Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Олена Багрянцева (1983)
запах твого імені
в жовтих шпалерах осені
в мокрій крупі інею
ходить ногами босими
холодно без шалика
в нетрях дороги синьої
чується вже здалеку
запах твого імені




Художня проза
  1. БЕЗ ТЕБЕ
    Проводжаєш мене в ніч. Йдеш покірним ангелом поруч. Кроки легко і беззвучно розчиняються в темряві.
    -Тільки не відпускай мене назавжди.
    -Що ти… ніколи тебе не відпущу, - лагідна усмішка, яка раніше мене заспокоювала, тепер тривожить.
    -Тільки чекай мене…
    Срібні краплі дощу і дорога в привабливе, але чомусь таке болісне майбутнє.
    -Тільки люби мене, сильно, як тепер.
    -Я любитиму тебе ще сильніше.
    Перегукування останніх трамваїв, зграї сонних птахів, дзвінкі удари шпильок по бруківці, і довгий, як життя, поцілунок… Ти провів мене у ніч.
    А на світанку я вже летіла в інший світ – яскравий, примхливий, коштовний. Модельний бізнес, блиски фотоспалахів, краса і слава – до запаморочення, до самозабуття – все це супроводжувало мене там. А десь… покірним ангелом ти чекав на мене, любив і… відпускав.
    -Ти тільки не хвилюйся. Мабуть, вона просто втомилася після чергового показу, і спить. Передзвониш пізніше…
    -Не переживай. Він більше не буде тобі набридати. Просто вимкни телефон і ходімо збиратися на вечірку.
    Так швидко. Так легко. Я звикла без тебе - жити, працювати, сяяти. Тільки любити без тебе… чомусь не навчилася.
    25.03.09


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг 5.42 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Ти – світло
    Вирушаючи в путь, згадуй про мене. Сподівайся, чекай і вір. Я неодмінно буду поряд – навіть якщо ти далеко, навіть якщо ти не мій…
    Серед осені раптово прийшла пора бабиного літа. І ти раптово зник. Подихом вітру, грайливим сонячним зайчиком - залишив слід, розтанув на моїх долонях. Я не шукала тебе. Тільки тихенько постукала в двері рідної душі. І коли ти не відчинив – зрозуміла…
    Світ, в якому багато світла. На кожному кроці, в кожному обличчі, в найтонших ниточках долі. А коли сутеніє – стає зимно і самотньо. “Ти – світло”.
    Вирушаючи в путь, згадуй мене. Завжди і всюди. Інші люди, чужі погляди, холодні руки – повертають до реальності. Робота, обов’язки, друзі – час витікає крізь шпарки життя. Вже важко зрозуміти, де ти і з ким, щасливий чи нещасний. Ти стаєш маревом, фантомом, спогадом, тінню. Пливеш на паперовому кораблику річкою моїх найяскравіших снів.
    А вранці біжиш у нескінченних справах. Робиш те, що іншим не під силу. Розганяєш хмари, поєднуєш серця, розливаєш добро. А коли бракне сил – одягаєш панцир рівноваги і чекаєш. Ти завжди чатуєш на диво. Ти так рідко бачиш світло.
    Вирушаючи в путь, згадуй про мене. Я осяю твій шлях сонячним промінчиком, вогником свічки, кишеньковим ліхтариком, сірником, запальничкою – будь-чим. Тільки б ти не збився з дороги, знайшов свою мрію, досягнув мети. Адже недаремно казав мені: “Ти – світло”.
    24.09.2009


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Жовті троянди
    Принесла додому квіти. Цілий оберемок жовтих троянд. Боляче вкололася шипом, розсипала букет на килим, здивувалася, завмерла. Зрозуміла щось важливе. Відчула себе маленькою, беззахисною, холодною. Як зневірена осінь, ці жовті квіти, жовта розлука… Зрозуміла все.
    Крадькома зазирнула у вікно – відкрила фіранки, торкнулася долонею до шибки. Провела пальцями по щоці, обидві руки стали мокрими.
    Мобільний – тихо, далеко – дзвонить, тривожить, вібрує.
    -Вибачте, здається, помилився номером… але Ваш голос…
    Чекає. Щось говорить у відповідь, навіть сміється. Сподобався голос? Дитячий, наївний, відвертий. Але раптом жіночний, сексуальний, глибокий.
    -Здається, я закохався у Ваш голос. Говоріть! Скажіть щось іще.
    І ще…
    -А раптом ми знайомі? Зустрічаємо щодня одне одного в метро, на роботі, в магазині? А може вчилися в одній школі, ходили разом в дитсадок?
    Оживає, сміється, фліртує. Не помічає, як плине час, як стікає дощ по шибках, як кімнату огортають сутінки, липнуть до обличчя, до кінчиків волосся.
    -Говоріть. Скажіть іще.
    І ще…
    -Напевно, я вже чув раніше цей голос. А може він мені просто снився. І от я знайшов Вас, почув, відчув, відкрив.
    Боляче вкололася шипом. Згадала все. Зрозуміла щось важливе.
    Закрила фіранки, розім’яла пуп’янки троянд у вологих руках, розсипала пелюстки на килимі.
    -Скажіть іще. Не мовчіть.
    І ще…
    21.10.08


