Джентілі Антоніо. Хліб і вода: Практичні поради на піст. – Львів: Свічадо, 2011. – 168 с.
Тіло – всезагальна тема обговорення. Телебачення, радіо, метро всіяні різноманітними способами, як покращити своє здоров’я, як схуднути, як вибрати правильний тренажерний зал… Цей список не потребує продовження. Кожен з нас знає, що я маю на увазі. Неодноразово людина, котра у ХХІ столітті живе швидкими темпами і великими відстанями задумується так чи інакше про здоровий спосіб життя. Не знаю, чи є людина, котра не пробувала хоча б якоїсь дієти, усіх жінок турбує їхня вага, як і чоловіків, зрештою. Нам показують картинки «ідеалів» і ми хочемо їх наслідувати. Ми безперервно читаємо склад продуктів, які вживаємо. Ми бігаємо. Ми ходимо на фітнес. Ми їмо менше жирної їжі. Радимося у подруги як скинути зайві два кілограми. Ми ходимо на йогу. Ми робимо все, що пропонують, але в кінцевому результаті, відмовившись від багатьох зручностей, від «неправильної» їжі, від солодкого чи смаженого, від нерегулярного харчування, від їжі на ніч, ми чомусь не почуваємо себе гармонійними чи через вінця щасливими. Ми ще більше втомлюємося від додаткового графіку самодисципліни.
Як на мене, то це відбувається тому, що за всіма цими правилами не стоїть насправді нічого такого, заради чого ми робили б всі ці «технічні» правила здорового способу життя. Зрозумійте мене правильно, я не кажу, що потрібно занедбувати себе. Просто можна подивитися на все по-іншому. Мабуть не випадково мені до рук потрапила книга Антоніо Дженнтілі «Хліб і вода: Практичні поради на піст». Ніколи раніше, я не надавала такого значення посту, як після цієї книги. Я думала, що це чергова богословська важка книга, в якій мене будуть переконувати у тому, що я повинна постити. Але ж ні. Книга мене цілковито вразила і вдихнула нове бачення, навіть нові бачення посту як такого. Автор дуже просто, а разом з тим глибоко відкриває внутрішні замки. У вступі Антоніо Джентілі каже, що піст у книзі буде розглядатися, як певна практика повернення первісної гармонії. Піст, як природня потреба організму і як релігійний досвід може навернути серце і змінити життя. Піст, медитація і молитва, - ось ці три гаранти успіху на шляху до себе. «Хліб і вода…» - не книга теоретичних знань. Тут є конкретні практики застосування посту з його терапевтичним характером і позитивними наслідками для здоров’я. Тут дуже чітко вказані харчі і правильний процес споживання їжі. Також для любителів афоризмів – у книзі подано короткий їхній словничок з найвдалішими висловлюваннями, зібраними на протязі різних епох. Також буде розділ, де любителі фізичних і дихальних вправ відведуть душу, для кращого розуміння є навіть схематичні малюнки. Також детальним є опис очищення свого організму. Загалом, у книзі є дуже багато. Кожен зможе знайти саме те, що буде цікавити лишень його.
Є час споживати їжу, а є час, щоб постити. «Справжнє щастя неможливе без справжнього здоров’я, натомість справжнє здоров’я неможливе без строгого контролю над відчуттями смаку». Піст порівнюють з ліками, які потрібно знати, коли, як і в яких дозах приймати. Маємо бути направду дорослими, мати велике відчуття відповідальності за себе і тих, хто поруч. Поміркованість тут буде найкращою нашою супутницею. Адже піст – це відмова насамперед, це позбавити себе чогось, що прив’язує чи робить залежним. Не завжди позбавлення робить позбавленими. Часто відбувається протилежний процес. Піст тут буде своєрідним шляхом до внутрішньої свободи, словом, а не хлібом, молитвою, а не бігом.
Для тих, хто любить уточнення чи деталізацію, вправний автор розповість про різні характери посту, сфери, різновиди, мотиви, умови. Антоніо Джентілі розповідає про практики посту у різних культурах у дохристиянські часи. Також книга має історії тих, хто постив і жив після народження Спасителя. Часто приємно позбутися матеріального, тоді тіло стає «мовою душі». Кожному з нас потрібна своя терапія душі.

Тетяна Рубінська
Духовні скарби: Збірник 2. – Львів: Свічадо, 2011. – 144с.
Часом не знаходиш відповідей у книгах. Часом так тужить душа. Часом хочеться сміятися. Часом хочеться поплакати, як дитина – усіма фібрами. Часто так хочеться короткого і вдалого попадання у десятку душі. Такими влучними виявилися для мене «Духовні скарби». Це маленька темно-синя книжечка, зовсім не спокуслива, неприглядна. Вона не конкурує з іншими за формою, розрекламованістю, великими тиражами. Це непомітна красуня, яку важко розгледіти, проте можна знайти тільки серцем.
