Завершено вечірню молитву. Повільно заплющую очі. Аналізую день. Плюс-мінус, але не найгірше. Ще один день повільно відходить. Стає історією. Всесвітньою історією. Моєю історією. Заглиблююсь в морок ночі.. Засинаю…
Раптом відчуваю, як щось повільно ворушиться біля голови. Повертаю голову і злегка привідкриваю повіки. Щось біле і маленьке. Що це таке? Розплющую очі. Воно зауважує, що я дивлюсь на нього, але не зникає. Навпаки, починає збільшуватися, набувати певної форми. Якої? Щось середнє між голубом і людиною. Тепер це вже людина з крилами голуба. Крила ростуть, розпростуються.
–Ти хто?
–Я твій ангел.
–Ангел – охоронець?!
–Так.
–А чому я тебе бачу?
–Щоб ти переконалася і повірила, що я існую.
–Але ж я знаю, що ти існуєш.
–Ти знаєш, але не віриш.
–А хіба знати гірше, ніж вірити? І як можна знати, не вірячи? Я і знаю, і вірю.
–Знати не гірше. Але і не краще. Краще вірити. Так легше і простіше.
Ангел збирається йти.
–Ти куди?
–Мені треба політати, розім’яти крила.
–Ти що, мене покинеш?
–Поки ти спиш, я можу відпочити.
–Але ж я не сплю!
–Зараз ще ні, але за хвилину заснеш.
–Ні, не засну. Я тепер не скоро засну. Я ще ніколи не бачила ангелів.
–Неправда, мене ти бачила. І не раз.
–Коли?
–У дитинстві.
–Але я не пам’ятаю.
–Це не дивно. Нас ніхто не пам’ятає. Хоча всі бачать.
–А чому?
–Коли діти виростають, вони перестають вірити у чуда і в нас, ангелів.
–Але ж дорослі вірять у вас!
–Дехто вірить, справді. Але не так, як у дитинстві.
–Дорослі звикли покладатися на себе чи інших людей. А ви є у кожної людини?
–Так, у кожної.
–Тоді чому ж ви не охороняєте нас?
–Ми охороняємо, тільки ви не завжди це зауважуєте.
–А коли ми, дорослі, можемо вас побачити?
–Коли перебуваєте на межі реальності і сновидіння. Або на межі життя і смерті.
–Дякувати Богу, я зараз на першій межі. А як тебе звати?
–Ніяк.
–А можна, я дам тобі ім’я?
–Звичайно. Якщо тобі так хочеться.
–Так, хочеться. Я не звикла розмовляти з ніким.
–Я не ніхто. Я ангел. І можеш назвати мене, як тобі заманеться.
–Можна я назву тебе Анхель? Або Енжел?
–Можна.
–Тоді ти будеш зватися Анхель. А прізвище у тебе буде Енжел.
–Гаразд. Хай буде так.
// Здорово! Тепер у мене є знайомий ангел. І його звати Анхель Енжел.
–А ти чоловік чи жінка?
–Я безстатевий.
–Тоді чому безстатевий? Так кажуть, коли хтось чоловік. А якби ти був ні чоловік, ні жінка, ти б сказав: безстатеве.
–Ну це ж ти мене назвала чоловічим ім’ям: Анхель. Це тому, що ти жінка. І тобі потрібен чоловік. Якби ти була чоловіком, то назвала б мене Анхелою. Або Анжелікою. Або Анджеліною.
–Джолі… Ну гаразд, Анхелю. Я все-таки буду вважати тебе чоловіком.
–Якщо тобі так хочеться. То будь-ласка.
–Ти якийсь дивний. Зі всім погоджуєшся. Так наче у тебе нема власної думки.
–Мої думки ти все одно не зрозумієш. Вони не про людське.
–Але ж ти про мене думаєш?
–Думаєш ти. І вирішуєш також. Я тільки виправляю твої помилки, щоб тобі не так боляче було, коли життя наказує за них.
–А куди ти збирався летіти?
–Про це я можу говорити тільки з ангелами.
–А зі мною про що ти можеш говорити?
–Про твої справи, наприклад.
–Ну, про них я не хочу говорити. Принаймні зараз, перед сном. Мені вистачає цілого дня.
–А про що ти хотіла б поговорити?
–Ну, наприклад, про те, чому ти мене не оберігав у дуже критичні випадки мого життя. Коли я падала з поїзда, наприклад, чи коли тонула в морі, чи обпекла ногу по саме коліно. Або коли наступила на цвях. Де ти тоді літав?
–Ти почала говорити зі мною, як з колишнім чоловіком. Де був, що робив.
