Коли не діють правила й закони,
Змістився час життя, змінився вимір,
Коли перейдено усі кордони,
Настав момент шукати в серці вирву.

Де є вона, було раніше світло,
Текли річки розслаблено і вільно.
Буяли трави, віяв вільний вітер.
Але їй не повірили й повільно

Закрили двері, затулили тінню,
І зашморгом на шиї ліг біль світу.
Там вирвано надію із корінням,
Там викрито і викривлено світло.

Від зради, від образи, від ракети
Та вирва стала чорною дірою.
І відчаєм тепер чуття затерті.
Й вода в її річках здається кров'ю.

Як хочеться сховати очі долу,
Не визнати: тут біль, космічна пустка.
І відчувати вирву як бездолля,
Щоб тільки не торкатись того згустка.

Але упали правила й закони,
Змістився час життя, змінився вимір.
Перейдено всі лінії й кордони,
Настав момент, щоб визнати ту вирву.

І, визнати, що біль - іще не вирок.
І дати серцю час текти, як мирра.
Коли є вирва, значить, є і вибір,
І в ньому сила, і, можливо, віра.

Ты стоишь за моей спиной
И ты знаешь: я точно выживу.
Ты всегда за меня стеной.
Даже там, где поземка выжжена,
Даже там, где горит слеза,
Где матерые волки зарятся.
Путь вперед или путь назад –
Я прошу: будь со мной, пожалуйста!..

Даже если я не права
И веду себя как ребенок,
Если набекрень голова,
Если нервы плывут и стонут,
И цепями в груди звенят,
Где кареткой повисло сердце,
Ты всегда, знаю, за меня,
Мой единственный страстотерпец!

Научи меня быть собой,
Не оставь меня в этой стуже.
Что не день – бесокрылый конь
Подбирается ближе, глубже,
Чтоб туда увезти, где стынь,
Лютый холод и медь молчанья…

Защити меня! ...Захисти
І навчи пісень покаяння.
І я знатиму – щастя ось,
Де мій прихисток і свічадо.
Сльози ріками, наче Рось,
Рвуть плотину мого мовчання.
І печаті летять в золу,
І лишаються тільки трави.
Ти – мій ангел. І я люблю.
Бог у серці єдино правий.

2016

Щупальці ранку світ тягнуть із темряви.
Все перевірено серця детектором.

Крихітка впертості духу та крапелька певності...
Очі, що світяться відблиском долі і денності...

Серце прикрите хіба що долонями.
Жевріє світло між ребрами й скронями.

Та не сховатися і не втекти від обов’язку –
Брукову сірість побарвити кроками босими...

Час до майбутнього стелиться нервами –
Віра у спокій впадає в дух зернами.

Голос таланту в засаді у заздрості труйної...
Букви на серці виводяться ранами-рунами.

Твори заморені, та не впокорені.
Книга буття і душа вже розгорнуті...

Кров'ю палає світило, відсвічене вікнами...
Тінь заступає і стелиться попід повіками...

© Оксана Рибась 2007

Поділися зі мною, дівчинко. Розкажи, що тебе вибішує.
Розкажи про жахіття поночі, про нелюблені хмари півночі.
Розкажи, чим живе і плачеться твоє внутрішнє ледве стишене,
Що і молиться і благається, і вилазить назовні віршами -

З-під землі як вилазять діггери, як встає із-за моря райдуга,
Як із шахти ті повертаються, на кого уже не надіються...
Ти не знаєш, де діти паростки того власного і пораненого,
Того щирого і прекрасного, і подертого, і пронизливого.

Розкажи, моє миле сонечко, що тримає тебе в приземленні,
Не дає тобі так розкрилитись, як у долю твою закладено?
Спершу руки твої зав'язано. Потім голову вкрило тереном.
Потім очі закрились зоряні, сльози вилились зорепадами.

Не кажи, що страждати суджено, не веди себе на судилище.
Лиш побудь у раю сердешному, що дає тобі заспокоєння.
Я-бо знаю, що ти проходила. Я й сама вже із того виросла.
Я трималась тих самих крайнощів, підіймалася тими ж сходами.

Рід жіночий любов'ю мічений. Крик пташиний - то поклик сонячний.
За борщами, пранням, рахунками суть стирається, наче ластиком:
Все, що бажане, та забулося, що поглинуте батьком-Кроносом.
Нагадаю тобі, кохана, що ти - крилата любов'ю ластівка!..