Буває, що читаєш книгу, а тоді змінюєш себе, своє ставлення, своє бачення. Прочитав і світ став іншим, себто ти по-іншому побачив світ. Ти просто змінився і вже забув, яким був вчора. Якими смішними сьогодні здаються вчорашні проблеми, коли вчора вони були мало не кінцем світу. Ми сьогодні думаємо, що такими були завжди. Це не так. У книгах часом знаходиш відповіді, які шукав, а тоді біжиш далі. У «Духовних скарбах» зібрані цитати з багатьох вартісних книг, кілька з них я читала, проте не пам’ятаю таких слів. Тут є афоризми, слова, сповнені любові, терпіння, віри, сподівань, сили. Дуже зручним є тематичний поділ по розділах. Коли на якесь почуття ти потребуєш почути щось більше, аніж знаєш. Доцільність цієї книги видається безцінною.
У швидкоплинному світі ми нарікаємо на безліч речей і людей. «Бог є митцем. Він створює лишень унікальні речі». Кожен має все для здійснення своїх мрій. «Для кожної людини Господь приготував якесь особливе завдання. Нагорода за його виконання буде справді неймовірною». Бог не є далеким, Він не дарує страху, Він не карає, Він не такий складний, як ми собі думаємо. «Наше уявлення про Бога говорить нам більше про нас самих, аніж про Нього». Ми біжимо, втікаємо від багатьох речей. Ми рідко кажемо собі правду. «Втеча від Бога приводить в нікуди». Ми часто такі далекі одне від одного, навіть коли наші тіла поруч. «Бог є ближчим до нас, аніж ми самі до себе». Ми так багато говоримо, що втрачаємо цінність слів. Ми забуваємо обіцянки. Нам боляче від ран, які ми самі завдаємо. «Бог справді дотримує слова…Бог справді цінує нас, незалежно від того, як ми самі себе оцінюємо».
Часто близьким ми не кажемо найважливіших слів, думаючи, що вони все самі знають. Ми не висловлюємо любов і віру в них. Ми думаємо, що одного разу тут достатньо. «Душа не може жити без любові, їй необхідно постійно любити». Любов – це хліб насушний, це вода джерельна. «Я маю нинішній день для того, щоб любити…Людина, щоб бути людиною, потребує любові». Любов змінює майбутнє. «Любов робить душу вільною…Первісна свобода – це не вибір між добром і злом, а здатність обирати добро». Кожен має свою місію на цьому світі. Кожен робить щось своє, щось прекрасне для Бога. Тільки людина може знати, що їй під силу, якою є її дорога. «Критерієм розпізнання покликання є відчуття щастя…Працюй, щоб жити, а не живи, щоб працювати».
Часто люди бояться жити щасливо значно більше, ніж нещасливо. Бояться життя зробити казкою. Бояться змінитися. Їм легше знайти виправдання тому, ким вони є сьогодні і що у них є. «Якщо життя з любов’ю – це казка, то без любови – жахливий сон…Наші можливості настільки ж великі, як і той світ, у якому живемо».
Як часто люди кажуть, що виходу немає. Ми втрачаємо людей через власні некоректності, лякаючись просити прощення. Часто ми викидаємо людей, як непотріб з нашого життя. Одним більше, одним менше. Подумаєш. Ми кажемо, що майже весь час ми витратили на неважливе, що він пролетів десь поруч, що ми були безпорадними. «Немає безвихідних ситуацій, зайвих людей, помилкових зустрічей, втраченого часу». «Живи кожною миттю життя».

Тетяна Рубінська
Добсон Джеймс, Добсон Ширлі. При світлі нічної лампи. – Львів:Свічадо, 2010. – 288 с.
Скільки щасливих пар ви бачите довкола щодня? Що для вас є щастям? Чи знаєте ви сім’ю справді докорінно щасливу у шлюбі? Чи ваша сім’я є вашою опорою? Чи зустріли ви саме «ту», чи покохали ви «того»? Чи вдалося вам створити сім’ю, про яку ви мріяли з дитинства? Чи боїтеся ви шлюбу? Ви й досі просто живете з своїм хлопцем чи дівчиною? Що вас зупиняє на шляху до щастя? Більшість щасливих пар, котрих я бачила довкола з часом перестають бути такими, а часто взагалі перестають бути. Чому? Чому люди, котрі вчора були ідеальною парою, сьогодні є чужими одне одному. Напевно, що більшість людей просто хочуть щоб все було легко. Знайшлися, поборолися трохи, зустрічалися, а тоді одружилися. І тут, наче кіт дорогу перебіг. Все пішло не так. Чоловік не такий, дружина не така, діти не такі. Він не змінюється заради мене, це все його провина. Вона не розуміє мене, їй на мене начхати. Якщо ж подивитися глибше, то люди зовсім не навчені працювати над собою і своїми стосунками. Просто так добре і гармонійно не буває. Усі ми унікальні і різні особистості. Усі ми потребуємо особливого розуміння і шанування почуттів, усі ми шукаємо розуміння. Кожен забуває, що має мати мужність і сили для роботи. Стосунки – це не тільки щаслива, радісна і найприємніша злука чоловіка і жінки. Часто стосунки – це тяжка праця, що винагороджується діамантами почуттів.
