз головою, скільки йому заманеться. Зрештою, той самий крововилив можна отримати значно дешевше, стаєш собі на голову, ноги догори і об стіну впираєшся. І стоїш, поки не звалишся, як куль муки. А якщо ще й подушку під голову не підкладеш, то і черепну коробку зламаєш для повноти вражень. А щоб хребет розтягнути, давно колись мудрі люди придумали на перекладині висіти. Руками чіпляєшся за перекладину, уявляєш себе мавпою, котра чекає, поки достигне банан, і висиш. Хвилину, другу, потім згадуєш, що всіх мавп праця давно на людей перетворила, тому в нашій країні банани не ростуть і їх з Африки не завозять. Від кожного за здібностями, кожному банан, ну або прапор в руки, і чеши. Частіше давали прапор, банани самі їли. Їх що, праця не перетворила?

А ще була хороша вправа, ногами, зігнутими в колінах, за перекладину зачепитися, і висіти вниз головою. Тут вже два кайфи в одному, і хребет розрівнюється, і крововилив отримується. Цікаво, мавпи так висять, чи то тільки нас на фізкультурі так примушували висіти? Багато хто повиснути могли, а от піднятися назад, вчепитися руками, відчепити ноги і стрибнути вниз не могли, тому гепалися головою об поролонові мати. Мені було страшно гепатися, тому що з пресом я подружилася ближче до дев"ятого класу, а висіти примушували в сьомому-восьмому. Тож я сачкувала, як могла, з тої гімнастики, надолужуючи оцінку на лижній трасі. І взагалі, чого ото я маю робити два-в-одному, я можу окремо на перекладині мавпу мавпувати і окремо на голові стояти. Ефект той самий, а два-в одному в мене вдається тільки в одному випадку, розумна і красива. Знову мавпа виходить. Мало працюєте, товаришко, тому банан вам не світить.

Озброївшись необхідними аргументами проти необхідності купувати гравітаційні чоботи, подумки відправляюся на кухню, звідки вже доносяться пахощі неймовірно рушійної сили. Замріялась, мамусю. Згадала, як одного разу глянула отак опущеною вниз головою на сусіда по парті, котрий стояв збоку і добровільно страхував, щоб я не гепнулася на мати, як репана груша. Снігу тоді не було, про лижі можна було тільки мріяти, а кінець чверті був на самому носі, тож здавати норматив таки довелося. А оскільки висячи вниз головою, мені було значно краще видно не голову, а ноги, то я вперше глянула на багатозначні рельєфи, на котрі багато хто з моїх однокласниць вже давно заглядали, а я не мала часу відірвати голову від книжки, тому однокласників зауважувала тільки тоді, коли хтось просив списати чи ненароком влучав у плече мокрою ганчіркою. І ті рельєфи були такими цікавими, що гепатися було рівнозначно провалу Штірліца, тож я напружила всі м"язи, які в мене тільки були, теоретичний прес і біцепси на руках, котрі насправді були слабші, ніж в горобця під коліном, а в ту мить вони налилися сталевою силою. Підняла корпус, дотягнулася руками до перекладини, вчепилася з такою силою, що пальці потім довгго не могли розпрямитися і порожевіти, легко справилася з ногами і зітрибнула на мат з легкістю олімпійської чемпіонки з художньої гімнастики чи чогось там ще. Вчитель в той момент спокійно відмічав щось у журналі, він звик, що я – куль муки і або гепнуся, або мене будуть стягувати з тої перекладини всім класом. Тож коли чоловіча половина класу задоволено засвистіла, він побачив мене на маті, щасливу і задоволену, не повірив своїм очам і примусив ще раз пертися на снаряд. Як так, пропустити таке видовище, гусениця раптом стала метеликом і полетіла. А мої руки, ще не отямившись від напруження, зберігали силу, тож я підстрибнула якомога вище, я ж метелик, мене не треба піднімати, щоб я могла зачепитися за перекладину. З першої спроби я недострибнула якихось пару сантиметрів, прямо як Іван-дурак на коні до терема принцеси. Та я не розвернула коня і не поїхала в чисте поле, підстрибнула другий раз і мої руки легенько обхопили перекладину, так наче все життя тільки те й робили, що хапалися за ту дровиняку. У фізрука окуляри полізли на лоба разом з очима і мало не звалилися, як я колись. А я тим часом легко опустилася вниз головою, порахувала до десяти, знову піднялася догори, з диким задоволенням відмітивши наявність елементарних м"язів, котрі ще й володіли здатністю скорочуватися, достатньою для того, щоб піднести мої зайві кіло до раптом любої поліняки. Я другий раз тріумфально зіскочила на мати, забувши, правда, розкинути руки в сторони. Та фізрук випав в осад, і видав фразу, котра стала моєю путівною зіркою на все життя: "Не тільки слона можна навчити кататися на велосипеді". Я бачила ведмедів на велосипеді, і слонів на м"ячі, а слонів на велосипеді, здається, ніхто не навчив кататися. А мене навчили висіти на перекладині. Банан, правда, не дали, зате п"ятірка в чверті була гарантована. А фізрук ходив з таким гоноровим видом, так ніби то він навчив слона і мене заодно. Знав би він, у чому насправді була причина. Правда, я, постоявши хвильку на п"єдесталі, тут же з нього й звалилася по дурості. Той однокласник захоплено почав вітати мене з успіхом, правда, про успіх слова не було, було "ну ти й показала клас фізруку", ну і я возомнила себе королевою дня, і коли він спитав, де я тренувалася, відповіла, що сусід тренував (в того вдома була перекладина на подвір"ї). Порушивши першу заповідь кобіти, не згадувати в присутності мужчини, котрий тобі подобається, інших чоловіків, щоб не провокувати напад ревності, я опинилася біля розбитого корита. Той сусід був на два роки старший, готувався до інфізу, і за ним упадали всі десятикласниці, половина дев"ятикласниць і третина восьмикласниць (за приблизними підрахунками, такий собі екзит-пол). А він "тренує" мене. Мій "Ромео" зрозумів, що конкуренцію він не складає і здався без бою. Шкода, міг би й повоювати.

А та звичка підначувати чоловіків, так підло проявившись, ніяк не спішить викорінюватись. Скільки років воюю, вже би могла подолати. А шило, воно десь так міцно засіло в тому мішку, і постійно вилазить в найнепотрібніший момент. Хоч на мигах спілкуйся. А тоді я не призналася нікому, що мусила хоч трохи вдома висіти, щоб не сміялися однокласники, то половину гілок на нашому молоденькому горісі пообламувала, а мама все сварилася з уявними хуліганами. А що робити, перекладину мені над дверима зробити не схотіли, вид псується, гравітаційні чоботи теж не купили б, навіть якби ті в той час існували. Залишалися яблуня і горіх. До яблуні я не діставала, а горіх виявився саме те, правда, я могла б бути стрункішою на початках, тоді хулігани мали б сите і спокійне життя.
Ото нагадали мені ті чоботи мої перші помилки. А тут ще й листа отримала, запрошення на зустріч однокласників-восьмикласників. Щось сталося, що вирішили колишнім восьмим зустрітися. Бо ж багато нас тоді пішло, клас переформатували, і зустрічалися вже цілком іншими компаніями. А запрошення яке цікаве придумали, на одній стороні текст, а на іншій фотографія усього класу разом з керівничкою. Які ми там діти ще, не те що теперішні п"ятнадцятирічні, так спішать стати дорослими. Ми теж ніби спішили, але якось повільніше, чи як. Принаймні від фізкультури відкосити не вдавалося навіть мені, відмінниці. А зараз, будь ласка, записочка від батьків, і цілий семестр гуляй, душа. А потім чоботи гравітаційні купуй, щоб хребет розвантажити. Нема на ваш хребет перекладини.

На кухні ми мали приємну і не дуже розмову з донею за свіжими млинчиками. Поки я згадувала молодість, доня начаклувала по повній. Гарна дитина, може, і купила б ті чоботи, от тільки знаю, що на два дні. Бо висіти вниз головою в "контактах" не дуже зручно. А мені вже роликів вистачає. А як треба хребет розвантажити, то я повишу на горісі. Він вже гарно виріс, гілки не ламаються. Або на перекладину вилізу. Зараз вже, напевне, знову куль.

24.07.2011.

Звичайна неділя 17 липня 2011 року. Сонце шкварить, наче замріялось-захопилось, граючи дужими м"язами-променями. Розімлілі люди прагнуть не хліба і видовищ, а пиття і затінку, і хоч найлінивішого вітерцю. Вийшовши з маршрутки, поспішають до води, до наймилішого зараз Брюховицького озера. А частина з них не біжить з усіма, щоб захопити краще місце під сонцем, тобто подалі від нього. Підходять, вітаються і чекають решту товариства. Це "обрані", себто ті, хто обрали собі побачення з мистецтвом найвищого гатунку. Відгукнулися на запрошення Наталі Криничанки і, перекроївши-перепланувавши справи, зібралися на мистецьку зустріч у Музеї модерну і скульптури Михайла Дзиндри.

