Піднімаюсь на схил, як на гребінь самої себе.
Опускається тиша, але не привносить порядку.
Я молюся, бо знаю: хоч давнє усе, а слабе.
І пасуться на схилі лиш яблуня і яблунятко.
Виринають із пам’яті лиця, немов з-під води,
і здається, що світові не умістити об’єму
усього́, що вже трапилось. Господи, не підведи,
і хай буде по-твоєму все в королівстві твоєму
і по-моєму все – в королівстві моїм.
Піднімаюсь потроху – видніється дім
у рельєфі такому, якого іще не було́.
Вчора дід сивочубий, водій «Верховини» чи «Яви»
зупинився навпроти і довго вдивлявся в чоло,
І спитав не багато й не мало, а просто – «Чия Ви?».
Піднімаюсь на схил, обмірковую все, - а чия ж?
Наближається ніч по відомому їй розпорядку.
Я молюсь, як умію, а вмію лише «Отче наш»,
І пасуться на схилі лиш яблуня і яблунятко.


грудень 2015

Стояли такі холоди,
Такі молоді, неумілі.
Під стріхою тиша звила
Гніздо, у якому ночує.
І звуки нічної ходи
Мені проступали на тілі.
І пісня проламувала
Мовчання усім, хто не чує.
Ми далі підемо навкіс –
Водночас глибоко й високо.
А ти на півшля́сі припнись
За вогку листя́ну завісу.
Отут починається ліс,
Розріджений світлом і соком.
Отут обривається ліс.
А що поза ним? Поза лісом
Стояли такі холоди!
Лиш нікого їм холодити.
Сідай, присідай і розкаж.
Себе, оповівши, потроїш.
Навала снігів, як орди.
Навіщо так довго ходити?
Кроїти очима пейзаж,
Якщо його – не перекроїш?
Залишся і перезимуй!
І виший себе по-ново́му!
Ну – що ти?! Притих, заскоруб,
Язик надломивши, як вістря.
Виходиш на стежку німу,
Ногами зминаєш солому.
Руками здираєш кору
І листя, і листя, і листя…
Закинути світ на плече!
На тебе смиренно чекати.
Стояли такі холоди –
Кольо́рів і запахів сивих.
Уже й не болить, не пече
Рукою об руку черкати.
Навала снігів, як орди.
І видих такий, ніби вивих.


2015

насправді більшість вічного пусте
пусте у сенсі повне як пустеля
пусте у сенсі тихе як пастель
пусте як переповнена оселя
як переспілі вишні як стіна
як спів як голос і як тишина
пусте це тільки спосіб наректи
чи відректися від усього й зразу
й уже нікуди більше не іти
не поспішати не гребти не разом
не пішохід не сніг не падолист
велосипедна вигнута доріжка
маленьке місто струхлявілий міст
до берегів прикутий як до ліжка
фотографічна техніка садів
пусте - коли нічого не садив
десь був народ і десь він перенісся
усе тобі нашіптує: мудрій
холодний дощ січе по переніссю
болотна м'ята в'яне у відрі
а пустота - це тільки у тобі

Легко, ой легко повірити: будуть дощі.
О, бережися. Перейде усе на ніщо.
Краплі, як губи, торкаються глухо до щік.
Осінь приходить, і що?
Осінь чекає визнання, чекає престолу.
Очі вітражні, пошарпані сходи костьолу.
О, бережися. Перейде усе на ніщо.
Ледве тримаю себе при собі, а тебе?
Айстри уже розпорошуюють лагідний квіт.
Іхнє знеболене соло таке голубе,
Ніби мелодії квінт.
Музика вміє безшумно ставать на пуанти,
Тільки коли помирають ії музиканти.
Айстри уже розпорошують лагідний квіт.
Тіні, як звуки, торкаються плинно до щік,
Вечір лунає глибóко і каро, мов альт,
І по краплині себе розкрадають дощі,
Сиплють за коміри пальт.
Так обривається вицвіла тиша, а саме:
Так вибухають осінні звучання ансамблів.
Вечір лунає глибóко і каро, мов альт.

Тішся, музúко, щастя твоє:
Ти відлунав,
але музика -
Є.


