***
Війна й кохання...
Чи доречно?
Ніхто не знає передбачень...
Від себе невагома втеча
На світлім березі означень.

Війна й кохання...
Невагомість.
Протозалежність заперечень...
Який цей давньорідний погляд —
Він — ковдра з ніжних теплих речень.

Він ніби вимагає злету,
Крізь цю планету, де палає.
А думка зупиняє потяг,
І вже забуте окриляє.

Немов стоп-кран моїх пробачень —
Вузенька стежечка до себе.
Так резонує лист означень
Під цим осінньо-чистим небом.

Ця ніч, немов вдягнула ризи.
Вона тобою струменить,
І я себе в собі вивчаю.
В багатозітканості миті,

І я собі весь час дивуюсь:...
Якась обірвана реальність
В мені до тебе посміхнулась
Скорочуючи відстань й дальність.

Немовби стиснулося коло,
І ми залишилися вдвох,
Крізь тестування днів прозових,...
Де раптом дотик — тінь епох.
Леся Шаповал
жовтень, листопад 2022

***
Новини мозок знову рвуть на шмаття.
Ця сотня днів — солоне море втрат.
Так Україна знов втрача атлантів,
Новинна стрічка — мов бинтує стяг.
А що Європа? Декому байдуже.
Німецький уряд паузу бере.
Нам кажуть: "Почекайте зброя буде…»
Потилицю почісує ПАРЕ....
ЄС свій голос обережно студить...
(Мов обпектись боїться об «старе»).
Життя людські кладуться на ваги.
Країни ж мають інші береги.
Вже другий місяць нам стискають груди,
Їх нерішучі спроби бути людяними.
У людяності на очах берет?
(Війна ж ні в кого дозвіл не питає),
Її годують мізки упирів,
Моя свідомість досвід не сприймає
Він у мені щось гірко спопелив.

Ті що будують бізнес на крові,
Їх, певно, в нафті рід увесь сконає…
Розсадником пекельної смоли.
Війна — яка руйнує статус раю,
Показуючи пекло на землі.
Глибока шана, тим, що зберегли
Звитягу, мужність і холодний розум.
Все не розкажуть нам близькі загрози,
До дальнісних — готуємось у млі.
Леся Шаповал
Весна 2022

***
Розірвалась у храмі завіса
І змінилось життя земне.
Скільки кроків до себе зробиш,
Чи ж воскреснеш?
Чи омине тебе справжності спрага
Несита?..
Бо напитися зможеш сповна,
Оминувши калюжі й корита
та пройшовши по кладці «вина́».
Перепросиш усіх уклінно,
Перебравши свої думки,
Як опустишся на коліна
Перед іншістю навпаки,
І затиснеш в долонях спогад,
Бо у серці своїм знайдеш
Таємничі куточки щастя,
Поза часом затертих меж.
І тоді, певно, слух підкаже,
Тихим плюскотом звуків,
(зі скла),
Давню стежку для духом спраглих,
В край небесного джерела.
Леся Шаповал
02.09.2018

***
Я знову потонула у вікні
Яка п'янка буває літня тиша!..
Скажи мені, шепни мені, пройми....
Про те, чим досі нам мовчали вірші.
Я випливаю в інших берегах,
Ментальний вимір дійсність розколише.
Скажи мені, прийми мене з пітьми
Всім тим, про що знов промовчали вірші.
Коли стоїш у долі на кормі
І щось суттєве день цей не розпише,
Безкрильність проведе мости земні,
Та крила нам верта змістовна
Тиша.
Коли біжу, згубивши всі слова,
Коли твоя рука мені не пише,
Торкни мене знов паростком новим
На лоні серця, де озимі вірші.
Коли цвітіння лип напоїть день
Й червнева спека нас підніме вище,
Ніщо так вправно не спійма дилем
Як незагоєна лунка душевна тиша.
Леся Шаповал
13.06.2019

Поле виціловує насіння,
Розпускає його пожовклою комою
моєї роздумки про завтра
(Коли вже готуюся пірнути до сну).
За цією комою — інша межа.
Це — спогад про збирання врожаю,
І ностальгія за сонячною млосною втомою.
І перетинається мною золота зернова пустеля —
мої спогади,
Коли змолочене старим дідовим ціпом зерно,
Розтікалося по розстеленому серед городу
латаному брезенту.
Це польове золото горнеться й липне до
моїх босих ніг,
Які грузнуть у ньому, немов це зерновий сніг.
І стає так тепло від того зерна,
Не тільки ногам, а всьому тілу,
Бо здається, що з роками цей, викоханий сонцем, лан
тепер починає дихати всім своїм колоссям в мені,
або дихати мною...,
витанцьовуючи кожним новим ковтком спогадів свій життєдайний танок,
вплітаючись у мій новий ранок.
осінь 2020 - січень 2021

Валерію

Шелест музики ніжно-ніжно,
Крізь нічну прохолоду тиші,
Доторкнеться щоки,
І спомин
приголубить тепло твоїх віршів.

