Принесла додому квіти. Цілий оберемок жовтих троянд. Боляче вкололася шипом, розсипала букет на килим, здивувалася, завмерла. Зрозуміла щось важливе. Відчула себе маленькою, беззахисною, холодною. Як зневірена осінь, ці жовті квіти, жовта розлука… Зрозуміла все.
Крадькома зазирнула у вікно – відкрила фіранки, торкнулася долонею до шибки. Провела пальцями по щоці, обидві руки стали мокрими.
Мобільний – тихо, далеко – дзвонить, тривожить, вібрує.
-Вибачте, здається, помилився номером… але Ваш голос…
Чекає. Щось говорить у відповідь, навіть сміється. Сподобався голос? Дитячий, наївний, відвертий. Але раптом жіночний, сексуальний, глибокий.
-Здається, я закохався у Ваш голос. Говоріть! Скажіть щось іще.
І ще…
-А раптом ми знайомі? Зустрічаємо щодня одне одного в метро, на роботі, в магазині? А може вчилися в одній школі, ходили разом в дитсадок?
Оживає, сміється, фліртує. Не помічає, як плине час, як стікає дощ по шибках, як кімнату огортають сутінки, липнуть до обличчя, до кінчиків волосся.
-Говоріть. Скажіть іще.
І ще…
-Напевно, я вже чув раніше цей голос. А може він мені просто снився. І от я знайшов Вас, почув, відчув, відкрив.
Боляче вкололася шипом. Згадала все. Зрозуміла щось важливе.
Закрила фіранки, розім’яла пуп’янки троянд у вологих руках, розсипала пелюстки на килимі.
-Скажіть іще. Не мовчіть.
І ще…
21.10.08