2016

Реальність увігнулася – й завмерла…
Судомно стиснулась! І вибухнула болем!
Ми народилися потому, як померли.
І світ новий тепер у нашій волі.

Себе змінити – влада то найбільша.
Скрутити джгут надій із власних нервів.
Насправді справжнє спалахне у віршах,
Як блискавка на тлі нічного неба!

І вільно рухатись, і простір протинати!..
Свобода палить небо до озону.
«Гроза» – то мій синонім до «кохати».
«Любити» – мій антонім до «резону».

2014

Орбіти планетарні не мають перехресть.
Молочний Шлях тікає крізь пальці молоком.
З тобою ми далекі, і в кожного свій хрест.
На зустрічі в нас вето. Багато перепон.

Та нас єднає світло, яке росте із серць.
І ми несамовиті в любові та борні.
І нам важлива правда як дотик до небес.
А ще ми дуже близько, хоч зараз уві сні.

Та деякі комети торкаються планет,
Коли немає страху й старих пересторог.
І хай вони зіткнуться! - Та буде спільним лет!
І хай там буде вибух! Але не страшно - вдвох...

2014

До болю,
до крові,
до набряку вен,
До крику,
до кроку назустріч собі,
До стогону в тиші,
до погляду в дзен
Знаходиш
і губиш себе
в боротьбі.
До сталі напружених нервів,
як дріт,
До вивиху мозку
від скрушних думок,
До пломеню віри,
що синім горить,
До дії – як поштовх
зробить перший крок.

Шукаєш,
тікаєш,
блукаєш,
кричиш,
Говориш,
знаходиш –
і знову не те.
Але надважливо,
що ти не мовчиш,
А дія зі слова,
гляди, проросте.
А в дії і сила твоя,
і броня,
І слава,
і слово,
мечі та щити.
І хай ти сліпий
та ідеш навмання,
Ти можеш,
ти вмієш,
ти маєш
дійти.

9.04.2014

У пітьмі очі сліпнуть,
Втома зір забирає.
Заморозила вікна
Чорних птиць тиха зграя.
Ті, хто в темряві, сонні,
Ті, хто в мороці, сплячі.
Вже самотні долоні,
Хоч серця й не ледачі.
Спрага спалаху сильна,
Пам’ять вибуху дужа.
Віра є божевільна,
Нелегка, небайдужа.
Віра палить сльозою,
Серця тиснуть лещата.
Слово – то вже не зброя,
А бажання кричати.
Ми втомились чекати,
Та назад не звернути.
По боках ростуть ґрати,
Що народжують пута.
Але віра у спалах
Не дає нам померти.
Ми великі. Нас мало.
Ми холодні. Нам тепло.
Час до нас невблаганний,
Але пам’ять не спалить.
Доля йде берегами,
Але скоро вже
Спалах!

25.12.2013

В час буремний, але не даремний,
В час бунтовний, але не гріховний,
Ми є тут, ми близькі, майже кровно.
«За свободу і совість» – нам кредо.

Ми жили у невільній країні,
Нас гнобили і гнули постійно,
Але сонце спускає проміння -
Ми є сила і дух, що єдині.

Нас щемили, ми йшли і співали,
Стали вкупі і пута порвали.
Я не знаю, що буде надалі,
Але вірю: все йде по спіралі.

Розчиняється страх у довірі,
Сльози витер легесенький вітер.
Душу гріють слова: ми у мирі,
Ми є мир – оте в'язиво літер.

Є загроза, але ми свідомі,
Що живемо у власному домі.
І нічого, що сніжно на скронях,
Але світ є у наших долонях.

На воротах стоїть нічна варта,
Запалилась надією ватра,
Я тебе відпускаю до завтра,
А себе відпускати не варто.

13.12.13

Велике й неосяжне МИ
Права диктує-декларує.
З гачка німу мораль зніми:
Вона ж зелена від отруєнь.

Не плавить нерви німота –
Їм притаманна вогнетривкість...
У когось зболені вуста.
Хтось пестить гривню
по загривку.

У вихорі протистоянь
Один кричить: "Брати, ми бранці!"
Щоб не навколішках стоять,
Пішли навприсядки – у танці.

У натовпі нема Людей:
Так густо тут –
і пусто-пусто...
Міраж спотворених ідей,
Що у реальності загрузли.

Ідеї – геть,
думки-гвіздки
Заіржавіли.
Без дороги
Куди підеш? Нема за ким –
І шлях назад шукають ноги.