Тихо-тихо, мовчить фортеп’яно
Певно, сумно йому без тебе
Я сьогодні крізь подих вітру,
Буду слухати музику неба.

Тихо-тихо, мовчить фортеп’яно
Сонце випило вранішній келих,
І тепер між скелетами вулиць
Воно знову свій пил розстеле.

Шелест музики ніжно-ніжно,
Доторкнеться твоїм поцілунком
Тіні знову пестять палітру
Пам'ять ятрить незнаним трунком.

Тихо-тихо, мовчить фортеп’яно,
Скрипка мовчки в куточку вторить
І нічого щиріше від тиші з моїм спогадом
Не заговорить.

Хай же музика вічно лунає
І поезій твоїх палітра
Обрій серця і душі молитву
Знов до вічного навертає
Тих хто любить і хоче жити.

Діти знову малюють радість
і запрошують розділити
нас з тобою її шматочки.
Нас з тобою в ній не розмити.
11-16.07.2015
Леся Шаповал

Мій дід робив човни.
Немов би крила він дарував
думкам моїм тоді.
І вигиналось стружки кволе тіло
на дошці – мов би на сухій воді.
Рубанок човгав, дерево шипіло.
Майстерна музика ще й досі у мені:
і з кожним роком нота-спогад глибші,
неначе в серці врізблені ці дні.
Мозолиста рука майструє диво…
а я думками вже Дніпром пливу,
і човен оббігаю справа, зліва…
Уява натягає тятиву.
Дідусь був Майстром,
він для мене першим
майстерності відкрив таємний льох,
Й відтоді мало здивувань було подібних -
казковістю так пройнятих на двох.
Він так умів цю казку довершити:
от був у нього хист життя творити!
Він не терпів нещирих та хвастливих,
мав погляд намагніченої сили.
Крізь мене часто лине мов молитва
його розмова тиха й заповітна.
У ній, мов знов струмує джерело,
яке мене живило і вело…
Не стало майстра, інструмент роздали,
я йшла селом, немов би це пустеля:
ось тут, навпроти хати, знов зимують
ще дідусем змайстровані орелі,..
Пустує, мов покинуте гніздо ,
його майстерня ,
але знов зринає у грудях спогадів
оновлене тепло.
Як ліки в час тяжкий його виймаю.

лютий-березень 2018
©Леся Шаповал

Мої думки знов вихлюпнули весну.
Крижинність тане у долонях снів,
що, мов дитячим пензлем, світ окреслять
в закоханість і щирість почуттів.
Мої думки знов вихлюпнули спомин:
у ньому ще немає рис війни,
і поряд – весняна чуттєва повінь,
І «Я» моє ще нерозривне із «Ми».

07.02.2018
© Леся Шаповал

***
Офісна тиша полює на вірші
«Не піддвайся....», - вітер насвище.
Ніби думки павутиною сковуює.
Хто розуміє, як все це спрацьовує?
У монотонно розуміреннім русі
Тонують мелодії Баха і Бюса
Не допливає до серця картина.....
Як розтрощити свою шкарлупину?!
Тишком, навшпитьках, поза стандартом,
Думку мов струшує болісна втрата.
Крізь розпорошені дійсності скельця
Треба зуміти розрадити серце.
Не зупиняйте в застиглості руху
Кожен чує... кожен хто слуха....

05,06,08, 09,12.02.2018

©Леся Шаповал

Тане в тканевому морі
твій примарний дивний слід.
Знову ми не поговорим,
Знову щастя – лиш услід.

Тануть в тканевому морі
Танець, посмішка, слова…
І твої печальні очі
в непростій стезі життя.

Тануть з прагненням вернутись,
притулитись до щоки.
І до тебе посміхнутись
Зойком всі мої думки.

Тануть пошепки й незбутньо,
Й наче – неживі картинки.
Щоб, мов скарб із скрині буднів,
відшукала б цю сторінку.

8.07.2013

Квіти сплелися в обіймах,
В оплесках ночі спекотних.
Їх стебла - картина із ліній -
Вишуканих, природніх.
Штрихи їхніх тіней просочуються
Застигаючи на краєчку нічного шляху –
Між завтра і сьогодні,
Крізь місячне сяйво на моєму вікні,
Ніби скошуючи
Зоряні посмішки і розсіюючи
Зоряний пил…серед ніжних
Фантазій мого серця…

липень 2013

Кизилові ягоди стиглі,
Встеляють коріння й траву.
Між травами топчеться згадка,
Вплітаючись в вітра канву.
Стрічаючись з півником в косах,
Пірнаючи повз молочай.
Знов промені щастя в покосах
Колише липневий розмай.

