Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Михайло Севрук (1950)




Огляди

  1. Піонерами в СРСР були всі діти
    Знаєте, піонерами в СРСР були всі діти, адже приймали завжди в 3 класі 19 травня на день піонерії. Звичайно, що велася пропаганда і проводилися підготовчі заходи, але на мою думку дітям подобалося марширувати під горн і барабан , та салютувати один одному або старшій піонервожатій. Я також був піонером і навіть мав посвідчення трьох ступенів, але ніколи не горів патріотичним запалом і ніколи не хотів носити піонерський галстук. Мав на те свої власні переконання. Бо коли наш клас приймали в піонери в травні,то багато дітей в супроводі вчительок і класних керівників раді і з натхненням їхали до лісу збирати шишки на піонерський вогонь. Але мене туди не взяли. У лісі, назбиравши досить вагому частку шишок, учні робили з неї величезну зірку , а потім запалювали і робили ватру.(Пионерский костер).Там , заздалегідь підготовлені хлопчики і дівчатка, декламували вірші про вождів світового пролетаріату Леніна, Карла Маркса, Енгельса та комуністичну партію.Окремі учні співали пісні, або у складі хорів та ансамблів у своїх піснях зверталися на лісових полянах до лідерів комуністичної партії. Звісно , що за цими дійствами слідкували керівні органи місцевих осередків, які подавали звіти до вищих інстанцій у своїх доповідях.Так проходило роками вирощування нових манкуртів, щоб вести їх у світле майбутнє без історії,без памяті про свою країну, релігію,культуру ,мистецтво, та про своїх предків. Після того ,як дітей приймали в піонери, усі учні пішки або автобусами їхали до лісу святкувати день піонерії. Нас привели до районного будинку піонерів.То був конфіскований будинок, який перетворили на будинок піонерів та школярів. Ця вулиця тепер називається Присутственна ,ніби тут є якісь присутствеенниє міста. Хтось, мабуть дуже страждає за втраченим російським адміністративним минулим Радомисля. На мій погляд ця вулиця не має права так називатися .Коли всі учні зійшлися, то приїхав автобус і усі кинулися, щоб зайняти місця.Але стихійне захоплення місць не відбулося ,тому що класні керівники і піонервожаті посадили всіх як було потрібно. А я був несміливий, то залишився без місця. Отож одна із вчительок мене висадила із автобуса і сказала , щоб я йшов геть, тому що для мене не має вже місця.Мені було гірко на душі і хотілося плакати від тієї несправедливості,адже я себе вважав вихованим і дисциплінованим учнем, а поїхали не самі кращі.Я пробував якось проникнути тихо в автобус, але та ж сама активна вчителька вигнала мене знову з автобуса і сказала, що не має місця і щоб я не вештався, та йшов додому.Коли я прийшов додому, то мама запитала ,що трапилось ,що ти так швидко повернувся?.Я їй все розповів, а вона мені поспівчувала і сказала, щоб я не переживав ,адже воно може й краще, що я не поїхав. Так із сумом я носив галстука ,одягавши його тільки перед школою, а після школи скидав.Але як не дивно в мені після цього випадку не було якоїсь злоби ,ані відрази .Я був помірно активним школярем і піонером.На лінійках інколи грав на горні, або бив у барабан.Так як я не був сміливим ,то і ніколи не був у піонерському активі.А пасивно виконував всі доручення, які мені давали .Потім прийшла пора йти в комсомол.Також не був у захваті,але носив комсомольський значок.Приймав мене у комсомол районний секретар комсомолу Кучеренко. Потім він займав якусь посаду у райкомі партії. Мої батьки пережили колективізацію і голод .У них і їхніх батьків представники СРСР, які очолювали в 30-ті роки місцеві державні та каральні органи відібрали землю,повиганяли з будинків на вулицю з дітьми без копійки грошей. То вони на собі, зазнавши сталінські репресії , і нам дітям завжди говорили ,щоб мовчали і нічого не говорили проти системи і звісно проти тих вчителів , які вірою і правдою служили державі.З впевністю можу зазначити ,що серед вчителів було багато доносчиків, які доносили на своїх колег, а також вели документацію і фіксували дітей, які вільно виражалися не на користь комуністичній ідеології. Та й школа, в якій я навчався була під наглядом таких директорів, як Стриченко та Жудра.Один і другий були ярими комуністичними фонатами .Обидва вели хід школи за формуванням військових частин.Кожного дня була ранкова лінійка, на якій були присутні учні, які наступали на чергування , та вчителі.Керівництво школи проводило інструктаж та вислуховували і соромили порушників дисципліни та двієчників. А в понеділок на шкільній спортивній полощадці збирали всю школу , де особисто директор проводив екзекуційне виховання .Так у весняні, літні та осінні місяці проводилися лінійки, а взимку це робилося у шкільному коридорі другого поверху школи.Памятаю, що декілька років по собі я, як учень музичної школи, був задіяний до гри у духовому оркестрі школи. Керівником оркестру був Власенко.Той керівник не був профісионалом –музикантом, а колись служив у армії у військовому оркестрі і трохи навчившись, вів духові самодіяльні оркестри по школах ,підприємствах та колгоспах.Отож о 7 годині ранку школа марширувала і готувалася до парадів 7 листопада і 1 травня.Потім, коли я вже став дорослим і служив у збройних силах СРСР,то помітив ситему стройової служби в військовій частині з проходженням навчання в школі. Щоденні лінійки мені нагадували розвід караулів, щоденні построєння військової частини , де були присутні всі офіцери,батальйони, роти,та інші підрозділи нагадувало мені шкільні лінійки , коли директор пробирав усі випадки порушення дисципліни, та викликав порушників і двієчників перед всю школу. Жудра був мастак проводити такі екзекуції.