Усіх, і авторів сайту, і просто небайдужих, у цей день об"єднала любов до Слова, до його втілення у поезії, у музиці, у скульптурі. І ці втілення були якось так магічно поєднані між собою, наче триєдине уособлення Прекрасного. Бо якщо архітектура – це застигла музика, то скульптура Михайла Дзиндри – це застигла поезія.

У цьому мали можливість пересвідчитися усі, сидячи тісним колом серед творінь, котрі наче розступилися, зробивши місце для своїх посестер, пісень і віршів. Натхненно чарувала звуками гітара Наталки, а на зміну мінорним ноткам приходило веселе і жартівливе пародійне слово Івана Гентоша, знаного нашого і незрівнянного Тюльпанного. І навіть улюбленець усіх, чудовий песик Вулфік, підходив, щиро заглядаючи в очі, з пошанівком лизав руку, поки гладили його мудру голову, і рушав до наступного гостя, а потім блаженно розлігля всередині кола і зачаровано слухав, посмикуючи вухами.

Наталя відкрила невтаємниченим, що серед скульптур є одна особлива, проходячи крізь яку, загадуєш бажання, і воно обов"язково збувається. Не було нікого, хто не захотів би скористатися магією Майстра; хто вголос, як Іван, хто пошепки, хто подумки, як Наталя і я, довіряли свою мрію душі митця, частинка котрої, здавалося, в цю мить перебувала серед нас. А довірившись, поверталися до кола, де направду розсипались перли: і серйозні оригінали, і веселі пародії, і чаруючі звуки. А серця розквітали, проживаючи малесеньке життя-казку одного літнього дня.

Закінчилася чергова екскурсія, і гостинна господиня, пані Софія, запросила усіх до столу, на свій неперевершений пиріг з чорницями. А на столі стояла лампа, привезена з далекої Америки, котра здалася мені лампою Алладіна. Непомітно для інших я потерла її рукою, загадавши знову своє заповітне бажання, і тихенько шепнула джинові, котрий, я знаю точно, вийшов з лампи і став збоку, що дуже хочу, аби воно збулося, ну вже коли вдасться, я не наполягаю на невідкладності. А поки усі насолоджувалися чудовим пирогом з духмяним липовим чаєм і неймовірно смачною кавою, намеленою "на щастя" Наталею, пані Софія дарувала присутнім своє слово, читаючи сторінку за сторінкою зі своєї нової книжки. Як мама діткам, згадалося…

А потім настала черга вже нашої екскурсії. Пані Софія підводила нас від роботи до роботи, розповідаючи історію створення, пояснюючи, з якого матеріалу їх виготовлено, називаючи кожну. Понад вісімсот експонатів, і у кожного своя особлива історія, своя аура, своя маленька душа. Так-так, вони живі, от тільки що не рухаються. Їх очі дивляться на нас, зазирають нам, здавалося, до найглибших, найпотаємніших закутків серця, зрушуючи там щось особливе, неповторне, що досі чекало на поштовх. У кожної людини є така струна, котра чекає, коли ж її зачеплять, щоб умить озватися неймовірною мелодією. І чи одна вона, отака струна... Наші струни було зачеплено того дня не раз. Особливо вразила мене "Людина Чорнобиля", робота, створена задовго до страшної катастрофи, у далекому 1972 році. Майстер знав, якимось дивним чуттям відчував, що чекає людство, засліплене жадобою комфорту і вигоди. Мабуть, обрані Талантом таки мають особливий дар передчуття, що б там не казали прагматики і скептики. А пан Михайло Дзиндра до кінця літ залишався романтиком, залюбленим в життя і в Україну. Недарма ж бо його скульптури мають такі романтичні назви. Щоправда, пані Софія наголошувала, що дивлячись на скульптуру, кожен може побачити у ній щось своє, співгармонійне з його особистими фантазіями. Так, мені ще на початку читань одна скульптура видалася добрим демоном, так пильно він вдивлявся в наше коло, а направду то був "Дяк", а "Переляканий солдат", котрого знимкують чи не усі відвідувачі музею, став для мене особисто закоханим Дон-Кіхотом, котрий боїться не встигнути до своєї Дульсинеї.

На прощання пані Софія гостинно дозволила проводити виїзні творчі засідання "Поетичних майстерень" у приміщенні павільйону. І скільки б авторів не прийшло читати свої твори, скільки слухачів би не зібралося, компанію їм радо складуть вісімсот вісім вдячних господарів. А вони вміють не тільки мовчки слухати, вони вміють по-особливому, в тільки їм властивій манері, плескати. І вони запрошували в гості, бо деколи їм стає сумно, особливо, як надворі ллє дощ і його каплі так і норовлять пролізти без квитка через дірки в неполагодженому даху, на котрий у держави ніяк не знайдеться коштів. Тож завітайте в це направду незвичайне місце, сходіть за порцією натхнення, чи й оберіть собі музу, чи муза. Там їх ще багато залишилося, готових надихати вас на найкращі ваші творіння.

22.07.2011

P.S. Щось не змогла визначитися, що котрого типів публікацій віднести цей текст, хотілося б до репортажів, та такого не передбачено. Тож поки що тут.

Недавно піднімала тему таємного оцінювання давніх віршів без коментування з метою зниження рейтингу. Ніби стараннями пана Олексія питання вирішилося стосовно мого випадку. Та, схоже, комусь моя особа, чи творчість, чи ще щось таки вперто не дають спокою, а відкрито висловити свої претензії бракує духу. Тож вдається до таких брудних засобів. Бо по останніх коментарях не видно, щоби хтось мав якісь зауваження. І низьких оцінок не ставили ніби, а з рейтингом знову щось трапилося. Цього разу я не постидаюся звернутися до Редакції з проханням втрутитися і заборонити оцінювачу вхід на мою сторінку. Ну не будьте тхорами, люди добрі, воно ж смердить в першу чергу від вас, від вашої душі, від вашого слова. Ну не буде ваше слово вправнішим від того, що ви комусь знизите оцінку. Бумерангом повернеться, такий закон Природи. Місця під сонцем всім стане, пишіть, творіть, робіть своє, а не тхоріть на чужих сторінках.

Кілька слів не для преси. Це не прозовий твір, просто хочеться, щоб прочитали деякі хороші люди, котрі, напевне, зичать мені добра, та я, на жаль, не знаю їхніх імен.
Не знаю, кому я так сильно перейшла дорогу, що хтось активно взявся оцінювати мої твори "столітньої" давності, причому без будь-яких коментарів. У мене не такий високий рейтинг, щоб його так штучно збивати, любі мої. Зрештою, не в рейтингу справа, а у відношенні. Якщо хтось має якісь зауваження, мені би було цікаво їх вислухати, у відкритій формі, чи хай навіть анонімно, але напишіть, що саме вас не влаштовує, які маєте зауваги. Я з радістю навчуся чогось нового, сприйму справедливу критику, всі ми часом грішні, і не святі горшки ліплять, в чому я особисто тут переконалася. Та коли під твором, до якого написано достатньо гарних слів багатьма людьми, через рік ставиться оцінка, яку навіть початківцям не прийнято ставити, причому без пояснень, стає трошки незрозумілою позиція навіть не критика, а не знаю кого.
І ще маленьке прохання до Редакції Майстерень. Давно хотілося, щоб я, як автор, могла бачити, яку оцінку мені поставив хто із читачів, навіть якщо це одна оцінка, а не найменша і найбільша. Вважаю, кожен з авторів має право знати цю інформацію, навіть якщо це не конче знати іншим гостям сторінки. Раніше то було якось не на вістрі, та зараз стало цікаво, чому люди вирішили оцінювати не нові твори, котрих, дякувати Богові, зараз достатньо, а заглибилися в діла давно минулих днів. Прикро, що хтось вирішив запхати камінь собі за пазуху, шкода мені вас, шановний відвідувачу, зараз така спека, а ви ще зайве моцуєтеся. (тут відвідувачу - безвідносно до статі)