липень-серпень 2013

Душа прагне спокою й тиші,
Здається б, «згорнулась калачиком»
Залізла б на комин й ще вище
Готуючись стиснутись м‘ячиком,
Й зіскочити в затишок літа
В акустику, де квилить стогін.

Душа пране бачити вище,
Ніж наш вічно знаючий спомин.
Вона так довірливо вірить,
Вона в нас шукає опори,
Вона наша стежка у вічність,
А ми так нещадно Нас борем.

1.04.2012

Така безрадісна свобода,
Не знаєш, притулити як,
Свої нескошені бажання
Повішені колись на гак…
прийдешніх буднів.
І, здавалось,
що все уляжеться колись.

Про все,
що без тебе́́ не складалось,
Ти з собою не діливсь.

Та пережите -- це конверти
Ще не прочитаних листів,
Осмислених в душевній тиші
На ненаспіваний мотив.

Адрес забутих і затертих
на тлі незвершеного...––
Зась.

До себе будеш на півчверті,
Те ще не втямиш, де твій час.
7.12.2011

Люди стомлені їдуть в маршрутці:
Хто читає, хто дума своє…
І раптом –– на небі хмари,
Ніби східці в небесне фойє.

А за хмарами –– ніжна пустеля,
Кольору шовковиці з молоком.
І такі причепурені барви,
І малюнок їх –– справжній фантом.

І така несподівана тиша,
Мов недавно грози й не було:
«Із поверненням, вранішня втіхо!»
Мов мальоване ретро-кіно…

Хтось примирливо поглядом пише,
бо щось мантить вдивитись
в це тло.
Мов магнітить пройти стежками,
Де б душі так природно було.

Це, мов справжня жива огранка,
Мов пелюсток вишневий цвіт...
І така ця легка вишиванка
із прозорих пухнастих віт.

20.08.2010

Сьогодні день – немов картинка:
з минулих, ще студентських, днів.
Не ті обставини й сторінки
ведуть до творчості мотив.

Чим би пожертвувати мала,
Щоб досягти своїх глибин?
Щоб ти вчорашньою не стала,
Щоб зрозуміла крок один
породжує зв‘язки нерушні,
вони тримаються тебе...

І незворушно-простодушні
вже тіні звершенність пряде...

Ти не гордись своїм здобутком,
На порох розітре життя
Його з чиїмсь незрушним смутком,
І проживеш, немов небудьком.
З чужим обличчям каяття.
7.12. 2011

Залитый солнцем подоконник
Я. Краска с кисточкой в руках,
И словно я, листая сонник,
Опять гадаю на бобах…
И запахе кофейной кущи,
и мысленности
вездесущей,
Что успокаивает страх.
Я вновь гоню свои сомненья
И неуверенность — долой,
И вновь ищу я те виденья,
Что в сердце мне дадут покой.
И силуэтно-нереальны
Движения на волоске,
Я быть хочу не грусть-печальной
И не чарующей…
В руке держу привычно-хрупкий я
кем-то сорванный цветок,
А где-то, словно в синем кубке,
Восходит солнце на восток.
А я догнать пытаюсь ветер,
Потом — как будто — чью-то тень,
И звездочка, что в небе светит,
Рисует радужную сень.
И, словно, выстрелил свечою
цветок находок и потерь.

27.06.2002-06-27

Беседа в беседке,
без скамеек, без ветки,
Что свисает над крышей,
Прикрывая в тени.
Беседа в беседке,
без сварливой соседки,
Беседа о вечном, когда мы одни.
И мысленный жест обнимает, лаская,
А рука рисует силуэт.
Это вновь фантазия стучится
В мир любви, где царствует сонет.

26.06.2002

А чашка плакала,
И в бархате чаинок я новый видела,
Рождающийся день,
И ветерок, сдувает пыль крупинок,
Вчерашних встреч, размолвок и потерь.
И воздух свеж и краски снова ярки,
И неба розово-лиловая пастель,
День уходящий уж раздал подарки,
Лишь солнца луч ложился на постель,
И мысли дремлют в чьем-то сердце пьяно,
И новая идея родилась,
И вновь мелодия на фортепьяно,
И снова можно плакать всласть,
И звуки скрипки, скрип шагов в квартире,
И чей-то вздох, и чей-то шёпот вновь,
И то, что было мне предсказано недавно,
Мне испытать сейчас даёт любовь.

