Одного дня я скину всі пута – і постану перед людьми в оголеній безпритульності, роззуваючи приховані гріхи та зухвалі вчинки. Я нарешті подивлюсь тобі в очі – і ти збагнеш, що ніколи мені не вірив... Мої губи скажуть:
-Лови цю мить... адже вона остання.
Ти похнюпишся і вип’єш тугу зі склянки відчаю, а потім повалишся в ліжко, заплющивши очі. В моїх порожніх очах вже немає колишнього вогню. Там блищить байдужість.
Я затулю фіранки – і тихо вийду надвір. Нічна прохолода війне в обличчя спокоєм і я захлинатимусь осіннім повітрям, аж доки не почую твій плач.
Тоді я увійду в дім і спробую покласти край…
-Мені шкода, але це наш останній вечір.
У відповідь не кажеш ні слова. Болить чи просто тривожить...
-Я втомилася брехати і любити. Краще буде тобі без мене.
Тільки твої сльози...
-Ну бувай.
Ти так довго мовчиш. Я втомилася…
Похапцем вдягаю пальто і капелюшок – та біжу до дверей. Здається, ти не годен визнати мою відвертість. Що ж? Залишайся з цим химерним маревом, яке ми називали коханням.
Осіннє листя горнеться до ніг, як бездомне цуценя. Знайома стежка приведе мене до нового життя… де не буде фальші, де не буде тебе. Кроки лунко дзвенять у глухому мороці, і крізь вогкий туман мене наздоганяє твій голос:
-Повернись…