Пару днів тому пережились-мо черговий кінець світу. Якийсь зварйований вуйко, каліфорнієць Гарольд Кемпінг, перевчившись мудрих речей і перечитавшись замудрих книжок, вирішив, що мало нам мертвих птахів, риб, свиней, кризи, австралійських і японських катаклізмів, війни на Близькому Сході, Чорнобиля і Фукусіми, ми, земляни, гонорові, можемо запросто кінець світу собі зогранізувати. І навчившись викликати дощ, град, посилати до пастуха Макара хмари, можемо запросто викликати і друге пришестя Христа. Чогось він вирішив оголосити отой кінець не в понеділок, коли для багатьох і так регулярно той кінець світу настає і вперто триває до середини середи, щоб з наступного понеділка початися знову. А вибрав для такої чорної дати суботу, день, коли всі порядні відьми збираються ввечері на дискотеку на Кайзервальді, працюючі бабусі-пенсіонерки пораються на городах, чоловіки затарюються пивом, а жінки зранку наводять супербойовий марафет. Мабуть, любить вуйко євреїв. Та й чомусь вибрав тільки два відсотки тих, котрі вознесуться на небеса, всіх інших вирішив відправити понижче. Певно, не заплатили податків.
Тож, щасливо відпрацювавши черговий трудовий тиждень, дочекавшись погожої суботоньки, купивши газету "Експрес" як додаток до двох ящиків Першої приватної і відра файної шашличної нарізки, наші любі чоловічки не на жарт сполохалися. Ще б пак, не встигнуть всеньке видудлити, а до раю з пивом, швидше за все, не пускають, та й летіти догори, тримаючи під пахвою ящик пива, трохи важкувато. Чомусь припустити. що їм буде легше спускатися вниз, бо їм поможе вага пива, вони не додумалися. Тож вирішили до компанії запросити і нас, друзів чоловіків, себто жінок і по сумісництву вірних половинок. Бо кінець світу є кінцем світу , але, кінець-кінцем, гроші заплачено, не залишати ж пивко космічним пришельцям, вони й так зелені. Тож ми, вірні помічниці, мали їм допомогти пити пиво, а заодно замаринувати м"ясо, назбирати в лісі хмизу для багаття, востаннє ж на землі шашлики смажити, то як їм опускатися до нагинання за поліняками чи рубання дерев на неньці-землі, котра так справно годувала-поїла їх стільки літ і зим. Раптом пробудилася в них незвична любов до всього живого, всього, що рухається, хоч раніше все те, що рухається, вони ладні були вірно любити після того, як вип"ють все, що горить. Ну а ми з ребра зроблені, голови в нас порожні, мозкові звивини не витримали конкуренції з льоками і випросталися, нам можна і в останній день земного перебування збирати хмиз. Бо ж у раю, швидше за все, не буде мікрохвилівок і пральок, тож на перших порах пачки сірників нам вистачить, а далі мусимо вчитися вогонь добувати і підтримувати, поки вони за Євами ганятимуться. Отака дискримінація, гендерна нерівність, ну просто кричуща несправедливість.
Та будучи вже ось-ось, за пару годин, майже небожительками, ми теж вирішили, що хтозна чи доведеться стріти своїх геть непорядних четвертинок десь на райських полонинах, вони швидше за все полетять вниз під вагою своїх грішних пивних пузяк, тож боятися нічого, хоч останній день поживемо як Господь велів. Тому гонорово забрали свій законний ящик пива. А що, даремно Клара з Розою в лютий холод горлопанили про рівність, добивалися такого чудового свята, котре так віроломно спаплюжили наші чудові охоронці і заступнички цього березня. Ми тоді влаштували їм генеральну репетицію кінця світу.
Уявляєте, всі жінки як жінки, гоноруються вулицями зі своїми тюльпанами, гвоздиками, пролісками, а ми дусимося тортом, спеченим бабою Славою, бо наші звитяжці славно вітають своїх славних співробітниць зі славним жіночим святом. Забувши. що для порядних чоловіків порядне свято на роботі має тривати не довже ніж до п"ять хвилин на дев"ятнадцяту, вони вирішили по дорозі заскочити в кондитерську за розкішним тортом (це о восьмій вечора), та натрапили на космічного пришельця, а точніше колишнього фізика-ядерника, а зараз знаменитого бомжа Вітька. І якогось дива їм саме в ту мить конче треба було дізнатися в нього точну дату очікуваного максимального наближення місячного диска до земної поверхні. Ну Вітько хлоп не дурак, хоч і порожні пляшки стріляє в пацанів, зметикував, що комусь кінець світу, а йому чудова нагода відчути себе знову на майже на кафедральній трибуні, вирішив таємницю тільки найближчим сусідам відкрити, звісно, не задарма. І поки вони втрьох вираховували, котрим боком той Місяць повернеться до Землі і якою п"ятою точкою зачепить водну гладь котрого з океанів, розбудивши сонних китів і акул, ні в чому не винний Місяць гордовито виплив над зоряним львівським небом. Побачивши гоноровий диск в оточенні юних зірочок, наші астронавти згадали, що вдома їх чекають святково налаштовані половинки, котрі так і не дочекалися теплого слова, бо зранку в спішці їх галантні кавалери спромоглися тільки на "Чекай мене ввечері, люба, тебе чекає сюрприз" і поспішний цьомчик в сонну артерію. Тож сюрприз чекав їх, тим паче що квіти вони успішно подарували старенькій прибиральниці пані Софії, про яку чогось всі забули. Хоча так і не призналися, чи направду пані Софія насолоджувалася чудовими трояндами, чи молоденька вертихвістка-бухгалтерка Сонічка. Зрештою, під час наближення кінця світу то вже несуттєво.
І коли ближче до сніданку, ніж до вечері, наші сюрпризники приваландали-таки до своїх домівок, і радісно защебетали, що вони знають, що 19 березня настане-таки кінець світу, бо Вітька сказав, і до нього треба ретельно готуватися, і про квіти можна не думати, ми, звісно, вирішили потренуватися у вичисленні траєкторії наближення отого місячного диска. А оскільки найбільш повно математична модель зіткнення описувалася взаємодією чавунної сковорідки (ну чим не диск) і голови благовірного (така ж земна твердь і глина замість мізків), то ескпериментально в обох наших спробах вдалося дослідити, що хоч зіткнення уникнути ну ніяк не вдасться, та земна твердь вистоїть, відбувшись кількома синцями і незначною горбистістю в районі тім"ячка, що на глобусі відповідає району Румунії, ну трошки трусоне в районі Вранча. Тож коли все прогресивне людство святкувало дев"ятого березня день народження Тараса Григоровича, астронавти чемно чистили картоплю на кухні і ліпили вареники, щоб заслужити відносну милість на останні десять днів до всесвітнього експериментального моменту.
Та все тече, все минає, синці зникли, гулі загоїлися, Японія отямилася від цунамі і землетрусу, і наші козаки вирішили, що Бог дарував їм милість, а жіночкам мудрість пробачити. І знову вони собі дарували квіти пані Софії і панні Сонічці, попивали пивко і не думали, що доведеться знову згадати про страшний Судний день, котрий має настати ще до завершення Євро-2012, котре вони так успішно наближали, підтримуючи національну збірну своїми пивними пузами.
Тож коли файний вуйко пан Кемпінг вирішив черговий раз випробувати на міцність і ударну здатність чавунні сковорідки провідних китайських виробників, оголосивши акційну кампанію для спраглих ніжних поцілунків райських кущів, наші кандидати в небожителі вирішили останній раз фест погрішити.Зрештою, хто там рахуватиме кількість порожніх пляшок з-під пива,тим більше що квоти ніякої не оголошували. Вони розпалили багаття, понастромлювали м"яско на шампурики і приступили до священнодійства, як древні олімпійці. Не спортсмени, не подумайте грішним ділом, що ви, з таким пузом який спорт, а як справжні боги-олімпійці. Ну а вино, котре залишилось після смаження, люб"язно віддали нам, олімпійкам, в обмін на пару пляшок нашого законного пива. Ну а в нас після чергового "за любов до дна" теж корони зачесалися, і чогось стільки всього згадалося... І про 19 березня ми теж згадали, і про спаплюжене свято 8 березня, спогад про котре підло кровоточив, тим більше що Сонічка таки похвалилася, дурепа, що отримала на роботі, окрім оберемка тюльпанів, два чудові букети троянд від двох лисих пузатих жонатиків. А щоб тобі перетворитися на прибиральницю бабу Соньку, дурепо натуральна і блондинко фарбована.
І тут моя вірна товаришка по нічних чуваннях з нагоди страсних субот і інших днів тижня, згадала, що ще цікавого писали мудрі езотерики про кінець світу, котрий настане зовсім скоро, у своїх пророцтвах. Що настане благодатна пора, ера жіночого правління. Що чоловічий стиль управління світом повністю вичерпав себе, що вони не здатні більше керувати світом, бо хоч у прийнятті рішень вони керуються не емоціями, як жінки, але далеко й не головою. Що жінки більш гармонійні, духовні, етичні, миролюбні, спокійні (ага, особливо як поблизу нема сковорідки, качалки, колотушки, ломаки зрештою і підходящої голови). Що світ прагне космічного порядку, а не розкиданих брудних шкарпеток, радіоактивних відходів, прострочених пестицидів на полях і пивних пляшок у підворітнях. А ще автоматично завантажуваних сайтів про українську пісню, вишивку і макраме, модні спіднички і блузочки, а не нових моделей авто і важкого порно. А кінець світу не за горами, а за пару годин, тож покерувати на найвищому рівні навряд чи вдасться, бо окрім Юлі, Гані, Маргарет, можуть захотіти спробувати себе по другому разу і Клара з Розою, і Надійка, і Жанночка, і Сун Цинлін з Марічкою Корасон. Тож поки маємо під руками благодатний матеріал, котрий не в силах втримувати більше правлінську булаву, бо тримає в одній руці шампур, а в другій пляшку, і як мудрий буриданів осел, наближається рівномірно до обох рук, ми признали, що пора діяти. Тож, не чекаючи, поки синичка полетить з лівої чи правої руки, ми вирішили, що збирати сухі соснові гіллячки явно не жіноча справа, рубати обламані буревієм молоді соснички тим більше, а багаття ось-ось догорить. І варто вчасно спустити своїх олімпійців з небес на землю, тим більше, що богинь все одно, крім нас, більше поблизу нема. І поки не дійшла черга до вогню кохання, хай подбають про звичайний вогонь і підкинуть звичайних дровенят.
Перспектива змінити мечі на орала, а булаву і пляшку на сокиру не дуже прийшлася до вподоби нашим козакам, але ми чітко знали, що в управлінні головне – твердо дотримуватися проголошеної точки зору, навіть якщо всім очевидно, що вона наскрізь хибна. Тож на всякий випадок нагадали, що кінець світу близько, а ми можемо його пришвидшити, бо Соньчині букети гордо красувалися між рамами понад два тижні, будучи навіть в явно нетоварному вигляді. І остання ніч палкого земного кохання може їм обернутися вальпургієвою ніччю, хоч надворі і не перше травня, і що краще їм не порушувати існуючу солідарність. Після того, як врешті-решт вогонь у дотліваючому багатті розгорівся з новою силою, ми, натхненні першою блискучою перемогою, зажадали морозива з фісташками і Київського торта. Та потім вчасно схаменулися, що до найближчого супермаркету шлях довший, ніж до часу Х, тому можна цілком обійтися просто морозивом і чорним львівським шоколадом, ну на крайняк Венеціанською ніччю в коробці і пляшкою грузинського коньяку. Тим часом, як наші піддаті піддані вирішували, хто з них більш вправно зможе добратися нічним лісом до найближчого магазинчика, не привітавшись бампером з найближчою сосною, ми вирішили скупатися після денних турбот, ще тут, у рідному чистенькому земному озерці, бо хто його зна, яка там вода у тім раю, раптом теж з хлоркою. І поки ми насолоджувалися приємною, ледь теплою, такою земною водою, і поки нас на руках, як в юні роки, виносили на берег, кутали в біленькі простирадла, розтирали, одягали і роздягали, зігрівали коньяком, теплим шоколадом, цілунками, знову коньяком і знову цілунками, коли вже ми забули, хто тут керує і хто підкоряється, а правлінська булава переходила з рук в руки, як естафетна паличка на уроці фізкультури, ми успішно пережили і час Х, і час ХХ, і час ХХХ. А зранку нам всміхалося рідне небо, і хмарки цнотливо закривали дорогу до раю, і сонечко тішило новим земним днем. І настало 22 травня, і світ продовжував любити і сміятися, грішити і каятися, смажити шашлики біля озера і на березі океану. А Місяць і зірки дбайливо оберігали нашу красуню Землю з такими красунями і красенями, як ми і наші лисі пузаті жонатики, котрі дарували квіти на восьме березня хоч і фарбованій, та все ж красуні Софійці.
А коли настане отой день Х, коли будуть бігати по землі фіолетові діти індиго, ніхто точно не знає, і добре, що не знає. Бо маємо час покаятися, змінити свої життя на краще, полюбити ближніх, простити ворогів, нагодувати голодних, напоїти спраглих, відвідати недужих, і підморгнути жоні ближнього свого чи ближньому своєму. Тож любімо ближніх своїх, як самих себе, і кохаймося з коханими своїми, і буде нам рай на землі. А як врешті-решт настане кінець світу, то совість нас не гризтиме, що не встигли зробити все те добро, заради котрого післав нас Господь на цю таку грішну і таку святу землю.