    Навчаючись у 9 класі, ми з друзями організували оркестр та пробували грати в суботу на шкільних вечорах. Я грав на кларнеті, Володимир Гаранжа на баяні, Олександр Лагутенко на піаніно, хтось я вже не памятаю на трубі або гітарі,а Валентин Андрієвський на барабані. Декілька разів ми заграли ,але директор прийшов з перевіркою і заборонив нам грати ,та ще й виставляв нас за наші зачіски на лінійку перед школою,тому що ми в більшості причісувалися як Елвіс Преслі нагору,пробували по слуху грати його мелодії,та мелодії які слухали з платівок ансамблю Бітлс. Штани ж ми носили розширені до низу.Таких учнів обзивали стилягами.
    Так не маючи підтримки та керівника , який би нас вів та розвивав, наш оркестр заник. В інших школах були також спроби організувати оркестри, але як стихійно вони виникали ,так і заникали.
    Пройшли роки. На Україні була заборонена злочинна партія комуністів, але ще багато залишилося людей, які шкодують за тими часами . Я дивуюся ,що є такі люди, предків яких розкуркулювали , над ними знущалися, тримали в колгоспах, ніби рабів без платні і паспортів. В моїх очах досьогодні стоять обличчя жінок ,які працювали в бригадах по вирощуванню цукрового буряка.Я бачив таких жінок в Київській ,Житомирській ,Черкаській областях. Ці жінки, ніби й не були рабинями ,але на мою думку випадали ніби чорношкірі африканки. На їхніх обличчях була якась спільна печать , якась приреченість, вони всі чимось були подібні. У людей, які пройшли тюрмами є щось подібне, загальне, яке вкарбовується в рисах обличчя.Так і у цих колгоспниць було щось спільне ,якась туга і печаль. Мені , хлопцеві із малого міста , здавалось дивним ,що є люди , які терплять наругу над собою і змушені відробляти трудодні та вислуховувати брудні матюки від місцевих бригадирів. Я декілька разів за життя згадував ту ніч , коли ще хлопцем був у тітки в селі Чайківка.У ночі до хати підїхав на гарцюючому коні бригадир і пужалном почав бити у вікно.Всі проснулися і злякалися .Але тітка нас заспокоїла. Цей нічний наїздник повідомляв у скільки годин і куди мусила тітка прийти на роботу. Як бачимо , що людей заганяли до праці. Це що, не рабство, яке було за СРСР?




    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. Відійшов у вічність.


    Звістка про смерть Мирослава Скорика блискавично рознеслась музичним світом. Всі радіо ,телевізійні і інтернет- медійні інформаційні канали мали за честь повідомити світові про кончину геніального композитора,митця з великої букви,який своєю творчістю і своїм музичним надбанням вивів українське мистецтво на вищий щабель світових взірців, як це робили у свій час його попередники С.Людкевич, Б. Лятошинський , Л.Ревуцький та інші генії України.
