Звичайна неділя 17 липня 2011 року. Сонце шкварить, наче замріялось-захопилось, граючи дужими м"язами-променями. Розімлілі люди прагнуть не хліба і видовищ, а пиття і затінку, і хоч найлінивішого вітерцю. Вийшовши з маршрутки, поспішають до води, до наймилішого зараз Брюховицького озера. А частина з них не біжить з усіма, щоб захопити краще місце під сонцем, тобто подалі від нього. Підходять, вітаються і чекають решту товариства. Це "обрані", себто ті, хто обрали собі побачення з мистецтвом найвищого гатунку. Відгукнулися на запрошення Наталі Криничанки і, перекроївши-перепланувавши справи, зібралися на мистецьку зустріч у Музеї модерну і скульптури Михайла Дзиндри.

Усіх, і авторів сайту, і просто небайдужих, у цей день об"єднала любов до Слова, до його втілення у поезії, у музиці, у скульптурі. І ці втілення були якось так магічно поєднані між собою, наче триєдине уособлення Прекрасного. Бо якщо архітектура – це застигла музика, то скульптура Михайла Дзиндри – це застигла поезія.

У цьому мали можливість пересвідчитися усі, сидячи тісним колом серед творінь, котрі наче розступилися, зробивши місце для своїх посестер, пісень і віршів. Натхненно чарувала звуками гітара Наталки, а на зміну мінорним ноткам приходило веселе і жартівливе пародійне слово Івана Гентоша, знаного нашого і незрівнянного Тюльпанного. І навіть улюбленець усіх, чудовий песик Вулфік, підходив, щиро заглядаючи в очі, з пошанівком лизав руку, поки гладили його мудру голову, і рушав до наступного гостя, а потім блаженно розлігля всередині кола і зачаровано слухав, посмикуючи вухами.

Наталя відкрила невтаємниченим, що серед скульптур є одна особлива, проходячи крізь яку, загадуєш бажання, і воно обов"язково збувається. Не було нікого, хто не захотів би скористатися магією Майстра; хто вголос, як Іван, хто пошепки, хто подумки, як Наталя і я, довіряли свою мрію душі митця, частинка котрої, здавалося, в цю мить перебувала серед нас. А довірившись, поверталися до кола, де направду розсипались перли: і серйозні оригінали, і веселі пародії, і чаруючі звуки. А серця розквітали, проживаючи малесеньке життя-казку одного літнього дня.

Закінчилася чергова екскурсія, і гостинна господиня, пані Софія, запросила усіх до столу, на свій неперевершений пиріг з чорницями. А на столі стояла лампа, привезена з далекої Америки, котра здалася мені лампою Алладіна. Непомітно для інших я потерла її рукою, загадавши знову своє заповітне бажання, і тихенько шепнула джинові, котрий, я знаю точно, вийшов з лампи і став збоку, що дуже хочу, аби воно збулося, ну вже коли вдасться, я не наполягаю на невідкладності. А поки усі насолоджувалися чудовим пирогом з духмяним липовим чаєм і неймовірно смачною кавою, намеленою "на щастя" Наталею, пані Софія дарувала присутнім своє слово, читаючи сторінку за сторінкою зі своєї нової книжки. Як мама діткам, згадалося…

А потім настала черга вже нашої екскурсії. Пані Софія підводила нас від роботи до роботи, розповідаючи історію створення, пояснюючи, з якого матеріалу їх виготовлено, називаючи кожну. Понад вісімсот експонатів, і у кожного своя особлива історія, своя аура, своя маленька душа. Так-так, вони живі, от тільки що не рухаються. Їх очі дивляться на нас, зазирають нам, здавалося, до найглибших, найпотаємніших закутків серця, зрушуючи там щось особливе, неповторне, що досі чекало на поштовх. У кожної людини є така струна, котра чекає, коли ж її зачеплять, щоб умить озватися неймовірною мелодією. І чи одна вона, отака струна... Наші струни було зачеплено того дня не раз. Особливо вразила мене "Людина Чорнобиля", робота, створена задовго до страшної катастрофи, у далекому 1972 році. Майстер знав, якимось дивним чуттям відчував, що чекає людство, засліплене жадобою комфорту і вигоди. Мабуть, обрані Талантом таки мають особливий дар передчуття, що б там не казали прагматики і скептики. А пан Михайло Дзиндра до кінця літ залишався романтиком, залюбленим в життя і в Україну. Недарма ж бо його скульптури мають такі романтичні назви. Щоправда, пані Софія наголошувала, що дивлячись на скульптуру, кожен може побачити у ній щось своє, співгармонійне з його особистими фантазіями. Так, мені ще на початку читань одна скульптура видалася добрим демоном, так пильно він вдивлявся в наше коло, а направду то був "Дяк", а "Переляканий солдат", котрого знимкують чи не усі відвідувачі музею, став для мене особисто закоханим Дон-Кіхотом, котрий боїться не встигнути до своєї Дульсинеї.

На прощання пані Софія гостинно дозволила проводити виїзні творчі засідання "Поетичних майстерень" у приміщенні павільйону. І скільки б авторів не прийшло читати свої твори, скільки слухачів би не зібралося, компанію їм радо складуть вісімсот вісім вдячних господарів. А вони вміють не тільки мовчки слухати, вони вміють по-особливому, в тільки їм властивій манері, плескати. І вони запрошували в гості, бо деколи їм стає сумно, особливо, як надворі ллє дощ і його каплі так і норовлять пролізти без квитка через дірки в неполагодженому даху, на котрий у держави ніяк не знайдеться коштів. Тож завітайте в це направду незвичайне місце, сходіть за порцією натхнення, чи й оберіть собі музу, чи муза. Там їх ще багато залишилося, готових надихати вас на найкращі ваші творіння.

22.07.2011

P.S. Щось не змогла визначитися, що котрого типів публікацій віднести цей текст, хотілося б до репортажів, та такого не передбачено. Тож поки що тут.