Дощу незмога почати все,
А більш — несила згасити все.
Коли, гадаєш, Личáківське
Людьми й плющем пересититься?
Пожбурить вітер каштанами,
А ми похилимо голови?
Дощу насіння криштального
Нарешті випроси, голубе!
Бо вже захочеться осені
З калюж напитися нáхильці.
Вона спитає: “Вино се, ні?”,
Сипне листóпадні матриці,
Сипне й у тишу задивиться:
Усе вмирає чи гра-таки?
За нею підуть на милицях
Кав'ярні тіні і запахи,
Кав'ярні присмаки й дотики,
Гурмани-критики — блазні ці!
Гострéнні вúшпилі готики
За нею бігтимуть нáзирці.
Вона ж ітиме мансардами,
Вона ітиме балконами,
І буде листом надсадно так
До скла тулитись віконного.
Най тишу буде розвінчано!
Дощі спромóжуться випасти!
І затанцюють по кінчиках
Розкольорóваних вивісок,
Розкольорóваних клаптиків,
Які на місто позиркуюють,
Дощі впадуть, як галактики
Із неземною говіркою!
Нарешті, осене, вихили
Прозорі чаші і келихи.
Най площі пахнуть горіхово,
Такі близькі до істерики.
Я вже не знаю, благати як!
Торкнися, зливо, плеча й лиця!
Химерних вулиць граматика
Так небуденно вивчається.
Ми ж тінню, осене, зробимось!
Усе вмирає чи гра то є?
Аж до вітальні заходить хтось,
Питає: “Чуєш, накрапує?”.