    Постать Мирослава Скорика займає величне місце на олімпі світової музичної культури. Окрім композиторської –творчої діяльності, він був педагог-професор,історик –музикознавець, блискучий виконавець на фортепіано , диригент, а також організатор-менеджер, багатьох музичних проектів , які мали в собі світове значення.Пройшовши свій розвиток і становленння як митця в Україні , він також увібрав у свою творчість мелодіку і ритміку України, карпатьського краю, надбання польської музичної культури і звісно російської. У Львові народившись і навчаючись він мав можливість пізнати польську культуру її музику , мову. До Росії їхня сімя була вислана , як ворожі елементи ,які мали коріння старої української інтелігенції.Таким чином Мирослав вимушений був навчатися і перевиховуватися на совєтський манер у сибірських школах. Він там також навчався музики. До Росії вдруге він повернувся, як аспірант Московської консерваторії ,після якої отримав наукову ступінь кандидат мистецвознавства.
    Вперше я почув про видатного композитора ,коли навчався в Радомишльській музичній школі .Потім більш ширше в Житомирському музичному училищі.З часом , навчаючись в Київській консерваторії ім.П.І.Чайковського мав можливість спілкуватися і бачити його кожного дня, адже він на той час був викладачем консерваторії і відомим модерним композитором. Він мав серед студентів консерваторії середини 70 років ХХ століття респект і повагу. Молоді композитори-студенти намагалися у своїй творчості наслідувати мелодійний, інтонаційний та ритмічний спосіб вираження. З деякими творами М.Скорика студенти були ознайомлені в консерваторії на лекціях сучасної української музики, яку викладала тоді професорка Некрасова. Я також мав можливість слухати його твори на різноманітних творчих концертах в філармонії , або в концертних залах Києва.
    Але найбільше ознайомився з творчістю М.Скорика в період , коли працював в симфонічному оркестрі Держтелерадіо України. Симфонічний оркестр мав елементи творчої лабораторії, через яку проходили усі покоління українських, і не тільки українських композиторів,співаків ,інструменталістів і диригентів. І саме, до оркестру де я працював, Мирослав Скорик віддавав свої твори для звукозапису і телевізійних премєр .
    Скорик з дитинства , пройшовши нещадні випробування тоталітарної системи ,мав мовчазну повагу,був дуже виваженою людиною, його риси обличчя були ніби завуальовані до внутрішного сприйняття світу.По ньому не можливо було розпізнати його настрій і характер.Він завжди був рівний і не видавав своїх прочуттів.Очі мав кругленькі заховані під окуляри. Мова спілкування у нього була взагалі українська, але з деякими колегами він спілкувався інколи російською. Голос був лагідний і трохи картавив,не виговоруючі букву «р».Ніколи не розмовляв на звишених тонах і не грубив.Не був настриливим і невибагливим. Спілкуючись з колективом і диригентом був коректним і чемним. На мою думку його інтелігентність була успадкоємнена від його походження, а також від сімї, в якій він виростав, адже від старшого покоління переймав спосіб сприйняття світу,спілкування та людські цінності .
    Коли Мирослав Скорик приходив до Будинку звукозапису ,а конкректно до симфонічного оркестру Держтелерадіо України під керівництвом диригентів Вадима Гнєдаша і Володимира Сіренка,то він в основному спілкувався з диригентами або із звукорежисерем, який записував той чи інший твір. До музикантів він звертався рідко . Якщо записували якийсь твір ,то він хотів ,щоб звукозапис твору був якістий ,щоб оркестр як найкраще міг відтворити характер і цілістність твору, щоби оркестр дотримувався динаміки і досконалості фразуванням та інших агогістичних і фактуральних ознак.
    Особливу грань його творчості раннього періоду складають естрадні пісні, в яких він радикально оновлює традицію ліричної пісні та вводить ритми рокн-ролу і блюзу – "Не топчіть конвалій", "Зоряна ніч" та ін. У 1964 році Скорик пише музику до одного з кращих фільмів режисера С. Параджанова, який за даними ЮНЕСКО, згодом увійшов у десятку кращих фільмів всіх часів і народів, – "Тіні забутих предків" за повістю Михайла Коцюбинського. У середині шістдесятих років композитор звертається до жанру балету, створивши одноактний твір за віршем І. Франка "Каменярі". Але найбільшу популярність у його доробку здобув "Карпатський концерт" для оркестру (1973), який з успіхом виконувався в багатьох країнах Європи і Америки.
    Мирослав Скорик Народився 13 липня 1938 року у Львові в інтеліґентній родині .Його баба була рідна сестра славетної оперної співачки Соломії Крушельницької. У 1945 році Мирослав почав навчатися у львівській музичній школі ,але у1947 року родину Скориків було репресовано з політичних мотивів і вислано до Сибіру.