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Туфельки на високих підборах
    Проходила повз нього – беззвучна і безсила. Не могла опустити вії – погляд рвався до нього. Близько, зовсім близько – тільки руку простягни. Але він не для тебе. Він не за тебе. Не до тебе, не той, не твій… Перед великим монітором спинилася. Голос з динаміків кликав тебе. Ти обернулася і зустріла його очі, які кричали, вабили, пускали бісики, манили до себе. Пробувала пручатися, вагалася, намагалася завмерти, здерев’яніти, не рухатися, не чути, не бачити цього погляду. Але туфельки на високих підборах зацокотіли в тому напрямку, де стояв він. І беззвучно та безсило ти піддалася йому, віддалася йому, скинула туфельки, одяг, всю себе…
    Знала, що буде так, що він такий, що ти така. Зробила цей крок сама, сама тікала від нього, обіцяючи не повертатись, не піддаватись, не віддаватись більше ніколи.
    Але кожного разу, проходячи повз нього, беззвучно і безсило падала йому в обійми – повторювала все знову, наливала повні келихи пристрасті, потопала в них сама і не бачила спасіння від цієї хвороби. Просто любила його.
    Одного разу він подзвонив і повідомив байдуже:
    -Я одружуюсь…
    “Звичайно, це нічого не змінює, - казав він далі. – Я хочу тебе, як і раніше. Приходь на наше місце, як завжди. Маленька, не сумуй! Я тебе хочу. Бувай!”
    Не плакала, не думала, не сумувала. Знала, що буде так. Звикла чути ці банальні три слова замість завітних “Я тебе люблю”. Але інша почула їх, забрала його – мрію, нірвану, марево, любов.
    Рішуче і гучно викинула свої туфельки на високих підборах у смітник. Тепер витримає, не зламається, зможе.

    17.10.08



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Повернись
    Одного дня я скину всі пута – і постану перед людьми в оголеній безпритульності, роззуваючи приховані гріхи та зухвалі вчинки. Я нарешті подивлюсь тобі в очі – і ти збагнеш, що ніколи мені не вірив... Мої губи скажуть:
    -Лови цю мить... адже вона остання.
    Ти похнюпишся і вип’єш тугу зі склянки відчаю, а потім повалишся в ліжко, заплющивши очі. В моїх порожніх очах вже немає колишнього вогню. Там блищить байдужість.
    Я затулю фіранки – і тихо вийду надвір. Нічна прохолода війне в обличчя спокоєм і я захлинатимусь осіннім повітрям, аж доки не почую твій плач.
    Тоді я увійду в дім і спробую покласти край…
    -Мені шкода, але це наш останній вечір.
    У відповідь не кажеш ні слова. Болить чи просто тривожить...
    -Я втомилася брехати і любити. Краще буде тобі без мене.
    Тільки твої сльози...
    -Ну бувай.
    Ти так довго мовчиш. Я втомилася…
    Похапцем вдягаю пальто і капелюшок – та біжу до дверей. Здається, ти не годен визнати мою відвертість. Що ж? Залишайся з цим химерним маревом, яке ми називали коханням.
    Осіннє листя горнеться до ніг, як бездомне цуценя. Знайома стежка приведе мене до нового життя… де не буде фальші, де не буде тебе. Кроки лунко дзвенять у глухому мороці, і крізь вогкий туман мене наздоганяє твій голос:
    -Повернись…


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. На згадку від осені

    Звичайний осінній вечір, туман і бліде обличчя міста. Мене оточують тіні дерев, будинків, байдужих подорожніх. Вдягну теплі рукавички і буду слухати пісню автостради. Мені сьогодні не треба додому. Я хочу проводжати цей останній листопадовий день і напитися нічного повітря вулиці.
    -Ну що, хлопці, гуляємо?! – кричить високий юнак своїм мовчазним приятелям. Вони ніяково озираються і помічають на полотні тротуару мою самотню постать.
    -Приєднуйтеся до нас, мила принцесо! – закликає один з них.
    -Розважайтеся, хлопці! Та в мене інші плани, - приязно усміхаюся, зникаю за рогом і йду вузенькими вуличками повз дитячі майданчики туди, де сплять багряні почуття. Прощаюся з осінню.
    Завтра вже не буде так… О, якби зловити цю мить – і забрати з собою! Покласти в кишеню і зберегти, як реліквію, як неоціненний скарб, таємницю, марево, мрію…
    Відчуваю дотик пряного поцілунку на вустах. Це вітер. А он сухий листочок впав із гілки прямо на долоню. Зніму рукавичку і торкнуся маленького дива. Це мені дарунок від осені – на згадку, на добру пам’ять, на щасливе зимування. Отже, візьму з собою, покладу до кишені і не забуду цю чарівну мить – ніколи.
    26.11.06.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -