Поділися зі мною, дівчинко. Розкажи, що тебе вибішує.
Розкажи про жахіття поночі, про нелюблені хмари півночі.
Розкажи, чим живе і плачеться твоє внутрішнє ледве стишене,
Що і молиться і благається, і вилазить назовні віршами -

З-під землі як вилазять діггери, як встає із-за моря райдуга,
Як із шахти ті повертаються, на кого уже не надіються...
Ти не знаєш, де діти паростки того власного і пораненого,
Того щирого і прекрасного, і подертого, і пронизливого.

Розкажи, моє миле сонечко, що тримає тебе в приземленні,
Не дає тобі так розкрилитись, як у долю твою закладено?
Спершу руки твої зав'язано. Потім голову вкрило тереном.
Потім очі закрились зоряні, сльози вилились зорепадами.

Не кажи, що страждати суджено, не веди себе на судилище.
Лиш побудь у раю сердешному, що дає тобі заспокоєння.
Я-бо знаю, що ти проходила. Я й сама вже із того виросла.
Я трималась тих самих крайнощів, підіймалася тими ж сходами.

Рід жіночий любов'ю мічений. Крик пташиний - то поклик сонячний.
За борщами, пранням, рахунками суть стирається, наче ластиком:
Все, що бажане, та забулося, що поглинуте батьком-Кроносом.
Нагадаю тобі, кохана, що ти - крилата любов'ю ластівка!..

2016