Велике й неосяжне МИ
До неба пнеться –
йде до льоху.

Прямують деякі – САМІ:
Чи навіжені –
чи пророки.

2007

Правду хочеться знати.
Істина пахне вистрілом.
Йдуть на війну солдати,
Зараз і пісню вистогнуть.
Хто з них воює за землю,
Хто за дітей чи батьків.
Падає в пам'ять зерном
Тінь тих кривавих років.

2008

Вигострені нерви,
сточені слова.
Невагомість духу
у важкому тілі...
І безсоння вперте,
як нічний трамвай,
а слова до руху
липнуть, запітнілі...

Тишею розлився
спокій вищих сфер,
насуває крига.
Вето – порятунку.
Почуття, мов списи,
зламані тепер...
І луною крику
задушило думку –

галасує пам'ять
і здається: мить
розкроїла бутність,
зринула у вічність...
Той акорд останній
в серці ще дзвенить.
Я його на сутність
покладу і вивчу.

Ніч уже світає.
У депо трамвай.
А душа мандрує
стежечками віршів...

Є моє кохання,
тож і я жива.
З ним я гіркотую.
Та без нього – гірше.

І птахи повернуться, певно,
І калинові спраглі китиці…
Бо прокидаються дерева,
Тому що хочуть відродитися,

І будять світ вітри-весняночки,
І захлинаються від захвату…
А ви чому, пани й паняночки,
Не відчуваєте їх запаху?

Ви очі лиш на мить замружите –
І ось весна вже перед вами…
Відродження – дитина мужності,
А мудрість прийде зі словами…

07.03.13

перевтомлені
перевтілені
перероджені відчуття
неподільні
та неподілені
і наївні немов дитя

від очікувань пахне мріями
із коріння зростає сад
сили зміряні
та відміряні
як нездатність піти назад

як незламність і невідчудженість
і як вірна віра моя
ніч затемнена
в ній пробудженість
запалилась немов маяк

Коли згасає днина,
Коли світає ніч,
Ти спиш, моя дитино,
Ти з Богом віч-на-віч.
І бавишся зірками,
І пацаєш хмарки.
Ми старші за роками…
Які ж ми малюки!
В очах твоїх веселка,
В душі твоїй весна –
Божественного дзеркало,
Одвічного струна.
Дитиночко любима,
Ти промінець Творця.
Мудріша ти, дитино,
За матір і отця:
Ходити вчишся ніжками,
Літаючи в світах.
А щастя – це усмІшка
У тебе на вустах.
Ось грудь, моя дитино,
Рости на молоці:
Любов моя – перлина
У тебе на щоці.


10.03.11

Як повз останні відблиски зорі,
Повз сум і радість, небеса й безодню,
Летить життя…
У скронях ліхтарів
Цвяхами долі вклинене сьогодні…

Зоріють квіти і квітує зір,
Коли невтом'ям
світиться натхнення.
Довірся серцю і собі повір.
Досхідна зірка сходить...

Переддення.

Кінець і початок єдині.
Займався ранок.
Ласкаво-тендітне проміння
Створило замок.
У ньому до сонця сто сходів.
В пелюстках неба
Ця квітка розкрилась на сході,
Мов око нерва.

Кінець і початок єдині.
Минає вітер.
У хвилі влилися хвилини –
Чекання світла.
Є тільки сто сходів до неба.
Хіба це відстань?
Я – човен зі сплетених нервів,
А сонце – пристань.

Думки летіли під укіс,
Як під колеса візника.
Чуттями ти в мені проріс.

Коли ж здавалася гірка
Надемоційності ріка,
Свідомість зондувала смисл.

І вигострила долі спис,
Що вишиною обпіка:

Ти у мені. У душу вріс.
Та у структуру ДНК.

З грецького:

Керкінітида спала, мов дитина,
І море тихо мацало пісок.
Котило сонце, як Сізіф, проміння,
Плело тканину міфів і казок.

«Ти де?» –
Співали дзвінко струни.
«Озвись…»
Є тільки небо – свідок.
«Ти де?»
Вертається відлунням…
І ввись
Летить душа Керкінітиди.

Культура інша простягнула руки
І ловить в мушлі запахи і звуки…

З кримськотатарського:

Бахчисарай не спить, читає зорі,
Чигає, кличе і не чує вісті.
Очима серця море й гори боре,
І рветься, рине вище, вище висі.