У книзі сімейної пари доктора Джеймса і його дружини Ширлі Добсонів «При світлі нічної лампи» є чимало роботи і почуттів, з якими кожному зокрема, а також разом у парі доведеться розібратися. Книгу присвячено подружнім парам всього світу. У вступі сім’я розповідає свою історію срібної обручки замість діамантового персня, але така важлива неточність не завадила їм сорок років у шлюбі виправдати усі мрії і сподівання одне одного. Щасливі, вони ні з чим не можуть порівняти те, коли тебе люблять всією душею, беззастережно і коли обіцяють бути поруч в радості і горі. Книжка є дуже незвичайною за своєю структурою. Вона поділяється на кілька розділів, кожен з яких складається з тижня. Кожен з семи днів має у собі якусь коротку історію, коментарі, потрібні слова з Біблії, тематичні молитви. Книжку автори радять читати лишень удвох. На перший погляд книга може здатися надто довгою, кожен може сказати, що він надто втомлений і що у нього немає часу. На те у Джеймса і Ширлі Добсонів великий консультаційний досвід. Вони знайшли рішення. Щодня лишень по десять хвилин перед сном. По одній розповіді в один день. Це часто дві-три сторінки. І кожна з них може сколихнути вас стати океаном у стосунках, а не дощовою калюжею.
Як часто ми говоримо, що любимо. Скільки разів в день? Чи слів: «Я тебе люблю» буває достатньо один раз? Чи ті, кого ми любимо мають самі здогадуватися про це? В історій, одна сімейна пара пообіцяла говорити одне одному слова любові щодня перед полуднем. Різні були періоди в житті, набігали хмари гніву і докорів, але вони жодного дня, навіть у сварці не забували сказати чи написати того, що тримало їх весь цей час. Страшним є життя, в якому не пролунало слів любові. Життя без любові є страшнішим за всі пекла світу. Це як змарнувати душу на вітер. Це як не бути людиною. Читаючи книгу «При світлі нічної лампи» у мене виринали сльози з якоїсь глибини. Я плакала, відверто плакала над почутим. Часто історії днів життя людського такі зворушливі і глибокі, що пережите ними стає близьким, бо людині близьке все людське. Знаєте, коли по-справжньому любиш, то нічого не є страшним. Усе в світі може вмістити любов. А любов може вміститися в людському серці. Це найбільший дарунок, який ми можемо дарувати без кінця. Він не вичерпується. Його завжди більше, ніж достатньо.
Чоловіки часто мовчать. Жінки надто багато говорять. Це одна з наших природних відмінностей, але аж ніяк не вад. Просто, будучи разом, чоловікам потрібно вчитися висловлювати свої почуття і емоції, а жінкам – вислуховувати те, що говорять чоловіки. Дрібку поваги і турботи одне одного, цього буде достатньо, щоб повноцінне спілкування сімейної пари внормувалося. « Дружина може «створити» чи «зруйнувати» свого чоловіка. Якщо вона вірить у свого чоловіка і впевнена у його головуванні, то він, відповідно, отримує впевненість, яка йому необхідна, щоб ризикувати і користуватись своїми розумовими перевагами. Але, якщо вона любить конкурувати , критична і нешаноблива до свого чоловіка, то стає відповідальною за усю сім’ю». Коли жінка бере на себе все, то чоловікові не залишається нічого. Чоловік «закохується, одружується і починає піклуватись, охороняти і підтримувати свою дружину, він стає опорою соціального спокою. Його егоїстичні імпульси пригальмовуються. Його сексуальні пристрасті спрямовуються в певне русло. Він знаходить відчуття гордости у своїй сім’ї. Він дізнається, чому зазвичай одружений чоловік живе довше і щасливіше, ніж одинокий». Ми хочемо створювати чи руйнувати? Чого ми прагнемо у наших стосунках, те і стається.
Якби сльози цього вечора вміли б писати, то вони написали б значно краще за мене. Почніть просто зараз, просто вже робити щось із своїм життям. Хай найкраща мандрівка не мине повз вас. Ви не повернете вчора, проте почніть сьогодні і вже ніколи не шкодуйте. Скажіть тому, хто поряд: «З ким я хочу провести усі пори свого життя? Ні з ким іншим, лишень з тобою».

Білінґтон Доті. Живіть яскраво!: 46 способів наповнити будні радістю. – Львів: Свічадо, 2009. – 176 с.
Якими були ваші п’ять років тому? А десять? Що змінилося? Чи можемо ми на них вплинути? Однозначно ні. А наступні п’ять чи десять років? Чи вони будуть такими ж? Хто може на них вплинути? Кожен має сказати: «Тільки я сам!». Одні люди розвиваються, інші зовсім стоять на місці. Хтось активний учасник свого життя, а хтось пасивний. Чи є щось схоже в людей, що здатні до руху і розвитку? Ці дієві люди, здатні на пригоду, мають таки певні схожості. Саме ці спільні риси нам пропонує розглянути Доті Білінґтон у своїй книзі «Живіть яскраво!» Книга містить чіткі короткі розділи, в яких запропоновано якусь одну ідею чи техніку, яку можна втілити в практику. Це дає книзі величезну перевагу, можна починати читати як завгодно, з того що найбільш приваблює чи цікавить. Наш розвиток ніколи не закінчується, бо всі ми «просто чудово, просто блискуче недосконалі». Авторка пропонує 46 способів почати жити якось інакше, якось по-новому. Часто кожен з нас шукає чогось у житті, сам не знаючи чого. Може, я не знаю, як бути у такій чи іншій ситуації, як зробити крок назустріч, як бути щасливим, коли так багато проблем, як визначити мету, рости мені чи ні, що є моєю особистістю, як реагувати на провокацію, як слухати, як адекватно реагувати на свій вік, як плекати кохання… Варто лишень сформувати запитання і тоді будуть відповіді. Можливо, ви знайдете їх у книзі Доті Білінґтон «Живіть яскраво!»