2013

Дощу незмога почати все,
А більш — несила згасити все.
Коли, гадаєш, Личáківське
Людьми й плющем пересититься?
Пожбурить вітер каштанами,
А ми похилимо голови?
Дощу насіння криштального
Нарешті випроси, голубе!
Бо вже захочеться осені
З калюж напитися нáхильці.
Вона спитає: “Вино се, ні?”,
Сипне листóпадні матриці,
Сипне й у тишу задивиться:
Усе вмирає чи гра-таки?
За нею підуть на милицях
Кав'ярні тіні і запахи,
Кав'ярні присмаки й дотики,
Гурмани-критики — блазні ці!
Гострéнні вúшпилі готики
За нею бігтимуть нáзирці.
Вона ж ітиме мансардами,
Вона ітиме балконами,
І буде листом надсадно так
До скла тулитись віконного.
Най тишу буде розвінчано!
Дощі спромóжуться випасти!
І затанцюють по кінчиках
Розкольорóваних вивісок,
Розкольорóваних клаптиків,
Які на місто позиркуюють,
Дощі впадуть, як галактики
Із неземною говіркою!
Нарешті, осене, вихили
Прозорі чаші і келихи.
Най площі пахнуть горіхово,
Такі близькі до істерики.
Я вже не знаю, благати як!
Торкнися, зливо, плеча й лиця!
Химерних вулиць граматика
Так небуденно вивчається.
Ми ж тінню, осене, зробимось!
Усе вмирає чи гра то є?
Аж до вітальні заходить хтось,
Питає: “Чуєш, накрапує?”.

По сходах зіскокує дух,
По сходах підноситься страх.
Слова претендують на друк,
І їх піднімають, як стяг,
Повсюдно чіпляють, як стяг,
Як жертву прийдешньому, жест.
Епоха кочує по днях -
Остання зі зримих божеств,
Остання із вицвілих будд -
Висотує всі голоси.
Слова, перетерті на брухт,
Збирають по душах ясир.

Епохо, хто ти єси
І як тебе перебуть?

Місто шокує, і це очевидно, бо що ж...
Ріки і плавні інакші в своєму триванні:
Плеса озерні нечутно проковтують дощ,
Тоне у водному безмірі все тривіальне.

Раптом захочеш - і ти неодмінно приходь.
Тут королюють граційні сумні пелікани.


Місто безводдям людину карає на плоть.
Сплять океани.

Чому ти, вечоре, притих,
Не дописавши синій диптих?
Ти покладаєшся на тих
несвоєчасних і самітних
поетів? Їхній анапест
на долю кожну ляже нáвхрест?
І буде ручка — як ефес,
в руці затиснутий на захист?
Чому ти, вечоре, замовк?
Та ж наслухá руїнний замок
Твоїх неслóвлених думок -
Тих непокірних полонянок.
Вони танцюють по росі,
Покоси хиляться, прим'яті,
І висипають сто насінь,
і посміхаються в сум'ятті.
Чому ж ти, вечоре, у тій
всеакварéлевій розмові
повірив німості святій
і так затих ся на півслові?
Але допоки ти мовчиш,
і бузинóво пахне тиша,
то десь народжується вірш
й апологет печальних віршів!

Я кожен день убиваю спробу
Ходити прямо, дивитись рівно.
І все ховаю в подерту торбу:
дорогу першу і третіх півнів.
Міста городять себе од згуби
Чи то валами, чи то ровами,
І завжди ставлять питання руба:
Або ви з нами, або не з нами.
А люди часто питань не ставлять,
І не говорять одні до одних,
І потім ходить захрипла пам'ять
Попід хатами і по городах
І каже: "Мусиш нове почати,
Бо щось загублене і зітерте".
А думка крає: "Чого ж мовчав ти,
Чому не крикнув нічого смерті?!"
Бо як захочеться говорити,
То вже на цвинтарі простувати,
І там саджати слова і квіти,
І викорінювать постулати,
Коли намарно. І річ не в тому,
Що не любили одне одного.
Бо це була кругосвітня втома,
І більш нічого.