–Я з ним так не розмовляла. І він мав право бути де хотів і робити те, що вважав за краще. А ти мій охоронець, і вдень мав би бути біля мене. Хіба не так?
–Я там і був. У кінцевому рахунку, з тобою все гаразд. А чи знаєш ти, що було б, якби я не був поруч?
–В принципі, здогадуюсь. Зрештою, все справді обійшлося, кожного разу. Вибач, я більше не буду тобі дорікати. Я знаю, що я трохи вредна.
–Так, саме трохи…….
–Анхелю, а скажи, чи могла б я тебе назвати ще якось, ще одним ім’ям?
–Ні. Бо ти мене вже назвала. Але навіть якби ти не дала мені цього імені, то однаково так, як думаєш зараз, не змогла б називати.
–А звідки ти знаєш, як я хотіла б тебе ще назвати? І чому не змогла б?
–Звідки я знаю? Ще б не знати. Я ж кожного вечора чую це ім’я. Ти ж щовечора в молитві згадуєш його. І ти сама назвала його своїм земним ангелом. Не може бути двох ангелів на одне ім’я.
–Але ж ти ангел небесний. І не мав би імені, якби я тебе не назвала. То чому не можеш мати двох імен?
–Коли мене призначили бути твоїм ангелом, то я пов’язаний з твоїм ім’ям в Книзі Життя. Тому я не зовсім безіменний. Просто тобі цього не дано знати. А його ти вибрала своїм ангелом сама.
–Що ти хочеш цим сказати? Що я зробила неправильний вибір?
–Я цього не говорив. І як на мене, то вибір більш ніж вдалий. Можливо, тому, що він не зовсім твій.
–Як це не мій? А чий? Його?
–Не твій, і не його. Наш.
–Як то так ваш?
–Це ми, ваші ангели-охоронці, допомогли вам зробити ваш вибір. Тому що ми знаємо вас краще за вас самих.
–Ну таке скажеш. Ти знаєш мене краще за мене? І ти сам щойно говорив, що вибір роблю я, а ти тільки помилки виправляєш.
–Звісно, я знаю тебе краще. І щоб мені було менше роботи по усуненню помилок, я й допоміг тобі у виборі. Інакше що б я був за ангел-охоронець. Я би мусив тоді без кінця витягувати тебе з усіляких халеп, у які ти потрапляла би раз у раз. А так я можу допомогти тобі їх хоч іноді уникнути.
–Але ж я і так постійно втрапляю кудись. І чому ти обмежуєш мою свободу вибору?
–А так втрапляла б у нескінченно більшу кількість разів. І наслідки були б куди сумніші. Гаразд. Не буду більше тебе обмежувати. Подивимось, що ти вибереш наступного разу.

– Вибач, не сердься. Якщо ти мені допомагаєш, то хай буде так. Зрештою, ти знаєш свою справу. Інакше тебе би вже замінили.
– А от тут ти не права. Ангела призначають один раз. І якщо він не може допомогти, то не тому, що він не справляється зі своїми обов’язками. А тому, що людина не хоче слухатися голосу Провидіння.
– І що, і я не слухаюся?
– Про себе взагалі краще не згадуй. Ти не слухаєш ні голосу розуму, ні голосу серця, ні голосу Провидіння. Коли говорить розум, слухаєш серце. А коли говорить серце, намагаєшся добитися щось від розуму. Вони в тебе як журавель і чапля. І ще, ти хочеш все зробити по своєму. А сама так мало ще знаєш, і так мало можеш.
– А хіба так погано робити так, як вважаєш за потрібне?
– Не погано. Але перед тим варто подумати, добре подумати.
– А я, по твоєму, не думаю?
– Думаєш. Іноді навіть надто довго. Але не про те.
– Ну дозволь мені вже думати про те, про що хочу.
– Іноді перед тим, як подумати, варто таки помолитися. А не тільки перед тим, як щось зробити.
– А чому не все мої молитви почуті?
– А хіба хтось з твоїх близьких зараз хворий, чи каліка?
– Ні, дякувати Богу.
– То в чому річ?
– Ну, коли ти кажеш, що все знаєш, то міг би здогадатися.
– Та я здогадався. Але чому це я маю здогадуватися? Якщо ти не хочеш про це говорити, чому хтось має це виконувати, здогадуючись?
– А от зараз ти говориш, як справжній чоловік. Вам усе треба пояснювати. Розжувати, в рот покласти. І допомогти ковтнути. Могли б хоч деколи здогадатись.
– А ти краще конкретно скажи. Тоді більше шансів, що отримаєш саме те, що хочеш.