Що потрібно для змін? Бажання і робота над собою. Авторка пропонує корисні і практичні вправи, записавши, усвідомивши і зробивши які, нам гарантований успіх. Часом у нас сидить спротив до виконання якихось вправ, бо для нас це буває занадто марудним. Доті Білінґтон знає, що тільки пророблена до деталей робота буде давати найповніший результат. Те чого ви хочете – залежить тільки від вас.
Є у світі мільйони людей, є у світі мільйони душ, котрі схожі на квітки лотоса, що розпускаються з незліченною кількістю пелюсток. Ми розкриваємо красу квітки всередині нас. То якою є твоя квітка? Чи у душі існує почуття свободи? Бути вільним – бути володарем себе. Нам потрібно бути коректними з іншими, але не надто постійно турбуватися думками інших людей. Нас не має займати те, що вони насміхаються, чи не підтримують. Вони просто не розуміють. Кожна людина схильна думати, що лишень вона знає правду. Але ж не можна знати всього. Треба бути відкритим. Якщо ми не відчинимо дверей, то не впустимо крізь них змін. «Відкритість – це передумова розвитку». Годі бути найзапеклішим ворогом собі. Людина не схожа на дятла, який довбає дерево. Часто людина буває і дятлом і деревом водночас. Вона сама себе картає, гризе і критикує. Часто у голові виникає думка, що я того не зробила, те не встигнула, там могла краще. Чомусь критика для наших голів така прийнятна, що ми забуваємо, що може ж то бути по-іншому. У нас не рояться думки про те, який я молодець, скільки я всього зробив чи зробила, якщо не вийшло, то треба повчитися, я з цим справився чи справилась, мені ця робота до снаги. «Довіряйте собі. Ви робите все, що можете, і це прекрасний спосіб прожити життя…Коли ми зробили все, що могли, слід спокійно чекати на результат».
«Життя – це або велика пригода, або повний нуль». Ніколи не знаєш, що тобі буде потрібним завтра, тому роби все, що можеш сьогодні. Зараз я можу мати дім, тому що кілька років тому його почав чи почала будувати. Сьогодні я лежу у тіні дерева, тому що кілька років тому я посадив чи посадила його. Не треба запитувати себе, чи вам це до снаги, чи вистачить сил і здібностей. «Найбільша сила на землі – це людська душа, що палає; знайдіть свою пристрасть та йдіть за нею».
Ніхто не може допомагати іншим, допоки не допоміг собі. Якщо він не зміниться, то і я не змінюся; це він мусить змінитися; чому я маю бути першим. Це слова страху, сумнівів, зневіри. Якщо почати з себе, то дивним чином зміняться ті, хто поруч, і навіть увесь світ. А може просто ваше бачення зміниться. Усі люди допускають помилки. Просто не всі роблять висновки і йдуть далі. Кожен з нас існує для певної місії, яку не може втілити ніхто інший. «Коли починає дощити…хай дощить».
«Минуле змінити не можна. Можна змінити лише майбутнє, а оскільки ви тепер мудріші, починайте сьогодні творити таке майбутнє, яке хочете мати». Усі ми брешемо собі. Не всі зізнаються у цьому. Сказати правду не так страшно, як здавалося б. Тому просто зробіть це. Ми щодня стоїмо перед виборами. Не потрібно стояти, потрібно обирати правильні. «Якщо не живеш на повну силу сьогодні, то коли ж ти будеш так жити?» Завтра ніколи не наступить, якщо не почати сьогодні.

Мадей Анджей. Добре, що Ти є: Зі щоденника місіонера. – Львів: Свічадо. 2010. – 128 с.
"Ніхто тебе не любить, нікому ти не потрібен, ні в чому немає сенсу, твоє життя - випадковість, тебе чекає смерть, якщо хочеш бути щасливим, роби, що хочеш». Хто з нас не чув цих слів у голові чи серці? Хто бодай раз не сумнівався, що він один на цьому світі, самотній і покинутий. Хто бодай раз не боявся і не впадав у затяжну депресію. Чомусь не звучить у нашій голові постійне: «Тебе люблять, ти потрібен, усе має сенс, твоє життя – унікальність, тебе чекає життя, якщо хочеш бути щасливим, то будь». А не звучить тому, що ми не дозволяємо Богові любити себе. Ми замикаємо почуття, стаємо відлюдниками у долині сліз, забуваю, що поруч нас є інші люди. Часто такими болючими бувають слова: «Я так сумую», чи «я тебе люблю», чи «як добре, що Ти є».