    Тільки після смерті Й.Сталіна їхня родина повернулася у Львів, де Мирослав у 1955-1960 роках навчався у Львівській державній консерваторії (нині Львівській музичній академії) ім. В.Лисенка ,Його педагогами та професорами були видатні українські композитори та музиканти: Станіслав Людкевич, Роман Сімович та Адам Солтис .
    У 1960-1963 роках Мирослав Скорик навчався композиції в аспірантурі Московської державної консерваторії ім. П.І.Чайковського під керівництвом проф. Д.Кабалевського З 1963 року працює у Львівській, а з 1966 у Київській державній консерваторії ім. П.І.Чайковського (нині Національній академії музики України), викладаючи теорію музики і композицію (з 1971 - доцент, з 1985 року - професор). Учитель багатьох відомих композиторів.
    Доробок містить різноманітні музичні жанри: оперу, балет, “Реквієм”, концерти (для оркестру, для віолончелі з оркестром, 3 фортепіанові, 2 скрипкові), твори для оркестру, різноманітних ансамблів, фортепіано соло, зокрема 7 партит для різних інструментальних складів; музику до багатьох фільмів та театральних вистав, джазову та популярну музику. Редактор творів української класики - опер Миколи Леонтовича “На Русалчин Великдень”, Анатоля Вахнянина “Купало”, Дениса Січинського “Роксолана”. У стилістиці продовжує традиції львівської композиторської школи, органічно пов'язаної з різноманітними первинними жанрами; дає модерну авторську візію українського, зокрема карпатського регіону.
    Протягом праці в колективі оркестру 1976-1995 роках зазнав його як диригента і виконавця ,коли він на фортепіано виконував і записував у фонд радіо свої твори.Як диригент він знав що робити з оркестром. Проводив репетиції відповідно до своїх вимог та старався, щоб оркестр дотримувався його покинів та зауважень. Згледіська техніки диригента,то він не був досить віртуозним,але оркестр завжди підкорювався його вимогам.Він ставав перед оркестром і знав що йому потрібно було робити,які місця проходити ,щоб створити потрібну образну структуру того чи іншого твору. Піаністом він був блискавичним і технічно досить вибавений. Фортепіанна техніка була у нього вирівнена і виразна.Всі пасажи він грав ніби якось зпомалено, але при тому додержувався ритмічної структури твору і ансамблевої досконалості з оркестром який йому робив допровід. Просто він відчував внутрішньо ритміко-агогістичну структуру. З М.Скориком, на відміну від інших композиторів, було легко і приємно працювати .Відчувалося, що він геніальна людина, яка прийшла у цей світ, щоб він був досконаліший і кращий.




    Коментарі (1)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  3. Продаж землі в Україні

    Актуальною проблемою в Україні сьогодні є ситуація з продажею землі. Представники Верховної ради, яка сформована з активістів підібраних президентом , котрі себе називають «слугами народу» ,але фактично проводять політику і ведуть себе як «слуги кремля». Їхні дії і постанови відповідають кремлівським намірам узурпувати і знищити Україну як державу,а її народ малоросійський піддати жорстокій політичній,цензурній і моральній чистці. Фактично знищити українців, як народ, який має більш ніж тисячолітню історію.
    На сьогодні Верховна рада –це багатонаціональна суміш міханців, яка має в собі прошарок різноманітних розбагатілих махінаторів і аферистів, які продовжують знищувати Україну, так як це робила партія Януковича і президенти Кучма і Кравчук ,які мали в собі зафіксованість більшовицької московської школи управління.Ці особи навчались у комуністичних політичних школах московії і їм дуже тяжко було зорієнтуватися на духовні і моральні цінності світових демократичних країн,а тим паче не мали уяви про будівництво нової економічної системи господарювання. Україна відпала від СРСР. Мабуть тільки завдяки Горбачову і його дружині, які мали в собі закодовані гени українських селян, московія у ті часи в Україні не провела військову агресію і не встигла заборонити створення окремої держави Україна. Адже Ельцин з ординським нахабством рвався до влади і йому не йшло про СРСР, а про особисту кар‘єру і захват влади в Росії.
    А тепер про землю. Земля для мільйонів українців- це було все. За неї воювали ,за неї вбивали,вона продавалася,дарувалася в спадщину ,але що головне ,що вона кормила сімї українців . І навіть бувши під московською окупацією більше ніж триста років,земля українцям давала можливість заможно жити. Окупантом в Україні була одна із самих огидних імперій світу ,яка була зліплена насильницькими діями більш ніж зі ста етнічних угрупувань , потомків монголо-татарських меншин та північних племен фінсько - карельскої скупини. Незважаючи на окупацію українцям всеж таки вдавалося купувати ,продавати її і господарювати на ній.