26.06.2002

Я пришла нежданно
«Икебана», —
ты сказал…
Сплетаются как нити
Наши чувства, наши руки, взгляды…
В этой дымке полуночной citi.
Город спит.
И виды на Нью-Йорк,
В том окне, что с ночью было слито
И, как-будто поднятый курок,
Нерв дрожит в сознании невскрытом

Близко, очень близко…нереально.
Не со мной это, с кем-то другим.
Не печально, а как-то венчально
Предрассветный развеялся дым.
Ощущение родного рядом,
Мы в едином порыве слились
Я хочу от земли оторваться,
И рукою потрогать высь.
Как глоток оживляющий, сушу
Взгляд ищу, что питает душу
Ощущенье прикосновенья,
Снова трепет перед разлукой,
Как-то импульсно-инстинктивно,
Я сжимаю нежную руку
Я смотрю…
Отчего нерельно-реальное,
Небывалое — но родное?
В этой сказке одной печально,
Лишь с тобою, рядом с тобою
Утро свечи, хрустальные лики,
Стоп не так.
Это наши блики,
Это утренний свет надежд.
Кто спланировал эту встречу?
Небо молча рождает утро.
И глаза, что смотрели в вечносность,
Подарили улыбку кому-то
С добрый утром,
милый мой, с добрым утром!

11.06.2002

Растворившееся облако вечернеего света,
Снова дарит сотканный из чувств разговор,
Это судеб переплетенье ––
словно линий весенних узор.

Тянут капли мокрые нити,
Опускаю вуаль на глаза,
Вы сегодня меня не будите –
Так и хочется тихо сказать.

Под музыку молчанья
по лицу пробежала слеза,
След, оставленный кем-то близким...
Как мне это ещё назвать?

Этот образ, слова и молчанье,
говорящее больше слов
Чувству этому есть названье.
Это чувство и есть любовь.

Это значит есть тонкие грани,
что-то хрупкое – будто хрусталь.
И возможно согласна со мною,
Эта в звёздах вышитая шаль.

17.05.2002

Летят слова, летят мечты,
И жизнь летит в круговороте.
А может, –– это и не жизнь,
А чей-то образ мимолетный.
Быть может, кто-то сочинил
всю эту сказку
и мечтанья
Быть может, нереален мир,
В котором место есть страданьям.
Стремлюсь узнать я мир иной:
Чудесный добрый, не надменный,
Но он уходит от меня
мечтою неприкосновенной.
А я опять хочу мечтать,
Быть может, больно разбиваясь,
Мои мечты об чью-то зависть,
Излечат всё же чью-то боль.

19.03. 2002

Промінь дитячої посмішки.
Спогад повертається пошепки.
Одягнувши дитячі капці,
Несучи пиріг на таці.
Посмішку прабабусь,
Таку навимовно рідну,
Теплу тінь, їхніх рук і облич.
Чи кине пам‘ять кине все це у піч?
Ні, не зможе...
Сльози нездійснених міркувань.
Час вільний від вагань.


19.10.2007

Я малюю.
Вже за північ.
Тіні гнуться, сон лоскоче.
Мабуть це не зрозуміти,
Звідки пензлик казку точить.
Звідки образи стрибають,
В вірш вставляються слова.
Хтось Великий нами водить
В ньому слава ожива.
17.11.2007

Я прокидаюся від сну.
В твоїх повіках тануть весни,
Цілую думкою прийдешнє,
Що кумкає за перевеслом.
Торкаю пальцями небес,
Набрякли сходи віршів в жмені.
Несу небесну красоту на суд
Під світські теревені.

11.02.2007

Гербарій скошених трав,
Немов осінній годинник.
Він виражає стан,
У нім моє засохле гудиння
на городі надій на прийдешнє тепло.
Чекаю останнього урожаю,
що ще не схопили морози,
він більше про нас знає,
ніж, ймовірно, коли ми його просим
нам розповісти.

13.09.2004

***
Літературні зібрання,
то не лише сліпе читання,
не лекція,
що навмання,
в словах красиві поєднання.
Потік речей і рим
і... стани,
що вже керують поміж нами.
Ми входимо в нову
спіраль,
вдягнувши з віршів пектораль
і ставши трішечки не нами.
А все ж, історії сандаль
залишив пил в картинній рамі,
що кожен з нас собі обрав.

13, 15.08.2004

Здається, градусник розтане,
Немов бурульки мокрий слід,
І спекою давно вже п‘яні
ми повертаєм на обід.
Невже змінились паралелі,
чи може зрушилась Земля?
Чи розгойдалось на орелі
це сонце, що нас в сон схиля.
Таке очікуване літо,
а спека спалює думки.
Одначе парки вже розшито
мереживом із квітників,
і закипає у озерах вода
на радість дітлахам.
І є мелодія відкрита
і можна щастя випить там,
де інший в схованку зітхає,
шукає привід для образ
і він спонтанно забуває,
що щастя є світіння в нас.