Вогкий присмак губ.
Середньовіччя.
Мідний свíчник. Мідне передпліччя.
Хто кохає - не кохає двічі,
Тільки раз.
Все, що тліло, зрештою зотліло.
Чорні сходи часом забілúло.
Темно-синє крапає чорнило
На форзац.
Люди ходять по життєвій ринві -
В чомусь винні, в чомусь безневинні.
Золота закочується гривня
За обрíй.
Потім знову хідникú і сходи,
Срібний тáляр понад місто сходить.
Ніч згортає вітерцевий подих
У сувій.
Так вільготно простягати руки!
Листя ледь доторкується бруку
І дає оманну запоруку -
Пустослів.
Пам'ять трохи спогадів позичить -
Пригадати стишені обличчя,
Вогкий присмак губ.
Середньовіччя.
Ранок.
Львів.

Ніч бере долину у полон
І смереки ставить на сторóж,
Як з гори зіходить білий слон
напуватись в Чорний Черемош.
Горбиться глибока далина.
У безпутті світу і речей
мандрівник — то завжди одинак,
Хто його до чого прирече?
Гори знають: тиша нетривка,
Ніч до зір лягає горілиць.
Небо! Прихисти мандрівника
на самотніх острівцях каплиць.
Він розкаже обрисам ікон,
Що пройшов хребти гірські уздовж,
Що вночі зіходить білий слон
напуватись в Чорний Черемош.

“Діво Маріє,
вино із чорниць буває терпким.
губи від нього сині.
Діво Маріє!
про що найчастіше
просять твої подорожні -
дістатися врешті дому?
Діво Маріє!
вино із чорниць буває терпким!”

Ще густа й глибока далина
вже готова світочі прийнять.
Мандрівник — то завжди одинак,
а у горах — навіть без коня.
Врешті, кожен має свій полон.
Тишу ані звуком не тривож.
Хай вночі зіходить білий слон
напуватись в Чорний Черемош.

В мені любов. І ні біди, окрім
Тієї, що приходить віч-на-вічно.
Іде світанок (на печаль сліпим),
збирає птаство на ранкове віче.
А я стою від спогадів німа.
Є сто доріг і сто пісень, початку
яким нема й завершення нема,
а тільки кроки, кроки, як печатки.
Комусь не треба компасів і мап,
Аби дізнатись, де чиї дороги.
(Бо це не ті, що плин беруть від мавп,
Але й не ті, що тягнуться до Бога).
А я - не знаю, хто куди піде,
Чи захлинеться іволгова пісня,
Чи зможу я набрати до грудей
Тепла, і сонця, й кольору, - не кисню?
Коли негода випаде сліпа
І розчахнеться гілка на горісі?
Коли Земля смертельні зробить па
і піде в танець по інакшій вісі, -
Чи розгадаю таїнство? А втім,
допоки світ вбиратиму у вічі, -
В мені любов. І ні біди, окрім
Тієї, що приходить віч-на-вічно.

Ну ось і травень. Збираю речі.
Мене чекають п'янкі оливи.
Чиїсь фінали — мої предтечі
і безконечні речитативи.
Піду в Афіни. Піду босоніж.
До грецьких іпсилону і гамми.
А ти дорогу мені присолиш.
(Ти завжди плутав із чумаками).
Спочатку будуть міста-держави,
там жваві люди — знавці торгівлі —
глибокі очі й тіла тужаві,
і Понт Евксинський — зелені хвилі.
О ми, що ходим у світ без віри,
не певні долі й путі своєї.
Я закохаюся в очі Тіри,
в широкі плечі Пантікапею.


І врешті ляжуть шляхи позаду.
І я прийду в золоту Елладу.


Там буде вітряно і солоно,
і сонце груди мої оближе.
І хтось нестиме достиглі грона
на гору в хмари, дивлюсь — Олімп же!
Мені піднятися б — і до Зевса,
Ще зовсім трохи — на вічність вище,
І розказати, що поетеса,
а він, як вийде, не любить віршів.
І що ж робити? Іти до біса?
І Мельпомену лишити в тіні?!
Сувора грація — кипариси —
стоять, ошукані вічнотлінням.
Така наука, мої еллінці, —
життя проходить амфітеатром.
Коли наповнить вино по вінця
боки і шиї вцілілих амфор,
коли ковтками піде по горлу
богів, і смертних, і безпорадних,
я знову стану на цю дорогу,
яка для мене туга й відрадна.
І повернуся в свою країну,
де сонця менше, ростуть картоплі.
Лишу позаду чужі Афіни.
Візьму для себе лише Некрополь.
І ти від мене попросиш вражень,
і будеш довго дивитись кадри,
які нічого про все не скажуть.
Ні краплі правди. Ні краплі правди.