Книга Анджея Мадея «Добре, що Ти є» насправді вразила. Давно я так захоплено не підстрибувала на стільці і не вигукувала слова захоплення. Найперше хочеться сказати, що книга у подарунковому виданні. Глянцевий папір, вишукані фото, професійне оформлення. Але найцінніше, що така книга може бути цінним подарунком, щоб говорити про те, що ми так часто боїмося сказати. З кожною сторінкою таке приємне занурення у океан любові. Добре знати, що тебе люблять. Тоді відкриваєшся назустріч. «У третьому тисячолітті необхідно, щоб людина більше вдивлялась в саму себе». Направду ми освічені, зайняті, постійно поспішаємо, не помічаємо дрібниць. «А чи існують у житті дрібниці ?» Чого такого за «дрібницями» нам не видно, що так часто ми не помічаємо життя. Відніміть їх від свого життя і отримаєте нуль. Бо кожен крок, кожна мандаринка, кожні обійми, кожне слово, кожна квіточка, кожна дорога неймовірно важливі. Важливим є Всесвіт. Наша постійне занепокоєння втомлює. «Бог не є творцем страху…Бог може тільки любити».
Автор сповнив книгу короткими словами. Часом з Біблії, часом з розповідей людей, часто з історій святих. Коли маленьку дівчинку запитали : «Навіщо Бог нас створив?», то вона відповіла: «Щоб тішитися нами». Чи часто ми тішимося? Чи часто у житті живемо? Чи спиняємося, щоб любити? «Люблячи, людина проголошує самого Бога». А кого проголошуєш ти?
Задумуватися душею. А тоді з першим болем стає лячно. Ми не віримо. Ми ховаємося за розумом і логікою. «Розум освітлюється вірою, а віра - натхнення для розуму». Ми не виживемо одними фактами. Одна з причин нашого щоденного атеїзму є такі слова: «Занадто велика любов, аби в неї вірити. Надто вона прекрасна, щоб бути правдою, занадто великий дар, аби його прийняти». Якщо шукати причини – то знаходитимемо. Нам буде надто пісно у буденності. Якщо шукатимемо любові – кожен день знаходитимемо. Кожен день може бути святом. Кожен день у нас новий. Кожна людина у ньому важлива. Ми часто приймаємо участь у перегонах за головний приз, аби завоювати світ. «Світ належить тому, хто більше полюбить і доведе світові цю любов». Наша любов потрібна насамперед нам, щоб бути людьми. «Любити – це відчувати радість людської присутності». Якщо ми не віримо в Бога, то Бог вірить в нас.
Знаєте, найболючішою моєю темою є час. Я постійно не встигаю. Поспішаю, щоб запізнитися. Я у постійному виснаженні, не дозволяю собі навіть насолодитися ранішньою кавою від коханого чоловіка. Часто чую від інших і від себе: «У мене немає часу». Але ж це єдине, що у мене є постійно. То чому я кажу неправду? Чому скільки всього не встигаю? Автор дає відповідь: «У молодості я нарікав на брак часу, зараз бачу, що багато часу змарнував». А може потрібно жити тут і тепер. Може, потрібно робити все з любов’ю. «Час – це любов».

Строчі Марія Христина. Мислити позитивно. – Львів: Свічадо, 2011. – 152с.
Як часто ми вважаємо себе поганими, не довіряємо своїм почуттям, не ділимося переживаннями, з’їдаємо себе зсередини. Ми постійно кажемо, що так не можна думати, що не можна відчувати негативні емоції. Таким чином ми їх затрамбовуємо всередину , утворюючи нашарування, з якими з часом справитися буває не так легко, як хотілося б. Просто одного дня потрібно сказати собі, що я – людина з різними переживаннями і емоціями, я маю право на життя, як і мої почуття. Оскільки я – це почуття, то не допускаючи, вбиваючи свої почуття, якими б то вони не були, я вбиваю себе. Наші думки визначають наші емоції. Ми можемо їх фільтрувати, тільки я здатна просіяти свої думки, знайшовши коріння стереотипам чи різноманітним установкам.
Будь-яку мандрівку кожен починає з приготувань. Ми складаємо сумки, купуємо квитки і путівники, розраховуємо час і відстань, одним словом, готуємо заздалегідь. Так і в мандрівку в себе потрібно готувати. Ми не можемо прийти у себе з порожніми руками, бо з такими ж порожніми руками ми звідти і вийдемо. Добре мати свого гіда, провідника, якому довіришся. Часом вони можуть змінюватися. Але починати йти до себе потрібно не колись і не звідти, а просто тут і зараз. Таким провідником на початковому етапі подорожі може бути книга Марії Христини Строчі «Мислити позитивно». Це досвідчений психотерапевт з багаторічним досвідом роботи, який однозначно знає про що говорить. Книга має у собі не лишень теорію, але й практику. Марія Христина Строчі використовує свій власний досвід, а також історії людей. Кожен розділ і параграф книги наповнений наглядними життєвими приклади, що полегшує сприйняття часом болючих правд про наше життя. Також для тих, котрі захочуть бути професійними мандрівниками, авторка пропонує вправи, які додадуть сил і направлять вас саме тими дорогами.