– Ну гаразд. Я над цим подумаю. Обіцяю. Поговорімо краще про кохання.
– Ти стільки вже говориш про це. Шкода, що тільки говориш.
– Ну не тільки говорю. Я ще ним займаюсь, якщо тобі це відомо.
– Та відомо. Але краще би ти менше ним займалась. То потім менше гріхів мала б.
– Отакої. Хоча і тут ти маєш рацію, капосний. Я й сама це знаю.
–Ну от, знаєш, а робиш.
–Але я не буду тобі обіцяти, що більше не буду. Бо то неправда.
–А щодо кохання, що ти про нього знаєш? Ти знаєш, що таке справжнє кохання?
–Так, знаю, я не раз чула і читала це місце з Біблії.
–Там про любов. То ширше поняття. Хоча по суті одне і те ж. А кохання треба відчувати, його треба проживати кожною часточкою душі і тіла. Ним треба жити, вдихати і видихати, як повітря, дарувати, як безцінний дар, як найбільший скарб душі.
–Знаю. І взагалі, я дуже сильно кохаю одну людину. І саме так, як ти щойно казав.
–Ти вважаєш, що ти саме так його кохаєш.
–Ні, не вважаю. Саме кохаю.
–Ну це ми зараз перевіримо, раз ти так затято це говориш. Кохання – це не просто слова. Це також дія. Як віра без діл мертва, так і кохання на одних словах не тримається. Йому потрібні конкретні вчинки. Побачимо, на що ти здатна заради свого коханого.
–На все! Все, що треба.
–От! Що треба. А кому треба? Тобі чи йому?
–Йому!
–А що йому треба, ти хоч знаєш?
–Знаю! Принаймні, здогадуюсь.
–Ну от і почалося.
–Чи готова ти заради нього відмовитися від усіх решти осіб чоловічої статі?
–Звичайно.
–Звичайно чи так?
–Ну так.
–А повторювати йому щоразу, що він найкращий і найдорожчий, після кожної зробленої ним дурниці?
–Так, звичайно.
–Гаразд.
–А встати рано-ранесенько, щоб приготувати йому сніданок?
–Ну я ж сова. І він також. Ну гаразд.
–А приготувавши обід, не чекати, що тобі зроблять каву, як ти звикла, а самій зробити її для всіх?
–Ну ти знаєш, як я люблю, коли мені приготують каву! Так!
–А прасувати сорочки і штани, щоб у нього завжди був бездоганний вигляд?
–Ну готова.
–А краватки зав’язувати?
–Терпіти не можу, але так.
–А збирати щоранку розкидані шкарпетки? а знаходити в різних місцях квартири чашки з засохлим чаєм? а закручувати тюбик з зубною пастою?
–Чому ти вважаєш його таким нехлюєм?
–А чому ти не вважаєш? Ти що, знаєш, який він? Чи яким виявиться згодом? Згадай свій перший гіркий досвід.
–А оце вже заборонений прийом. Я просила не нагадувати. Всіх. Тебе це також стосується.
–Не буду. Та й тобі би вже можна було забути. І не нервувати.
–Я не нервую. І взагалі, не думаю про це.
–Не думаєш? Тоді скажи, чому досі з такою піною навколо рота переконуєш себе і всіх, що ніколи не вийдеш заміж знову? Боїшся?!
–Не боюся! Просто не хочу. Навіщо?
–А навіщо закохалася? Щоб мучити себе і його?
–Ніхто не забороняє кохати, не думаючи про шлюб.
–Але ж кохання і є шлюб. Це шлюб душі. Душа присягає іншій душі вічне кохання як вічне служіння. Інакше воно не має смислу.
–Так це душі. А людське одруження це зовсім інше.
–Не інше, а повніше. Це присягання перед Богом. Для певності. Щоб не дати спокусі зашкодити.
–Ти дуже розумний. Я вже раз присягала. І що?
–Згадай, що ти знала про кохання тоді, і що тепер.
–Це нічого не змінює. І взагалі, дай мені спокій з цим. Сама розберуся якось.
–Сама не розберешся. А ще так гарно означила: Любов – це світло, яке той, хто кохає, дарує тому, кого кохає. І де то світло? Щось кругом суцільна темрява.
–Ну я ж не тебе кохаю.
–А в нього також не дуже світилося.
–Бо він спить давно. Напевне. І взагалі, що я з тобою вирішила про кохання говорити. Що ти можеш знати про кохання. Ангели ж не закохуються.
–А що ти знаєш про ангелів? Я також був закоханий. Донедавна.
–Ой, розкажи. А чому донедавна? Що трапилося, Анхелику?