«Не плач» –
З фонтану крапле днина.
Зоря
Вгорі співа різноголоссям
«Побач,
Над Кримом ми єдині.
Моя…» –
І пестить милої волосся.

«Моя ти щира, вірна, сильна, вільна.
Хай буде небо Криму нам прихильне».

У руці рука,
До щоки щока...
Ти бліда яка:
Колір молока.

Мерехтить печаль
У твоїх очах.
На вустах загас
Усмішки Пегас.

Щоб розкритися
І зігрітися,
Треба вмитися
В сонця китицях.

Серед верховіть
Засвітити світ.
В ту єдину мить
Вічність перелить.

Ти моя близька,
Колір молока.
У руці рука.
Я тебе коха...

2008

Час поволі стікав із покоцаних вінців графину
І сліпими очима вдивлявся у завтрашній зліт.
І на шиї сліди від майбутнього передзагину -
Закрутив тугим джгутом одвічний місяцелік.

Тиша передгрозова гріла руки об стінки графину,
Де покоївся Час, наче коник морський, у воді.
І прокинувся він, і занила під серцем провина,
Що заспав він, забув, заблукав у літах молодих.

Буря разила стрімко!
Буря валила зразу!
Вітер ридав орлино!
Вітер скрипів гіллям!
Тріснули биті стінки
Глухо і невиразно.
Час захлинався димом
Спалених телеграм.

Листом листи летіли:
В них виростали крила.
Час упав. Чувся вистріл.
Буря перемогла.
І майбуття, й минуле
Крильця свої згорнули.
І оголили вістря
Леза Добра і Зла.


2010

Погляди крізь кілометри –
Дротики-стpуни у тиші.
Нам від самотності вмерти
Легше, ніж стати мудріше.

Ніч, яка виросла в вічність,
Нас розділила надвоє.
Нині знайти твої вічі
Тяжче, аніж збожеволіть.

Давить на серце непевність,
Ти почуваєшся гірше...
Невипадкова взаємність
В душу начитує вірші.

Збудуться всі обіцянки:
Слово не може без дії.
Дивиться ніч залицяльно
І одиноким радіє.

Думка, що рве кілометри
Ранить, як правда незрима.
Лиш на порозі завмерти –
Що воно там, за дверима?


2009

ЧорнобИль.
Чорно-бІль.
Чорний - біль.
Чорно-білі обличчя в дітей.
Радіація, ця чорна міль,
Вполювала вечерю – людей...

Так безшумно з'їдає життя
І висмоктує соки із тіл...
Нам буття – каяття й забуття,
Нам буття – недопалений спів...

Двадцять років пройшло.
Це вже строк...
А було – дикий вибух пожеж.
І четвертий енергоблок
Радіацію вилив з мереж.

Чорне марево...
Прип’ять горить,
Як горить наше горе-життя.
В той момент зупинилася мить –
І рида через невороття.

Червонявим там смерть зацвіла
І помітила лихом рій днів.
Розповзлася ядуча імла
Хворобливою хмарою див.

І в майбутньому бачиться сон:
Ми – мутанти, знедолені, злі...
Ми створили страшний полігон
На своїй, Богом даній землі.

Ми живі.
Ми не віримо снам.
Хоч на їжу – на всю – заборона...
Що залишимо в спадок синам?
Чорний дріт
із табличкою "Зона"?..

2006

У темряви очі сліпі...
Над містом ширяє гроза,
І хмари на дощ не скупі –
Це Вічності впала сльоза.

Ти, місто пророків і бід,
Вмираєш, – та знов оживеш.
Вже погляд у сонця, як мідь,
Як відблиск багряних пожеж.

Ти – переплетіння доріг,
В тобі зосередження вір.
І Бог споконвічно беріг
Тебе серед горя й зневір.

...І птаха злетіла в пітьму
Й розрізала тишу крилом.
Як важко, напевно, Йому
Платити життям за добро...

Як тяжко, напевно, було:
Той хрест перекреслив буття.
Та знову Життя зацвіло,
І смерті нема вороття.

Голгофа, і сонце, і степ –
Назавжди у пам'яті нам...
І як тобі, місто святе,
Дивитися в очі вікам?..

Розсудить усе часу плин,
Бо ми іще не доросли:
Варавва лишився живим,
Месію ж на хрест вознесли.

А місяць тоді був нісан,
І зранку в сади в'ївся дим...

У пам'яті все та весна
І місто те, Єршалаїм...


2006