27.07.2004

Пудра в небі з краплинками дощу,
посох сонця і клейноди...
Я в уяві про повітряний туман
чаклую казку.
Знає місяць,
хто на небі капітан…
Пух тополі, мов простелене рядно.
Квіти кволі нас гуртують до кіно,
у якому ролі головні
матимуть лиш звуки в знак весні.

4.06.2004

Паперова фантазія

Паперові альбатроси,
і картонні небеса,
сонях справжній в тебе в косах,
мох на нім, немов ворса.
До дитини сон приходить,
лагідно торкнувшись вік,
тут є те, що хороводить,
має сенс й миттєвий крик.

16.05.2004

Колискова
(Наслідування народному)

Ще сопе маленький носик
безтурботно,
й дивні сни розкладають
знов картинки
в галереї у весни.
Ти побачені турботи
не сприймаєш
так проблемно,
через посмішку і дотик,
ти гортаєш свій щоденник.

Шепче вітер
між кущами,
чеше лагідно траву.
Спи, дитино,
й диво-снами
вистилай життя канву.
Сонце грає,
мружить листям,
перешіптує казки,
тче павук пісень суцвіття...
Колискові, мов байки.

На байдарці їде літо,
порозштовхавши хмарки,
небо зранку сонцем вмите.
Спи дитино, день гнучкий.
Він пружинить
і грозою раптом вистрелить ураз,
принесе тобі законів,
й теорем кипучий квас.
Спи, дитино, тихо-тихо,
най тебе минає лихо
й в спів-мотив веде життя,
Й буде щирим відкриття.

14.05.2004

І знов кива вишневий цвіт,
і знов народжується пісня,
ти знову надіслав сонет,
а я відроджуюсь у віршах.
Мурашник справ буденних рушу,
щоб запустити день-двигун,
і соловей знов ятрить душу,
ворожать тіні: "Ну-мо, ну-мо".
І скельця битого безладдя
вже застилають ліс старий,
його розкидане приладдя ––
чарівна скриня наших мрій.

25.04.2004

Сонячних променів хмиз
очі не ранить ранком.
Дятел вигукує вірш,
стукіт умовний над ґанком.
Голос у лісі губиться,
Листя відлунює осінню,
Нове відтоді прокинеться,
як в минуле відійде просідь.
Дмухає вітер на віти,
Стиха рима складається,
Доки я буду спати,
казка сама дочитається.

19-20.04.2004

Повільно очі затуляє доня.
в руці розкритій бачу царство снів.
Легенько вітер їй ворожить на долонях
і сонця промінь у волоссі щось лишив.
Вона заснула так спокійно й просто.
Немов у воду, в казку увійшла.
І все в безмежності,
неначе острів,
і в протилежному –– сполохані слова.

1.04.2004

Люди запалили вогні,
бо у місто прийшов вечір.
Немов шаллю з дірками
накрило будинки-плечі.

У вікно зазирає небо:
змішана з синькою фарба.
Панцир старезного краба
вабить, мов партія в нарди.

Карно всміхаються лиса,
виїдені часом очі,
(їх нам малює темрява),
річкою сльози хлюпочуть,
між вулиць ребрами,
скоро цвістиме меліса.

24.02.2004

Так добре повертати в сни.
Після значного інтервалу
без образів нових нічних.
На диво, іншими не стали,
мої сюжети.
Осяйні, пригодницькі та фантастичні,
вони здавна близькі мені.
Від того й захват, і інтрига,
від того настрій феєричний.
Неначе сонце після снігу,
неначе оклик в слові “відчай”,
неначе квіти у вогні.
Це все у зверненні до того,
що ще з дитинством нас ріднить.
І тягнеш руки до простого,
яке в складному мусить жить.

18.02.2004

Все тане...
“Поглянь на вербу”, –– ти сказав.
Природний поїзд рушив в весну.
І все заснуле знов воскресло,
й потік чуттів моїх вокзал,
струмком відмінностей,
вокал свій втіливши тілесно.
Він дочекався пасажирів,
що співпадали з ним у планах,
і, від повітря ставши п‘яним,
свій настрій в спогад нанизав.

6.02.2004

Картини із пір‘я,
мов птахи.
Злетіти б хотіли вони,
та клітка у вигляді рамки,
обмежує рухи в стіні.
І стиха вони промовляють:
то квіткою,
то візерунком,
луною із станів,
що автор замислив цим світлим карбунком.
І щиро я в захваті мрію:
прикрасять колись мої вірші,
що ще я писати не вмію,
чийсь спогад у ранок колишній.