2013

Степ розіллється за обрії неба
І горицвіти запалить.
Голови квітів гойдати на стеблах,
Ніби на палях,
Будуть вітри — ошаленці весняні,
Празачинателі світу.
Там, де минуле існує на грані
Скель і граніту,
Там, де, закуті в подобу камінну
Й мохом порослі шоломи,
Витязі за невідому провину
Сплять, нерухомі.
Там, де засмага стікає по литках,
Спека на плечі зміїться,
Я не назвуся ні гостем, ні свідком,
Ні очевидцем, -
А щонайбільше, краплиною часу,
Що проминає нестерпно.

Вам довелося сповідати щастя
Сонця і степу?


2013

Ходімо, пане, володáрю снів.
Вже всі хрущі на місяць відлетіли,
За ними й день зомлілий відлетів
І заховав ув одіж ночі тіло.

Ходімо, пане, знаки на руці,
Дзигарик спить, не ходять механізми.
Я маю пісню в серці на денцí
І кілька слів про істо(істе-?)ризми.

Я Вас чекаю довше, ніж себе,
Вже всі річки з грудей моїх пророслі.
Уже і ніч, як той весляр, гребе
Поміж зірок, що топляться у Ворсклі.

Ходімо, пане, грайте в дві руки!
Вам не кортить почути очерети?
Із них, буває, ріжуть сопілкú,
З яких пізніше виростуть поети!

Ходімо, пане, кличу Вас іти
На сонний берег - підібрати риму.
Там золотяться риб'ячі хребти
У річкових аналогах Гольфстріму.

2013

Світ не знає німої журби.
Все у ньому з'являється радо:
Виростають по зливі гриби
І параболи райдуг.
І крислаті стоять явори,
І крилаті гойдають висоти,
Що не вміють брехні говорить
Ані вперше, ні всоте.
І зерно інкрустує ріллю,
У ґрунти втихомирено пада.
І боги понад ним розіллють
пляшку зливи за правду;
Розікрають дощем тишину,
Аж луна обізветься в криницях.
І народять пісень не одну
Ті громи й громовиці.
І тому стане страшно полям
(Чорнозему посивіє пляма),
Як не матиме жінка - дитя,
Що назве її - “Мамо”.
І звихнеться єдиність речей,
І пронижеться безвість мовчанням,
Як не матиме жінка дітей
Ні святих, ні звичайних.

2013

Ой куди ж ми, товаришу, ідемо?
І куди ви, птахове, та й летите?
А птахи тихо крúльми: “Нам все одно”.
І товариш мій скаже, що все — пусте,
Що не сіяти нам пустоцвіт думок,
Із яких навіть сумнів не проросте,
Що страхами замулене джерело,
І куди не простуй — все не те й не те.
...А шляхи починалися із молитв,
І не знали тоді ми ще, хто Сізіф.
Мій товариш упевнено говорив,
Що йому не страшні графоман і гриф...
На кінець мене зрадять. І друг. І птах.
І не матиму я ані рук, ні крил.
З того часу ходитиму по світах,
Щоб розхитувать зоряний небосхил.


2013

Коли літо відходить, його не пручáй —
Все у часі, у часі затиснено.
Оберемки із трав перев'януть на чай,
Шепіт лісу — на пустку безлистяну.

Розітерті на дріб'язок справ і стрічань,
Дні марніють, маліють, прозо́ріють.
Літні трави-зілля перев'януть на чай,
І на згарища — небо визо́ріле.

Все відходить, відходить в химерну імлу,
Втихомирений світ, голосú німі.
І дивлюсь я на літо, і віри не йму,
Що вмирає воно, і різьблéну труну
Забивають цвяхами осінніми.

Колисали ліси, колисали
Коли снігом, коли голосами.
Голубіла стоока віхола,
Колихала її пересміхом я.

На волосся спадали хвилини,
За плечима стояли століття,
У такому сплетінні людина -
Ледь самотня і несамовита,
Несмілива, як перша молитва,
Божевільна, як лет хуртовини.

Наполохані, танули тіні,
Все жило у своїм мерехтінні.
Коли снігом, коли голосами
Колисали ліси, колисали.

