Мадей Анджей. Добре, що Ти є: Зі щоденника місіонера. – Львів: Свічадо. 2010. – 128 с.
"Ніхто тебе не любить, нікому ти не потрібен, ні в чому немає сенсу, твоє життя - випадковість, тебе чекає смерть, якщо хочеш бути щасливим, роби, що хочеш». Хто з нас не чув цих слів у голові чи серці? Хто бодай раз не сумнівався, що він один на цьому світі, самотній і покинутий. Хто бодай раз не боявся і не впадав у затяжну депресію. Чомусь не звучить у нашій голові постійне: «Тебе люблять, ти потрібен, усе має сенс, твоє життя – унікальність, тебе чекає життя, якщо хочеш бути щасливим, то будь». А не звучить тому, що ми не дозволяємо Богові любити себе. Ми замикаємо почуття, стаємо відлюдниками у долині сліз, забуваю, що поруч нас є інші люди. Часто такими болючими бувають слова: «Я так сумую», чи «я тебе люблю», чи «як добре, що Ти є».
Книга Анджея Мадея «Добре, що Ти є» насправді вразила. Давно я так захоплено не підстрибувала на стільці і не вигукувала слова захоплення. Найперше хочеться сказати, що книга у подарунковому виданні. Глянцевий папір, вишукані фото, професійне оформлення. Але найцінніше, що така книга може бути цінним подарунком, щоб говорити про те, що ми так часто боїмося сказати. З кожною сторінкою таке приємне занурення у океан любові. Добре знати, що тебе люблять. Тоді відкриваєшся назустріч. «У третьому тисячолітті необхідно, щоб людина більше вдивлялась в саму себе». Направду ми освічені, зайняті, постійно поспішаємо, не помічаємо дрібниць. «А чи існують у житті дрібниці ?» Чого такого за «дрібницями» нам не видно, що так часто ми не помічаємо життя. Відніміть їх від свого життя і отримаєте нуль. Бо кожен крок, кожна мандаринка, кожні обійми, кожне слово, кожна квіточка, кожна дорога неймовірно важливі. Важливим є Всесвіт. Наша постійне занепокоєння втомлює. «Бог не є творцем страху…Бог може тільки любити».
Автор сповнив книгу короткими словами. Часом з Біблії, часом з розповідей людей, часто з історій святих. Коли маленьку дівчинку запитали : «Навіщо Бог нас створив?», то вона відповіла: «Щоб тішитися нами». Чи часто ми тішимося? Чи часто у житті живемо? Чи спиняємося, щоб любити? «Люблячи, людина проголошує самого Бога». А кого проголошуєш ти?
Задумуватися душею. А тоді з першим болем стає лячно. Ми не віримо. Ми ховаємося за розумом і логікою. «Розум освітлюється вірою, а віра - натхнення для розуму». Ми не виживемо одними фактами. Одна з причин нашого щоденного атеїзму є такі слова: «Занадто велика любов, аби в неї вірити. Надто вона прекрасна, щоб бути правдою, занадто великий дар, аби його прийняти». Якщо шукати причини – то знаходитимемо. Нам буде надто пісно у буденності. Якщо шукатимемо любові – кожен день знаходитимемо. Кожен день може бути святом. Кожен день у нас новий. Кожна людина у ньому важлива. Ми часто приймаємо участь у перегонах за головний приз, аби завоювати світ. «Світ належить тому, хто більше полюбить і доведе світові цю любов». Наша любов потрібна насамперед нам, щоб бути людьми. «Любити – це відчувати радість людської присутності». Якщо ми не віримо в Бога, то Бог вірить в нас.
Знаєте, найболючішою моєю темою є час. Я постійно не встигаю. Поспішаю, щоб запізнитися. Я у постійному виснаженні, не дозволяю собі навіть насолодитися ранішньою кавою від коханого чоловіка. Часто чую від інших і від себе: «У мене немає часу». Але ж це єдине, що у мене є постійно. То чому я кажу неправду? Чому скільки всього не встигаю? Автор дає відповідь: «У молодості я нарікав на брак часу, зараз бачу, що багато часу змарнував». А може потрібно жити тут і тепер. Може, потрібно робити все з любов’ю. «Час – це любов».