13.01.2004

Обліпило, мов в сметані,
листя, стовбури й гілки...
У ранковому тумані
ми з тобою ходоки.
Морозець нам сіпа щічки,
заохочуючи йти,
чути рідний спів синички,
наче азбуки рядки.
Вибух свіжого повітря
та емоцій стиглий ряд.
Радо хочу келих випить
за зимовий листопад.
13.11.2003

Небо вивуджує сонце,
сонце вивуджує небо.
Їх незвичайну рибалку
я пристосую до себе.
День я вивуджую,
Й вірші боюся втопити.
Щоб не зірвалася рима,
треба наживку любити.
Я наживляю слово,
котре сьогодні відкрила,
у внутрішнім світі розмови,
у тім, що вирощує крила.

20.11.2003

Зачинило сонце клуні,
Місяць в воду зазира,
У липневому відлунні,
щось шепоче нам трава.
Чорнобривці чепуряться,
А між грядками –– слова.
Спати час, маленька Настю,
Ніч в віконце відкрива.
У прозорому відлунні
щось дзюркоче,
щось пищить.
Зачинило сонце клуні,
Небу віддало ключі.
Вже пташки готують в вирій
діточок,
Що підросли.
Ти колись так само візьмеш
свій квиток,
В нові світи.
Будуть мрії, будуть плани...
Ти вишіптуєш слова,
“Спати час, маленька Настю”, ––
шепчуть коник і сова.

3-5.08.2003

Сніг спада пухнастим серпантином,
а очам і боляче і смішно,
Дітвора в дворі –– жива картина,
можна з кожного писати вірші.
Я біжу, немов мішаю тісто,
під ногами розтопилась каша,
там у лісі, під лапатим кленом
із гілок соснових,
ти щось пишеш.
***
Розкидало небо діаманти,
із хмарин і спогадів вчорашніх.
Мабуть, в день такий,
відчувши справжнє,
стану ввечері на рік я старша.

5.12.2003

Я хитрую сама із собою,
бо з тобою не вмію я так.
Я шукаю таємної зброї,
щоб затиснути „Я”
у кулак.
Я прошу на це в осені фарби,
а в зими попрошу інструмент ––
міцно викувану сокиру,
з льоду ларчик і сніжний момент.
Заморожу в собі я непевність,
і вагання заснути попрошу,
розітру манівці на порошу...
І ввійду у теплу квартиру.
Цікаво, коли все це розтане,
інша дівчина мною стане?

18.11.2003

Дерева чують музику...
А віти й листя,
стовбур і гілки
транслюють стан свій невідкритий ––
у нашу посмішку, при дотику руки.
Вони чатують,
щоб нам передати,
крізь мить секунди,
крізь віки й століття,
в мереживі багряного суцвіття
якісь нові осмислень бульбашки.
І від осяйного до буденного
багато часу вже спливло.
А щоб бути нам щасливими ––
потрібно мати ремесло.
19.10.2003

У вчорашній калюжі
віддзеркалювалась посмішка,
я, як завжди, бігла кудись...
Похапцем
нанизавши справи на думку,
перекладаючи пакунки спогадів,
неначе валізи.
Я нікому не видам змови
з небом ніжно-свято-блакитним,
Буде крапати крапля тендітна,
Знову мокро торкаючись ніг,
Грім відстукуватиме акорди:
так-тут-тух, бом-бом-бом, бік-бік.
Знов чимало відчую раптово,
Тільки казку замовчує гном.
В голубиному домі голуби,
як у виставі...
крізь відкрите вікно.
Вечір освітлено прожекторами
зі сцени життєвого театру,
де актори ще в першому акті
нам дали відчуття азарту.
23-24.08.2002

Блимає сонце самотнім ґудзиком
на відбіленому небосхилі,
знову в мене очі спітнілі,
Від не винайденої нудьги.
А хочеться справжнього танцю,
хочеться справжніх думок,
хочеться грації-грації,
і радості від перемог.
Хочеться щастя до болю,
не нарікань і ниття.
Хочеться бути собою,
хочеться жити життя.

9.08.2003

Крапля розплескує простір асфальту.
Сіро-похмурий став мокро-базальтовим.
З вицвіло-штучного
в вимір новий
нас переносить симфонія вій.
Краплі тремтять на волосяних,
струнах.
Допоки ми це помічаємо
юними будуть стосунки наші зі світом.
Жити по-справжньому.
Діяти-жити.

1.07.2003

Ліс зачаровано мовчав,
у нім росла трава.
І шепіт тихо накрапав
і йшли дощем слова.
То слово гілки що з-під ніг,
Пірнула у траву,
(Ген, соловей знов будить мить,
якою я живу!)
і шум,
крізь спогади мохів
крізь річку,
що вросла
корінням в сотні рівчачків,
й мов землю увійшла.
То є розмова між дерев,
яка твоя й моя,
скрадання боязких химер,
коли ще спить рілля.