Що таке епсилон, знає не кожен. Хто в школі чи у вузі вчився, щоб навчитися, мабуть, пригадують, що епсилон – це така грецька буква, пишеться як наше прописне "Е", тільки розміром зі строкову (маленьку букву). А щоб зрозуміти, що це за величина, спробую пояснити на житейських прикладах.
Жінкам ця абстрактна величина буде найбільш зрозуміла, коли вони запам’ятають, що епсилон – це величина зарплати чоловіка, коли він три дні гуляв з друзями чи подружками. Добре, коли на рятівну пляшку пива вам не доведеться бігти позичати до сусідів, бо як таке бідацтво качалкою по голові бити, воно ж на ногах не тримається, і в душі замість трильона злості пробуджується ще один епсилон – жалості до тварини, в яку перетворився ваш коханий.
Дівчаткам, котрі ще не відчули на власній шкурі, що таке чоловік після триденної відсутносі з приводу зарплати, і котрі ще свято вірять, що саме їх чоловік буде щоразу в день зарплати приносити розкішний букет троянд чи віддавати розпорядження секретарці зв’язатися з флористичною фірмою, щоб ті посипали газон під вікном спальні мільйоном троянд, а на річницю знайомства, одруження і день народження дарувати путівки на Канари, Багами і Мальдиви, поняття про епсилон може стати більш зрозумілим, коли вони прив’яжуть цю величину до величини предмета чоловічої гордості їх коханого, побачивши який, вже не хочеться ні троянд, жодної причому, ні Канарів з Багамами і Мальдивами і з Балі на додачу. Причому їм також слід запам’ятати, що якщо вони все ж захочуть побачити Балі не по телевізору, доведеться іноді прийняти епсилон як еталон, шукаючи розради в палких обіймах якогось туземця-Тарзана і не забуваючи про обережність, бо у тих, у кого одна величина епсилон, почуття власника дружини і ревнощі – величина обернено пропорційна до епсилону, тобто Отелло нервово курить збоку.
От чоловікам пояснити, що таке епсилон, не так просто, скажу я вам. Бо у кожного з них є свій критерій малості величини, з дитинства вони знають, що колись це може бути й ХХХ, а може й не бути. І коли вчителька у школі пояснює, що епсилон – це величина, як завгодно близька до нуля, але все ж більша, то дівчатка при цьому спокійно фарбують нігті, губи, вії, або вибирають, у чому їм на дискотеку піти завтра і з ким, а хлопці як один нервово напружують м’язи, щоб часом той епсилон справді не був більший всього від нуля. Добре було б, щоб хоча від 15 більший, тоді можна спокійно вчитися далі і не конче золоту медаль принести батькам на радість. Тож якщо у вас юнацькі страхи успішно залишилися позаду і ви забули і оригінал теореми Піфагора, і закон Ома, а вдома не всидите і п’яти зайвих хвилин, а бачачи епсилон, думаєте, який ідіот пише великі букви маленьким кеглем, нагадати ази математики можна наступним чином. Це величина, котра приблизно дорівнює вашій лояльності і толерантності стосовно водія Деу Ланос, котрий мав таку наглість обігнати на автобані ваш шестисотий чи хоча б стареньку приятельку Тойоту Камрі. А коли ваші страхи, борони вас Боже, переросли б у факти, то факт наглості водія Деу Ланоса вас, як правило, хвилював би мало, ну так на епсилон.

Спочатку було Слово.
І Слово було з нами. І Слово було посеред нас.
А потім були вівці. І було безкраї синє небо, і був океан, і було море овець, і було Золоте Руно.
Тому що був Пастух.
А потім Руно стало сірим. Тому що кожен баран захотів стати Пастухом.
А потім Руно стало чорним. Від крові баранів, котрі від люті і бажання влади-слави-грошей-овець-людей стали вовками.
Тому що вівці перестали слухати Пастуха.

Потім прийшов Страх. І Страх заховався у кожну вівцю, у кожного барана, у кожне ягня.
І вівці почали шукати Пастуха, кожна для себе.
Та Пастух був один.
А потім прийшов Фільм. І Фільм намагався подолати Страх, та Страх прийщов у Фільм. Щоб ще більше залякати ягнят. І ягнята перестали блеяти і замовкли.
Ягнята не знали, що буває Пастух добрий. Ягнята взагалі не знали, що буває Пастух.