Кожен з нас щодня переживає близько 120 емоцій, 5-6 яких ми усвідомлюємо. Ми не можемо знати себе, якщо ніколи не заглянемо глибше. Думка формує емоції, емоції – поведінку. Усе починається з нашої голови. Якщо нас щось не влаштовує у собі та інших, то можливо саме у цю мить варто сісти і зрештою почати працювати над собою. Хто з нас хотів би бути нещасливим? «Думки лише про нещастя і невдачі не допомагають досягнути успіху, тому що люди, які так мислять, рано чи пізно стають нещасливцями… Уявляйте себе щасливою і задоволеною особою». Жодна людина у світі не може заставити тебе почуватися нещасним, якщо тільки ти цього не дозволиш. Тільки мої думки можуть «викликати щастя чи нещастя, збудувати пекло чи рай», а вони завжди недалеко від нас. Не інші повинні змінитися. Змінитися має тільки одна-єдина особа – я.
Авторка коротко аналізує кілька десятків помилкових переконань, як ефекту багаторічного застосування тих чи інших думок. Наприклад: просити допомоги в інших – ознака слабкості; з часом мій партнер зміниться; хто любить – розуміє мене без слів; я є тим, що про мене думають інші… Авторка вміло допомагає кожному зробити свій висновок. «Мислити позитивно» - є тим першим ковтком, який наповнить людину новими відчуттями. Це буде лишень початок дороги. Як часто ми не беремо на себе відповідальності, бо винен не я, а він чи вона, батьки, життя, світ. А як часто ми беремо на себе надто багато відповідальності, ми говоримо собі слова «мушу», як молитва, повторюючи їх з дня на день. Мушу контролювати себе, бути досконалою, успішною, красивою, худорлявою… Ми нав’язуємо на себе клубки, які не можемо розплутати. Ми мусимо почути бодай одне хочу. Правильне хочу душі і серця. У швидкоплинному світі ми хочемо мати спочинок, він нам конче потрібен час-від-часу. Ми хочемо мати право на затишок, право на любов, право на відкритість. Ми хочемо любити і бути коханими. Ми хочемо мати щастя. Ми хочемо не боятися відкриватися. Ми хочемо вміти дарувати тепло і приймати. Ми хочемо, щоб нам пробачали наші вади. Ми хочемо самі вміти пробачати. Ми хочемо бути собою. Нам не обов’язково бути найкращими.
Часто нам буває одиноко. Ми не признаємося собі у цьому. Щоб не боліло ми безкінечно працюємо, завантажуємо себе роботою, вирішує зовсім не важливі клопоти, втікаємо від себе. Нас переслідує почуття, що щось не так. Я не такий, світ не такий, ти не такий. Ми впадаємо у депресію. Може, ми просто почуваємося самотніми? «Особи, що ніколи не визнають власних помилок, залишаються самотніми…Помилятися – це по-людськи». Нікому з нас не загрожує ідеальність. Тільки сильні особистості не бояться визнати своїх помилок. Це потребує великої внутрішньої роботи. Але це того варте!
Часто ми боїмося щастя. Ми самі в тому не можемо зізнатися. Відкладу на «потім». Відкладання в довгу шухляду посилює страх, тільки дії здатні звільнити від нього. Стати свобідною людиною можна лише діючи. Хай нас контролює щастя, ніж страждання. Кожному потрібно зважитися на рай, звільнившись від негативних прив’язаностей. Кожен може мати щастя, а воно, як метелик, що більше за ним біжиш, то швидше воно втікає». Коли ж почнеш змінювати себе, гармонізуючись як особистість, то воно «прийде само і сяде тобі на плече».

Тетяна Рубінська
Д.Елдредж, С. Елдредж. Чарівна: Таємниця жіночої душі. - Львів: «Свічадо», 2011. – 248 с.
Часто можна почути, що жінки надто складні, що їх годі зрозуміти. Що ми такі різні, що немає якоїсь формули, щоб нас вивчити чи привабити. Сьогодні можна натрапити на реклами різноманітних курсів, де хлопців вчать, як правильно зваблювати. Кожна жінка таким обурена. Хтось торкає поверхню води і відразу кричить, що вона тепла, сам не знаючи, що десь там у глибині може текти крижане джерело. «Жінка – це не загадка, яку потрібно розгадувати, а велике чудо, яким потрібно втішатися».
Зовсім важко сказати, де ж є така універсальна книга про жінок, яка б сказала все. Я такої не знаю. Проте, є книга, яка має у собі дещо незвичайне і концентроване, цікаве і водночас дивне, сумне і життєве, високе і натхненне. Це «Чарівна» написана у співавторстві сімейної пари – Джона і Стейсі Елдредж. Перша книга Джона українською мовою – «Дике серце», котра розповідала про сутність, страхи, пригоди чоловіків, знявши той фіговий листочок, за яким часто ховалися вони. «Чарівна» також оголює тих жінок, які впізнають себе. Часом я навіть дивувалася, звідки автор знає мої думки, хто йому міг би сказати про мене. І так думатиме кожна жінка. Бо зрештою, ми схожі, у нас всіх просто різні проблеми, на які ми по-різному реагуємо. Нещодавно я мала розмову з 72-річною жінкою. Ми мали про що поговорити, між нами ця дивна спорідненість, тиха і відчутна. Між нами немає кордонів, різних мов, усі ми хочемо одного…
Книга має у собі різні розділи, що відповідають на сотні запитань, які рояться у головах жінок. Хто такі справжні жінки? Чому іноді важко бути жінкою? Чому ми у постійній погоні? За чим ми біжимо? Які наші найпотаємніші страхи? Чому ми боїмося розквітнути? Чому такими складними бувають стосунки матері і дочки? Чому батько так потрібен маленькій дівчинці? Коли починається дорослість? Які ми робимо помилки? Чому жінка стає владолюбною? Чому жінка страждає? Що кажуть жіночі рани? Чому ми не вміємо жити для себе? Чому себе забуває кожна жінка? Що дарує чоловікові жінка в першу ніч? Чому материнство є в кожній жінці, незалежно від того є у неї діти чи ні? Коли жінка почувається покинутою і небажаною? Чому жінка то гаряча, то холодна? Що у душі чоловіка змушує уникати жіночого світу?