червень 2003

Кігті задавнених звичок тримають міцно,
очі тримають зв‘язок
із плямою на стелі.
Обриси розмиті нагадали
корабель,
що блукає в пустелі
між нічних зірок і предметів.
Книга „альфа” і книга „бета”...
Початки смислів тікають в безмежність
і відтінюють протилежність

Симфонія вчорашнього дня
накреслилась обрисом сонця,
що залишило казкові шматки
розмальованих весняних звуків
небесної музики...
Інші бачу сьогодні сни,
що вриваються бруньками фарб,
переплетених із почуттями.
Справжній скарб...
Карб...

13.04.2003

Прямо переді мною стелеться простір вражень:
біло-рожеві бульбашки,
фарба, що стала стажем.
Жовто-рожеві промені
сонця,
що хоче спати...
Ми утікаємо в Вічність,
стомлені вічно чекати.
Сіро-тьмяні бульбашки того,
що не відбулося.
Гребінь зубцями вітру
чеше сиве волосся.

9.04.2003

Останній день зимового везіння,
та владу не здає вона Осяйній,
тій, що пробуджує поля і стайні
від сну,
стрічаючи Весну.
Я відчуваю крильність у ході
і подих у думках духмяно-свіжий,
і він мене нечуваністю ніжить,
дивує ритмами свободи.
Ходи-ходи-но лиш сюди!
Така нечувана маніжність
у щойно талої води.
Несе наш час
ти втрап-но лиш на трап:
„Крап-кап”.

28.02.2003

Натхнення...
Як його спіймати,
потрібні фарби віднайти,
в які пустелі мандрувати,
в які податися світи?
Де первину знайти уяві,
як змалювати світ новий?
М‘яка історія в сандалях,
мене натхненнями навій!
Які чаруючі гранати
веселих щік і довгих вій,
тобі судилось цілувати,
щоб надихнути до подій?
Щоби цікавість передати
до незбагненності життя,
щоб заохотить відшукати
чарівний камінь відкриття.

4.11.2002

Крізь натхненну посмішку вітру,
крізь тумани спогадів давніх,
на вікні бачу подих квітів,
із морозяних диво-кришталів.
То, напевно, чиїсь думки замерзли,
не діставшись до звершення чуда,
до завершення цього етюду,
що малюєш на розі зустрівшись,
ти не приятелем, не з грозою,
а зустрівшись,
з собою, з Собою,
не впізнавши себе звіддаля.

19.09.2002

Шапка із дірками,
крізь які видно всесвіт
краще,
ніж крізь вікно.
Так сонце інакше сміється,
інше бо є воно.
Сяють інакше обличчя,
і перехожі –– інші.
На відстані в півстоліття
до мене приходять вірші.
Шапка із дірками,
курява між зірками,
а міжпланетний простір ––
немов мережана постіль.
Коли відкриваєш очі,
подих душу лоскоче.
Шапка поміж сузір‘я,
як стежка поміж узгір‘я.
Шапка поміж доріг,
гаптований сонцем батіг.
Намір тебе веде,
Там, де зоря впаде.

22-23.08.2002

***
Застиглі краплі червоного пилу сонця,
Облиті воском на залатаному полотні осіннього листя.
Одягла горобина намисто в ці святкові освячені дні.
Ми буваєм з собою самі,
ми самотності пишемо вірша
(хоч над нами неба родинне обійстя).
Втім, прохаючи в долі:
„О, ні, не лишай нас без пари навічно!”

24-25.09.2002

Я сьогодні відкрила дверцята,
до яких не торкалась давно.
Я відчула мелодію свята
у рядках, що являло письмо.
Я подумала: скільки втрачаю,
відволікшись в порожній неспокій.
У той час,
як куються кроки
щоб зустрітись із справжнім,
широким.
А скриня часу невинно
в минуле замки зачиняє,
не слухає тих, хто благає
сторожу чекати.
Й сичання від усіх невдоволених
часом.
Напевно в повітрі не згасло.

вересень 2003


Хто мій ближній?
Хто випромінює ніжність?
Хто нас єднає в сім‘ю?
Посмішку з вуст дістаю.

вересень 2003

Молотить вітер крилами пил,
віється дощ по краплині.
У тебе очі такі голубі,
у неба очі сьогодні сині.
На стелі лампа із ланцюжком,
на ній звичаяться окуляри.
Такий знайомий мені пейзаж,
сьогодні ж новими обриси стали...

19.09.2002

Ніч полонила,
ніч догоріла,
свіча на моєму столі.
Крапля із воску,
крапля прозора.
Руки мої ––
в павутинні її...

Скатертина біла,
з грубого льону ткане полотно.
Чи на добрий спомин,
чи на теплу згадку,
чи на вечір зустрічей
вишите воно?
Випите вино...