Стрічайте самотніх сокирками і роменом,
Це, може, найкращий гербарій для їхніх душ.
Бо люди самотні несуть на своїх раменах
Тягар несправдешніх кохань і нещирих дружб.

Стрічайте печальних полином і чебрецями,
Бо так пахне вечір, його незглибима суть.
Настояне небо. Тополі ідуть ченцями.
За обрії світу тополі усі ідуть.

Для мене? - питаєте - тільки не рвіть барвінку,
Бо, може, ті квіти - поета перша печаль.
Хочете знати? Насійте мені попід вікна
Червоних жоржин.
І мальв.
2012

Стоять сади по вінця у зелі,
і мимоволі думаєш: “Невже це
колись отак акації цвіли,
і їхній цвіт мережився у серце?”.
А білі грона — наче виноград -
в задумі світлій голови схилили.
І раптом -
            Ніч.
                Дощ.
                    Град.
                        І - квітопад
білий.
Акаціє, чи ти таки цвіла?
Чи духмяніла у смерканнях теплих?
Чи хоч одна щасливиця-бджола
перехилила білосніжний келих?
Чи кожен твій нектарний корабель
розтанув у безвітряному танці?
...А літо раннє. Літо голубе.
Йому не вистачатиме акацій.

2012

Елегійно лине вечір поміж липи,
І бульвар у світлі вуличних крамниць.
- Пане, стійте! Гляньте! Гляньте, пане, - липень!
Подивіться, - сяє медом із полиць.
Спиниться добродій, щоб себе розважить,
буде крам строкатий пильно розглядать.
- Дайте мені серпень. Дайте серпень, - скаже
і простягне гроші — перерахувать.
Юна продавчиня винувато гляне,
і плечима зниже, і... ні в сих, ні в тих.
- Серпень буде завтра, тільки завтра, пане,
бо сьогодні, бачте, серпень не достиг.
- Що ж, (“Яка невдача” - думає про себе)
це пусте. Страшніших не було б образ.
Ну коли не серпень, - червень мені треба.
Чебрецевий червень я куплю у вас.
І дівча покірне мало не заплаче:
як же тому пану можна пояснить? -
Червень був учора, був учора! Значить,
значить, що сьогодні червня не купить!
Елегійно лине вечір поміж липи,
лине поміж клени, маревом снує.
Хтось комусь шепоче: “Липень, липень... Липень”.
Те, що є сьогодні, - тільки те — твоє.

2012

Ви, маестро, такий іще юний,
ще у розпалі Ваш березіль.
Ось послухайте: струни і струни!
Звідусіль!
Під склепінням вечірньої тиші
будуть вальси печальні летіть.
Я проситиму Вас хоч би й віршем
полюбить!
Вам без музики німо і глухо,
Я це знаю напевно й давно.
Але ж... серця сонату послухать?
Що воно?
Може, лине до Вас в тих мелодіях
не акордами писаний шлях?
Ви загублені в березолях, я -
в осеня́х.
Ви, маестро, такий іще юний.
Ненароком, напевно, рвете
Ви кохання моє сонцеструнне,
золоте.

Я вересень сьогодні зустрічаю,
Не хочу вимережувати слів.
Виходжу в сад, і там мене чекають
Дерева із ліхтариками слив.
Чи я романтик чи таки невдаха?
Чи осінь не зведе на манівці?
Горить,  як серце зоряного птаха,
Ліхтарик сливи у моїй руці.
І пахне сонцем! Тéпло сонцем пахне!
...Та щось гірке в душі мені щемить,
Що прийде час, коли цей сад зачахне,
Плодами згасне, листям відшумить...

Коли виходять сльози з берегів,
Я підкоряюся цій повені,
Повені,
що розливається в душі й — через очі —
прокладає русла на щоках.
І якщо ці сльози світлі, як зграї турманів-голубів,
Я упиваюся ними уповні
і сама стаю серед дня або й ночі
як окрилений птах.

І тоді ні гордощів, ні зла не боюся,
прошу маленького слова любові
і, може, весняного первоцвіту.
А сльози тихо-тихесенько прокладають русла,
від сонця веснóкольорові,
і здається, увібрані в них усі мелодії світу.

І щось трагічне, щось вельми трагічне
буває завжди в таких-от митях буття,
коли душа поривається на крилах у вічне
на не відкритих іще швидкостях.

