Знаєте, піонерами в СРСР були всі діти, адже приймали завжди в 3 класі 19 травня на день піонерії. Звичайно, що велася пропаганда і проводилися підготовчі заходи, але на мою думку дітям подобалося марширувати під горн і барабан , та салютувати один одному або старшій піонервожатій. Я також був піонером і навіть мав посвідчення трьох ступенів, але ніколи не горів патріотичним запалом і ніколи не хотів носити піонерський галстук. Мав на те свої власні переконання. Бо коли наш клас приймали в піонери в травні,то багато дітей в супроводі вчительок і класних керівників раді і з натхненням їхали до лісу збирати шишки на піонерський вогонь. Але мене туди не взяли. У лісі, назбиравши досить вагому частку шишок, учні робили з неї величезну зірку , а потім запалювали і робили ватру.(Пионерский костер).Там , заздалегідь підготовлені хлопчики і дівчатка, декламували вірші про вождів світового пролетаріату Леніна, Карла Маркса, Енгельса та комуністичну партію.Окремі учні співали пісні, або у складі хорів та ансамблів у своїх піснях зверталися на лісових полянах до лідерів комуністичної партії. Звісно , що за цими дійствами слідкували керівні органи місцевих осередків, які подавали звіти до вищих інстанцій у своїх доповідях.Так проходило роками вирощування нових манкуртів, щоб вести їх у світле майбутнє без історії,без памяті про свою країну, релігію,культуру ,мистецтво, та про своїх предків. Після того ,як дітей приймали в піонери, усі учні пішки або автобусами їхали до лісу святкувати день піонерії. Нас привели до районного будинку піонерів.То був конфіскований будинок, який перетворили на будинок піонерів та школярів. Ця вулиця тепер називається Присутственна ,ніби тут є якісь присутствеенниє міста. Хтось, мабуть дуже страждає за втраченим російським адміністративним минулим Радомисля. На мій погляд ця вулиця не має права так називатися .Коли всі учні зійшлися, то приїхав автобус і усі кинулися, щоб зайняти місця.Але стихійне захоплення місць не відбулося ,тому що класні керівники і піонервожаті посадили всіх як було потрібно. А я був несміливий, то залишився без місця. Отож одна із вчительок мене висадила із автобуса і сказала , щоб я йшов геть, тому що для мене не має вже місця.Мені було гірко на душі і хотілося плакати від тієї несправедливості,адже я себе вважав вихованим і дисциплінованим учнем, а поїхали не самі кращі.Я пробував якось проникнути тихо в автобус, але та ж сама активна вчителька вигнала мене знову з автобуса і сказала, що не має місця і щоб я не вештався, та йшов додому.Коли я прийшов додому, то мама запитала ,що трапилось ,що ти так швидко повернувся?.Я їй все розповів, а вона мені поспівчувала і сказала, щоб я не переживав ,адже воно може й краще, що я не поїхав. Так із сумом я носив галстука ,одягавши його тільки перед школою, а після школи скидав.Але як не дивно в мені після цього випадку не було якоїсь злоби ,ані відрази .Я був помірно активним школярем і піонером.На лінійках інколи грав на горні, або бив у барабан.Так як я не був сміливим ,то і ніколи не був у піонерському активі.А пасивно виконував всі доручення, які мені давали .Потім прийшла пора йти в комсомол.Також не був у захваті,але носив комсомольський значок.Приймав мене у комсомол районний секретар комсомолу Кучеренко. Потім він займав якусь посаду у райкомі партії. Мої батьки пережили колективізацію і голод .У них і їхніх батьків представники СРСР, які очолювали в 30-ті роки місцеві державні та каральні органи відібрали землю,повиганяли з будинків на вулицю з дітьми без копійки грошей. То вони на собі, зазнавши сталінські репресії , і нам дітям завжди говорили ,щоб мовчали і нічого не говорили проти системи і звісно проти тих вчителів , які вірою і правдою служили державі.