Зустрічі раптові,
зустрічі фатальні,
кораблі, що в морі,
паперові далі.
Мандри між світами
мандри, наче мантри,
тріо бандуристів
у старій копальні (грабарні)...

І старі музики,
вбрані дуже файно.
І стара сопілка...
Прибрано охайно,
з столу все начиння...
Зараз буде лінія...

І струнові кралі
шепчуть щось
цимбалам,
І відтоді інше
думать серце стало.

Мантри –– ритуальні формули та формули для заклинання у ведизмі та індуїзмі

20-21.08.2002-08-21

А я вигадую дію,
а я вигадую обрис,
а я вигадую мрію,
а я вигадую образ.
У світлі сонячнім віє
і розпускає волосся,
той вітер –– вітер надії,
на те, що не відбулося.
А ген –– на скошеній ниві,
співає дубу колосся.
І відблиск кидає сонце,
що спати бреде до ланів,
То бачиш ти подих останній
вечірніх його ліхтарів.
І ти відчуваєш по тиші,
що вечір давно поспів
і неймовірно прагнеш,
чути коників спів.


20-21.08.2002

Клавіші бігли, неначе летіли,
шелест мелодії,
думки політ,
руки –– мов птахи,
пальці –– мов крила,
сонях кидав мені жовтий привіт.
Я прокидалась і знову горіла,
жевріла думка,
кололо в плече...
Віршів хотіла
й вітрила розкрились.
Знову тече,
знову бурлить і у небо спадає
той водограй,
крізь життєві моря.
Наче важкенним камінням жбурляє
важка несподіванок течія.
Може, за лісом, за зоряним гаєм,
знову зустрінемось,
ти з моїм я.

19.08.2002

На моєму столі безлад,
на моєму подвір’ї сонце,
у моїй душі гребля,
яка стримує
хвилі совісті,
на моєму обличчі грим,
грім гримить у моєму вікні,
а по вулиці ходить мім,
і малює фігури сумні.
А по шибці стукає град,
відбиваючи в такт струні,
а у дзеркалі бачу очі
аж до подиву –– наче твої.
Я затримуюсь: аж до подиху,
що здіймає мене у вись,
А рука знов шукає порухів:
Вкласти порох до порохівниць.

Я в саф‘яні, в пурпурі,
й в мармурі.
Я у шовку,
у льоні, у житі,
я шукаю себе у полі,
у кошарі і у повітрі.
Де я справжня,
а не халтурна,
де з собою в себе не граюсь,
не спотворено посміхаюсь,
де я знов почала любити.

5-6.08.2002

Мелодія звучить …
в твоїх словах,
в моїм зітханні,
в тиші світанковій.
Мелодія — у порусі повік,
У цій відверто-сіяній розмові.
Мелодія звучить у наших снах,
У наших віршах, у щирім поцілунку,
І в серці нашім зачіпає струнку.
Мелодія –– у шелесті думок,
У ніжності, у дощовім відлунні,
в мозаїці переживань й тривог,
мелодія — у сонячнім чаклунні,
У погляді, що наш тривожить крок.
В буденних справ веселій круговерті,
і в почуттях, що вже не здатні вмерти.

18.07.2002

І
Я повертаюсь з світлом ліхтарів
й свічок каштану,
(що ось-ось воскреснуть,
стрічаючи свою вже n-ну весну).
Я поринаю у вечірнє місто,
У його цвіт, у зелені дібров,
Так легко струшуючи з себе горезвісні
кремезні пута змелених розмов.
Я розчиняюсь в постатях, у тінях,
Що мовчки йдуть, шукаючи мости,
А наді мною знов ясне склепіння,
Заквітчане мереживом роси.

ІІ
Мов від мільйонів міжвселенських дір,
Спадає світло від небесних гір,
(В безмежності, що близько і далеко),
Я вчуся слухати…
Як десь летить лелека,
І шепіт розмережаних беріз,
І тишу київських дворів самотню,
Й неначе –– падаю в безодню…
День відгорів ––
Мене приймає ніч.

18-19. 04. 2002

Дощ ІІ

Нарешті дощ!
Я так його чекала!
Рука торкала запітніле скло,
а небо візерунок вишивало,
і хмару зовсім в інший бік вело.
Нарешті дощ!
І шибка тихо плаче,
стікають сльози по асфальтовій щоці.
Побачення з дощем ––
не гірше
із побачень,
Чому ж біжать геть з вулиці усі?..
А я омиюсь у п’янкій волозі,
у цій небесно-струшеній красі
і знов піду собі назустріч сонцю,
тримаючи надію у руці.
І викупаюсь у ранковій тиші,
омитих небом зоряних дібров,
Я чую мирну думку щось колише,
Неначе дощ в самій душі пройшов.
17-18. 04. 2002