    З розпадом царату в Україні була створена держава з президентом Грушевським ,який мав хибну уяву про створення держави без армії.Внаслідок чого україна стала знову окупована московитами. Велику роль у цьому зіграли більшовики- вихідці з України, такий собі, наприклад Бронштейн(Троцький) ,який вигадав десять заповідей як прибрати і приборкати до рук населення України, її землі,селян,попів. Він створив цілий мобілізаційний корпус політруків вихідців з України, давши їм великі права по ліквідації селянства.Ці орди пропагандистів –тисячників , навчених в політшколах московії ,були кинуті в українські землі ,щоб з середини її зруйнувати,знищити її людський потенціал ,знищити моральні і політичні засади українського суспільства.Таким чином в 20 -ті роки почали знищувати українське село і до 30-х років воно було фактично знищено.
    Ті хто був спадкоємцем земельного потенціалу,хто передавав землю з покоління в покоління, хто голодував, збираючи гроші для придбання землі був позбавлений її. Московія ліквідувала українського селянина ,а потім організувала голодомор,щоб вимерли всі і ті останні, хто не був згідний з політикою більшовиків.Протягом двадцятих і тридцятих років з українських земель при допомозі односельчан, які були в сільрадах і ухвалювали списки на виселки, був висланий майже весь людський потенціал, котрий займався господарською працею на селі ,а це вирощування зернових,огородини,садів,виноградників, розведення худоби,коней, вівчарства та багато іншого. Трійки активістів із сільської ради активно виконували по всій Україні рознарядки вищих органів і готували списки своїх односельців,сусідів на виселку. А коли людей виселяли то звільнялися будови ,земля, яка потім ставала власністю окупантів ,тобто московських загарбників.Командна система діяла аж до розпаду СРСР.В селах створювали колгоспи ,а туди вимушені були йти всі хто населяв село або хутір, і заможні і біднота , а також гультяї ,тому,що, інакше всіх послали б на Сибір. Сільські люди стали безземельні і працювали наймитами на державній рабській праці без оплати, на трудодні.
    Мільйони українців були загнані в колгоспи і радгоспи ,паспортів не було ,а таким чином були приречені навіки помирати на своїй- чужій землі. Воно так вже це колгоспне життя вжилося в суспільстві ,що сільські люди навіть і уяви не мали жити по-іншому. З розпадом СРСР при владі в Україні осталися комуністи,вихованці московії , які зробили все ,щоб земля осталася під їхнім контролем.В Україні не пройшли цивілізовані реформи ,які б мали повернули землю власникам, або їхнім потомкам.Землі розпаювали між селянами - членами колгоспів,котрі були найманою силою у державних підприємствах, тобто колгоспах.І явно політика велась так, що ці люди ніби -то заробили цю землю ,чужу, відібрану колись у власників,яких комуністичний режим замордував або знищив як куркулів.Окрім земель сюди належать лісові і водні угіддя.Тепер швондери від верховної ради спохватилися і давай продавати пограбовану і відбрану в українських селян землю.За роки незалежності в Україні виник новий клас рабовласників і капіталістів,які за етнічним корінням не являються українцями .Маючи різні етнічні походження їм Україна ні до чого ,але вони мають на увазі викуп землі,яка ще не вся розпайована.Верховна рада на своїх засіданнях просунула закон ,продажу землі. І ні разу ніхто не почув від жодного депутата чи по правді вони діють ,що хочуть продавати землі, які не пройшли реституцією, як це було здійснено у інших європейських народів, у котрих також були відібрані землі при активній участі московії .
    Мої предки любили господарювати на землі.За переказами у них було на той час не багато землі, всього 55 десятин .А також власноручно посажений ліс.Та земля була піщаною ,а тому не була пригодна для вирощування злакових рослин,а ліс як раз підходив. Але коли місцеві комнезами будували господарські будівлі ,то ліс вирізали вщент.Сімя мого діда належала до середняків, а тому під виселку не попала, хоча сільський актив і вніс їх у список на виселку.Інші члени родини були виселені і ,навіть з малими дітьми.Їх доля скінчилась у могилах сибірських лісів. Вже будучи дорослою людиною в 1996 році мене до села ,звідки походив мій батько, привезла племінниця,яка мала дідівську хату. Там я зустрів сусідку, яку знав з дитинства .Їй було 96 років .Призвище не хочу називати з етичних міркувань. Взагалі всіх активістів ,хто був у сільському активі і хто приймав безпосередньо участь в розкуркулюванні, складав списки на виселку і виганяв мій рід з хати я знаю.,Але вважаю,що це не так важливо. Я її запитав ,чи памятає вона як у 30-ті роки виселяли мою рідню. А вона з радістю відповіла ,що правильно це зробили,тому ,що вони були куркулями .І що вона сама була у сільраді і приймала участь в комісії по розкуркулюванню і виселці. Мені нічого не оставалося робити, як мовчки відійти від цієї грішної душі .