–Її звали Мрія. Чудове ім’я. І вона сама була чудова. Просто прекрасна. Я милувався нею кожної ночі, коли ти спала. Ми літали разом у небесних просторах, і нам було так добре удвох.
–А чому було? Де вона тепер?
–Її нема. Померла.
–Як мрія може померти?
–Хто б питав. Коли людина перестає вірити у свою мрію, та помирає.
// Щось мені якимсь дивним холодком повіяло. Боюсь подумати, бо здогадається.
–І що ти робитимеш тепер?
–Нічого. Як і ти.
–А можна мені поглянути на неї?
–Навіщо? Ти її чудово знала. Це була твоя мрія. Але ти її згубила. Ти її не воскресиш, і тобі стане ще гірше. Краще не треба.
–Ну я прошу тебе! Дай мені ще раз спробувати. Якщо не вийде, то принаймні ще раз гляну на неї.
–Вона дуже далеко звідси. Туди можна потрапити, тільки долетівши на крилах ангела.
–Ну давай спробуємо.
–Ну давай. Тебе все одно не переконаєш. Збирайся.
–Секунду. Я готова. Полетіли.
–Бери одне крило, і тримайся міцно за мене.
// Ми обнялися, я заплющила очі (страшно), і ми полетіли!!! Я летіла зі своїм ангелом!!! Мені згадався чудовий вислів про те, що люди – це ангели з одним крилом, і тому вони можуть літати, тільки міцно обнявшись. Цікаво, чи я ще раз колись отак полечу?
За якусь мить ми були у якомусь дивному місці. Не схоже на землю.
–Де я?
–Це цвинтар людських мрій.
// У мене похололо всередині. Скільки їх тут, бідних, нещасних мрій, яким не судилося здійснитись. А все тому, що люди просто перестали вірити у те, що ці мрії можуть збутися. І перестали будь-що робити. І я нічим не краща. Де ти, моя мрієчко?
Раптом я побачила два маленькі свіжі горбочки. І квіти. Багато квітів. І дві постаті. Одна була з крилами.
–Хто це? І чому горбочків два? У мене була одна мрія.
–Зараз побачиш.
З жахом я побачила надпис: Мрія про вічне кохання. А поруч ще такий самий. А то чия?
Постаті обернулися. Той, що з крилами, схожий на Анхеля як дві каплі води. Певно, чийсь охоронець. А другий... До болю знайоме обличчя. І голос, який не сплутати з ніяким іншим:
–Ну от ми і зустрілися.
–І де. На кладовищі наших мрій.
–Як ти зараз?
–Якщо чесно, погано. А ти?
–Я також. Чому ти це зробила?
–Не знаю. А ти?
–Побачив, що ти зробила зі своєю мрією.
–Але ж не я перша...
–І не я.
–Тоді хто?
–Ми. Обоє. Разом.
–Ще скажи одночасно.
–Саме так.
–Молодці. Але якщо ми разом поховали свої мрії, чому тоді разом не плекали їх?
// Тут ангели втрутилися в нашу розмову.
–Ну от тепер і спробуйте це з’ясувати.
–Я не знала, чи ти кохаєш мене.
–І я також.
–Але ж я писала про це.
–Писала, але не сказала.
–Але ж і ти не сказав.
–Ну то маєм шанс сказати це зараз. Тут нікого більше нема. Ангели не враховуються.
// Ми пообіцяли спробувати відродити наші мрії. Хай і наші ангели закохуються.
–А давай полетимо кудись разом, поки ангели відпочивають.
–Та ми ж люди.
–Згадай, люди – це ангели з одним крилом. А у нас крила справжніх ангелів.
–Страшно.
–Ну ти ж щойно літала.
–Так то з ангелом.
–Невже ти думаєш, що я охоронятиму тебе гірше за твого ангела?
–Взагалі-то ти мій земний ангел.
–Тримайся!
–А куди ми полетимо?
–До зірок, звісно. Я покажу тобі зірку нашого кохання. Я зовсім недавно її побачив.
–У телескоп?
–Ні, очима серця.
Міцно обнявшись, ми полетіли. Очі у мене були відкриті: зі мною мій ангел.
На хвильку оглянувшись, я помітила, як наші ангели витягали запасні крила. До чого ж вони хитрі!
*********
... Прокинувшись, я помітила на підвіконні дві маленькі пір’їнки. Не схожі на гусячі, з подушки. Я знаю, чиї вони...
... У мене сьогодні був трохи важкий день. Це тому, що мій ангел-охоронець замало відпочив. А яким день був у тебе, коханий?
... Знаю, ми ще політаємо...

2007