Кожен з нас вчить алгебру, геометрію, географію, фізику, хімію, літературу, але ніхто і ніколи нас не вчить¸ як це бути жінкою. Яка вона довга і складна ця дорога до жіночости, до глибини свого єства. Всі можливі труднощі ніколи не мають спиняти у русі до справжньої себе. «Жінка найкраща тоді, коли вона справжня жінка». М’яка і ніжна, лагідна і спокуслива краса жіночости може бути вічним джерелом сили чоловіка. «Справжня жіночість пробуджує справжню мужність». Коли жінка вірить у чоловіка і потребує його, тоді чоловік має мужність розкритися. Ідеальність нікому не загрожує. Тільки поряд із вдоволеною і гармонійною жінкою чоловік може почуватися впевнено і добре. Краса жінки ніби каже нам, що все гаразд, можете розслабитися. Кожна жінка «жадає трьох речей: пережити романтичне кохання, виконати незамінну роль у великій пригоді і розкрити свою красу. Саме вони оживляють жінку».
«Чарівна» - направду дивна суміш пізнання жінки через жінку і чоловіка, себто найцілісніша. Жінка ніколи не зможе відкрити те, що у ній відкриє чоловік, і навпаки. Мужність – це сутність для чоловіків, коли сутність для жінки – це краса. Дівчинка, жінка постійно задає запитання: Чи я красива? Погляньте на вулиці довкола себе і переконайтеся, що жінки завжди прагнуть бути красивими. Навіщо тоді цей дорогий одяг, ця вишукана косметика, ці нові туфлі і така прекрасна зачіска? А почалося все це з Едему. Ми й досі відчуваємо сумніви, які відчувала Єва, виганяємо себе з раю самі, думаючи, що ми недостойні. Часто справді жінці потрібен лицар в блискучих обладунках, але також вона може зробити себе щасливою сама. І тоді чоловік поруч не спинятиметься, щоб розрадити і втішити жінку. Поряд із щасливою і впевненою жінкою, чоловік зможе здійснювати свої грандіозні задуми. Він розкриється і ніколи не спинятиметься у русі вперед.
Книга «Чарівна» підійде як чоловікам, так і жінкам, дівчаткам і хлопцям, матерям і батькам. Кожна книга про жінку – це книга, які потрібно читати обом у парі. У книзі автори наводять багато цитат з фільмів і книг, які, як на мене, не завжди доречні, а також є слабшими від самого тексту. Книга не читається швидко, але безсумнівно, що ця інформація потребує часу і засвоєння. Однозначно, книга нікого не залишить байдужим. Українським жінкам дуже потрібні такі книги, щоб не боятися бути жінками. Один мій дуже шанований знайомий каже, що довкола значно більше чоловіків, ніж здається.
Щаслива жінка – це ковток свіжого повітря, коли вона заходить у кімнату, то інші почуваються так, наче повідчиняли усі вікна. У кожної з нас є дивний дар присутності. Кожна жінка без сумніву, кожна ти має красу, яку хоче розкрити. Кожна ти – чарівна. «Жінка найкраща тоді, коли вона жінка».

Тетяна Рубінська
Райя Джозеф. Християнське подружжя у Східній церкві. – Львів: « Свічадо», 2007. – 80 с.
Ніколи не думала, що така маленька книга може виявитися таким незамінним даром. Дивним чином Джозеф Райя зачарував мене своєю манерою написання, глибина думок і почуттів затаєна за кожним словом цієї книги. Знаю, що у сучасному суспільстві не зовсім «модним» є прочитання таких релігійних книг про сім’ю, подружжя, стосунки чоловіка і жінки. Саме тому не так багато ми бачимо щасливих і усміхнених людей довкола. Мистецтво бути разом, вміти ділити радості і горе є одним з найскладніших і найпотрібніших для кожної людини. Сучасна молодь часто відмежовує себе від будь-якого релігійного впливу, а ті, хто є віруючими відмежовують себе від світу. І це дві великі суперечності, які заважають нам бути сучасними людьми, котрі живіть тут і сьогодні, зовсім не занедбуючи найпрекрасніших поривань своєї душі, зовсім не намагаючись сховатися від Бога. За певними стереотипами релігійні книги вважаються надто нудними і повчальними, котрі можуть читати лишень плаксії чи надто скромні дівчата. Запевняю Вас, це зовсім не так. Якщо хочете переконатися у цьому, то візьміть книгу Джозефа Райя і чесно скажіть собі, подобається, зачаровує чи відкрає нові обрії така маленька, але така пригодницька мандрівка.