    У мого діда і баби все відібрали, а потім ще і виселили з будинку на вулицю, з малими дітьми і без їжі. Тільки Бог єдиний знає, як вони ,та інші односельчани пережили ці жахливі події. У їхній будинок був поселений член сільської ради ,який вірою і правдою служив режиму.Землі ,ліси,ставки,коні ,худоба і вся живність відійшла до колгоспу.Від голоду помер мій дід в 1933 році. Під час другої світової віни,за німецької окупації, один із комнезамів,котрий проживав у дідівській хаті приїздив до батька мого в Радомисль на підводі і привіз цілий віз харчів,картоплю,муку,півкабана та ще щось і просив, щоб тато його не видав німцям,що він був був у сільраді і був комуністом.З розповіді батька : він йому сказав ,щоб той забирався геть, і що він не такий продажній як він.Коли він ще раз приїде з подачкою ,то він дійсно його видасть німцям.В 1947 році в радомишльскій лікарні від голоду помирає дід по матері. Активісти навіть кладовище знищили та розорали ,зробивши колгоспні поля та посадили садок.Памˇятники та могильні камені дали під фундаменти колгоспних господарських будов.У дитинстві сам особисто бачив під кологоспними будівлями пам‘ятники з вибитими іменами моїх предків.У 1939 році моя баба по материнській лінія проживала на хуторі під Радомишлем і мала біля цвинтаря своє господарство ,землю ,ліс,сажалку(малий ставок). Одного разу приїхали активісти із Верлока від сільради, і заявили ,щоб вони вибралися із будинку,тому що тут будуть колгоспні поля. І попередили , якщо через три дні не виберетесь то спалимо хату.Будинок прийшлося розбирати, а батькам надали в Радомишлі участок землі для будівлі .Таким чином,хату було розібрано і перевезено в Радомишль .Землі були відібрані ,і в дитинстві я пам‘ятаю, як баба палила у грубі купчі з царським и печатками на землю.Коли ж старший брат запитав навіщо ви палите документи ,то вона вілдповіла,що ці документи вже втратили своє значення і не будуть потрібні ні мені ,ні вашим батькам,ні вам, моїм внукам.Вона ще сказала ,що ці московські грабіжники знищили всю надію на майбутнє. А я дитиною передшкільного віку ,весь час запитував ,що це таке майбутнє.А тепер вже бачу ,що майбутнє ,це сьогодення ,яке продовжує грабувати в новітній спосіб громадян України.





    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  4. Панахида за померлими з голоду у Празі


    7 травня 2008 року весняна Прага приймала посланців України- митців, які репрезентували у Чеській республіці вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років «Україна пам'ятає - світ визнає». Ця мистецька акція відбулася у столичному палаці «Жофін», що знаходиться на Слов'янському острові і була під патронатом президента України Віктора Ющенка. У концертному залі прозвучала «Панахида за померлими з голоду» композитора Євгена Станковича i поета Дмитра Павличка у виконанні Національної заслуженої академічної хорової капели «Думка»під керівництвом Євгена Савчука і Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України під керівництвом головного диригента Володимира Сіренка. Солісти Ніна Матвієнко(народний голос)і Тарас Штонда (бас).

    Твір відомого українського композитора Євгена Станковича i поета Дмитра Павличка має глибоко ритуальну сюжетну лінію і створений на основі поминальних молитов, які від доби прийняття християнства, завжди проводяться українським народом.Поетичне слово твору, поминального плачу і традиційних молитов, має великий вплив на слухача і діє магічно, адже автором закладені сокровенні слова про людські почуття, духовність і взаємодію людини і Бога. Оркестр і хор є невід'ємною діючою силою, яка генерує конфліктність музичного протистояння і надає твору логічний розиток, спрямовуючи слухача до стану спокою, журби та історичного минулого нашого народу. На протязі виконання твору дикламатор нагадує дати скоєння злочину і наруг над українським народом -«1922»,»1932»,»1933», «1946» -роки.

