На жаль, повелося: в каструлях кави не варять.
І посмішок не адресують на довгу пам’ять.
Чекають на зиму, хоч люблять її не зовсім.
Дарують матерії, можна ж – звичайну осінь.

До перших сніжинок торкаються спрагло тіні.
Вони тут уперше, а є клієнти постійні.
Хоч тіні не плачуть, у них заплакані очі.
Нарешті хоч хтось засумує і зашепоче:

«І тільки б сьогодні, і тільки б з тобою бути,
І дихати вільно, і жити на повні груди!
Дивитись на світ не за кадром, не краєм ока,
І погляд зрівняти б з твоїм відчайдушним кроком».

На жаль, повелося: в каструлях не варять кави.
І обов’язково питають, як в кого справи.
Вимірюють силу і мужність в свинцевих кулях.
І все ж, я не знаю… Що тоді варять в каструлях?