З впевністю можу зазначити ,що серед вчителів було багато доносчиків, які доносили на своїх колег, а також вели документацію і фіксували дітей, які вільно виражалися не на користь комуністичній ідеології. Та й школа, в якій я навчався була під наглядом таких директорів, як Стриченко та Жудра.Один і другий були ярими комуністичними фонатами .Обидва вели хід школи за формуванням військових частин.Кожного дня була ранкова лінійка, на якій були присутні учні, які наступали на чергування , та вчителі.Керівництво школи проводило інструктаж та вислуховували і соромили порушників дисципліни та двієчників. А в понеділок на шкільній спортивній полощадці збирали всю школу , де особисто директор проводив екзекуційне виховання .Так у весняні, літні та осінні місяці проводилися лінійки, а взимку це робилося у шкільному коридорі другого поверху школи.Памятаю, що декілька років по собі я, як учень музичної школи, був задіяний до гри у духовому оркестрі школи. Керівником оркестру був Власенко.Той керівник не був профісионалом –музикантом, а колись служив у армії у військовому оркестрі і трохи навчившись, вів духові самодіяльні оркестри по школах ,підприємствах та колгоспах.Отож о 7 годині ранку школа марширувала і готувалася до парадів 7 листопада і 1 травня.Потім, коли я вже став дорослим і служив у збройних силах СРСР,то помітив ситему стройової служби в військовій частині з проходженням навчання в школі. Щоденні лінійки мені нагадували розвід караулів, щоденні построєння військової частини , де були присутні всі офіцери,батальйони, роти,та інші підрозділи нагадувало мені шкільні лінійки , коли директор пробирав усі випадки порушення дисципліни, та викликав порушників і двієчників перед всю школу. Жудра був мастак проводити такі екзекуції.
Навчаючись у 9 класі, ми з друзями організували оркестр та пробували грати в суботу на шкільних вечорах. Я грав на кларнеті, Володимир Гаранжа на баяні, Олександр Лагутенко на піаніно, хтось я вже не памятаю на трубі або гітарі,а Валентин Андрієвський на барабані. Декілька разів ми заграли ,але директор прийшов з перевіркою і заборонив нам грати ,та ще й виставляв нас за наші зачіски на лінійку перед школою,тому що ми в більшості причісувалися як Елвіс Преслі нагору,пробували по слуху грати його мелодії,та мелодії які слухали з платівок ансамблю Бітлс. Штани ж ми носили розширені до низу.Таких учнів обзивали стилягами.
Так не маючи підтримки та керівника , який би нас вів та розвивав, наш оркестр заник. В інших школах були також спроби організувати оркестри, але як стихійно вони виникали ,так і заникали.
Пройшли роки. На Україні була заборонена злочинна партія комуністів, але ще багато залишилося людей, які шкодують за тими часами . Я дивуюся ,що є такі люди, предків яких розкуркулювали , над ними знущалися, тримали в колгоспах, ніби рабів без платні і паспортів. В моїх очах досьогодні стоять обличчя жінок ,які працювали в бригадах по вирощуванню цукрового буряка.Я бачив таких жінок в Київській ,Житомирській ,Черкаській областях. Ці жінки, ніби й не були рабинями ,але на мою думку випадали ніби чорношкірі африканки. На їхніх обличчях була якась спільна печать , якась приреченість, вони всі чимось були подібні. У людей, які пройшли тюрмами є щось подібне, загальне, яке вкарбовується в рисах обличчя.Так і у цих колгоспниць було щось спільне ,якась туга і печаль. Мені , хлопцеві із малого міста , здавалось дивним ,що є люди , які терплять наругу над собою і змушені відробляти трудодні та вислуховувати брудні матюки від місцевих бригадирів. Я декілька разів за життя згадував ту ніч , коли ще хлопцем був у тітки в селі Чайківка.У ночі до хати підїхав на гарцюючому коні бригадир і пужалном почав бити у вікно.Всі проснулися і злякалися .Але тітка нас заспокоїла. Цей нічний наїздник повідомляв у скільки годин і куди мусила тітка прийти на роботу. Як бачимо , що людей заганяли до праці. Це що, не рабство, яке було за СРСР?