    Музична драматургія має досить вдалу і логічну форму.Солові вокальні партії виконувались найкращими співаками України - Ніною Матвієнко і Тарасом Штондою.Ніна Матвієнко - як жінка і мати своїм не перевершеним голосом жалібливо, ніби голосить за всю померлу Україну. Коли Ніна Матвієнко виконувала свою партію, мало хто байдужим залишився у залі. Слухачі із великою уважністю і вдячністю сприймали виконання великої співачки сучасності.
    Бас -молодий співак Тарас Штонда -яскравий послідовник велетнів басової школи України.У проведенні солової партії зацікавлює слухача інтерпретацією молитов із церковних обрядів ,та народного глашателя.Партія басу написана композитором досить вдало і металічна окраса голосу співака, його могутній голос у певній мірі сприймається слухачем, як вища форма спілкування людини, через виконавця(священика) з Богом,так як і мусить бути на богослужбах.

    Майстерно зроблена оркестровка і підбір соліруючих інструментів,що у повній мірі доповнює розкриття сюжетної лінії, а окремі групи оркестру і солісти блискуче проводили свої солові партії.У мелодиці оркестру відчуваються традиційий церковний спів і інтонації Карпатського регіону.Соліруюча скрипка,флейта, гобой кларнет і дерев'яна група оркестру пасажовим вихором проносяться над залом,то враз мрійливо жалібно приводяь слухача до стану душевної рівноваги .Блискучими хоральними акордами мідна група підкреслює конфліктність і трагічність музичного твору.Ударні інструменти вносять елемент ритміки, підкреслюючи тоталітний режим системи, яка виразно протягом всього твору відчувається у маршових брутальних кроках, або у барaбанній канонаді, що асоціюється із кулеметними пострілами.

    Хорова палітра твору написана у кращих традиціях хорової спадщини України. На балконі хор по - янгольски звертається і до Бога, і до людей із прощенням та за відпущення гріхів. Зал не має часу відволікатися і слухач весь час перебуває у стані дійства, ритуалу-панахиди за померлими.
    Безумовно, Реквієм Євгена Станковича - це визначний твір і вже сьогодні має велике історичне значення не тільки для України і її народу, але і для всього людства.Особливо потрібно підкреслити відповідність і майстерність диригента Володимира Сіренка, який керував оркестром і хором від серця і душі. Він спрямовував виконання митців до повного розкриття твору.Оркестр і хор під його керівництвом майстерно доніс драматургію музичного твору до слухача.Досконала інтерпретація, фразування, динаміка, і узгоджене звучання оркестру, хору і солістів говорить про велику майстерність українських митців.
    Величезна культурно-історична акція має визначне значення для України,її народу і всього людства,адже шляхом репродукції музичного твору митці подають історичну правду про голодомор, який за циркулярами партійного керівництва із Москви був проведений над усім українським народом,незалежно був то українець,росіянин ,єврей,поляк,чех,німець або представник іншої національності. Напревеликий жаль хотілося констатувати, що українські дипломатичні служби,культурні аташе,медії недостатньо подавали інформацію про цю відповідальну мистецьку програму. Вони у першу чергу повинні були інформувати населення держав у яких плануються ці заходи.Але за свідченнями виконавців пропагація була слабкою і населення не було проінформоване.Консульські установи працюють за старою пост совєтською методикою.Чим менше інформації тім краще.Як зазначив головний диригент оркестру Володимир Сіренко і диригент хору Віктор Петриченко, що у Чехії на концерт прийшло набагато більше слухачів ніж у Ізраелі,Великобританії і Голландіії.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  1. Погляд у 40- річну давнину.

    Серпень у 1968 році однозначно і назавжди закарбувався у моїй пам‘яті і у пам‘яті міліонів українців, як окупація Чехословаччини, яка неправдиво і у перекрученій формі подавалася у радянській пресі, радіо і у телебаченні. Жителі України, бувши під колоніальним ігом Росії, так нічого і не зрозуміли, що ж насправді відбувається. Окремі військовослужбовці, які проходили службу у Прикарпатському і Київському військовому окрузі були кинуті у складі формувань СРСР і Варшавського пакту для придушення «Празької весни» - молодих паростків чеської демократії.Серед моїх знайомих, на превеликий жаль були також і чехи, які служили у групі радянських військ у Міловіцях. Пропаганда совєтів була досить сильною і тому їй вірили і прислуговували багато народів СРСР.