А потім прийшов Павук. Павук, у якому море фільмів, і у кожному свій страх.
І Страх прийшов у Павутину. І Страх став могутнім. І Страх став думати, що він Вічний.
І фільм став культовим. І ягнята мовчали, і вівці мовчали, і барани мовчали. А люди жували попкорн, пили пиво і вирощували мовчання ягнят.

Дивитися фільм треба доти, доки не зникне Страх.
Або доки не прийде розуміння, котре нарешті сподобається твоїм вівцям.
Або доки не набридне, тому що питання "Чим тут думати" виявляється риторичним.
У будь-якому випадку рано чи пізно тобі набридає боятися. Боятися власного Страху.
У цьому помилка Страху. Він не завжди буває Вічним.

Тоді ти дивишся в очі Страху, і вони зменшуються на очах. Кажуть, у Страху великі очі. Так, великі, але тільки тоді, коли він дивиться на тебе. А коли ти насмілишся глянути на нього, він стає вівцею. І починає жалібно мекати.
А потім стає мовчазним ягням.
А ти садиш його за першу парту і наказуєш скласти руки на парті, а при бажанні вийти чи сказати слово обов’язково піднімати руку, не відриваючи ліктя від столу. І він приречений сидіти на першій парті, і його видно усім, а він не бачить нікого, крім Великої Указки.
І ти розумієш, що Велика Указка це інструмент Страху, а не інструмент Пастуха.

І думки сміливішають, вони вже більше не схожі на мовчазних ягнят. Вони розуміють, Хто Страх і Хто Пастух. Вони шукають Пастуха.
Де ти, Пастуше-Слово?

