Я кожен день убиваю спробу
Ходити прямо, дивитись рівно.
І все ховаю в подерту торбу:
дорогу першу і третіх півнів.
Міста городять себе од згуби
Чи то валами, чи то ровами,
І завжди ставлять питання руба:
Або ви з нами, або не з нами.
А люди часто питань не ставлять,
І не говорять одні до одних,
І потім ходить захрипла пам'ять
Попід хатами і по городах
І каже: "Мусиш нове почати,
Бо щось загублене і зітерте".
А думка крає: "Чого ж мовчав ти,
Чому не крикнув нічого смерті?!"
Бо як захочеться говорити,
То вже на цвинтарі простувати,
І там саджати слова і квіти,
І викорінювать постулати,
Коли намарно. І річ не в тому,
Що не любили одне одного.
Бо це була кругосвітня втома,
І більш нічого.

Цей емоційний сплеск не можна вважати віршем як таким. Але мені хотілося поділитися.