Звичайний осінній вечір, туман і бліде обличчя міста. Мене оточують тіні дерев, будинків, байдужих подорожніх. Вдягну теплі рукавички і буду слухати пісню автостради. Мені сьогодні не треба додому. Я хочу проводжати цей останній листопадовий день і напитися нічного повітря вулиці.
-Ну що, хлопці, гуляємо?! – кричить високий юнак своїм мовчазним приятелям. Вони ніяково озираються і помічають на полотні тротуару мою самотню постать.
-Приєднуйтеся до нас, мила принцесо! – закликає один з них.
-Розважайтеся, хлопці! Та в мене інші плани, - приязно усміхаюся, зникаю за рогом і йду вузенькими вуличками повз дитячі майданчики туди, де сплять багряні почуття. Прощаюся з осінню.
Завтра вже не буде так… О, якби зловити цю мить – і забрати з собою! Покласти в кишеню і зберегти, як реліквію, як неоціненний скарб, таємницю, марево, мрію…
Відчуваю дотик пряного поцілунку на вустах. Це вітер. А он сухий листочок впав із гілки прямо на долоню. Зніму рукавичку і торкнуся маленького дива. Це мені дарунок від осені – на згадку, на добру пам’ять, на щасливе зимування. Отже, візьму з собою, покладу до кишені і не забуду цю чарівну мить – ніколи.
26.11.06.