14/11/2010

Однажды несла я с рынка свежую рыбу. Ну очень захотелось жареного карпа. В голове всю дорогу вертелись картинки золотистой поджаренной корочки, во рту гулял вкус нежнейшего мяса. Я глянула на пакет, и вдруг мне показалось, что одна рыбина мне подмигнула. Что за чушь, мне уже рыбы подмигивают. А дома попросит, чтобы я ее не жарила, что она мне будет сказки на ночь рассказывать.
Прихожу домой, пакет на кухне оставила, сама переодеваться, руки мыть и проч и проч. Музыку любимую поставила. Настроение само собой улучшилось. Сейчас, родное, будешь ты еще романтичнее. Вот только рыбки пожарю, кофе сварю, в любимое кресло усядусь и улечу в неведомые дали, сытая и довольная. Ну и что, что одинока. Одиночество – не всегда плохо, оно дает возможность переосмыслить жизнь. Задолбала вконец, ее переосмысливаешь, переосмысливаешь, а смысла как не было, так и нет.
Нож в одной руке, рыбка в другой, ноги притопывают в такт мелодии. Одна рыбка, вторая лежат себе уже смирненько в миске, чистые и довольные. Беру третью, заношу нож над пастью, а она улыбается. Нагло так, с издевкой улыбается, тварь скользкая. Ну, думаю, хватит сидеть до четырех утра за компом, голова совсем ненормальная станет. И тут слышу такое…
– Ну что, так и будем таращиться, иль желание придумывать начнем?
– Какое еще желание? – Говорю и сама себе удивляюсь, доработалась совсем, с дохлой рыбой разговаривает.
– Ну как какое, заветное. Одно-единственное, которое жизнь твою горемычную с ног на голову перевернет, сделает тебя самой счастливой в мире, а мир вокруг тебя светлым, радужным и нежно-розовым. Ты же всю жизнь себе твердишь, что если бы сбылось одно твое заветное желание, все остальные, менее заветные, начали бы сбываться согласно принципу инерции.
– Да не говорила я ничего подобного. Ну, может, раз или два сболтнула что-нибудь подобное, но я уже не помню.
– Ну ты не помнишь, а я-то помню. И не раз или два, меня посылают после ста или ста пятидесяти раз, не менее.
– Да ладно тебе, брось шутить. Скажи, что на сковородку не хочется. Так и быть, брошу тебя в ванну, живи, пока не надоест.
– Ишь ты, какая добрая. Хотя за то, что пожалела, полагается тебе бонус какой-нибудь. Не все вот так с базара, голодные, готовы оставить купленную рыбу в ванной.
– Так ты просто рыба или рыбка золотая?
– Ну конечно золотая. Но мне что, пиариться тут пред всеми? Вот, мол, я какая, золотая вся - презолотая, любое желание исполню. Да меня ж живьем сожрут за секунду, желание загадать не успею. А потом внукам рассказывать будут, вот я, мол, хвост от рыбы золотой скушал. А мог бы на Канарах валяться всю оставшуюся жизнь, и вас бы, шалопаев, не было.
– А у тебя разве нет никакой неприкосновенности? Вот у наших депутатов даже есть, они себе преспокойно любые желания исполняют, и не только свои.
– Ну нам мандатов не выдают. Да вот у тебя в руке нож, была бы у меня неприкосновенность, ты б себе палец давно порезала. Да ладно, не бойся, я сегодня добрая. Видела бы ты, как у тебя глаза округлились, когда я тебе подмигнула на улице. Там еще в тот момент мужик один глянул, то ли на тебя, то ли на рыбу. Заулыбался весь, увидев твои глаза. Думал, это ты ему такие глазки состроила, карась жирный.
– А я и не заметила. Я давно не смотрю на мужчин на улице. Отвыкла.
– А ты смотри, смотри. И глазки строй, только не такие круглые. Учиться никогда не поздно. А рыбу жарь, что сидеть голодной-то. Небось, слюнки по дороге растеряла все до одной.
– Да ладно тебе. Что слюнки, тут голова кругом идет, теряется.
– А ты останови ее, и начинай думать. желание загадывать надо. Я же к тебе не на свежую рыбу в гости пришла. Я каннибализмом не страдаю. У меня рабочий день скоро закончится. Не успеешь желание выбрать, извини.
– Да что его выбирать-то. Вот подумаю и скажу. Тоже мне проблема, желание загадать.
– Ну думай, думай. Только хорошенько думай, оно-то уж точно сбудется, своевременность и качество гарантирую. Но за последствия не отвечаю.
– Какие еще последствия?
– Желания твоего последствия. Сама же писала вчера, бойтесь желаний своих, они могут сбыться. Что, забыла уже? Это не просто умные слова, которые все знают и которыми все друг друга пугают, как в детстве бабайкой.
– Да я помню, писала. На свою голову, что ли. Во блин. Вот тебе и сказки в поднебесье. Живут, оказывается.
– Да-да, живут, блин. А вы умные все и не верите. Напридумывали себе теорий, учений, мучений. Нет чтобы жить и радоваться на здоровье. Но для этого нужно хотя бы знать, ради чего жить.
– Опять смысл жизни. Ну ладно, вот с желанием определюсь, может, и смысл отыщется.
– Ну ты тут себе поешь, подумай. Только в холодильник не убирай меня. Холодно там. Один умник так размечтался, что забыл меня в холодильнике, утром только за завтраком достал. Хотелось мне ему такое желание устроить, но не имею права. Он меня морозил всю ночь, а мне пришлось отправить его с любовницей на Канары. Бедный, исчернел весь, от пива пузо лопнет скоро. Но сам возжелал – весь день на пляже, и чтоб пиво в бутылке не кончалось.
– Да не уберу я тебя в холодильник. Вот загадаю быстренько, и плыви куда хочешь.
И стала я думать, что бы такого загадать. Это только на первый взгляд легко. Вот у мужика зачетное желание было, сама иногда о подобном мечтала, а ведь обернулось как. Так и до меланомы рукой подать.
Первое, самое порядочное желание в наш посторанжевый век – куча денег. Задумалась, а куча денег – это сколько. Это ж в какой валюте загадывать, вдруг возьмет и в каких-то юанях или иенах накучает, и будет настоящая куча. Вот в долларах, или евро, или фунтах стерлингов – это уже лучше. Но вот, допустим, появится она у меня, эта куча. И сразу налоговая. Они ж, как собаки, чуют бабки за сотни верст. А от меня до налоговой не будет и полсотни. Прибегут, и что я им скажу? Что рыбка золотая мне отстегнула за то, что я ее не зажарила на сковородке? Во-первых, не поверят, во-вторых, спросят, где она, эта рыбка, в каких оффшорах плавает. А даже если мне расписку рыбка даст, что деньги все чистые, сотню раз отмытые-перемытые и что у нее нет станочка заветного, все равно проблем не оберешься. Теперь же с кучей бабок опасно. Сразу в партию тебя определят, депутата подсунут для раскрутки, два-три десятка национальных производителей да объектов для инвестиций. И все, уплывут бабусечки, таким честным единственным желанием заработанные, и первый миллион, и все остальные, за которые уже и отчитаться можно бы.
Что там у нас по порядку в списке желаний? Как сейчас опять принято желать, сибирское здоровье. Вот бы, как сибирячка коренная, обходить врачей десятой дорогой, тем более что и с моим-то здоровьем их лучше сотой дорогой обходить, долечат, только в руки попадись. Сами учились, знаем. А с другой стороны, кто его знает, как там сейчас у коренных сибиряков со здоровьем. Это мы считаем, чо сибирское – значит крепкое. А вдруг так же, как китайское – значит надежное. А сделает тебе сибирское здоровье – и придется в тайге всю жизню отсиживаться, прячась от вирусов разных и смога с последствиями химизации сельского хозяйства. Вот тебе и "радуйтесь, что вы не оленевод Крайнего Севера", мантра, которую я себе почти два года читала каждое утро. Так и дорадоваться можно. И еще, вот если я соберусь на Багамы когда-нибудь, зачем мне там сибирское здоровье. Меня ж тепловой удар через пять минут хватит, какое там весь день на пляже. И пиво не поможет. Нужно что-нибудь другое поискать.
Да что я все о себе думаю. У меня ж ребенок есть. А что ж ему пожелать? Быть самой красивой? Самой умной? Выйти замуж за миллионера и чтоб на руках носил? Это уже два желания или еще одно? А вдруг она скажет, зачем ей миллионер, ей бы мачо крутого с Харлеем? Это тебе не футболка из бутика, не нравится, в шкаф и пусть лежит, пыль собирает. Это ж как мужику весь день на пляже, умирай, но лежи, пока солнце стать не ляжет. В конце концов, у нее своя жизнь, вдруг она на следующей неделе пойдет за рыбой и ей тоже золотая попадется.
Кто там дальше в списке самых близких людей? Папа? Или Он? Да у папы все в порядке и со здоровьем, и со всем остальным. Красавец-мужчина, и никто ему его лет не дает, все на двадцать минимум ошибаются. Вот Он, тот в последнее время где-то порастерял здоровье, говорят. Может, за него словечко замолвить? Чтоб здоровье вернуть богатырское. И вдруг представила, как он, злобно рыча, спрашивает: "Зачем ты это сделала? Кто тебя просил?" А действительно, кто просил? Он вообще меня никогда ни о чем не просил. Вдруг его, такого здорового, перестанут носить на руках и цацкаться с ним, как с надтреснутой императорской вазой времен Цинь или Хань. А сейчас со всеми своими заморочками он любим и обихожен. Ладно, оставим тему здоровья в покое.
Так, что там еще можно придумать. Не опускаться же до уровня есть-пить, в конце концов. Надо что-то такое умное придумать. А в голове одни глупости. Вот было бы у меня хотя бы три попытки, было бы легче. Ну хорошо, пойдем другим путем. Выбираем три желания, потом бросаем хотя бы "чу-ва-чи", или три спички, или что-нибудь еще, и уже что выпадет, то пусть и сбывается. Но тогда это уже не мое самое-самое желание, а какой-то высшей силы. И почему это моя рыбка должна исполнять желание какой-то силы. Сила мои желания исполнять не желает. И опять все по кругу – какое мое самое-самое желание? Вдруг сила не исполняет. потому что желания-то нет. Сколько раз читала умные книжки про изменение коренным образом своей жизни, и всегда упиралась в одну и ту же стену – найдите свое самое-самое желание. Вот цели – это еще куда ни шло. Целей есть у меня парочка хороших, намеченных. Вот желание ползти к ним не всегда появляется. А что если пожелать, чтобы всегда было желание двигаться к цели? Но тогда на любую цель появится желание, и ты, как собака, будешь бросаться за каждой палкой. Собака может отдохнуть, а ты, как тот мужик на пляже, будешь мечтать, чтобы Солнце взорвалось к известной матери. А удовольствие от достигнутой цели где?
Во черт, замучилась я со своим единственным желанием. Хорошо мужикам, у них всегда есть в запасе одно хорошее желание, может, их рыбка и обходит стороной, чтобы нам, женщинам, можно было по улице пройти спокойно.
Кстати, как там моя рыбка? Не убежала ли в синее море? Да, о синем море, что там у Пушкина? На чем бабка загнулась? Ну корыто новое не нужно, понятно. Дом новый – да ладно, у меня свой пока еще крепенький, и меня, и детей моих, и внуков перестоит. А дальше как получится. Захотят – новый построят. Барыней стать никакого желания нет, царицей тем более, сейчас президентов выбирают, импичменты всякие, смута, колебания доллара, цены на нефть, золото, талибы. Нет, нет, и нет, и пчел тоже не предлагать. Что там еще было? Ага, владычицей морскою, и чтобы рыбка была в услуженьи. Да, бабка, я бы тебя тоже корытом по башке за такое желание. Но вот если изменить чуть чуть, не в услуженьи, а так, в консультантах, помощниках что-ли? А вдруг и меня корытом? Ладно, еще поправим. Хорошо, что я вовремя книжки умные читала о постановках целей. Наметили, а потом корректируем. Если не в помощниках, что там еще в команде президента? Пиарщики, психологи, психиатры, политтехнологи. Да, круто, рыбка-психиатр. Чур меня, чур. Успела мысль прочитать или нет? Блин, желание, достало. Это ж все мозги наизнанку вывернешь, пока поймешь, чего хочешь. Хотя, я же женщина, а еще ни одна женщина толком не знала, чего она хочет. И я имею право не знать. Да, но только не сейчас. А если попросить об этом рыбку? Вот такое желание ей загадать, чтобы всякий раз, когда я чего-нибудь пожелаю, она мне подсказала, нужно ли мне это, не пожалею ли я об этом. И желание одно, и рыбка помогает постоянно, и не в услуженьи вроде. Что ей там, глянуть в свои карты, зеркало, будущее или еще куда-то, и увидеть, как оно все обернется. И с этой мыслью я подошла к спящей рыбке и рассказала о своем желаньи. Та немного удивилась, ведь раньше у нее подобной бредятины не просили. Желания были четкие, конкретные, обдуманные или нет, но рыбка могла исполнить их за один раз и быть свободна. А тут получается постоянный напряг, и ведь желание-то одно. Оплошала рыбка, только поняла она это поздно. Нельзя женщине о своих желаниях долго думать, а то придумает такое, что одному Богу под силу… Но рыбка тоже не лыком шита, нашла выход из тупика, сказав, что для подобного рода заданий каждой женщине дан дар великий, интуиция, но они ленятся пользоваться ею. И что выбирать я могу только сама, решать – такого права у рыбки нет, поэтому она может сделать только, чтобы я всегда сама могла додуматься, что мне во благо, а что во вред. Как мудрые женщины во все времена.
Удивленная всем происходящим, я даже не спросила о бонусе, обещанном мне. Но рыбка не забыла о своем обещании и сказала:
– За то, что решила меня отпустить, причитался тебе подарок – путевка на Канары, о которых ты постоянно твердишь, когда злишься. Но за то, что не попросила денег, дом, остров, кусок карты на Луне и прочую дребедень, которую обычно просят, не подумав, мой тебе подарок – уверенность в том, что ты всегда найдешь силы, чтобы достичь любую цель, которую хорошенько обдумаешь, так, как сегодня. И тогда твоими будут и Канары, и Багамы, и Кипры с Борнео.
Очнувшись, я долго не могла понять, почему на тарелке остались только два рыбьих хвостика, хотя я точно помню, что продавщица заворачивала три рыбины. Наверное, одну она ловко спрятала под прилавком, пока я деньги доставала. А вся история с рыбкой мне просто приснилась в уютном кресле под теплым пледом. Нельзя столько просижывать за компом, даже если у тебя куча срочной работы и никаких других желаний, кроме как послать все подальше и махнуть куда-нибудь, хоть на Канары.