16.03.2012

Поете, якщо ти і справді поет,
Скажи все, що я не зумію сказати.
Ти вільний і риму, і стиль обирати,
І мовних скарбів найпишніший букет.
Але коли раптом осінні двори
І мертвий горіх біля рідної хати
Тебе, як дитину, не змусять ридати,
За мене нічого не говори.

2011 рік

Із відчиненого вікна
лунає «Аvе Маrіa»
і заколисує головну площу осені
дивами.

Є за тим вікном таїна.
Є рояль. А над ним сивіє
Листопад. І танцює по клавішах босими
ногами.


2.11.2010

На арфах беріз грають ноктюрни дощі.
Початок як завжди: сьогодні о дев’ятнадцятій.
І буде аншлаг! То ж купуйте квитки мерщій!
Звуки, як дотики пальцями…

Звучатиме передостанній сумний акорд,
Коли розірветься струна під рукою арфіста.
Залишиться недорозгаданим цей кросворд
Концерту осіннього міста.

2010

Тиша змальовує даль
Над золотавим кленом.
Зеленим
Вітром обласкана осінь.
І золоту пектораль
Використання щоденне
Точно не зносить.
Досить
Наших розмов ні про що,
Краще милуйся дивом.
Злива
Шипшинових ягідних сліз…
День не даремно пройшов,
Листя береза згубила
Серед сестер беріз.
Ліс
Вбраний в багряний шовк
Нас таємничістю кличе.
Обличчям
Грабів, дубів і пожеж.
Наче зубастий вовк
В голову селиться відчай,
Страх без кордонів і меж.
Простеж
Осінь у повній красі,
Листя, що пада з неба
До тебе
В розкриті долоні очей.
Істини наче прості,
Просто прослухати треба
Етюд осінніх речей.
Ось цей.

Тримаючи міцно горнятко з лимонним чаєм,
Сідає вона рахувати удари в грудях.
Під скрипку Вівальді немовбито й не помічає,
Які хуртовини… (А тільки ж початок грудня!)

Іде по халат і вдягає пухнасті капці.
Зануритись хочеться їй у липневу зливу.
І має вона не одну, – мабуть, тисячі рацій.
Вертається на підвіконня. Дивитись зиму.

І після опівночі спати не поспішає,
Бо тільки світильникам сон навіває тиша.
Та хто ж вона, люди? Скажіть мені, хто відгадає?
Повія, мадонна, богиня? Та ні, вона –миша!

І тільки коли хазяїв не буває вдома,
Вона з підвіконня влаштовує міні-театри.
Звичайна, домашня і сіра… Питання в тому,
Чому я кажу, що про неї писати варто?

Є кілька причин. І найперша: на дворі – лютий
Мороз. Снігопади. Їхні пориви істерик.
Найбільше за все миша хоче метеликом бути…
От тільки цікаво, чого ж тоді хоче метелик?

Летиш на шаленому атракціоні,
І швидкість тебе страшить.
Холодні спітнілі ховаєш долоні
І більше не в змозі відчути кордонів.
Вся справа в циклоні чи в антициклоні,
Що у твоїй душі.


Життя, наче лялька на аукціоні, -
І ставка своя, і ціна.
І ніч уночі на пустому пероні
Рахує безмежні ряди вагонів.
Вся справа в циклоні чи в антициклоні,
Чи в тому, що їх нема…


І сон свій в старому комбінезоні
Серед ночі ти не клич.
Аби ж тільки так не тремтіли скроні,
І очі дивились у темряву сонні,
Вся справа в циклоні чи в антициклоні...
Аби ж тільки спала ніч…

Немає в нас права на помилку,
Але вірогідність є.
Слова, відокремлені комами,
Стривожили серце моє.
А серце, ти ж знаєш, не скориться,
Не піде на компроміс.
Бо десь у душі чути горлицю,
Ці луки, це поле, цей ліс.
Дитинство відбитком у пам’яті
Залишило перший слід,
А ми усе більше зайняті.
Усе як годиться, як слід…
Кипить на плиті чайник стримано,
Вже кличе мене на чай.
А я ще й на нього нагримаю.
І лиш накажу: «Почекай».
І поки пориюсь в минулому,
Знайду там безмежжя степів,
Й почую із кухні відлуннями,
Що чайник цього не стерпів…


