Із Володимира Войновича

Я був у кра́ї, де правда вбита.
Там люди знагла втрачають жи́тла.
Суворий клімат – зима без літа,
не вистачає тепла та світла.

Між днем та ніччю нема різниці,
і бродять люди немов безлиці.
І хоч між ними зв’язків немає,
з них кожний інших неполюбляє.

Старою злістю вони пропахли,
й самі́ у зло́бі своїй зачахли,
на кшталт сухого куща бур’яну,
соків життєвих збулись, здається.
І тільки радість у них стається,
коли сусіду чомусь погано:

зламав коліно, чи нежить люта,
чи в нього вкрали грошви багато,
нестатки-злидні, чи інша скрута –
його сусідам це справжнє свято...

Й життя минає в імлі та злобі,
невтішна доля – немов іржава;
коли ж хтось раптом когось угробить –
тоді, звичайно, це інша справа.

(2024)

Із Володимира Войновича

Ми вештались довго в проваллі,
щоб нібито вийти з імли;
шукали освітлені далі...
Потьмарені тільки знайшли.

Шукали й крамоли бацили,
і вошей, а ще – шпигунів;
і з успіхом це ми робили, –
хто б що нам про збиток не нив!

А ще ми хотіли – насилля
весь світ зруйнувать, а відтак...
Навіщось міняли довкілля
і щось повертали навспак.

І вас ми збирались кінчи́ти
у той або інший манір;
та ви́ за бугром, паразити,
на лихо, живучі надмі́р.

Але апетит до утопій
донині у нас не зачах:
продовжимо марш плоскостопий
й насиплемо вам ізотопів,
від’ївшись на ваших харчах.

Та по́ки що – є в нас завади,
бо хочеться їсти, аж край...
Пожертвуйте ж нам, Христа-ради,
що́ можете, чорт забирай!

(2024)

Із Володимира Войновича

Тягла бабуся кіш
з городніми речами,
щоб всю сім’ю скоріш
нагодувати щами:

капусточки качан,
картоплю, перець різний,
іще якийсь бур’ян,
для травлення корисний.

Ішла стара, а день
був сонячний, нівроку, –
ну, як завжди сливень
о цій частині року.

Назустріч йшли діди,
й привітних з них чимало...
Здавалося, біди
ніщо не провіщало.

І раптом – треба їй
на інший бік дороги...
Стривай, стара! Постій!
Згадай всі застороги!

Он, зліва – світлофор:
зелений – для бабусі
налагодить зазор
у транспортному русі;

а справа – як і слід
на автомагістралі –
підземний перехід, –
безпечний і так далі...

Та бабка – з неотес,
тож напрямки полізла.
Диміло з-під колес,
трощилося залізо...

Був принцип доміно
проявлений достоту:
як у страшнім кіно,
впав байкер під «тойоту»;

якийсь карамбуляж:
одна вантажна «шкода»
впустила свій вантаж
якраз на пішохода;

в тролейбус в’їхав «МАЗ»,
тролейбус вщент зім’явся
й перетворився враз
на банку, повну м’яса;

фургон влетів у стовп,
той гепнувсь на автобус,
а той – стіну продовб,
лишивши в ній свій обрис;

в диму і сум’ятті
кричали пасажири
(найголосніше – ті,
у кого обмаль віри)...

Цікаво по TV
про це розповідали;
ми їли щі нові
й бабусю нахваляли.

(2024)

Із Володимира Войновича

Мигтів ліхтар на дроті у дворі,
його труди скасовувала мряка.
У будці, що в кутку, о тій порі
одна дворова мешкала собака.

Було у неї двоє женихів:
один кістки тягнув їй для бенкету,
а другий – той стеріг якийсь архів,
багатший був, тож цілу ніс котлету.

А третій не годився як жених, –
він був поет, а всі вони – безумці;
приносив тільки вірші, і крім них
нічого взагалі не мав на думці.

Дивився чемно, лапою махав,
співав про честь, кохання та відвагу;
він був поет і геть не приставав,
і цим чомусь привабив ту дворнягу.

І от яко́сь два пси прийшли у двір
(у цього – кістка, в іншого – котлета),
й побачили у будці – вір, не вір –
сумирний профіль нашого поета...

Два пси не винуваті, далебі,
що покохали пасію кудлату;
два пси на місяць вили у журбі,
немов співали «Місячну сонату».

(2024)

Із Володимира Войновича

В клубі налаштовувались танці.
В две́рях всіх обстежував дідок
на наявність корінців квитанцій
з олівцевим написом «квиток».

Ще не охоловши від кадрилі,
де стрімкий був кожний поворот,
гості – офіцери ескадрильї –
жарили з дівчатами фокстрот.

Тут не місце довго зволікати,
звісні всі фігури, лиш поклич...
Іноді приходили солдати
і стояли купкою узбіч.

В рядових погони – в колір неба...
Та коли запрошував солдат,
відповідь йому була: «Не треба.
Бач, який охочий до дівчат!»

І усім присутнім танцюристам
зрозумілий був оцей урок:
ставились дівчата із презирством
до небес, де ще нема зірок.

Огортала ніч усе довкола,
засинали се́ла навкруги,
а старенька клубна радіола
вила, як собака від нудьги.

Після танців світло вимикали...
Так і не здійснивши скромних мрій,
рядові в казарму поспішали –
стати для переклику у стрій.

Йшли із неотриманих побачень,
знаючи, що видасть їм сповна́ –
вслід усім сьогоднішнім невдачам –
кару за затримку старшина.

У штабах поснули генерали,
снився їм, без сумніву, парад...
По садках дівчата цілували
наш давно одружений комсклад.

(2024)

Готові у планшетах астрономічні карти
й отримані останні вітання від родин.
Ну, друзі, запалімо, хто хоче, перед стартом, –
у нас іще, здається, в запасі сім хвилин.

Я вірю: невдовзі армади ракет
нам зроблять близькими зірки назавжди,
і десь на стежинках далеких планет
зали́шаться наші сліди.

На посадковій смузі
згадаємо ми, друзі,
як перші спромоглись ми дістатися мети, –
зуміли долетіти
до першої орбіти
і рідну Землю – ззовні уперш спостерегти.

Я вірю: невдовзі армади ракет
нам зроблять близькими зірки назавжди,
і десь на стежинках далеких планет
залишаться наші сліди.

Чекають нас планети, де ще життя немає,
гарячі океани чи крижані поля;
але планета жодна так щиро не чекає,
як голуба планета під назвою Земля.

Я вірю: невдовзі армади ракет
нам зроблять близькими зірки назавжди,
і десь на стежинках далеких планет
залишаться наші сліди!

(2024)