Завершено вечірню молитву. Повільно заплющую очі. Аналізую день. Плюс-мінус, але не найгірше. Ще один день повільно відходить. Стає історією. Всесвітньою історією. Моєю історією. Заглиблююсь в морок ночі.. Засинаю…
Раптом відчуваю, як щось повільно ворушиться біля голови. Повертаю голову і злегка привідкриваю повіки. Щось біле і маленьке. Що це таке? Розплющую очі. Воно зауважує, що я дивлюсь на нього, але не зникає. Навпаки, починає збільшуватися, набувати певної форми. Якої? Щось середнє між голубом і людиною. Тепер це вже людина з крилами голуба. Крила ростуть, розпростуються.
–Ти хто?
–Я твій ангел.
–Ангел – охоронець?!
–Так.
–А чому я тебе бачу?
–Щоб ти переконалася і повірила, що я існую.
–Але ж я знаю, що ти існуєш.
–Ти знаєш, але не віриш.
–А хіба знати гірше, ніж вірити? І як можна знати, не вірячи? Я і знаю, і вірю.
–Знати не гірше. Але і не краще. Краще вірити. Так легше і простіше.
Ангел збирається йти.
–Ти куди?
–Мені треба політати, розім’яти крила.
–Ти що, мене покинеш?
–Поки ти спиш, я можу відпочити.
–Але ж я не сплю!
–Зараз ще ні, але за хвилину заснеш.
–Ні, не засну. Я тепер не скоро засну. Я ще ніколи не бачила ангелів.
–Неправда, мене ти бачила. І не раз.
–Коли?
–У дитинстві.
–Але я не пам’ятаю.
–Це не дивно. Нас ніхто не пам’ятає. Хоча всі бачать.
–А чому?
–Коли діти виростають, вони перестають вірити у чуда і в нас, ангелів.
–Але ж дорослі вірять у вас!
–Дехто вірить, справді. Але не так, як у дитинстві.
–Дорослі звикли покладатися на себе чи інших людей. А ви є у кожної людини?
–Так, у кожної.
–Тоді чому ж ви не охороняєте нас?
–Ми охороняємо, тільки ви не завжди це зауважуєте.
–А коли ми, дорослі, можемо вас побачити?
–Коли перебуваєте на межі реальності і сновидіння. Або на межі життя і смерті.
–Дякувати Богу, я зараз на першій межі. А як тебе звати?
–Ніяк.
–А можна, я дам тобі ім’я?
–Звичайно. Якщо тобі так хочеться.
–Так, хочеться. Я не звикла розмовляти з ніким.
–Я не ніхто. Я ангел. І можеш назвати мене, як тобі заманеться.
–Можна я назву тебе Анхель? Або Енжел?
–Можна.
–Тоді ти будеш зватися Анхель. А прізвище у тебе буде Енжел.
–Гаразд. Хай буде так.
// Здорово! Тепер у мене є знайомий ангел. І його звати Анхель Енжел.
–А ти чоловік чи жінка?
–Я безстатевий.
–Тоді чому безстатевий? Так кажуть, коли хтось чоловік. А якби ти був ні чоловік, ні жінка, ти б сказав: безстатеве.
–Ну це ж ти мене назвала чоловічим ім’ям: Анхель. Це тому, що ти жінка. І тобі потрібен чоловік. Якби ти була чоловіком, то назвала б мене Анхелою. Або Анжелікою. Або Анджеліною.
–Джолі… Ну гаразд, Анхелю. Я все-таки буду вважати тебе чоловіком.
–Якщо тобі так хочеться. То будь-ласка.
–Ти якийсь дивний. Зі всім погоджуєшся. Так наче у тебе нема власної думки.
–Мої думки ти все одно не зрозумієш. Вони не про людське.
–Але ж ти про мене думаєш?
–Думаєш ти. І вирішуєш також. Я тільки виправляю твої помилки, щоб тобі не так боляче було, коли життя наказує за них.
–А куди ти збирався летіти?
–Про це я можу говорити тільки з ангелами.
–А зі мною про що ти можеш говорити?
–Про твої справи, наприклад.
–Ну, про них я не хочу говорити. Принаймні зараз, перед сном. Мені вистачає цілого дня.
–А про що ти хотіла б поговорити?
–Ну, наприклад, про те, чому ти мене не оберігав у дуже критичні випадки мого життя. Коли я падала з поїзда, наприклад, чи коли тонула в морі, чи обпекла ногу по саме коліно. Або коли наступила на цвях. Де ти тоді літав?
–Ти почала говорити зі мною, як з колишнім чоловіком. Де був, що робив.
–Я з ним так не розмовляла. І він мав право бути де хотів і робити те, що вважав за краще. А ти мій охоронець, і вдень мав би бути біля мене. Хіба не так?
–Я там і був. У кінцевому рахунку, з тобою все гаразд. А чи знаєш ти, що було б, якби я не був поруч?
–В принципі, здогадуюсь. Зрештою, все справді обійшлося, кожного разу. Вибач, я більше не буду тобі дорікати. Я знаю, що я трохи вредна.
–Так, саме трохи…….
–Анхелю, а скажи, чи могла б я тебе назвати ще якось, ще одним ім’ям?
–Ні. Бо ти мене вже назвала. Але навіть якби ти не дала мені цього імені, то однаково так, як думаєш зараз, не змогла б називати.
–А звідки ти знаєш, як я хотіла б тебе ще назвати? І чому не змогла б?
–Звідки я знаю? Ще б не знати. Я ж кожного вечора чую це ім’я. Ти ж щовечора в молитві згадуєш його. І ти сама назвала його своїм земним ангелом. Не може бути двох ангелів на одне ім’я.
–Але ж ти ангел небесний. І не мав би імені, якби я тебе не назвала. То чому не можеш мати двох імен?
–Коли мене призначили бути твоїм ангелом, то я пов’язаний з твоїм ім’ям в Книзі Життя. Тому я не зовсім безіменний. Просто тобі цього не дано знати. А його ти вибрала своїм ангелом сама.
–Що ти хочеш цим сказати? Що я зробила неправильний вибір?
–Я цього не говорив. І як на мене, то вибір більш ніж вдалий. Можливо, тому, що він не зовсім твій.
–Як це не мій? А чий? Його?
–Не твій, і не його. Наш.
–Як то так ваш?
–Це ми, ваші ангели-охоронці, допомогли вам зробити ваш вибір. Тому що ми знаємо вас краще за вас самих.
–Ну таке скажеш. Ти знаєш мене краще за мене? І ти сам щойно говорив, що вибір роблю я, а ти тільки помилки виправляєш.
–Звісно, я знаю тебе краще. І щоб мені було менше роботи по усуненню помилок, я й допоміг тобі у виборі. Інакше що б я був за ангел-охоронець. Я би мусив тоді без кінця витягувати тебе з усіляких халеп, у які ти потрапляла би раз у раз. А так я можу допомогти тобі їх хоч іноді уникнути.
–Але ж я і так постійно втрапляю кудись. І чому ти обмежуєш мою свободу вибору?
–А так втрапляла б у нескінченно більшу кількість разів. І наслідки були б куди сумніші. Гаразд. Не буду більше тебе обмежувати. Подивимось, що ти вибереш наступного разу.