2008

У тебе в душі золотисті струни,
звуки,
акорди,
пісні.
За плечі хапають осінні струми,
і – в руки,
в обійми
весні.
У сутінках синіх так пахне медом,
пряно
гітара
звучить.
Душа, що зі струнами, марить небом.
рано
тікає
на мить.
Ти любиш морози, сніги коштовні,
хочеш
згоріти
в журбі.
Бо осені, весни, літа – назовні,
зима ж –
назавжди
в тобі.
Ховайте секрети в дубові шафи.
тишу
смакуйте
слізьми.
У тебе в душі не гітара, – арфи.
сотні
гармоній
зими.


14 грудня 2009 року

На аркуші декілька слів.
І креатив мій – «Привіт!».
Бо в твій видозмінений світ
Занадто багато замків.
Віддам перевагу листам,
Натхнення шукаю в зимі.
«Ми шлях обирали самі…
Пробач, що лишився сам
Із нашим рудим котом.
Як осінню ліс, рудим.
Не зловживаєш спиртним?
Не став ще глухим… кутом?
Ти скиглиш, що на обід
Позавчорашні борщі?
Не заздрю тобі. Від душі.
Таких ще не знала бід!
Вибач… Іроній моїх
Присмак нехай не гірчить.
Може, тобі відпочить?
В Карпатах, де гори й сніг?
Час завершитись листу.
Знову безсоння вночі?
То слоненят полічи…
Вітання усім. (І коту)."



12 грудня 2009 року

Я люблю тебе. Не до сліз,
Не до крику, і не до сказу.
І мене приголомшив ліс,
Якщо ти не помітив зразу.

Золотаво-червоний лист,
І спокійна-спокійна тиша.
Клен, осінній ідеаліст,
На узбіччя дороги вийшов.

І зелена, як завжди, сосна,
Непідвладна ні вітру, ні снігу.
Ось така от осіння краса,
Ось такий мій захоплений відгук.

Срібні мрії на гілках беріз
У очах твоїх тануть темних.
Я люблю тебе. Не до сліз.
Це не страшно, бо це взаємно…


2008 р.

Все спростовано і доведено,
І немає найменших вагань.
Тільки осінь шумить між деревами,
Листя сиплеться жовтими перлами
І чекає від нас сподівань…

Тільки ти десь далеко від осені
На хвилину у часі застиг.
І не те, що захоплених оплесків,
А й банально дитячої посмішки
Листю ти залишити не встиг.

Я, звичайно ж, тебе не засуджую.
Ти крокуєш з прогресом у такт.
Тільки листя в танку над калюжами
Лиш тебе зупинило байдужістю…
Це один неспростований факт.

Ти вистоїш у завтрашнім бою.
Це твій свідомий остаточний вибір.
Вестимеш гордо армію свою
Як гетьман, полководець, просто лідер.

Ти вистоїш у завтрашнім бою.
Прийняв без роздумів ворожий виклик.
Нізащо не підеш на нічию,
Бо до останнього боротись звикнув.

Ти вистоїш у завтрашнім бою,
Нехай це навіть буде бій без правил,
Хай конкурент веде подвійну гру, -
Йому цього для перемоги мало.

Ти вистоїш у завтрашнім бою.
Без шаблі, без рушниці, без гармати.
Ти вартий перемоги. Визнаю.
Тому що ти не вмієш програвати.

На жаль, повелося: в каструлях кави не варять.
І посмішок не адресують на довгу пам’ять.
Чекають на зиму, хоч люблять її не зовсім.
Дарують матерії, можна ж – звичайну осінь.

До перших сніжинок торкаються спрагло тіні.
Вони тут уперше, а є клієнти постійні.
Хоч тіні не плачуть, у них заплакані очі.
Нарешті хоч хтось засумує і зашепоче:

«І тільки б сьогодні, і тільки б з тобою бути,
І дихати вільно, і жити на повні груди!
Дивитись на світ не за кадром, не краєм ока,
І погляд зрівняти б з твоїм відчайдушним кроком».

На жаль, повелося: в каструлях не варять кави.
І обов’язково питають, як в кого справи.
Вимірюють силу і мужність в свинцевих кулях.
І все ж, я не знаю… Що тоді варять в каструлях?