    У 1968 році бувши студентом Житомирського музичного училища ім.В.С. Косенка на власні очі спостерігав протягом двох місяців, пересування військ, їх сконцентрованість і кількість, тому що кожного тижня їздив до батьків у м. Радомишль, яке розташоване близько автомагістралі між Києвом і Житомиром. На ту добу досить добре усвідомлював політичну ситуацію і те що відбувалося.
    Взагалі, у СРСР виховували людей у фальшивому розумінні світу.У школах і навчальних закладах велась активна пропоганда про великий «братній союз народів», якого насправді ніколи не існувало. Московсько-російське комуністичне керівництво із недовірою відносилося до народів, які проживали на території України, насамперед українців , поляків ,чехів, німців,євреїв і іншіх, а тому українців тяжко було пересвідчити у тому, що введення армії Варшавського пакту - це є допомога чесько-словацькому народу проти «агресії армії блоку НАТО».
    Із перших днів окупації почався активний рух військової техніки.Над головами пролітали різноманітні літаки, гелікоптери. На автомагістралі між Житомиром і Києвом, було зконцентровано багато військової техніки: танки, бронетранспортери, різноманітні автомобілі із антенами (звязок).Обабіч магістралі були прокладені товсті, чорного кольору кабелі.У поліських лісах і на галявинах у тимчасових таборових містечках із наметів проживали тисячі військовослужбовців.По телевізору і у радіо нас пресвідчували, що дану акцію потрібно було зробити раніше, ніж війська блоку НАТО і США змогли окупувати Чехословаччину.
    У 1968 році я готувався до служби у армії і у голові весь час була думка, чому війська чужих країн у мирний час окупували малу середньо-європейську країну? Зважуючи те, що невдовзі буду призваний на службу до армії, мені не хотілося приймати участь у ганебній окупації землі, звідки походив мій чеський рід. Заздалегідь домовився із війсьовим диригентом із м. Овруча капітаном Г.В.Відомським, що він мене візьме до оркестру. Пообіцявши, він виконав свою обіцянку.
    У Чеській республіці, на жаль і до сьогодні, не подається ніякої інформації про дисидентський рух 60-х років в Україні і про людей, які були проти окупації Чехословаччини. Україну і її населення подають у медіях, як частину СРСР, яка приймала участь у окупації. Насправді, було інакше.Адже на захист чеського народу і на його підтримку виступила значна частина українських людей: інтелігенція, письменники, журналісти і художники.Вони виступили із гострою реакцією.Це Іван Світличний,Євген Сверстюк, Василь Стус, Галина Севрук, Алла Горська, яка згодом була убита спецслужбами КГБ за свою активну просвітницьку і дисидентську діяльність. Іван Світличний сказав , що якщо у Чехії буде погром і введуть танки, то і на Україні буде таке.У Чехію ввели війська, а в Україні були суди і ув‘язнення над дисидентами.Московське керівництво ставило питання :Чехословаччина є небезпечною,тому що із неї візьмуть приклад радянські республіки.Передусім, найближча Україна.Про українські протести світ не знав.5 листопада 1968 року, на вулицю Хрещатик вийшов Василь Макух із протестом. Він облив себе бензином і вигукнув слова про волю України і проти окупації Чехословаччини.Це було настільки страшно,що усі удавали, ніби не розуміють ,що відбувається.Невдовзі від опіків він помер.Євген Сверстюк написав книгу «Собор у риштуванні», за яку відсидів як політичний вязень у таборах з позбавленням волі 12 років.Доля українців і чехів досить подібна ,але поставлена з ніг на голову.У 1945 році уся Чехія вітала червону армію,а на Україні ще велась війна за свою самостійність, яка ведеться і до сьогодні.Чехія у ті часи була досить лоаяльною до Москви, але 1968 рік показав, що під дружбою криється вовчий оскал. Нам, чехам і українцям слід добре знати, що несе із собою російська окупація. Вертаючись у сорокарічний спогад окупації Чехословаччини 1968 року бачимо і сьогодні загарбницьку руку Росії, що знову погрожує Європі і всьому світу, здійснюючи військову агрессію проти Чечні, котру повністю знищила.Зовсім свіжі події військової агресії і окупація Грузії. Россія також зазіхає на території прибалтійських держав, України, Молдавії та інших.
    Нажаль агресивна політика недостатньо засуджується провідними країнами світу, Францією, Німеччиною, Великобританією, США та іншими. Світ мусить негайно зупинити і знешкодити агресора, адже у історії знаємо багато фактів , коли із малого регіонального конфлікту починається катастофа.




    Коментарі (2)
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --
    Самооцінка: 5