– Вибач, не сердься. Якщо ти мені допомагаєш, то хай буде так. Зрештою, ти знаєш свою справу. Інакше тебе би вже замінили.
– А от тут ти не права. Ангела призначають один раз. І якщо він не може допомогти, то не тому, що він не справляється зі своїми обов’язками. А тому, що людина не хоче слухатися голосу Провидіння.
– І що, і я не слухаюся?
– Про себе взагалі краще не згадуй. Ти не слухаєш ні голосу розуму, ні голосу серця, ні голосу Провидіння. Коли говорить розум, слухаєш серце. А коли говорить серце, намагаєшся добитися щось від розуму. Вони в тебе як журавель і чапля. І ще, ти хочеш все зробити по своєму. А сама так мало ще знаєш, і так мало можеш.
– А хіба так погано робити так, як вважаєш за потрібне?
– Не погано. Але перед тим варто подумати, добре подумати.
– А я, по твоєму, не думаю?
– Думаєш. Іноді навіть надто довго. Але не про те.
– Ну дозволь мені вже думати про те, про що хочу.
– Іноді перед тим, як подумати, варто таки помолитися. А не тільки перед тим, як щось зробити.
– А чому не все мої молитви почуті?
– А хіба хтось з твоїх близьких зараз хворий, чи каліка?
– Ні, дякувати Богу.
– То в чому річ?
– Ну, коли ти кажеш, що все знаєш, то міг би здогадатися.
– Та я здогадався. Але чому це я маю здогадуватися? Якщо ти не хочеш про це говорити, чому хтось має це виконувати, здогадуючись?
– А от зараз ти говориш, як справжній чоловік. Вам усе треба пояснювати. Розжувати, в рот покласти. І допомогти ковтнути. Могли б хоч деколи здогадатись.
– А ти краще конкретно скажи. Тоді більше шансів, що отримаєш саме те, що хочеш.
– Ну гаразд. Я над цим подумаю. Обіцяю. Поговорімо краще про кохання.
– Ти стільки вже говориш про це. Шкода, що тільки говориш.
– Ну не тільки говорю. Я ще ним займаюсь, якщо тобі це відомо.
– Та відомо. Але краще би ти менше ним займалась. То потім менше гріхів мала б.
– Отакої. Хоча і тут ти маєш рацію, капосний. Я й сама це знаю.
–Ну от, знаєш, а робиш.
–Але я не буду тобі обіцяти, що більше не буду. Бо то неправда.
–А щодо кохання, що ти про нього знаєш? Ти знаєш, що таке справжнє кохання?
–Так, знаю, я не раз чула і читала це місце з Біблії.
–Там про любов. То ширше поняття. Хоча по суті одне і те ж. А кохання треба відчувати, його треба проживати кожною часточкою душі і тіла. Ним треба жити, вдихати і видихати, як повітря, дарувати, як безцінний дар, як найбільший скарб душі.
–Знаю. І взагалі, я дуже сильно кохаю одну людину. І саме так, як ти щойно казав.
–Ти вважаєш, що ти саме так його кохаєш.
–Ні, не вважаю. Саме кохаю.
–Ну це ми зараз перевіримо, раз ти так затято це говориш. Кохання – це не просто слова. Це також дія. Як віра без діл мертва, так і кохання на одних словах не тримається. Йому потрібні конкретні вчинки. Побачимо, на що ти здатна заради свого коханого.
–На все! Все, що треба.
–От! Що треба. А кому треба? Тобі чи йому?
–Йому!
–А що йому треба, ти хоч знаєш?
–Знаю! Принаймні, здогадуюсь.
–Ну от і почалося.
–Чи готова ти заради нього відмовитися від усіх решти осіб чоловічої статі?
–Звичайно.
–Звичайно чи так?
–Ну так.
–А повторювати йому щоразу, що він найкращий і найдорожчий, після кожної зробленої ним дурниці?
–Так, звичайно.
–Гаразд.
–А встати рано-ранесенько, щоб приготувати йому сніданок?
–Ну я ж сова. І він також. Ну гаразд.
–А приготувавши обід, не чекати, що тобі зроблять каву, як ти звикла, а самій зробити її для всіх?
–Ну ти знаєш, як я люблю, коли мені приготують каву! Так!
–А прасувати сорочки і штани, щоб у нього завжди був бездоганний вигляд?
–Ну готова.
–А краватки зав’язувати?
–Терпіти не можу, але так.
–А збирати щоранку розкидані шкарпетки? а знаходити в різних місцях квартири чашки з засохлим чаєм? а закручувати тюбик з зубною пастою?
–Чому ти вважаєш його таким нехлюєм?
–А чому ти не вважаєш? Ти що, знаєш, який він? Чи яким виявиться згодом? Згадай свій перший гіркий досвід.
–А оце вже заборонений прийом. Я просила не нагадувати. Всіх. Тебе це також стосується.
–Не буду. Та й тобі би вже можна було забути. І не нервувати.
–Я не нервую. І взагалі, не думаю про це.
–Не думаєш? Тоді скажи, чому досі з такою піною навколо рота переконуєш себе і всіх, що ніколи не вийдеш заміж знову? Боїшся?!
–Не боюся! Просто не хочу. Навіщо?
–А навіщо закохалася? Щоб мучити себе і його?
–Ніхто не забороняє кохати, не думаючи про шлюб.
–Але ж кохання і є шлюб. Це шлюб душі. Душа присягає іншій душі вічне кохання як вічне служіння. Інакше воно не має смислу.
–Так це душі. А людське одруження це зовсім інше.
–Не інше, а повніше. Це присягання перед Богом. Для певності. Щоб не дати спокусі зашкодити.
–Ти дуже розумний. Я вже раз присягала. І що?
–Згадай, що ти знала про кохання тоді, і що тепер.
–Це нічого не змінює. І взагалі, дай мені спокій з цим. Сама розберуся якось.
–Сама не розберешся. А ще так гарно означила: Любов – це світло, яке той, хто кохає, дарує тому, кого кохає. І де то світло? Щось кругом суцільна темрява.
–Ну я ж не тебе кохаю.
–А в нього також не дуже світилося.
–Бо він спить давно. Напевне. І взагалі, що я з тобою вирішила про кохання говорити. Що ти можеш знати про кохання. Ангели ж не закохуються.
–А що ти знаєш про ангелів? Я також був закоханий. Донедавна.
–Ой, розкажи. А чому донедавна? Що трапилося, Анхелику?
–Її звали Мрія. Чудове ім’я. І вона сама була чудова. Просто прекрасна. Я милувався нею кожної ночі, коли ти спала. Ми літали разом у небесних просторах, і нам було так добре удвох.
–А чому було? Де вона тепер?
–Її нема. Померла.
–Як мрія може померти?
–Хто б питав. Коли людина перестає вірити у свою мрію, та помирає.
// Щось мені якимсь дивним холодком повіяло. Боюсь подумати, бо здогадається.
–І що ти робитимеш тепер?
–Нічого. Як і ти.
–А можна мені поглянути на неї?
–Навіщо? Ти її чудово знала. Це була твоя мрія. Але ти її згубила. Ти її не воскресиш, і тобі стане ще гірше. Краще не треба.
–Ну я прошу тебе! Дай мені ще раз спробувати. Якщо не вийде, то принаймні ще раз гляну на неї.
–Вона дуже далеко звідси. Туди можна потрапити, тільки долетівши на крилах ангела.
–Ну давай спробуємо.
–Ну давай. Тебе все одно не переконаєш. Збирайся.
–Секунду. Я готова. Полетіли.
–Бери одне крило, і тримайся міцно за мене.
// Ми обнялися, я заплющила очі (страшно), і ми полетіли!!! Я летіла зі своїм ангелом!!! Мені згадався чудовий вислів про те, що люди – це ангели з одним крилом, і тому вони можуть літати, тільки міцно обнявшись. Цікаво, чи я ще раз колись отак полечу?
За якусь мить ми були у якомусь дивному місці. Не схоже на землю.
–Де я?
–Це цвинтар людських мрій.
// У мене похололо всередині. Скільки їх тут, бідних, нещасних мрій, яким не судилося здійснитись. А все тому, що люди просто перестали вірити у те, що ці мрії можуть збутися. І перестали будь-що робити. І я нічим не краща. Де ти, моя мрієчко?
Раптом я побачила два маленькі свіжі горбочки. І квіти. Багато квітів. І дві постаті. Одна була з крилами.
–Хто це? І чому горбочків два? У мене була одна мрія.
–Зараз побачиш.
З жахом я побачила надпис: Мрія про вічне кохання. А поруч ще такий самий. А то чия?
Постаті обернулися. Той, що з крилами, схожий на Анхеля як дві каплі води. Певно, чийсь охоронець. А другий... До болю знайоме обличчя. І голос, який не сплутати з ніяким іншим:
–Ну от ми і зустрілися.
–І де. На кладовищі наших мрій.
–Як ти зараз?
–Якщо чесно, погано. А ти?
–Я також. Чому ти це зробила?
–Не знаю. А ти?
–Побачив, що ти зробила зі своєю мрією.
–Але ж не я перша...
–І не я.
–Тоді хто?
–Ми. Обоє. Разом.
–Ще скажи одночасно.
–Саме так.
–Молодці. Але якщо ми разом поховали свої мрії, чому тоді разом не плекали їх?
// Тут ангели втрутилися в нашу розмову.
–Ну от тепер і спробуйте це з’ясувати.
–Я не знала, чи ти кохаєш мене.
–І я також.
–Але ж я писала про це.
–Писала, але не сказала.
–Але ж і ти не сказав.
–Ну то маєм шанс сказати це зараз. Тут нікого більше нема. Ангели не враховуються.
// Ми пообіцяли спробувати відродити наші мрії. Хай і наші ангели закохуються.
–А давай полетимо кудись разом, поки ангели відпочивають.
–Та ми ж люди.
–Згадай, люди – це ангели з одним крилом. А у нас крила справжніх ангелів.
–Страшно.
–Ну ти ж щойно літала.
–Так то з ангелом.
–Невже ти думаєш, що я охоронятиму тебе гірше за твого ангела?
–Взагалі-то ти мій земний ангел.
–Тримайся!
–А куди ми полетимо?
–До зірок, звісно. Я покажу тобі зірку нашого кохання. Я зовсім недавно її побачив.
–У телескоп?
–Ні, очима серця.
Міцно обнявшись, ми полетіли. Очі у мене були відкриті: зі мною мій ангел.
На хвильку оглянувшись, я помітила, як наші ангели витягали запасні крила. До чого ж вони хитрі!
*********
... Прокинувшись, я помітила на підвіконні дві маленькі пір’їнки. Не схожі на гусячі, з подушки. Я знаю, чиї вони...
... У мене сьогодні був трохи важкий день. Це тому, що мій ангел-охоронець замало відпочив. А яким день був у тебе, коханий?
... Знаю, ми ще політаємо...

2007