Джозеф Райя говорить неймовірно художньою мовою, сповненою порівнянь, частинок різноманітних молитов, слів з Біблії. Насамперед я б порекомендувала книгу всім, а найперше підліткам, котрим потрібно розібратися зі своїми почуттями, віднайти цінність тих, хто поряд; тоді - юнакам і дівчатам, котрі зустрічаються, книга їх підтримає і буде ліхтариком серед ночі, якою часом доводиться ходити; Також всім тим, хто вже планує свою сім’ю, щоб глибше дізнатися про всю таємничість і святість того, що у вас вже є. Можливо, книга підкаже одруженим, яким даром вони володіють.
Книга розпочинається з опису однієї з найприглядніших біблійних сімей - Йоакима і Анни, котрі були батьками Богородиці. Саме ця пара є прикладом справжньої і щасливої злуки чоловіка і жінки. Вони обоє довго не мали дітей, проте кожному з них Господь повідомив прекрасну новину, що у них народиться дочка. Уявіть собі, з якою радістю бігли вони назустріч одне одному, аби сповістити найбажанішу радість батьківства. Саме зустріч двох закоханих Йоакима і Анни зображено на обкладинці, «здається вони тануть в обіймах». Вся ікона є пройнята хвилюванням, що можна прирівняти до Пісні Пісень. Це пісня про невимовну гідність і цінність кожної людини.
«Людина – мікрокосм, центр безмежности, а тому вона є ціннішою за весь всесвіт». Часто у буденності, втомі, необхідності ми забуваємо про свою унікальність, про те найдивніше і найпрекрасніше у світі творіння, яким є кожен з нас – людину. Написане допоможе відновити вашу цінність і повернути до серця любов. У кожній людині є як тіло, так і душа, котрі «линуть одне до одного, і існують у відносинах, необхідних для них обох». Наша душа – це сама вічність, вона аж ніяк не перебуває у в’язниці тіла, - каже автор, – вона радше є схожою на наречену, що живе у нім. «Бути людиною означає перш за все бути чоловіком чи жінкою».
Саме спільна подорож чоловіка і жінки називається шлюбом, приводом до якого є любов. Ми різні, але такі привабливі одне для одного. «Жінка захищає своєю ласкою, а чоловік – статурою. Вона відновлює рівновагу там, де він починає блукати, і наводить лад там, де він приносить замішання. Чоловік створює і перетворює, а жінка надає тому, що він робить, священного значення і життєдайного руху». Те так важливо не боятися жити і мати те одвічне «джерело щастя і миру, гармонії і радості». «Особистість існує лишень тому, що є інша особистість». У шлюбі, як в благодаті, що захищає, нам не потрібно ставати кимось іншим, встановлювати рамки чи намагатися стати еталоном жінки та чоловіка, не маючи ніяких втіх, одні лишень обов’язки і турботи. Це все не так, тільки у взаємній повазі, підтримці і довірі ми здатні знайти одне одного, розкритися, пізнати любов і весь солод Божого задуму.
Інтимне життя подружжя одна з найскладніших тем для розкриття. Як на мене, то автор сказав про це не так багато, як хотілося, проте те, що було сказане варте ще довгого осмислення. Враз нав’язана усіма ЗМІ, масово-брутальна і брудна картинка сексу зникає. Залишається лишень «коротка вічність вдоволення». «У чесноті сексу людина пізнає глибини свого єства». Автор каже, що ця така потрібна оаза є відпочинком, «що повертає сили, і винагородою незрівнянної цінности». «Чоловік і жінка приєднуються у вічній Божій благодаті до способу буття, який не зазнає впливу матерії часу та простору. Вони розділяють благословенний час Божої вічности». Саме таким створив нас Бог. Ми створені для щастя. Тільки чомусь не говоримо про це. Ми мовчимо і страждаємо, замість того, аби дати собі шанс.
«Нехай чоловік і жінка прокидаються кожного ранку свого життя зі щораз більшою радістю і щастям», - це слова з обряду вінчання. Він має у собі три стадії. Перша – це «заручини», коли закохані обіцяють ділити між собою усі свої безмежні можливості і єднати свої тіла і душі. Друга – це саме «вінчання», коли чоловік і жінка стають образом Бога. Бо тільки єдність чоловіка і жінки є відображенням Господа. Третя стадія – мандрівка дорогою життя, вісім днів подруги моляться і пізнають гідність свого вищого покликання. Після цього проходить обряд «зняття вінців». Обряд вінчання має величезне значення і неабияку цінність, це не проста формальність чи ритуал «для годиться». Він є таїнством, сповненим сили і благодаті, адже кожен з нас отримує від Бога геть усе.
Також Джозеф Рейя говорить про п’ять складових любові, про те, якими є вони і чому так важливо їх плекати у своєму серці, про труднощі, про боротьбу з недоліками і легковажністю. Автор наче п’ятьма сходинками веде нас на великий хмарочос, з якого видніється цей прекрасний світ, створений Богом «вічним відкриттям вічного зростання», «Великим Танцем». Ми починаємо вірити в себе і іншого, стаємо нерозривними з тим, хто поруч. «Коли ми належимо одне одному, то ніщо інше в цілому світі не має значення».